Марія Лиговская. У романі використовує княжна Мері, щоб підкреслити її статус.

Ось княгиня Лиговская, - сказав Грушницкий, - і з нею дочка її Мері, як вона її називає на англійський манер.

Ця княжна Лиговская

вік

Точно не відомо, але ймовірно близько 16.

навіщо я так наполегливо добиваюся любові молоденької дівчинки

Але ж є неосяжне насолоду у володінні молодий, ледь розпустилася душі!

Ставлення до Печоріна

По початку зневажливе і негативне:

Я навів на неї лорнет і зауважив, що вона від його погляду посміхнулася, а що мій зухвалий лорнет розсердив її не на жарт.

Упродовж двох днів мої справи жахливо посунулися. Княжна мене рішуче ненавидить;

Дочка слухала з цікавістю. В її уяві ви стали героєм роману в новому смаку

вона з тобою накокетнічается вдосталь, а десь через два роки вийде заміж за виродка, з покірності до матінки

княжні також не раз хотілося посміятися, але вона трималася, щоб не вийти з прийнятою ролі: вона знаходить, що таємності до неї йде, - і, може бути, не помиляється

У той же час досить горда. Викликала заздрість у інших жінок.

ворожі наміри проти милою княжни

мій зухвалий лорнет розсердив її не на жарт. І як, справді, сміє кавказький армієць наводити скельце на московську княжну?

І чим вона пишається? Вже її треба було б провчити

Ця княжна Лиговская пренесносно дівчисько! Уявіть, штовхнула мене і не вибачилася, та ще обернулася і подивилася на мене в лорнет

проходячи повз Грушницкого, прийняла вид такий чинний і важливий - навіть не обернулася

Повість написана у формі щоденника.

Печорін приїжджає до П'ятигорська. Слід опис нудьгуючих людей (батьків сімейств, панянок і ін.), Які приїхали на води. Печорін йде до джерела, зустрічає Грушницкого, з яким познайомився в чинному загоні. Грушницкий - франт, «говорить скоро і химерно», намагається при кожному зручному випадку «справити враження», не слухає співрозмовника, зайнятий тільки собою. «Грушницкий славиться відмінним сміливцем ... Він махає шашкою, кричить і кидається вперед, заплющивши очі», носить просту солдатську шинель. Грушницкий розповідає Печорину про «водяному суспільстві», додаючи, що єдині цікаві люди тут - княгиня Лиговская з дочкою Мері, але він з ними не знайомий. У цей момент Ліговському проходять повз. Мері надзвичайно гарна і одягнена зі смаком. У неї «оксамитові очі», довгі вії. Печорін стає свідком цікавої сцени: Грушницкий упускає на пісок склянку, з якої пив мінеральну воду, і не може нагнутися, щоб підняти його: заважає поранена нога. Мери піднімає склянку і подає його Грушницкому «з телодвижением, виконаним невимовною принади». Грушницкий тлумачить цей вчинок як знак особливої ​​прихильності, але Печорін скептично осаджує його, хоча в глибині душі трохи заздрить Грушницкому.

До Печоріна приходить російський доктор на прізвище Вернер, «скептик і матеріаліст», але в душі поет. Він, негарний (одна нога коротша за іншу, невисокий, велика голова). Вернер і Печорін розуміють один одного з півслова. Вернер розповідає, що княгиня пам'ятає Печоріна по Петербургу, а княжна цікавиться Грушницкий, впевнена, що він розжалуваний у солдати за дуель. До Литовським приїхала лікуватися родичка, опис якої відповідає зовнішності Віри, жінки, яку Печорін колись любив.

Після обіду Печорін йде на бульвар. Натовп молоді оточує Ліговскій. Печорін бачить знайомих офіцерів, починає їм розповідати анекдоти і мало-помалу переманює в своє коло всю публіку. Княжна залишається без суспільства залицяльників, сердиться на Печоріна. У наступні дні Печорін продовжує вести себе в тому ж дусі, навіть перекуповує перський килим, який збиралася купити Мері. Грушницкий усіма способами намагається познайомитися з княжною і сподобатися їй, а Печорін зовсім не прагне до цього і запевняє Грушницкого, що у Мері на Грушницкого не може бути серйозних планів: вона буде довго морочити йому голову, а заміж вийде за багатого виродка, запевняючи при цьому Грушницкого, що як і раніше любить тільки його. Грушницкий закоханий без пам'яті і втрачає залишки обережності. Печорін дозволяє Грушницкому набридати княжні, знаючи, що своєю поведінкою він рано чи пізно їй набридне. Грушницкий навіть купив кільце і вигравірував на ньому ім'я Мері.

Біля колодязя (джерела) Печорін зустрічає Віру. Вона вдруге одружена з багатим кульгавим дідком, далеким родичем Ліговскій. Віра «його поважає, як батька, - і буде обманювати, як чоловіка». Печорін вирішує для відводу очей «волочитися за Мері», щоб мати можливість зустрічатися з Вірою в будинку Ліговскій. Розлучившись з Вірою, Печорін скаче в гори, по дорозі йому попадається галаслива кавалькада вершників, попереду якої їдуть Грушницкий і Мері. Грушницкий виробляє на княжну враження романтичного героя, трагічно розмірковуючи про своє майбутнє. Печорін вирішує познайомитися з Мері і закохати її в себе, коли Грушницкий їй остаточно набридне.

На балу в ресторації Печорин вальсує з Мері, просить у неї прощення за своє минуле поведінку. Рятує її від домагань п'яного «пана у фраку». Первісна неприязнь Мері до Печоріна змінюється прихильністю. Як би ненароком Печорін повідомляє княжні, що Грушницкий зовсім не «романтичний герой», а простий юнкер.

Печорін запрошений в гості до Ліговському. Протягом усього вечора говорить в основному з Вірою, приділяє Мері мало уваги, не слухає її співу. Та намагається вколоти його самолюбство, любезнічая з Грушницким, але Печорін вже розуміє, що його план почав здійснюватися: дуже скоро княжна полюбить його, і йому залишилося тільки точно розрахувати деталі. Грушницкий же впевнений, що Мері без розуму від нього, і веде себе дуже нерозумно. Насправді він уже смертельно набрид княжні. Печорін цілком віддає собі звіт в тому, що Мері йому не потрібна, що він завойовує її тільки для того, щоб відчути свою над нею, що на щирі почуття він не здатний, що, зірвавши «прекрасна квітка молодий, ледь розпустилася душі», подихає його ароматом і викине.

Грушницкий проведений в офіцери. Він щасливий і розраховує провести на Мері враження новими еполетами, хоча доктор Вернер запевняє його, що, змінивши солдатську шинель на офіцерський мундир, він перестане бути винятком і загубиться в натовпі шанувальників князівни.

Увечері, на прогулянці в провалі, Печорін багато жартує на рахунок знайомих. Мери лякається його сарказму і просить не зневажали на її адресу, краще вже відразу вбити її. Печорін говорить, що йому з дитинства приписували нахили, яких у нього не було. «Я був скромний - мене звинувачували в лукавстві: я став потайливий. Я глибоко відчував добро і зло; ніхто мене не пестив, все ображали: я став злопам'ятний; я був похмурий, - інші діти веселі і балакучі; я відчував себе вище їх, - мене ставили нижче. Я зробився заздрісний. Я був готовий любити весь світ, - мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти ». Княжна визнається, що ніколи раніше не любила, після сповіді Печоріна звинувачує себе в холодності по відношенню до нього. Печоріна нудно: всі етапи жіночої любові він давно знає напам'ять.

Мери перевіряє Вірі свої сердечні таємниці, та мучиться ревнощами. Печорін заспокоює її, обіцяє поїхати слідом за Вірою і її чоловіком в Кисловодськ.

Грушницкий одягається в новий мундир. Неймовірно причепурену, пахне помадою і духами, відправляється до Мері. Княжна відкидає його. Проти Печоріна складається ворожа «шайка» на чолі з Грушницким, який розпускає по місту чутки, що Печорін одружується на Мері. Печорін їде в Кисловодськ, часто бачиться з Вірою. Слід романтичне опис околиць Кисловодська і міркування Печоріна про жіночу логіку (т. Е. Відсутність логіки). Сам Печорін жінок не боїться, тому що «осягнув їх дрібні слабкості».

Ліговському теж приїжджають до Кисловодська. На верхової прогулянці при переїзді вбрід гірської річки княжні стає погано. Підтримуючи її, Печорін її обіймає і цілує. Мері: «Ви мене чи зневажаєте або дуже любите». Зізнається йому в любові. Печорін холодно реагує на це.

Чоловіків Печорін дратує тим, що тримається зарозуміло, і вони вирішують його провчити - Грушницкий викличе Печоріна на дуель, а драгунський капітан, який буде секундантом, береться все влаштувати так, що пістолети будуть не заряджені. Печорін випадково чує їх розмову і вирішує помститися Грушницкому.

Вранці княжна Мері знову зізнається йому в любові і запевняє, що переконає рідних не чинити їм перешкод. Печорін відповідає, що не любить її. Він знає, що здатний на багато що заради жінки, крім одруження (в дитинстві ворожка передбачила йому смерть від злої дружини).

В Кисловодськ приїжджає фокусник, все «водяне суспільство» вирушає на виставу. Печорін проводить вечір і ніч у Віри, яка живе в одному будинку з Ліговському, поверхом вище. Йдучи, Печорін заглядає у вікно Мері, його хапають Грушніц-кий і драгунський капітан, які чекали в засідці біля тину. Печорін виривається і тікає додому. Наступного ранку спочатку проходить слух про нічний напад черкесів на будинок Ліговскій, а потім Грушницкий прилюдно звинувачує Печоріна в тому, що той вночі був у Мері. Печорін викликає Грушницкого на дуель. Вернер, секундант Печоріна, з повною на те підставою підозрює, що буде заряджений тільки пістолет Грушницкого. Печорін вирішує грати до кінця. У ніч перед дуеллю розмірковує про смерть - йому не шкода вмирати, йому нудно жити. «Навіщо я жив? Для якої мети я народився? .. А, вірно, вона існувала а, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моєї сили неосяжні ... Моя любов нікому не принесла щастя ... і, може бути , я завтра помру! .. І не залишиться на землі жодного істоти, яке спіткало б мене абсолютно ... Одні скажуть: він був добрий малий, інші - мерзотник. І те, і інше буде хибно ». Вранці перед дуеллю запевняє доктора, що готовий до смерті: «З думкою про близьку і можливої ​​смерті, я думаю про одне собі ... З життєвої бурі я виніс лише кілька ідей - і жодного почуття. Я давно вже живу не серцем, а головою, в мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить і судить його ».

Потрібно завантажити сочінененіе?Збережи - »Короткий зміст:« Герой Нашого Часу »- Княжна Мері. І в закладках з'явилося готове твір.

Вчора я приїхав до П'ятигорська, найняв квартиру на краю міста, на самому високому місці, біля підніжжя Машук: під час грози хмари будуть спускатися до моєї покрівлі. Нині о 5 годині ранку, коли я відкрив вікно, моя кімната наповнилася запахом квітів, що ростуть в скромному палісаднику. Гілки квітучих черешень дивляться мені в вікна, і вітер іноді засинає мій письмовий стіл їхніми білими пелюстками. Вид з трьох сторін у мене чудовий. На захід п'ятиглавий Бешту синіє, як «остання хмара розсіяною бурі»; на північ піднімається Машук, як волохата перська шапка, і закриває всю цю частину небосхилу. На схід дивитися веселіше: внизу переді мною рясніє чистенький, новенький містечко; шумлять цілющі ключі, шумить різномовний натовп, - а там, далі, амфітеатром нагромаджуються гори все синє і туманніше, а на краю горизонту тягнеться срібний ланцюг снігових вершин, починаючись Казбеком і закінчуючись двоголовим Ельборусом. - Весело жити в такій землі! Якийсь втішне почуття розлито у всіх моїх жилах. Повітря чисте і свіже, як поцілунок дитини; сонце яскраво, небо синьо, - чого б, здається, більше? - навіщо тут пристрасті, бажання, жалю? - Однак пора. Піду до Єлизаветинської джерела: там, кажуть, вранці збирається все водне суспільство ...

Зійшовши в середину міста, я пішов бульваром, де зустрів кілька сумних груп, повільно підіймаються в гору: то були здебільшого сімейства степових поміщиків; про це можна було негайно здогадатися по стертим, старомодним сюртук чоловіків і за вишуканими нарядам дружин і дочок; видно, у них вся водянамолодь була вже на перечете, тому що вони на мене подивилися з ніжним цікавістю: петербурзький покрій сюртук ввів їх в оману, але скоро, дізнавшись армійські еполети, вони з обуренням відвернулися.

Дружини місцевої влади, так би мовити господині вод, були прихильніше; у них є лорнети, вони менш звертають уваги на мундир, вони звикли на Кавказі зустрічати під нумерованій ґудзиком палке серце і під білим кашкетом освічений розум. Ці дами дуже милі; і довго милі! Всякий рік їх упадає змінюються новими, і в цьому-то, може бути, секрет їх невтомної люб'язності. Підіймаючись по вузькій стежині до єлизаветинської джерела, я обігнав натовп чоловіків цивільних і військових, які, як я дізнався після, складають особливий клас людей між чающие руху води. Вони п'ють - однак не воду, гуляють мало, волочаться тільки мимохідь ... Вони грають і скаржаться на нудьгу. Вони франти: опускаючи свій обплетений стакан в колодязь кіслосерной води, вони приймають академічні пози; цивільні носять світло-блакитні краватки, військові випускають через коміра бризкаючи. Вони сповідують глибоке презирство до провінційним домівках і зітхають про столичні аристократичних віталень, куди їх не пускають.

Нарешті ось і колодязь! .. На майданчику біля нього побудований будиночок з червоною покрівлею над ванною, а подалі галерея, де гуляють під час дощу. Кілька поранених офіцерів сиділи на лавці, підібравши милиці, бліді, сумні. Кілька дам швидкими кроками ходили взад і вперед по майданчику, очікуючи дії вод. Між ними були два-три гарненьких личка. Під виноградними алеями, які покривають скат Машука, миготіли часом строкаті капелюшки любительок усамітнення удвох, тому що завжди біля такої капелюшки я помічав або військового кашкета або потворну круглий капелюх. На крутій скелі, де споруджено павільйон, званий еолової арфою, стирчали любителі видів і наводили телескоп на Ельборус; між ними було два гувернера з своїми вихованцями, які приїхали лікуватися від золотухи.

Я зупинився, захекавшись, на краю гори, і, притулившись до кута будиночка, став розглядати мальовничу околицю, як раптом чую за собою знайомий голос:

- Печорін! Давно вже тут?

Обертаюся: Грушницкий! Ми обнялися. Я познайомився з ним в чинному загоні. Він був поранений кулею в ногу і поїхав на води з тиждень раніше від мене.

Грушницкий - юнкер. Він тільки рік в службі, носить, по особливому роду франтівства, товсту солдатську шинель. У нього георгіївський солдатський хрестик. Він добре складний, смаглявий і чорнявий; йому на вигляд можна дати 25 років, хоча йому навряд чи 21 рік. Він закидає голову назад, коли говорить, і щохвилини крутить вуса лівою рукою, бо правою спирається на милицю. Каже він скоро і химерно: він з тих людей, які на всі випадки життя мають готові пишні фрази, яких просто прекрасне не чіпає і які важливо драпіруються в незвичайні почуття, піднесені пристрасті і виняткові страждання. Виробляти ефект - їх насолоду: вони подобаються романтичним провінціалка до божевілля. На старість вони робляться або мирними поміщиками, або п'яницями - іноді тим і іншим. В їх душі часто багато добрих властивостей, але ні на гріш поезії. Грушницкого пристрасть була декламувати: він закидав вас словами, як скоро розмова виходив з кола звичайних понять; сперечатися з ним я ніколи не міг. Він не відповідає на ваші заперечення, він вас не слухає. Тільки що ви зупинитеся, він починає довгу тираду, мабуть має якийсь зв'язок з тим, що ви сказали, але яка справді є тільки продовження його власної мови.

Він досить гострий; епіграми його часто забавні, але ніколи не бувають мітки і злі: він нікого не вб'є одним словом; він не знає людей і їх слабких струн, тому що займався ціле життя одним собою. Його мета - стати героєм роману. Він так часто намагався запевнити інших в тому, що він істота, що не створене для світу, приречене якимось таємним страждань, що він сам майже в цьому переконався. Тому-то він так гордо носить свою товсту солдатську шинель. - Я його зрозумів, і він за це мене не любить, хоча ми зовнішньо в самих дружніх відносинах. Грушницкий славиться відмінним сміливцем; я його бачив у справі: він махає шашкою, кричить і кидається вперед заплющивши очі. Це щось не російська хоробрість! ..

Я його також не люблю: я відчуваю, що ми коли-небудь з ним зіткнемося на вузькій дорозі, і одному з нас буде непереливки.

Приїзд його на Кавказ - також наслідок його романтичного фанатизму: я впевнений, що напередодні від'їзду з батьківської села він говорив з похмурим виглядом якої-небудь гарненькою сусідці, що він їде не так, просто, служити, але що шукає смерті, тому що .. . тут він, вірно, закрив очі рукою і продовжував так: «ні, ви (або ти) цього не повинні знати! .. Ваша чиста душа здригнеться! .. та й до чого? .. Що я для вас! - Зрозумієте ви мене? .. »і так далі.

Він мені сам говорив, що причина, яка спонукала його вступити в К ... полк, залишиться вічною таємницею між ним і небесами.

Втім в ті хвилини, коли скидає трагічну мантію, Грушницкий досить милий і забавний. Мені цікаво бачити його з жінками: тут-то він, я думаю, старається!

Ми зустрілися старими приятелями. Я почав його розпитувати про спосіб життя на водах і про визначні особах.

- Ми ведемо життя досить прозаїчну, - сказав він зітхнувши. - Ті, що п'ють вранці воду мляві, як всі хворі, а п'ють вино повечір'я нестерпні, як всі здорові. Жіночі суспільства є, тільки від них невелика втіха: вони грають у віст, одягаються погано і жахливо говорять по-французьки. Нинішній рік з Москви одна тільки княгиня Лиговская з дочкою; але я з ними не знайомий. Моя солдатська шинель - як друк відкидання. Участь, яке вона збуджує, важко, як милостиня.

В цю хвилину пройшли до колодязя повз нас дві дами: одна літня, інша молоденька, струнка. Їх осіб за капелюшками я не розгледів, але вони одягнені були за суворими правилами кращого смаку: нічого зайвого! - На другий було закрите плаття gris de perles (Сіро-перлове. (Франц.)); легка шовкова косинка вилася навколо її гнучкою шиї. Черевики couleur puce (Червоно-бурого кольору (колір блохи). (Франц.)) Стягували у щиколотки її сухорляву ніжку так мило, що навіть не посвячений у таїнства краси неодмінно б ахнув хоча від подиву. Її легка, але благородна хода мала в собі щось невинне, що вислизає від визначення, але зрозуміле погляду. Коли вона пройшла повз нас, від неї повіяло тим нез'ясованим ароматом, яким дихає іноді записка милої жінки.

- Ось княгиня Лиговская, - сказав Грушницкий: - і з нею дочка її Мері, як вона її називає на англійський манер. Вони тут тільки три дні.

- Однак ти вже знаєш її ім'я?

- Так, я випадково почув, - відповідав він, почервонівши. - Зізнаюся, я не бажаю з ними познайомитися; ця горда знати дивиться на нас, армійців, як на диких. І яке їм діло, чи є розум під нумерованій кашкетом і серце під товстої шинеллю?

- Бідна шинель! - сказав я, посміхаючись. - А хто цей пан, який до них підходить і так послужливо подає їм склянки?

- О! це московський франт Раевич! Він гравець: це видно одразу по золотій величезному ланцюзі, яка звивається по його блакитному жилету. А що за товста палиця: точно у Робінзона Крузо! Та й борода до речі, і зачіска à la mougik (По-мужицьки. (Франц.)).

- Ти озлоблений проти всього роду людського.

- І є за що ...

- О! право?

В цей час пані відійшли від колодязя і порівнялися з нами. Грушницкий встиг прийняти драматичну позу за допомогою милиці і голосно відповів мені по-французьки:

- Mon cher, je haïs les hommes pour ne pas les mepriser, car autrement la vie serait une farce trop degoûtante (Мій милий, я ненавиджу людей для того, щоб не зневажати їх, бо інакше життя було б занадто огидним фарсом. (Франц. )).

Гарненька княжна обернулася і подарувала оратора довгим цікавим поглядом. Вираз цього погляду було дуже невизначено, але не глузливо, з чим я в нутрі від душі його привітав.

- Ця княжна Мері гарненька, - сказав я йому. - У неї такі оксамитові очі, - саме оксамитові, я тобі раджу привласнити цей вислів, кажучи про її очах: ​​нижні і верхні вії такі довгі, що промені сонця не відбиваються в її зіницях. Я люблю ці очі без блиску, вони так м'які, вони нібито тебе гладять. - Втім, здається, в її особі тільки і є хорошого ... А що у неї зуби білі? Це дуже важливо! Шкода, що вона не посміхнулася на твою пишну фразу.

- Ти говориш про гарненькою жінці, як про англійську коня, - сказав Грушницкий з обуренням.

- Mon cher, - відповідав я йому, намагаючись підробитися під його тон: - je méprise les femmes pour ne pas les aimer, car autrement la vie serait un mélodrame trop ridicule (Мій милий, я зневажаю жінок для того, щоб їх не любити, бо інакше життя було б занадто сміховинною мелодрамою. (Франц.)).

Я повернувся і пішов від нього геть. З півгодини гуляв я по виноградним алеях, по ізвестчатим скелях з висячими між них чагарниками. Ставало жарко, і я поспішив додому. Проходячи повз кіслосерного джерела, я зупинився у критій галереї, щоб зітхнути під її тінню, і це принесло мені нагоду бути свідком досить цікавою сцени. Дійові особи перебували ось в якому становищі. Княгиня з московським франтом сиділа на лавці в критій галереї, і обидва були зайняті, здається, серйозною розмовою. Княжна, ймовірно допивши вже останній стакан, проходжувалася задумливо біля колодязя. Грушницкий стояв у самого колодязя; більше на майданчику нікого не було.

Я підійшов ближче і сховався за ріг галереї. В цю хвилину Грушницкий впустив свій склянку на пісок і посилювався нагнутися, щоб його підняти: хвора нога йому заважала. Бідолаха! як він примудрявся, спираючись на милицю, і все марно. Виразне обличчя його справді зображувало страждання.

Княжна Мері бачила все це краще за мене.

Легше пташки вона до нього підскочила, нагнулася, підняла склянку і подала йому з телодвижением, виконаним невимовною принади; потім жахливо почервоніла, озирнулася на галерею і, переконавшись, що її матінка нічого не бачила, здається, зараз же заспокоїлась. Коли Грушницкий відкрив рот, щоб подякувати їй, вона була вже далеко. Через хвилину вона вийшла з галереї з матір'ю і франтом, але, проходячи повз Грушницкого, прийняла вид такий чинний і важливий, - навіть не обернулася, навіть не помітила його пристрасного погляду, яким він довго її проводжав, поки, спустившись з гори, вона не зникла за липками бульвару ... Але ось її капелюшок майнула через вулицю, вона вбігла в комірці одного з кращих будинків П'ятигорська; за нею пройшла княгиня і біля воріт розкланялася з Раевіч.

Тільки тоді бідний пристрасний юнкер зауважив моя присутність.

- Ти бачив? - сказав він, міцно стискаючи мені руку: - це просто ангел!

- Від чого? - запитав я з видом найчистішого простодушності.

- Хіба ти не бачив?

- Ні, бачив: вона підняла свою чарку. Якщо б був тут сторож, то він зробив би те ж саме, і ще поспішніше, сподіваючись отримати на горілку. Втім дуже зрозуміло, що їй стало тебе шкода: ти зробив таку жахливу гримасу, коли ступив на прострілену ногу ...

- І ти не був анітрохи зворушений, дивлячись на неї в цю хвилину, коли душа сяяла на обличчі її? ..

Я брехав. Але мені хотілося його побесишь. У мене вроджена пристрасть противуречье; ціла моє життя було тільки ланцюг сумних і невдалих противуречье серцю чи розуму. Присутність ентузіаста обдає мене хрещенські холодом, і, я думаю, часті зносини з млявим флегматиком зробили б з мене пристрасного мрійника. Зізнаюся ще, почуття неприємне, але знайоме пробігло злегка в цю мить по моєму серцю: це почуття було заздрість; я промовляю «заздрість», тому що звик собі в усьому зізнаватися. І навряд чи знайдеться молодий чоловік, який, зустрівши гарненьку жінку, прикувала його дозвільне увагу і раптом явно при ньому відміну іншого, їй одно незнайомого, навряд чи, кажу, знайдеться така молода людина (зрозуміло, що жив у великому світлі і звик балувати своє самолюбство ), яка б не був цим вражений неприємно.

Мовчки з Грушницким спустилися ми з гори і пройшли по бульвару повз вікна будинку, де сховалася наша красуня. Вона сиділа біля вікна. Грушницкий, смикнувши мене за руку, кинув на неї один з тих мутно-ніжних поглядів, які так мало діють на жінок. Я навів на неї лорнет і зауважив, що вона від його погляду посміхнулася, а що мій зухвалий лорнет розсердив її не на жарт. І як, справді, сміє кавказький армієць наводити скельце на московську княжну!

Нині вранці зайшов до мене доктор; його ім'я Вернер, але він росіянин. Що тут дивного? Я знав одного Іванова, який був німець.

Вернер людина чудовий з багатьох причин. Він скептик і матерьялист, як все майже медики, а разом з цим поет, і не на жарт, - поет на ділі завжди і часто на словах, хоча в життя свою не залишили двох віршів. Він вивчав всі живі струни серця людського, як вивчають жили трупа, але ніколи не вмів він скористатися своїм знанням. Так іноді відмінний Анатоміко не вміє вилікувати від лихоманки. Звичайно Вернер нишком насміхався над своїми хворими, але я раз бачив, як він плакав над помираючим солдатом. Він був бідний, мріяв про мільйони, а для грошей не зробив би зайвого кроку: він мені раз говорив, що швидше за зробить послугу ворогові, ніж одному, тому що це означало б продавати свою благодійність, тоді як ненависть тільки посилиться пропорційно великодушності противника. У нього був злий язик: під вивіскою його епіграми не один добряга уславився вульгарним дурнем; його суперники, заздрісні водяні медики, розпустили слух, ніби він малює карикатури на своїх хворих, - хворі роздратувався! - майже всі йому відмовили. Його приятелі, тобто все істинно порядні люди, що служили на Кавказі, марно намагалися відновити його, що впали кредит.

Його зовнішність була з тих, які з першого погляду вражають неприємно, але які подобаються згодом, коли око вивчиться читати в неправильних рисах відбиток душі випробуваною і високою. Бували приклади, що жінки закохувалися в таких людей до божевілля і не проміняли б їх неподобства на красу найсвіжіших і рожевих Ендіміон. Треба віддати належне жінкам: вони мають інстинкт краси душевної; тому-то, може бути, люди, подібні Вернеру, так пристрасно люблять жінок.

Вернер був малий на зріст і худий і слабкий, як дитина; одна нога була у нього коротша за іншу, як у Байрона; в порівнянні з тулубом голова його здавалася величезна: він стриг волосся під гребінку, і нерівності його черепа, оголені таким чином, вразили б френології дивним сплетінням протівуположним нахилів. Його маленькі чорні очі, завжди неспокійні, намагалися проникнути у ваші думки. В його одязі помітні були смак і охайність; його худорляві, жилаві і маленькі руки красувалися в світло-жовтих рукавичках. Його сюртук, краватка і жилет були постійно чорного кольору. Молодь прозвала його Мефістофелем; він показував, ніби сердився за це прізвисько, але справді воно лестило його самолюбству. Ми один одного скоро зрозуміли і стали приятелями, бо я до дружби не здатний. З двох друзів завжди один раб іншого, хоча часто жоден з них в цьому собі не визнається; - рабом я бути не можу, а керувати в цьому випадку - праця виснажливий, тому що треба разом з цим і обманювати; та до того ж у мене є лакеї і гроші! Ось як ми стали приятелями: я зустрів Вернера в С ... серед численного і галасливого кола молоді; розмова прийняв під кінець вечора філософсько-метафізичне напрямок; тлумачили про переконаннях: кожен був переконаний в всяку всячину.

- Що до мене стосується, то я переконаний тільки в одному, - сказав доктор.

- У чому це? - запитав я, бажаючи дізнатися думку людини, який до цих пір мовчав.

- У тому, - відповідав він, - що рано чи пізно в один прекрасний ранок я помру.

- Я багатшими вас, - сказав я: - у мене, крім цього, є ще переконання, - саме те, що я в один прегадкій вечір мав нещастя народитися.

Все знайшли, що ми говоримо дурниці, а право, з них ніхто нічого розумнішого цього не сказав. З цієї хвилини ми розпізнали в натовпі один одного. Ми часто сходилися разом і тлумачили удвох про абстрактні предметах дуже серйозно, поки не помічали обидва, що ми взаємно один одного морочимо. Тоді, подивившись значно один одному в очі, як робили римські авгури, за словами Цицерона, ми починали реготати і, нареготавшись, розходилися задоволені своїм ввечері.

Я лежав на дивані, втупивши очі в стелю і заклавши руки під потилицю, коли Вернер зійшов в мою кімнату. Він сів у крісло, поставив ціпок в кут, позіхнув і оголосив, що на дворі стає жарко. Я відповідав, що мене турбують мухи, - і ми обидва замовкли.

- Зауважте, люб'язний доктор, - сказав я, - що без дурнів було б на світі дуже нудно! .. Подивіться: ось нас двоє розумних людей, ми знаємо зарані, що про все можна сперечатися до нескінченності, і тому не сперечаємося, ми знаємо майже всі потаємні думки один одного, одне слово для нас ціла історія, бачимо зерно кожного нашого почуття крізь потрійну оболонку. Сумне нам смішно, смішне сумно, а взагалі, по правді, ми до всього досить байдужі, крім самих себе. Отже, розміну почуттів і думок між нами не може бути, ми знаємо один про одного все, що хочемо знати, і знати більше не хочемо. Залишається один засіб: розповідати новини. - Скажіть же мені якусь новину!

Стомлений довгої промовою, я закрив очі і позіхнув.

Він відповідав подумавши:

- У вашій нісенітницю, одначе, є ідея!

- Дві, - відповідав я.

- Скажіть мені одну, я сам скажу іншу.

- Добре, починайте, - сказав я, продовжуючи розглядати стелю і в нутрі посміхаючись.

- Вам хочеться знати якісь подробиці щодо кого-небудь з прибулих на води, і я вже відгадую, про кого ви це дбаєте, тому що про вас там вже питали.

- Доктор! рішуче нам не можна розмовляти: ми читаємо в душі одне в одного.

- Тепер інша ...

- Інша ідея ось: мені хотілося вас змусити розповісти що-небудь, по-перше тому, що слухати менш утомливо, по-друге, не можна проговоритися, по-третє, можна дізнатися чужу таємницю, по-четверте, тому, що такі розумні люди , як ви, краще люблять слухачів, ніж оповідачів. Тепер до справи: що вам сказала княгиня Лиговская про мене?

- Ви дуже впевнені, що це княгиня, а не княжна? ..

- Абсолютно переконаний.

- Чому?

- Тому що княжна питала про Грушницком.

- У вас великий дар міркування. Княжна сказала, що вона впевнена, що ця молода людина в солдатській шинелі розжалуваний у солдати за дуель ...

- Сподіваюся, ви її залишили в цьому приємному омані ...

- Зрозуміло.

- Зав'язка є! - закричав я в захопленні: - про розв'язки цієї комедії ми Подбайте. Явно доля дбає про те, щоб мені не було нудно.

- Я передчуваю, - сказав доктор, - що бідний Грушницкий буде вашої жертвою ...

- Княгиня сказала, що ваше обличчя їй знайоме ... Я їй зауважив, що, мабуть, вона вас зустрічала в Петербурзі, де-небудь в світі ... я сказав ваше ім'я ... Воно було їй відомо. Здається, ваша історія там наробила багато шуму! Княгиня стала розповідати про ваші пригоди, додаючи, ймовірно, до світських пліток свої зауваження ... Дочка слухала з цікавістю. В її уяві ви стали героєм роману в новому смаку ... Я не противуречье княгині, хоча знав, що вона говорить дурниці.

- Гідний друг! - сказав я, простягнувши йому руку. Лікар знизав її з почуттям і продовжував:

- Якщо хочете, я вас представлю ...

- Та що ви! - сказав я, сплеснувши руками: - хіба героїв представляють? Вони не інакше знайомляться, як рятуючи від вірної смерті свою люб'язну ...

- І ви справді хочете волочитися за княжною? ..

- Навпаки, зовсім навпаки! .. Доктор, нарешті я торжествую: ви мене не розумієте! .. Це мене, втім, засмучує, доктор, - продовжував я після хвилини мовчання: - я ніколи сам не відкриваю моїх таємниць, а страшенно люблю, щоб їх відгадували, бо таким чином я завжди можу принагідно від них відімкнути. Однак ж, ви мені повинні описати матінку з донькою. Що вони за люди?

- По-перше, княгиня - жінка 45 років, - відповідав Вернер: - у неї прекрасний шлунок, але кров зіпсована: на щоках червоні плями. Останню половину свого життя вона провела в Москві, і тут на спокої розтовстіла. Вона любить спокусливі анекдоти і сама каже іноді непристойні речі, коли дочки немає в кімнаті. Вона мені оголосила, що дочка її невинна, як голуб. Яке мені діло? .. Я хотів їй відповідати, щоб вона була спокійна, що я нікому цього не скажу! Княгиня лікується від ревматизму, а дочка бог знає від чого: я велів обом пити по дві склянки в день кіслосерной води і купатися два рази в тиждень в розвідний ванні. Княгиня, здається, не звикла наказувати: вона живить повагу до розуму і знань дочки, яка читала Байрона по-англінскі і знає алгебру; в Москві, видно, панянки пустилися в вченість, і добре роблять, - право! Наші чоловіки такі нечемні взагалі, що з ними кокетувати має бути для розумної жінки нестерпно. - Княгиня дуже любить молодих людей; княжна дивиться на них з деяким презирством: московська звичка! - Вони в Москві тільки і харчуються, що сорокалітніми вістряками.

- А ви були в Москві, доктор?

- Так, я мав там деяку практику.

- Продовжуйте.

- Так я, здається, все сказав ... Так! ось ще: княжна, здається, любить розмірковувати про почуття, пристрасті та ін ... вона була одну зиму в Петербурзі, і він їй не сподобався, особливо суспільство: її, вірно, холодно прийняли.

- Ви нікого у них не бачили сьогодні?

- Навпаки: був один ад'ютант, один натягнутий гвардієць і якась дама з новоприїжджих, родичка княгині за своїм чоловіком, дуже гарненька, але дуже, здається, хвора ... Не зустріли ль ви її біля криниці? - вона середнього зросту, блондинка, з правильними рисами, колір обличчя сухотник, а на правій щоці чорна родимка: її обличчя мене вразило своєю виразністю.

- Родимка! - пробурмотів я крізь зуби. - Невже?

Доктор подивився на мене і сказав урочисто, поклавши мені руку на серце: «Вона вам знайома». Моє серце, точно, билося сильніше звичайного.

- Тепер ваша черга тріумфувати, - сказав я: - тільки я на вас сподіваюся: ви мені не зміните. Я її не бачив ще, але впевнений, дізнаюся в вашому портреті одну жінку, яку любив в старовину. - Не кажіть їй про мене ні слова; якщо вона спитає, ставитеся про мене погано.

- Мабуть, - сказав Вернер, знизавши плечима.

Коли він пішов, то жахлива смуток тиснув моє серце. Доля чи нас звела знову на Кавказі, або вона навмисне сюди приїхала, знаючи, що мене зустріне? .. і як ми зустрінемося? .. і потім, вона це? .. Мої передчуття мене ніколи не обманювали. Немає в світі людини, над яким минуле набувало б таку владу, як наді мною: всяке нагадування про минулу смутку чи радості болісно вдаряє в мою душу і витягує з неї все ті ж звуки; я нерозумно створений: нічого не забуваю, нічого.

Після обіду годині о шостій я пішов на бульвар: там був натовп; княгиня з княжною сиділи на лаві, оточені молоддю, яка залицялась навперебій. Я помістився в деякій відстані на інший лавці, зупинив двох знайомих Д ... офіцерів і почав їм щось розповідати; - видно, було смішно, тому що вони почали реготати, як божевільні. Цікавість привернуло до мене деяких з навколишніх княжну; мало-помалу і все її покинули і приєдналися до мого кухоль. Я не замовкав: мої анекдоти були розумні до дурості, мої глузування над проходять повз оригіналами були злі до шаленства ... Я продовжував звеселяти публіку перед заходом сонця. Кілька разів княжна під ручку з матір'ю проходила повз мене, супроводжувана якимось кульгавим дідком; кілька разів її погляд, упадаючи на мене, висловлював досаду, намагаючись висловити байдужість ...

- Що він вам розповідав? - запитала вона у одного з молодих людей, які повернулися до неї з ввічливості: - вірно дуже цікаву історію - свої подвиги в боях? .. - Вона сказала це досить голосно і, ймовірно, з наміром шпигнути мене. «А-га! - подумав я: - ви не на жарт гнівайтесь, мила княжна; стривайте, то ли еще будет! »

Грушницкий стежив за нею, як хижий звір, і не спускав її з очей: б'юся об заклад, що завтра він буде просити, щоб його хтось представив княгині. Вона буде дуже рада, тому що їй нудно.

Упродовж двох днів мої справи жахливо посунулися. Княжна мене рішуче ненавидить; мені вже переказували дві-три епіграми на мій рахунок, досить колючі, але разом дуже втішні. Їй страшенно дивно, що я, який звик до хорошого суспільству, який так короткий з її петербурзькими кузинами і тіточками, що не намагаюся познайомитися з нею. Ми зустрічаємося кожен день біля колодязя, на бульварі; я вживаю всі свої сили на те, щоб відволікати її залицяльників, блискучих ад'ютантів, блідих москвичів і інших, - і мені майже завжди вдається. Я завжди ненавидів гостей у себе - тепер у мене кожен день повна хата, обідають, вечеряють, грають - і, на жаль, моє шампанське торжествує над силою магнетичних її вічко.

Вчора я її зустрів в магазині Челахова; вона торгувала чудовий перський килим. Княжна просила свою матінку не скупитися: цей килим так прикрасив би її кабінет! .. Я дав 40 рублів зайвих і перекупив його; за це я був винагороджений поглядом, де блищало саме чудове сказ. Близько обіду я велів навмисне провести повз її вікон мою черкеський коня, покриту цим килимом. Вернер був у них в цей час і говорив мені, що ефект цієї сцени був найдраматичніший. Княжна хоче проповідувати проти мене ополчення: я навіть помітив, що вже два ад'ютанта при ній зі мною дуже сухо кланяються, проте всякий день у мене обідають.

Грушницкий прийняв таємничий вид: ходить закинувши руки за спину і нікого про це не довідається нога його раптом одужала: він ледь шкутильгає. Він знайшов випадок вступити в розмову з княгинею і сказати якийсь комплімент княжні: вона, мабуть, не дуже розбірлива, бо з тих пір відповідає на його уклін наймилішою усмішкою.

- Ти зовсім не хочеш познайомитися з Ліговському? - сказав він мені вчора.

- Рішуче.

- Помилуй, найприємніший будинок на водах! Все тутешнє краще суспільство! ..

- Мій друг, мені і нетутешнє жахливо набридло. А ти у них буваєш?

- Немає ще; я говорив зо два з княжною і більш, але знаєш, як-то напрошуватися в будинок ніяково, хоча тут це і водиться ... Інша справа, якщо б я носив еполети ...

- Помилуй, так сяк ти набагато цікавіше! Ти просто не вмієш користуватися своїм вигідним становищем: так солдатська шинель в очах будь-якої чутливої ​​панянки тебе робить героєм, мучеником.

Грушницкий самовдоволено посміхнувся.

- Яка дурниця! - сказав він.

- Я впевнений, - продовжував я, - що княжна в тебе вже закохана.

Він почервонів до вух і надувся.

Про самолюбство! ти важіль, яким Архімед хотів підняти земну кулю.

- У тебе все жарти, - сказав він, показуючи, ніби сердиться: - по-перше, вона мене ще так мало знає ...

- Жінки люблять тільки тих, яких не знають.

- Так я зовсім не маю претензії їй подобатися: я просто хочу познайомитися з приємним будинком, і було б дуже смішно, якщо б я мав якісь надії ... Ось ви, наприклад, інша справа! - ви, переможці петербурзькі, тільки подивіться, так жінки тануть ... А чи знаєш, Печорін, що княжна про тебе говорила? ..

- Як? вона тобі вже говорила про мене? ..

- Не радій однако. Я якось вступив з нею в розмову біля колодязя, випадково; і третє слово її було: «хто цей пан, який має такий неприємний важкий погляд? він був з вами, тоді ... »Вона почервоніла і не хотіла назвати дня, згадавши свою милу витівку. - Вам не потрібно казати дня, - відповідав я їй, - він вічно буде мені пам'ятний. Мій друг, Печорін, я тебе не вітаю, ти в неї на поганому зауваженні ... А, право, шкода! тому що Мері дуже мила! ..

Треба зауважити, що Грушницкий з тих людей, які, кажучи про жінці, з якою вони ледь знайомі, називають її моя Мері, моя Sophie,якщо вона мала щастя їм сподобатися.

Я прийняв серйозний вигляд і відповідав йому:

- Так, вона непогана ... Тільки стережися, Грушницкий! Російські панянки здебільшого харчуються тільки платонічна любов'ю, що не домішуючи до неї думки про заміжжя; а платонічна любов сама неспокійна. Княжна, здається, з тих жінок, які хочуть, щоб їх бавили; якщо дві хвилини підряд їй буде біля тебе нудно, ти загинув безповоротно: твоє мовчання має порушувати її цікавість, твій розмова - ніколи не задовольняти його цілком; ти повинен її турбувати щохвилини; вона десять разів публічно для тебе зневажить думкою і назве це жертвою, і, щоб винагородити себе за це, стане тебе мучити - а потім просто скаже, що вона тебе ненавидить! Якщо ти над нею НЕ придбаєш влади, то навіть її перший поцілунок не дасть тобі права на другий; вона з тобою накокетнічается вдосталь, а десь через два роки видет заміж за виродка, з покірності до матінки, і стане себе запевняти, що вона нещасна, що вона одного тільки людини і любила, тобто тебе, але що небо не хотіло з'єднати її з ним , тому що на ньому була солдатська шинель, хоча під цією товстої, сірої шинеллю билося серце пристрасне і благородна ...

Грушницкий вдарив по столу кулаком і став ходити взад і вперед по кімнаті.

Я внутрішньо реготав і навіть разів зо два посміхнувся, але він, на щастя, цього не помітив. Явно, що він закоханий, тому що став ще довірливі колишнього. У нього навіть з'явилося срібне кільце з черню, тутешньої роботи: воно мені здалося підозрілим! - Я став його розглядати, і що ж? дрібними буквами ім'я Мерибуло вирізано на внутрішній стороні, і поряд - число того дня, коли вона підняла знаменитий стакан. Я приховав своє відкриття; я не хочу змушувати у нього зізнань! я хочу, щоб він сам вибрав мене в свої повірені, і тут-то я буду насолоджуватися ...

Сьогодні я встав пізно; приходжу до колодязя - нікого вже немає. Ставало жарко; білі волохаті хмаринки швидко бігли від снігових гір, обіцяючи грозу; голова Машука диміла, як загашенную факел; кругом нього вилися і повзали, як змії, сірі клаптики хмар, затримані в своєму прагненні і ніби зачепилися за колючий його чагарник. Повітря було напоєне електрикою. Я заглибився в виноградну алею, що веде в грот; мені було сумно. Я думав про ту молоду жінку, з родимкою на щоці, про яку говорив мені доктор. Навіщо вона тут? - і вона чи що? І чому я думаю, що це вона? .. і чому я навіть так в цьому впевнений? Хіба мало жінок з родимками на щоках! Розмірковуючи таким чином, я підійшов до самого гроту. Дивлюся: в прохолодною тіні його зводу, на кам'яній лаві сидить жінка, в солом'яному капелюшку, оповита чорною шаллю, опустивши голову на груди; капелюшок закривала її обличчя. Я хотів вже повернутися, щоб не порушувати її мрій, коли вона на мене глянула.

- Віра! - скрикнув я мимоволі.

Вона здригнулася і зблідла.

- Я знала, що ви тут, - сказала вона. Я сів біля неї і взяв її за руку: давно забутий трепет пробіг по моїх жилах при звуці цього милого голосу; вона подивилася мені в очі своїми глибокими і спокійними очима; в них виражалася недовірливість і щось схоже на докір.

- Ми давно не бачилися, - сказав я.

- Давно - і змінилися обидва багато в чому!

- Стало бути, вже ти мене не любиш? ..

- Я заміжня, - сказала вона.

- Знову? Однак кілька років тому ця причина також існувала; але між тим ...

Вона висмикнула свою руку з моєї, і щоки її запалали.

- Може бути, ти любиш свого другого чоловіка?

Вона не відповідала і відвернулася.

- Або він дуже ревнивий?

Мовчання.

- Що ж? Він молодий, гарний, особливо вірно багатий, і ти боїшся ... - Я глянув на неї і злякався: її обличчя виражало глибоке відчай, на очах блищали сльози.

- Скажи мені, нарешті, - прошепотіла вона, - тобі дуже весело мене мучити? Я б тебе повинна ненавидіти: відтоді, як ми знаємо один одного, ти нічого мені не дав, крім страждань ... - Її голос затремтів, вона схилилася до мене і опустила голову на груди мою.

«Може бути, - подумав я: - ти тому-то саме мене і любила: радості забуваються, а печалі ніколи! ..»

Я її міцно обняв, і так ми залишалися довго. Нарешті губи наші зблизилися і злилися в жаркий, п'янкий поцілунок; її руки були холодні, як лід, голова горіла. Тут між нами почався один з тих розмов, які на папері не мають сенсу, яких повторити не можна і не можна навіть запам'ятати: значення звуків заміняє і доповнює значення слів, як в італійській опері.

Вона рішуче не хоче, щоб я познайомився з її чоловіком, - тим кульгавим дідком, якого я бачив мигцем на бульварі; вона вийшла за нього для сина. Він багатий і страждає на ревматизм. Я не дозволив собі над ним жодної глузування: вона його поважає, як батька! і буде обманювати, як чоловіка! .. Дивна річ серце людське взагалі, і жіноче особливо!

Чоловік Віри, Семен Васильович Г ..... в, далекий родич княгині Лиговской. Він живе з нею поруч; Віра часто буває у княгині; я їй дав слово познайомитися з Ліговському і волочитися за княжною, щоб відвернути від неї увагу. Таким чином мої плани нітрохи не засмутилися, і мені буде весело!

Весело! .. Так, я вже пройшов той період життя душевної, коли шукають тільки щастя, коли серце відчуває необхідність любити сильно і пристрасно когось: тепер я тільки хочу бути коханим, і то далеко не всіма; навіть мені здається, одні з сталого прихильності мені було б досить: жалюгідна звичка серця! ..

Одне мені завжди було дивно: я ніколи не робився рабом улюбленої жінки, навпаки: я завжди купував над їх волею і серцем непереможну владу, зовсім про це не намагаючись. Чому це? - чи тому, що я ніколи нічим дуже не дорога мені душа, і що вони щохвилини боялися випустити мене з рук? або це - магнетичний вплив сильного організму? або мені просто не вдавалося зустріти жінку з завзятим характером?

Треба зізнатися, що я, точно, не люблю жінок з характером: їх це справа!

Правда, тепер згадав: один раз, один тільки раз я любив жінку з твердої волею, яку ніколи не міг перемогти ... Ми розлучилися ворогами, - і то, може бути, якщо б я її зустрів п'ятьма роками пізніше, ми розлучилися б інакше ...

Віра хвора, дуже хвора, хоча в цьому й не визнається; я боюся, щоб не було у неї сухот чи тієї хвороби, яку називають fièvre lente (Повільна гарячка. (Франц.)) - хвороба не російська зовсім, і їй на нашій мові немає назви.

Гроза застала нас в гроті і втримала зайвих півгодини. Вона не змушувала мене клястися у вірності, не питала, чи любив я інших з тих пір, як ми розлучилися ... Вона ВВЕР мені знову з колишньою безпечністю; і я її не обману: вона єдина жінка в світі, яку я не в силах був би обдурити! - Я знаю, ми скоро розлучимося знову і, може бути, навіки: обидва підемо різними шляхами до гробу, бо але спогад про неї залишиться недоторканним в душі моїй; я їй це повторював завжди, і вона мені вірить, хоча говорить протилежне.

Нарешті ми розлучилися; я довго стежив за нею поглядом, поки її капелюшок не сховалася за кущами і скелями. Серце моє болісно стислося, як після першого розставання. О, як я зрадів цьому почуттю! Чи не молодість чи з своїми доброчинними бурями хоче повернутися до мене знову, або це тільки її прощальний погляд, останній подарунок, - на пам'ять? .. А смішно подумати, що на вигляд я ще хлопчик: особа хоча блідо, але ще свіжо, члени гнучкі і стрункі, густі кучері в'ються, очі горять, кров кипить ...

Повернувшись додому, я сів верхи і поскакав у степ; я люблю скакати на гарячій коні по високій траві, проти пустельного вітру; з жадібністю ковтаю я запашний повітря і спрямовувати погляди в синю даль, намагаючись вловити туманні нариси предметів, які щохвилини стають все ясніше і ясніше. Яка б гіркоту не лежала на серці, яке б занепокоєння ні млоїло думку, все в хвилину розсіється; на душі стане легко, втому тіла переможе тривогу розуму. Ні жіночого погляду, якого б я не забув при вигляді кучерявого гір, осяяних південним сонцем, побачивши блакитного неба, або слухаючи шуму потоку, падаючого з кручі на кручу.

Я думаю, козаки, позіхають на своїх вишках,бачачи мене скаче без потреби і цілі, довго мучилися цією загадкою, бо вірно по одязі взяли мене за черкеса. Мені справді говорили, що в Черкеську костюмі верхом я більше схожий на кабардинці, ніж багато кабардинці. І точно, що стосується до цієї благородної бойового одягу, я досконалий денді: жодного галуну зайвого, зброя цінне в простій обробці, хутро на шапці не дуже довгий, не дуже короткий; ногавиці і черевики пригнані з усілякою точністю; бешмет білий, черкеска темно-бура. Я довго вивчав горянську посадку: нічим не можна так полестити моєму самолюбству, як визнаючи моє мистецтво у верховій їзді на кавказький лад. Я тримаю чотирьох коней: одну для себе, трьох для приятелів, щоб не нудно було одному тягатися по полях; вони беруть моїх коней із задоволенням і ніколи зі мною не їздять разом. Було вже шість годин після полудня, коли згадав я, що пора обідати; кінь моя була змучена; я виїхав на дорогу, ведущуюіз П'ятигорська в німецьку колонію, куди часто водяне суспільство їздить en piquenique (Пікніком. (Франц.) ) . Дорога йде звиваючись між чагарниками, опускаючись в невеликі яри, де протікають галасливі струмки під покровом високих трав; кругом амфітеатром підносяться сині громади Бешту, Зміїний, Залізної і Лисої гори. Спустившись в один з таких ярів, званих на тутешньому діалекті балками, язупинився, щоб напоїти коня; в цей час здалася на дорозі галаслива і блискуча кавалькада: дами в чорних і блакитних амазонок, кавалери в костюмах, составляющіхсмесь черкеського з нижегородським;попереду їхав Грушницкий з княжною Мері.

Дами на водах ще вірять нападам черкесів серед білого дня; ймовірно тому Грушницкий понад солдатській шинелі повісив шашку і пару пістолетів: він був досить смішний в цьому героїчному вбранні. Високий кущ закривав мене від них, але крізь листя його я міг бачити все і відгадати за виразами їх осіб, що розмова була сентиментальний. Нарешті вони наблизилися до спуску; Грушницкий взяв за повід коня княжни, і тоді я почув кінець їхньої розмови:

- І ви все життя хочете залишитися на Кавказі? - говорила княжна.

- Що для мене Росія! - відповідав її кавалер: - країна, де тисячі людей, тому що вони багатшими мене, будуть дивитися на мене з презирством, тоді як тут, - тут ця товста шинель не завадила моєму знайомству з вами ...

- Навпаки ... - сказала княжна, почервонівши.

Особа Грушницкого показало задоволення. Він продовжував:

- Тут моє життя протече шумно, непомітно і швидко, під кулями дикунів, і якби бог мені щороку посилав один світлий жіночий погляд, один подібний до того ...

У цей час вони порівнялися зі мною; я вдарив батогом по коню і виїхав з-за куща ...

- Mon Dieu, un Circassien !..( Боже мій, черкес! .. (Франц.) ) - скрикнула княжна в жаху.

Щоб її зовсім переконати, я відповідав по-французьки, злегка нахилившись:

- Ne craignez rien, madame, - je ne suis pas plus dangereux que votre cavalier (Не бійтеся, пані, - я не небезпечніше вашого кавалера. (Франц.)).

Вона зніяковіла, - але чому? від своєї помилки, або від того, що моя відповідь їй здався зухвалим? Я хотів би, щоб останнє моє припущення було справедливо. Грушницкий кинув на мене невдоволений погляд.

Пізно ввечері, тобто годині о 11, я пішов гуляти по липовій алеї бульвару. Місто спало, тільки в деяких вікнах миготіли вогні. З трьох сторін чорніли гребені скель, галузі Машук, на вершині якого лежало зловісне хмарка; місяць піднімався на сході; далеко срібною бахромою виблискували снігові гори. Оклики часових чергувалися з шумом гарячих ключів, спущених на ніч. Часом гучний тупіт коня лунав по вулиці, супроводжуваний скрип нагайськую гарби і тужливі татарським приспівом. Я сів на лаву і задумався ... Я відчував необхідність вилити свої думки в дружній розмові ... але з ким? .. Що робить тепер Віра? думав я ... Я б дорого дав, щоб в цю хвилину потиснути її руку.

Раптом чую швидкі і нерівні кроки ... Вірно, Грушницкий ... Так і є!

- Звідки?

- Від княгині Лиговской, - сказав він дуже важливо. - Як Мері співає! ..

- Чи знаєш що? - сказав я йому: - я парі тримаю, що вона не знає, що ти юнкер; вона думає, що ти розжалуваний ...

- Може бути! Яке мені діло! .. - сказав він неуважно.

- Ні, я тільки так це говорю ...

- А чи знаєш, що ти нині її жахливо розсердив? Вона знайшла, що це нечувана зухвалість, - я насилу міг її запевнити, що ти так добре вихований і так добре знаєш світло, що не міг мати намір її образити; вона каже, що у тебе нахабний погляд, що ти, мабуть, про себе самого високої думки.

- Вона не помиляється ... А ти не хочеш за неї заступитися?

- Мені шкода, що я не маю ще цього права ...

«О-го! - подумав я: - у нього, видно, є вже надії ... »

- Втім для тебе ж гірше, - продовжував Грушницкий: - тепер тобі важко познайомитися з ними, - а шкода! це один з найприємніших будинків, які я тільки знаю ...

Я внутрішньо посміхнувся.

- Найприємніший будинок для мене тепер мій, - сказав я позіхаючи і встали, щоб іти.

- Однак, признайся, ти каєшся? ..

- Яка дурниця! якщо я захочу, то завтра ж буду ввечері у княгині ...

- Подивимося ...

- Навіть, щоб тобі зробити задоволення, стану волочитися за княжною ...

- Так, якщо вона захоче говорити з тобою ...

- Я почекаю тільки тієї хвилини, коли твій розмова їй набридне ... Прощай! ..

- А я піду хитатися, - я ні за що тепер не засну ... Послухай, підемо краще в ресторацію, там гра ... мені потрібні нині сильні відчуття ...

- Бажаю тобі погратися ...

Я пішов додому.

Минув майже тиждень, а я ще не познайомився з Ліговському. Чекаю слушної нагоди. Грушницкий, як тінь, слідує за княжною всюди; їх розмови нескінченні - коли ж він їй набридне? .. Мати не звертає на це уваги, бо він не жених.Ось логіка матерів! Я помітив два, три ніжних погляду, - треба цьому покласти край.

Вчора біля криниці в перший раз з'явилася Віра ... Вона, з тих пір як ми зустрілися в гроті, не виходила з дому. Ми в один час опустили склянки, і, нахилившись, вона мені сказала пошепки:

- Ти не хочеш познайомитися з Ліговському! .. Ми тільки там можемо бачитися ...

Докір! .. нудно! Але я його заслужив ...

До речі: завтра бал за передплатою в залі ресторації, і я буду танцювати з княжною мазурку.

Залу ресторації перетворилася в залу благородного зборів. О 9 годині всі з'їхалися. Княгиня з дочкою з'явилися з останніх; багато жінок подивилися на неї з заздрістю і недоброзичливістю, тому що княжна Мері одягається зі смаком. Ті, які шанують себе тутешніми аристократками, приховавши заздрість, примкнув до неї. Як бути? Де є суспільство жінок - там зараз з'явиться вищий і нижчий коло. Під вікном, в натовпі народу, стояв Грушницкий, притиснувши обличчя до скла і не спускаючи очей з своєї богині; вона, проходячи повз, ледь помітно кивнула йому головою. Він засяяв, як сонце ... Танці почалися польським; потім заграли вальс. Шпори задзвеніли, фалди піднялися і закружляли.

Я стояв ззаду однією Гладкої Пані, осіненій рожевими пір'ям; пишність її сукні нагадувала часи фіжм, а строкатість її негладкою шкіри щасливу епоху мушок з чорної тафти; найбільша бородавка на її шиї прикрита була фермуаром. Вона говорила свого кавалера, драгунського капітана:

- Ця княжна Лиговская пренесносно дівчисько! Уявіть, штовхнула мене і не вибачилася, та ще обернулася і подивилася на мене в лорнет. C'est impayable! .. (Це незрівнянно! .. (Франц.)) І чим вона пишається? Вже її треба було б провчити ...

- За цим діло не стане! - відповідав послужливий капітан і відправився в іншу кімнату.

Я підійшов він негайно княжні, запрошуючи її вальсувати, користуючись свободою тутешніх звичаїв, що дозволяють танцювати з незнайомими жінками.

Вона ледь могла примусити себе не посміхнутися і приховати своє торжество; їй вдалося, проте, досить скоро прийняти абсолютно байдужий і навіть суворий вигляд: вона недбало опустила руку на моє плече, нахилила злегка головку набік, і ми пустилися. Я не знаю талії більш хтивої і гнучкою! Її свіжий подих стосувалося мого обличчя; іноді локон, що відокремився в вихорі вальсу від своїх товаришів, ковзав по палаючої щоці моєї ... Я зробив три тури. (Вона вальсує дивно добре.) Вона захекалася, очі її скаламутити, напіврозкриті губки ледь могли прошепотіти необхідне «merci, monsieur».

Після декількох хвилин мовчання я сказав їй, прийнявши найпокірніша вид:

- Я чув, княжна, що, будучи вам зовсім незнайомий, я мав уже нещастя заслужити вашу немилість ... що ви мене знайшли зухвалим ... невже це правда? ..

- І вам би хотілося тепер мене затвердити в цій думці? - відповідала вона з іронічною гримаскою, яка, втім, дуже йде до її рухомий фізіономії.

- Якщо я мав зухвалість вас чимось образити, то дозвольте мені мати ще більшу зухвалість, просити у вас вибачення ... І, право, я б дуже хотів довести вам, що ви про мене помилялися ...

- Вам це буде досить важко ...

- Від чого ж?

- Тому, що ви у нас не буваєте, а ці бали, ймовірно, не часто повторюватимуться.

Це означає, подумав я, що їх двері для мене навіки закриті.

- Знаєте, княжна, - сказав я з деякою досадою, - ніколи не повинно відкидати кається злочинця: з відчаю він може стати ще вдвічі злочинні ... і тоді ...

Регіт і нашіптування нас оточують змусили мене обернутися і перервати мою фразу. За кілька кроків від мене стояла група чоловіків, і в їх числі драгунський капітан, який виявив ворожі наміри проти милою княжни; він особливо був чимось дуже задоволений, потирав руки, реготав і переморгувався з товаришами. Раптом з-поміж них відокремився пан у фраку з довгими вусами і червоною пикою і направив невірні кроки свої прямо до княжни: він був п'яний. Зупинившись проти смути княжни і заклавши руки за спину, він заставив на неї мутно-сірі очі і вимовив хрипким Дишкант:

- Пермет ... ну, так що тут! .. просто ангажують вас на мазурку ...

- Що бажаєте? - промовила вона тремтячим голосом, кидаючи навкруги благальний погляд. На жаль! її мати була далеко, і біля нікого зі знайомих їй кавалерів не було; один ад'ютант, здається, все це бачив, та сховався за натовпом, щоб не бути замешану в історію.

- Що ж? - сказав п'яний пан, кліпнувши драгунського капітану, який підбадьорював його знаками, - хіба вам не завгодно? .. Я-таки знову маю честь вас ангажувати pour mazure ... (На мазурку. (Франц.)) Ви, може, думаєте, що я п'яний? Це нічого! .. Набагато вільніше, можу вас запевнити ...

Я бачив, що вона готова втратити свідомість від страху і обурення.

Я підійшов до п'яного пана, взяв його досить міцно за руку і, подивившись йому пильно в очі, попросив вийти, - тому, додав я, що княжна давно вже обіцяла танцювати мазурку зі мною.

- Ну, нічого робити! .. іншим разом! - сказав він, засміявшись, і пішов до своїх присоромленим товаришам, які негайно повели його в іншу кімнату.

Я був винагороджений глибоким, чудесним поглядом.

Княжна підійшла до своєї матері і розповіла їй все, та знайшла мене в натовпі і дякувала. Вона оголосила мені, що знала мою матір і дружила з півдюжиною моїх тіточок.

- Я не знаю, як сталося, що ми до цих пір з вами незнайомі, - додала вона: - але зізнайтеся, ви цього одні виною: ви дічітесь всіх так, що ні на що не схоже. Я сподіваюся, що повітря моєї вітальні розжене ваш сплін ... чи не так?

Я сказав їй одну з тих фраз, які у будь-якого повинні бути заготовлені на подібний випадок.

Кадрилі тяглися жахливо довго.

Нарешті з хор загриміла мазурка; ми з княжною сіли.

Я не натякав ні разу ні про п'яного пана, ні про колишньому моїй поведінці, ні про Грушницком. Враження, вироблене на неї неприємної сцени, мало-помалу розсіялася; личко її зацвіло вона жартувала дуже мило; її розмова була гострий, без претензії на гостроту, живий і вільний, її зауваження іноді глибокі ... Я дав їй відчути дуже заплутаною фразою, що вона мені давно подобається. Вона нахилила голівку і злегка почервоніла.

- Ви дивна людина! - сказала вона потім, піднявши на мене свої оксамитові очі і примусу засміявшись.

- Я не хотів з вами знайомитися, - продовжував я, - бо вас оточує занадто густий натовп шанувальників, і я боявся в ній зникнути зовсім.

- Ви даремно боялися! Вони все прескучние ...

- Всі? - Невже все?

Вона подивилася на мене пильно, намагаючись ніби пригадати щось, потім знову злегка почервоніла і нарешті промовила рішуче: всі!

— Навіть мій друг Грушницкий?

- А він ваш друг? - сказала вона, показуючи деякий сумнів.

- Він, звичайно, не входить в розряд нудних ...

- Але в розряд нещасних, - сказав я сміючись.

- Звісно! А вам смішно? Я б хотіла, щоб ви були на його місці ...

- Що ж? я був сам колись юнкером, і, право, це найкращий час мого життя!

- А хіба він юнкер? .. - сказала вона швидко і потім додала: - а я думала ...

- Що ви думали? ..

- Нічого! .. Хто ця дама?

Тут розмова змінив напрямок і до цього вже більш не повертався.

Ось мазурка скінчилася, і ми розпрощалися - до побачення. Дами роз'їхалися ... Я пішов вечеряти і зустрів Вернера.

- А-га! - сказав він: - так-то ви! А ще хотіли не інакше знайомитися з княжною, як врятувавши її від вірної смерті.

- Я зробив краще, - відповідав я йому, - врятував її від непритомності на балі! ..

- Як це? Розкажіть! ..

- Ні, відгадайте, - про ви, що відгадує все на світі!

Близько 7 години вечора я гуляв на бульварі. Грушницкий, побачивши мене здалеку, підійшов до мене: якийсь смішний захват блищав в його очах. Він міцно потиснув мені руку і сказав трагічним голосом:

- Дякую тобі, Печорін ... Ти розумієш мене? ..

- Ні; але у всякому разі не варто подяки, - відповідав я, не маючи точно на совісті ніякого благодіяння.

- Як? а вчора? ти хіба забув? .. Мері мені все розповіла ...

- А що? хіба у вас вже нині все спільне? і подяку?

- Послухай, - сказав Грушницкий дуже важливо: - будь ласка, не жартують над моєю любов'ю, якщо хочеш залишитися моїм приятелем ... Бачиш: я її люблю, до божевілля ... і я думаю, я сподіваюся, вона також мене любить .. . у мене є до тебе прохання: ти будеш нині у них ввечері ... обіцяй мені помічати все: я знаю, ти досвідчений в цих речах, ти краще за мене знаєш жінок ... Жінки! жінки! хто їх зрозуміє? Їх посмішки протівуречат їх поглядам, їх слова обіцяють і ваблять, а звук їхні голоси відштовхує ... То вони в хвилину осягають і вгадують саму потаємну нашу думку, то не розуміють самих ясних натяків ... Ось хоч княжна: вчора її очі палали пристрастю , зупиняючись на мені, нині вони тьмяні й холодні ...

- Це, може бути, наслідок дії вод, - відповідав я.

- Ти в усьому бачиш худу сторону ... матерьялист! - додав він презирливо. - Втім змінимо матерію - і, задоволений поганим каламбуром, він розвеселився.

О дев'ятій годині ми разом пішли до княгині.

Проходячи повз вікна Віри, я бачив її біля вікна. Ми кинули один одному побіжний погляд. Вона незабаром після нас зійшла в вітальню Ліговскій. Княгиня мене їй представила як свою родичку. Пили чай; гостей було багато; розмова була загальний. Я намагався сподобатися княгині, жартував, змушував її кілька разів сміятися від душі; княжні також не раз хотілося посміятися, але вона трималася, щоб не вийти з прийнятою ролі: вона знаходить, що таємності до неї йде - і, може бути, не помиляється. Грушницкий, здається, дуже радий, що моя веселість її не заражають.

Після чаю все пішли в залу.

- Задоволена ль ти моїм послухом, Віра? - сказав я, проходячи повз її.

Вона мені кинула погляд, сповнений любові і вдячності. Я звик до цих поглядів, але колись вони складали моє блаженство. Княгиня посадила дочку за фортепіано; всі просили її заспівати що-небудь, - я мовчав, і, користуючись метушнею, відійшов до вікна з Вірою, яка мені хотіла сказати щось дуже важливе для нас обох ... Вийшло - дурниця ...

Тим часом княжні моє байдужість було прикро, як я міг здогадатися по одному сердитому, блискучому погляду ... О, я дивно розумію цю розмову, німий, але виразний, короткий, але сильний! ..

Вона заспівала: її голос непоганий, але співає вона погано ... втім я не слухав. Зате Грушницкий, спершись на рояль проти неї, пожирав її очима і щохвилини говорив упівголоса: «charmant! délicieux »(Чарівно! чудово! (Франц.)).

- Послухай, - говорила мені Віра: - я не хочу, щоб ти знайомився з моїм чоловіком, але ти повинен неодмінно сподобатися княгині; тобі це легко: ти можеш все, що захочеш. Ми тут тільки будемо бачитися ...

- Тільки? ..

Вона почервоніла і продовжувала:

- Ти знаєш, що я твоя раба: я ніколи не вміла тобі противитися ... і я буду за це покарана: ти мене розлюбив! Принаймні я хочу зберегти свою репутацію ... не для себе: ти це знаєш дуже добре! .. О, я прошу тебе, не муч мене, як і раніше порожніми сумнівами і перетворений холодністю: я, може бути, скоро помру, я відчуваю, що слабну з дня на день ... і, незважаючи на це, я не можу думати про майбутнє життя, я думаю тільки про тебе ... Ви, чоловіки, не розумієте насолод погляду, потиску руки ... а я, клянусь тобі, я, прислухаючись до твого голосу, відчуваю таке глибоке, дивне блаженство, що самі палкі поцілунки не можуть замінити його.

Тим часом княжна Мері перестала співати. Нарікання похвал пролунав навколо неї; я підійшов до неї після всіх і сказав їй щось про її голосу досить недбало.

Вона зробила гримаску, висунувши нижню губу, і присіла дуже глузливо.

- Мені це тим більш приємно, - сказала вона, - що ви мене зовсім не слухали ... але ви, можливо, не любите музики? ..

- Навпаки, - після обіду особливо.

- Грушницкий прав, кажучи, що у вас самі прозові смаки ... і я бачу, що ви любите музику в гастрономічному відношенні ...

- Ви помиляєтеся знову: я зовсім не гастроном; у мене препоганий шлунок. Але музика після обіду присипляє, а спати після обіду здорово; отже, я люблю музику в медичному відношенні. Увечері ж вона, навпаки, занадто дратує мої нерви: мені робиться або занадто сумно, або занадто весело. Те й інше утомливо, коли немає позитивної причини сумувати чи радіти, і до того ж смуток в суспільстві смішна, а надто велика веселість непристойна.

Вона не дослухала, відійшла геть, села біля Грушницкого, і між ними почався якийсь сентиментальний розмова: здається, княжна відповідала на його мудрі фрази досить неуважно і невдало, хоча намагалася показати, що слухає його з увагою, тому що він іноді дивився на неї з подивом, намагаючись вгадати причину внутрішнього хвилювання, що зображав іноді в її неспокійному погляді ...

Але я вас відгадав, мила княжна, стережіться! Ви хочете мені відплатити тією ж монетою, шпигнути моє самолюбство, - вам не вдасться! і якщо ви мені оголосіть війну, то я буду нещадний.

У продовженні вечора я кілька разів навмисне намагався втрутитися в їхню розмову, але вона досить сухо зустрічала мої зауваження, і я з удаваною досадою нарешті пішов. Княжна тріумфувала; Грушницкий теж. Радійте, друзі мої, поспішайте ... вам недовго тріумфувати! .. Як бути? у мене є передчуття ... Знайомлячись з жінкою, я завжди безпомилково відгадував, чи буде вона мене любити чи ні ...

Іншу частину вечора я провів біля Віри і досхочу наговорився про старовину! За що вона мене так любить, право, не знаю! - Тим більше, що це одна жінка, яка мене зрозуміла зовсім, з усіма моїми дрібними слабкостями, поганими пристрастями ... Невже зло так привабливо? ..

Ми вийшли разом з Грушницким; на вулиці він взяв мене під руку і після довгого мовчання сказав:

- Ну що?..

«Ти дурний», - хотів я йому відповісти, але стримався і тільки знизав плечима.

Всі ці дні я ні разу не відступив від свого системи. Княжні починає подобатися моя розмова; я розповів їй деякі з дивних випадків моєму житті, і вона починає бачити в мені людину незвичайного. Я сміюся над усім на світі, особливо над почуттями: це починає її лякати. Вона при мені не сміє пускатися з Грушницким в сентиментальні дебати і вже кілька разів відповідала на його витівки глузливою посмішкою; але я щоразу, як Грушницкий підходить до неї, приймаю смиренний вигляд і залишаю їх удвох; в перший раз була вона цього рада, або намагалася показати; в другій розсердилася на мене, в третій - на Грушницкого.

- У вас дуже мало самолюбства, - сказала вона мені вчора. - Чому ви думаєте, що мені веселіше з Грушницким?

Я відповідав, що жертвую щастя приятеля своїм задоволенням ...

- І моїм, - додала вона.

Я пильно подивився на неї і прийняв серйозний вид. Потім цілий день не говорив з нею ні слова ... Увечері вона була замислена, нині вранці біля колодязя ще замисленішим; коли я підійшов до неї, вона неуважно слухала Грушницкого, який, здається, захоплювався природою, але тільки що побачила перед собою мене, вона стала реготати (дуже недоречно), показуючи, ніби мене не помічає. Я відійшов подалі і крадькома став спостерігати за нею; вона відвернулася від свого співрозмовника і позіхнула два рази.

Рішуче, Грушницкий їй набрид.

Ще два дні не буду з нею говорити.

Я часто себе запитую, навіщо я так наполегливо добиваюся любові молоденької дівчинки, яку звабити я не хочу і на якій ніколи не одружуся? До чого це жіноче кокетство? - Віра мене любить більше, ніж княжна Мері буде любити коли-небудь; якщо б вона мені здавалася непереможною красунею, то може бути, я б заманюючи труднощі підприємства. Але зовсім ні! Отже, це не та неспокійна потреба любові, яка нас мучить в перші роки молодості, кидає нас від однієї жінки до іншої, поки ми знайдемо таку, яка нас терпіти не може: тут починається наше сталість - справжня нескінченна пристрасть, яку математично можна виразити лінією , падаючої з точки в простір; секрет цієї нескінченності - тільки в неможливості досягти мети, тобто кінця.

З чого ж я дбаю? - Із заздрощів до Грушницкому? Бідолаха, він зовсім її не заслуговує. Або це наслідок того кепського, але непереможного почуття, яке змушує нас знищувати солодкі омани ближнього, щоб мати дрібне задоволення сказати йому, коли він в розпачі буде питати, чому він повинен вірити:

- Мій друг, з мною було те ж саме! і ти бачиш, однак, я обідаю, вечеряю і сплю спокійно і сподіваюся, зможу померти без крику і сліз!

Але ж є неосяжне насолоду у володінні молодий, ледь розпустилася душі! Вона як квітка, якого найкращий аромат випаровується назустріч першому променю сонця; його треба зірвати в цю хвилину і, подихавши їм досхочу, кинути на дорозі: може, хтось підніме. Я відчуваю в собі цю ненаситну жадібність, яка поглинає все, що зустрічається на шляху; я дивлюся на страждання і радості інших тільки у відношенні до себе, як на їжу, підтримує мої душевні сили. Сам я більше не здатен божеволіти під впливом пристрасті; честолюбство у мене придушене обставинами, але воно проявилося в іншому вигляді, бо честолюбство є не що інше, як прагнення влади, а перше моє задоволення - підкоряти моєї волі все, що мене оточує; порушувати себе почуття любові, відданості і страху - чи не є перша ознака і найбільше торжество влади? Бути для кого-небудь причиною страждань і радостей, не маючи на те ніякого позитивного права, - не сама чи це солодка їжа нашої гордості? А що таке щастя? Насичена гордість. Якщо б я почитав себе краще, могутніше за всіх на світі, я був би щасливий; якщо б все мене любили, я в собі знайшов би нескінченні джерела любові. Зло породжує зло; перше страждання дає поняття про задоволення мучити іншого; ідея зла не може увійти в голову людини без того, щоб він не захотів докласти її до дійсності; ідеї - створення органічні, сказав хтось: їх народження дає вже їм форму, і ця форма є дія; той, в чиїй голові народилося більше ідей, той більше інших діє; від цього геній, прикутий до чиновницького столу, повинен померти або зійти з розуму, точно так же, як людина з могутньою статурою, при сидячій життя і скромному поведінці, вмирає від апоплексичного удару.

Пристрасті не що інше, як ідеї при першому своєму розвитку: вони приналежність юності серця, і дурень той, хто думає ціле життя ними хвилюватися: багато спокійні річки починаються гучними водоспадами, а ні одна не скаче і не піниться до самого моря. Але це спокій часто ознака великої, хоча прихованої сили: повнота і глибина почуттів і думок не допускає скажених поривів; душа, страждаючи і насолоджуючись, дає в усьому собі строгий звіт і переконується в тому, що так повинно; вона знає, що без гроз постійний спека сонця її висушить; вона переймається своїм власним життям, - плекає і карає себе, як улюбленої дитини. Тільки в цьому вищому стані самопізнання людина може оцінити правосуддя Боже.

Перечитуючи цю сторінку, я помічаю, що далеко відволікся від свого предмета ... Але що за нужда? .. Адже цей журнал пишу я для себе і, слідчо, все, що я в нього не кину, буде з часом для мене дорогоцінним спогадом .

........................................................

Прийшов Грушницкий і кинувся мені на шию: він проведений в офіцери. Ми випили шампанського. Доктор Вернер зійшов слідом за ним.

- Я вас не вітаю, - сказав він Грушницкому.

- Від чого?

- Тому, що солдатська шинель до вас дуже йде, і зізнайтеся, що армійський піхотний мундир, пошитий тут на водах, що не додасть вам нічого цікавого ... Річ у тім, ви до сих пір були винятком, а тепер підійдете під загальне правило.

- тлумачить, тлумачте, доктор! ви мені не заважаєте радіти; він не знає, - додав Грушницкий мені на вухо: - скільки надій надали мені ці еполети ... О, еполети, еполети! ваші зірочки, путеводітельние зірочки ... Ні! я тепер абсолютно щасливий.

- Ти йдеш з нами гуляти до провалу? - запитав я його.

- Я? нізащо не здамся княжні, поки не готовий буде мундир.

- Накажеш їй оголосити про твою радості? ..

- Ні, будь ласка, не говори ... Я хочу її здивувати! ..

- Скажи мені, проте, як твої справи з нею?

Він зніяковів і задумався: йому хотілося похвалитися, збрехати, - і було совісно, ​​а разом з цим було соромно зізнатися в істині.

- Як ти думаєш, чи любить вона тебе? ..

- Чи любить? Помилуй, Печорін, які в тебе поняття! .. якомога так скоро? .. Та якщо навіть вона і любить, то порядна жінка цього не скаже ...

- Добре! І, ймовірно, по-твоєму порядна людина повинна теж мовчати про свою пристрасть? ..

- Ех, братику! на все є манера; багато не говориться, а відгадувати ...

- Це правда ... Тільки любов, яку ми читаємо в очах, ні до чого жінку не зобов'язує, тоді як слова ... Стережися, Грушницкий, вона тебе надуває ...

- Вона! - відповідав він, піднявши очі до неба і самовдоволено посміхнувшись: - мені шкода тебе, Печорін! ..

Увечері численне товариство вирушило пішки до провалу.

На думку тутешніх вчених, цей провал не що інше, як згаслий кратер; він знаходиться на пологий Машука, за милю від міста. До нього веде вузька стежка між чагарників і скель; піднімаючись на гору, я подав руку княжни, і вона її не покидала в продовження цілої прогулянки.

Розмова наша почався лихослів'ям: я став перебирати присутніх і відсутніх наших знайомих, спочатку виявляв смішні, а після погані їхнього боку. Жовч моя схвилювалася; я почав жартома - і кінчив щирою злістю. Спершу це її тішило, а потім злякало.

- Ви небезпечна людина, - сказала вона мені: - я б краще бажала попастися в лісі під ніж вбивці, ніж вам на язичок ... Я вас прошу не жартома: коли вам заманеться про мене говорити погано, візьміть краще ніж і заріжте мене, - я думаю, це вам не буде дуже важко.

- Хіба я схожий на вбивцю? ..

- Ви гірше ...

Я задумався на хвилину і потім сказав, прийнявши глибоко зворушений вигляд:

-Так! така була моя доля з самого дитинства. Всі читали на моєму обличчі ознаки поганих властивостей, яких не було; але їх припускали - і вони народилися. Я був скромний - мене звинувачували в лукавстві: я став потайливий. Я глибоко відчував добро і зло; ніхто мене не пестив, все ображали: я став злопам'ятний; я був похмурий, - інші діти веселі і балакучі; я відчував себе вище їх - мене ставили нижче. Я зробився заздрісний. Я був готовий любити весь світ, - мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти. Моя безбарвна молодість протекла в боротьбі із собою і світлом; кращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця; вони там і померли. Я говорив правду - мені не вірили: я почав обманювати; дізнавшись добре світло і пружини суспільства, я став вправний в науці життя і бачив, як інші без мистецтва щасливі, користуючись даром тими вигодами, яких я так невтомно домагався. І тоді в грудях моїх народилося відчай, - не те відчай, яке лікують дулом пістолета, але холодне, безсиле, відчай, прикрите люб'язністю і добродушною усмішкою. Я став моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалася, померла, я її відрізав і кинув, - тоді як інша ворушилася і жила до послуг кожного, і цього ніхто не помітив, тому що ніхто не знав про існування загиблої її половини; але ви тепер в мені розбудили спогад про неї - і я вам прочитав її епітафію. Багатьом все взагалі епітафії здаються смішними, але мені немає, особливо коли згадаю про те, що під ними спочиває. Втім я не прошу вас розділяти моя думка: якщо моя витівка вам здається смішна - будь ласка, смійтеся: попереджаю вас, що це мене не засмутить нітрохи.

В цю хвилину я зустрів її очі: в них бігали сльози; рука її, спираючись на мою, тремтіла, щоки палали ... їй було шкода мене! Співчуття, почуття, якому підкоряються так легко все жінки, впустило свої кігті в її недосвідчені серце. Під весь час прогулянки вона була неуважна, ні з ким не кокетувала ... а це великий ознака!

Ми прийшли до провалу; дами залишили своїх кавалерів, але вона не покидала руки моєї. Гостроти тутешніх денді її не смішити; крутизна обриву, у якого вона стояла, її не лякала, тоді як інші панночки пищали і закривали очі.

На зворотньому шляху я не поновлював нашого сумного розмови; але на порожні мої запитання і жарти вона відповідала коротко і неуважно.

- Чи любили ви? - запитав я її нарешті.

Вона подивилася на мене пильно, похитала головою ... і знову впала в задуму; явно було, що їй хотілося щось сказати, але вона не знала, з чого почати; її груди хвилювалася ... Що робити! серпанковий рукав слабкий захист, і електрична іскра пробігла з моєї руки в її руку; все майже пристрасті починаються так, і ми часто себе дуже обманюємо, думаючи, що нас жінка любить за наші фізичні або моральні достоїнства; звичайно, вони готують, мають у своєму розпорядженні її серце до прийняття священного вогню - а все-таки перший дотик вирішує справу.

- Чи не правда, я була дуже люб'язна сьогодні? - сказала мені княжна з вимушеною посмішкою, коли ми повернулися з прогулянки.

Ми розлучилися...

Вона незадоволена собою: вона себе звинувачує в холодності! - о, це перше, головне торжество. Завтра вона захоче винагородити мене. Я все це вже знаю напам'ять, ось що нудно!

Нині я бачив Віру. Вона замучила мене своєю ревнощами. Княжна надумала, здається, їй розповідати про свої сердечні таємниці: треба зізнатися, вдалий вибір!

- Я відгадую, до чого все це хилиться, - говорила мені Віра: - краще скажи мені просто тепер, що ти її любиш.

- Але якщо я її не люблю?

- Те навіщо ж її переслідувати, турбувати, хвилювати її уяву? .. О, я тебе добре знаю! Послухай, якщо ти хочеш, щоб я тобі вірила, то приїжджай через тиждень в Кисловодськ: післязавтра ми переїжджаємо туди. Княгиня залишається тут довше. Найми квартер поруч; ми будемо жити у великому будинку біля джерела, в мезоніні; внизу княгиня Лиговская, а поруч є будинок того ж господаря, який ще не зайнятий ... Приїдеш? ..

Я обіцяв - і той же день послав зайняти цю квартер.

Грушницкий прийшов до мене о шостій годині вечора і оголосив, що завтра буде готовий його мундир, як раз до балу.

- Нарешті я буду з нею танцювати цілий вечір ... Ось наговорив! - додав він.

- Коли ж бал?

- Так завтра! Хіба не знаєш? Велике свято, і тутешнє начальство взялося його влаштувати ...

- Підемо на бульвар ...

- Нізащо! - в цій бридкою шинелі ...

- Як, ти її розлюбив? ..

Я пішов один і, зустрівши княжну Мері, покликав її на мазурку. Вона здавалася здивована і зраділа.

- Я думала, що ви танцюєте тільки по необхідності, як минулого разу, - сказала вона, дуже мило посміхаючись ...

Вона, здається, зовсім не помічає відсутності Грушницкого.

- Ви будете завтра приємно здивовані, - сказав я їй.

- Це секрет ... на балі ви самі здогадаєтеся.

Я закінчив вечір у княгині; гостей не було, крім Віри і одного потішне дідка. Я був в дусі, імпровізував різні незвичайні історії; княжна сиділа проти мене і слухала мій дурниця з таким глибоким, напруженим, навіть ніжним увагою, що мені стало соромно. Куди поділася її жвавість, її кокетство, її капризи, її зухвала міна, презирлива посмішка, розсіяний погляд? ..

Віра все це помітила: на її хворобливому обличчі зображувалася глибокий смуток; вона сиділа в тіні біля вікна, занурюючись в широкі крісла; мені стало шкода її.

Тоді я розповів всю драматичну історію нашого знайомства з нею, нашої любові, - зрозуміло, прикривши все це вигаданими іменами.

Я так живо зобразив мою ніжність, мої занепокоєння, захоплення - я в такому вигідному світлі виставив її вчинки і характер, що вона мимоволі повинна була пробачити мені моє кокетство з княжною.

Вона встала, підсіла до нас, пожвавилася ... і ми тільки о другій годині ночі згадали, що доктора велять лягати спати об одинадцятій.

За півгодини до балу з'явився до мене Грушницкий в повному сяйві армійського піхотного мундира. До третьої гудзика пристебнута була бронзова ланцюжок, на якому висів подвійний лорнет; еполети неймовірної величини були загнуті догори, у вигляді крилець амура; чоботи його скрипелі; в лівій руці тримав він коричневі лайкові рукавички і кашкет, а правою збивав щохвилини в дрібні кучері завитий хохол; самовдоволеність і разом деяка невпевненість зображувалися на його обличчі; його святкова зовнішність, його горда хода змусили б мене розреготатися, якщо б це було згідно з моїми намірами.

Він кинув кашкет з рукавичками на стіл і почав обтягувати фалди і одужувати перед дзеркалом; чорний величезний хустку, навернений на найвищий подгалстушнік, якого щетина підтримувала його підборіддя, висовувався на полвершка через коміра; йому здалося мало: він витягнув його догори до вух; від цієї важкої роботи, - бо комір мундира був дуже вузький і неспокійний, - обличчя його налилося кров'ю.

- Ти, кажуть, ці дні жахливо волочився за моєї княжною, - сказав він досить недбало і не дивлячись на мене.

- Де нам дурням чай пити! - відповідав я йому, повторюючи улюблену поговоркуодного з найспритніших гульвіс минулого часу, оспіваного колись Пушкіним.

- Скажи-ка, добре на мені сидить мундир? .. Ох, клятий жид! .. як під пахвами ріже! .. Чи немає у тебе духів?

- Помилуй, чого тобі ще? від тебе і так вже несе рожевою помадою ...

- Нічого. Дай-но сюди ...

Він налив собі полсклянкі за галстук, в носовичок, на рукава.

- Ти будеш танцювати? - запитав він.

- Не думаю.

- Я боюся, що мені з княжною доведеться починати мазурку, - я не знаю майже жодної фігури ...

- А ти кликав її на мазурку?

- Немає ще...

- Дивись, щоб тебе не попередили ...

- Справді, - сказав він, вдаривши себе по лобі. - Прощай ... піду чекати її біля під'їзду. - Він схопив кашкет і побіг.

Через півгодини і я відправився. На вулиці було темно і порожньо; навколо зборів або трактиру, як завгодно, натовп народ; вікна його світилися; звуки полкової музики доносив до мене вечірній вітер. Я йшов повільно; мені було сумно. Невже, думав я, моє єдине призначення на землі - руйнувати чужі надії? З тих пір, як я живу і дію, доля якось завжди приводила мене до розв'язки чужих драм, як ніби без мене ніхто не міг би ні померти, ні прийти у відчай. Я був необхідне особа п'ятого акта; мимоволі я грав жалюгідну роль ката чи зрадника. Яку мету мала на це доля? .. Чи не призначений чи я нею в автори міщанських трагедій і сімейних романів, - або в співробітники постачальнику повістей, наприклад, для «Бібліотеки для читання»? .. Чому знати! .. Хіба мало людей, починаючи життя, думають закінчити її як Олександр Великий чи лорд Байрон, а тим часом ціле століття залишаються тітюлярнимі радниками? ..

Зійшовши в залу, я сховався в натовпі чоловіків і почав робити свої спостереження. Грушницкий стояв біля княжни і щось говорив з великим запалом; вона його неуважно слухала, дивилася по сторонам, приклавши віяло до губок; на обличчі її зображувалося нетерпіння, очі її шукали кругом когось; я тихенько пішов позаду, щоб підслухати їхню розмову.

- Ви мене мучите, княжна, - говорив Грушницкий: - ви жахливо змінилися з тих пір, як я вас не бачив ...

- Ви також змінилися, - відповідала вона, кинувши на нього швидкий погляд, в якому він не вмів розібрати таємницею глузування.

- Я? я змінився? - О, ніколи! Ви знаєте, що це неможливо! Хто бачив вас якось, той навіки понесе з собою ваш божественний образ.

- Перестаньте! ..

- Чому ж ви тепер не хочете слухати того, чого ще недавно, і так часто, слухали прихильно? ..

- Тому що я не люблю повторень, - відповідала вона сміючись ...

- О, я гірко помилився! .. Я думав, божевільний, що принаймні ці еполети дадуть мені право сподіватися ... Ні, краще б мені століття залишитися в цій ганебною солдатській шинелі, якою, може бути, я був зобов'язаний вашою увагою ...

- Справді, вам шинель набагато більш до лиця ...

В цей час я підійшов і вклонився княжні; вона трошки почервоніла і швидко промовила:

- Чи не правда, мсьє Печорін, що сіра шинель набагато більше йде мсьє Грушницкому? ..

- Я з вами не згоден, - відповідав я: - в мундирі він ще Моложавий.

Грушницкий не виніс цього удару: як все хлопчики, він має претензію бути старим; він думає, що на його обличчі глибокі сліди пристрастей замінюють відбиток років. Він на мене кинув скажений погляд, тупнув ногою і відійшов геть.

- А зізнайтеся, - сказав я княжні, - що хоча він завжди був дуже смішний, але ще недавно він вам здавався цікавий ... в сірій шинелі? ..

Вона опустила очі і не відповідала.

Грушницкий цілий вечір переслідував княжну, танцював або з нею, або vis-à-vis; він жер її очима, зітхав і набридав їй благаннями і докорами. Після третьої кадрилі вона його вже ненавиділа.

- Я цього не очікував від тебе, - сказав він, підійшовши до мене і взявши мене за руку.

- Ти з нею танцюєш мазурку? - запитав він урочистим голосом. - Вона мені зізналася ...

- Ну, так що ж? а хіба це секрет?

- Зрозуміло, я повинен був цього очікувати від дівчата, від кокетки ... Вже я помщуся!

- Пеня на свою шинель або на свої еполети, а навіщо ж звинувачувати її! Чим вона винна, що ти їй більше не подобаєшся? ..

- Навіщо ж подавати надії?

- Навіщо ж ти сподівався? - Бажати і домагатися чого-небудь - розумію! - а хто ж сподівається?

- Ти виграв парі, - тільки не зовсім, - сказав він, злісно посміхаючись.

Мазурка почалася. Грушницкий вибирав одну тільки княжну, інші кавалери щохвилини її вибирали: це явно була змова проти мене. Тим краще. Їй хочеться говорити зі мною, їй заважають, - їй захочеться вдвічі більше.

Я разів зо два потиснув її руку; вдруге вона її висмикнула, не кажучи ні слова.

- Я погано спатиму цю ніч, - сказала вона мені, коли мазурка скінчилася.

- Цьому винен Грушницкий.

- О ні! - І обличчя її стало так задумливо, так сумно, що я дав собі слово в цей вечір неодмінно поцілувати її руку.

Стали роз'їжджатися. Саджаючи княжну в карету, я швидко притиснув її маленьку ручку до губ своїм. Було темно, і ніхто не міг цього бачити.

Я повернувся в залу дуже задоволений собою.

За великим столом вечеряла молодь, і між ними Грушницкий. Коли я зійшов, всі замовкли: видно, говорили про мене. Багато з минулого балу на мене ображаються, особливо драгунський капітан, а тепер, здається, рішуче складається проти мене ворожа зграя під командою Грушницкого. У нього такий гордий і хоробрий вигляд ...

Дуже радий. Я люблю ворогів, хоча не по-християнськи. Вони мене бавлять, хвилюють мені кров. Бути завжди насторожі, ловити кожен погляд, значення кожного слова, вгадувати наміри, руйнувати змови, прикидатися обдуреним, і раптом одним поштовхом перекинути все величезне і багатотрудна будівлю їх хитрощів і задумів - ось що я називаю життям!

В продовження вечері Грушницкий шептався і переморгувався з драгунським капітаном.

Нині вранці Віра поїхала з чоловіком до Кисловодська. Я зустрів їх карету, коли йшов до княгині Лиговской. Вона мені кивнула головою, в погляді її був докір.

Хто ж винен! навіщо вона не хоче дати мені випадок бачитися з нею наодинці? Любов, як вогонь, - без їжі гасне. Авось ревнощі зробить те, чого не могли мої прохання.

Я сидів у княгині дуже довго. Мері не вийшла, - хвора. Увечері на бульварі її не було. Знову скласти зграя, озброєна лорнетами, прийняла справді грізний вигляд. - Я радий, що княжна хвора: вони зробили б їй якусь зухвалість. У Грушницкого розпатлана зачіска і відчайдушний вигляд: він, здається, справді засмучений, особливо самолюбство його ображено; але ж є ж люди, в яких навіть відчай забавно.

Повернувшись додому, я помітив, що мені чогось бракує. Я не бачив її! - Вона хвора!Чи не закохався я справді? - Яка дурниця!

Об одинадцятій годині ранку, - година, о котрій княгиня Лиговская звичайно потіє в Єрмолівська ванні, - я йшов повз її будинок. Княжна сиділа задумливо біля вікна; побачивши мене, схопилася.

Я зійшов в передню; людей нікого не було, і я без доповіді, користуючись свободою тутешніх звичаїв, пробрався в вітальню.

Тьмяна блідість покривала миле обличчя княжни; вона стояла у фортепіано, спершись однією рукою на спинку крісел: ця рука трохи тремтіла. Я тихо підійшов до неї і сказав:

- Ви на мене сердитесь? ..

Вона підняла на мене томний, глибокий погляд і похитала головою; її губи хотіли проговорити щось, і не могли; очі наповнилися сльозами, вона опустилася в крісла і закрила обличчя руками.

- Що з вами? - сказав я, взявши її за руку.

- Ви мене не поважаєте! .. О! залиште мене!..

Я зробив кілька кроків. Вона випросталася на кріслах, очі її заблищали ...

Я зупинився, взявшись за ручку дверей, і сказав:

- Вибачте мене, княжна! Я вчинив як безумець ... це вдруге не трапиться: я прийму свої заходи! .. Навіщо вам знати те, що відбувалося до цих пір в душі моїй! Ви цього ніколи не дізнаєтеся, і тим краще для вас. Прощайте.

Йдучи, мені здається, я чув, що вона плакала.

Я до вечора блукав пішки по околицях Машука, втомився жахливо і, прийшовши додому, кинувся в ліжко в скоєному знемозі.

До мене зайшов Вернер.

- Чи правда, - запитав він, - що ви одружитеся з княжною Лиговской?

- Все місто говорить; всі мої хворі зайняті цією важливою новиною, а вже ці хворі такий народ: все знають!

«Це штуки Грушницкого!» - подумав я.

- Щоб вам довести, доктор, хибність цих чуток, оголошую вам по секрету, що завтра я переїжджаю до Кисловодська ...

- І княгиня також? ..

- Ні, вона залишається ще на тиждень тут ...

- Так ви не одружитеся! ..

- Доктор, доктор! подивіться на мене: невже я схожий на нареченого або на що-небудь подібне?

- Я цього не кажу! - але ви знаєте, є випадки, - додав він, хитро посміхаючись, - в яких благородна людина зобов'язаний одружитися, і є матінки, які принаймні не попереджають цих випадків. Отже, я вам раджу, як приятель, бути обережніше! Тут на водах преопасний повітря; скільки я бачив прекрасних молодих людей, гідних кращої долі, і що виїжджали звідси прямо під вінець ... Навіть повірите, мене хотіли одружити! Саме одна повітова матінка, у якій дочка була дуже бліда. Я мав нещастя сказати їй, що колір обличчя повернеться після весілля; тоді вона зі сльозами вдячності запропонувала мені руку своєї дочки і все своє майно - п'ятдесят душ, здається! Але я відповідав, що я до цього не здатний.

Вернер пішов в повній впевненості, що він мене застеріг.

З слів його я помітив, що про мене і княжну вже розпущені в місті різні погані чутки: це Грушницкому так не минеться.

Ось вже три дні, як я в Кисловодську. Кожен день бачу Віру у колодязя і на гуляння. Вранці, прокидаючись, сідаю біля вікна і наводжу лорнет на її балкон; вона давно вже одягнена і чекає обумовленого знака. Ми зустрічаємося ніби ненароком в саду, який від наших будинків спускається до колодязя. Цілющий гірське повітря повернув їй колір обличчя і сили. Недарма Нарзан називається богатирським ключем. Тутешні жителі стверджують, що повітря Кисловодська розташовує до любові, що тут бувають розв'язки всіх романів, які коли-небудь починалися біля підніжжя Машук. І справді: тут все дихає самотою, тут все таємниче - і густі сіни липових алей, які схиляються над потоком, який з шумом і піною, падаючи з плити на плиту, прорізується собі шлях між зеленіючими горами, і ущелини, повні млою і мовчанням , яких гілки розбігаються звідси в усі сторони, і свіжість ароматичного повітря, обтяженого випарами високих південних трав і білої акації, - і постійний, солодко-снодійні шум холодних струмків, які, зустрівшись в кінці долини, біжать дружно наввипередки і нарешті кидаються в Подкумок; - з цього боку ущелині ширше і перетворюється на зелену долину: по ній в'ється курна дорога. Щоразу, коли я на неї гляну, мені все здається, що їде карета, а з вікна карети визирає рожеве личко. Вже багато карет проїхало по цій дорозі, - а тієї все немає. Слобідка, яка за міцністю, залюднилася; в ресторації, побудованої на пагорбі, в декількох кроках від моєї квартири, починають з'являтися ввечері вогні крізь подвійний ряд тополь; шум і дзвін склянок лунає до пізньої ночі.

Ніде так багато не п'ють кахетинського вина і мінеральної води, як тут.

Але змішувати два ці ремесла
Є тьма мисливців - я не з їх числа.

Грушницкий з своєю зграєю бушує кожен день в трактирі і зі мною майже не кланяється.

Він тільки вчора приїхав, а встиг вже посваритися з трьома людьми похилого віку, які хотіли перш його сісти в ванну: рішуче - нещастя розвивають в ньому войовничий дух.

Нарешті вони приїхали. Я сидів біля вікна, коли почув стук їх карети: у мене серце здригнулося ... Що ж це таке? Невже я закоханий? .. Я так нерозумно створений, що цього можна від мене очікувати.

Я у них обідав. Княгиня на мене дивиться дуже ніжно і не відходить від дочки ... погано! - Зате Віра ревнує мене до княжни: домігся ж я цього благополуччя! Чого жінка не зробить, щоб засмутити суперницю! Я пам'ятаю, одна мене полюбила за те, що я любив іншу. Немає нічого парадоксальні жіночого розуму: жінок важко переконати в чому-небудь, треба їх довести до того, щоб вони переконали себе самі; порядок доказів, якими вони знищують свої упередження, дуже оригінальний; щоб навчитися їх діалектиці, треба перекинути в розумі своєму всі шкільні правила логіки. Наприклад, спосіб звичайний:

Ця людина любить мене - але я заміжня, - отже, не повинна його любити.

Спосіб жіночий:

Я не повинна його любити - бо я замужем - але він мене любить, - отже ... тут кілька точок, бо розум вже нічого не говорить, а говорять здебільшого мова, очі і слідом за ними серце, якщо оне є.

Що якщо коли-небудь ці записки попадуться на очі жінці? - Наклеп! - закричить вона з обуренням.

З тих пір як поети пишуть і жінки їх читають (за що їм глибока вдячність), їх стільки раз називали ангелами, що вони справді, в простоті душевній, повірили цьому компліменту, забуваючи, що ті ж поети за гроші величали Нерона напівбогом. ..

Недоречно було б мені говорити про них з такою злістю, - мені, який крім їх на світі нічого не любив, мені, який завжди готовий був їм жертвувати спокоєм, честолюбством, життям ... Але ж я не в припадку досади і ображеного самолюбства намагаюся зірвати з них щось чарівне покривало, крізь яке лише звичний погляд проникає. Ні, все, що я говорю про них, є тільки наслідок -

Ума холодних спостережень
І серця сумних замет.

Жінки повинні б бажати, щоб всі чоловіки їх так само добре знали, як я, тому що я люблю їх у сто разів більше з тих пір, як їх не боюся і збагнув їх дрібні слабкості.

До речі: Вернер напередодні порівняв жінок з зачарованим лісом, про який розповідає Тасс у своєму «Визволеному Єрусалимі». «Тільки приступи, - говорив він, - на тебе полетять з усіх боків такі страхи, що не приведи Господи: борг, гордість, пристойність, загальна думка, насмішка, презирство ... Треба тільки не дивитися, а йти прямо; - мало-помалу чудовиська зникають, і відкривається перед тобою тиха і світла галявина, серед якої цвіте зелений мирт; - зате біда, якщо на перших кроках серце здригнеться і обернешся назад ».

Сьогоднішній вечір був рясний подіями. Три версти від Кисловодська, в ущелині, де протікає Подкумок, є скеля, яка називається кільцем;це ворота, утворені природою; вони піднімаються на високому пагорбі, і призахідне сонце крізь них кидає на світ свій останній полум'яний погляд. Численна кавалькада вирушила туди подивитися на захід сонця крізь кам'яне віконце. Ніхто з нас, по правді сказати, не думав про сонце. Я їхав біля княжни; повертаючись додому, треба було переїжджати Подкумок в брід. Гірські річки, найдрібніші, небезпечні, особливо тим, що дно їх - досконалий калейдоскоп: кожен день від напору хвиль воно змінюється; де був вчора камінь, там нині яма. Я взяв за вуздечку коня княжни і звів її в воду, яка не була вище колін; ми тихенько стали порухатися навскіс проти течії. Відомо, що, переїжджаючи швидкі річки, не повинно дивитися на воду, бо негайно голова йде обертом. Я забув про це попередити княжну Мері.

Ми були вже на середині, в самій бистрині, коли вона раптом на сідлі похитнулася. «Мені погано!» - промовила вона слабким голосом ... Я швидко нахилився до неї, обгорнув рукою її гнучку талію.

- Дивіться вгору, - шепнув я їй: це нічого, тільки не бійтеся, я з вами.

Їй стало краще, вона хотіла звільнитися від моєї руки, але я ще міцніше оповив її ніжний, м'який стан; моя щока майже стосувалася її щоки; від неї віяло полум'ям.

- Що ви зі мною робите! .. боже мій! ..

Я не звертав уваги на її трепет і збентеження, і губи мої торкнулися її ніжної щічки; вона здригнулася, але нічого не сказала; ми їхали позаду: ніхто не бачив. Коли ми вибралися на берег, то все пустилися риссю. Княжна втримала свого коня; я залишився біля неї; видно було, що її турбувало моє мовчання, але я поклявся не говорити ні слова, з цікавості. Мені хотілося бачити, як вона виплутається з цього скрутного становища.

- Або ви мене зневажаєте, або дуже любите! - сказала вона нарешті голосом, в якому були сльози. - Може бути, ви хочете посміятися з мене, обурити мою душу і потім залишити ... Це було б так підло, так низько, що одне припущення ... о, ні! чи не так, - додала вона голосом ніжною довіреності: - чи не так, у мене немає нічого такого, що б виключало повагу; ваш зухвалий вчинок, - я повинна, я повинна вам його пробачити, тому що дозволила ... Відповідайте, говорите же, я хочу чути ваш голос! .. - В останніх словах було таке жіноче нетерпіння, що я мимоволі посміхнувся; на щастя, починало сутеніти. - Я нічого не відповідав.

- Ви мовчите? - продовжувала вона: - ви, може бути, хочете, щоб я перша вам сказала, що я вас люблю ...

Я мовчав ...

- Чи хотіли б цього? - продовжувала вона, швидко обернувшись до мене. У рішучості її погляду і голосу було щось страшне ...

- Навіщо? - відповідав я, знизавши плечима.

Вона вдарила батогом свого коня і пустилася щодуху по вузькій, небезпечній дорозі; це сталося так швидко, що я ледве міг її наздогнати, і то коли вже вона приєдналася до решти суспільства. До самого будинку вона говорила і сміялася щохвилини. В її рухах було щось гарячкове; на мене не глянула ні разу. Всі помітили цю незвичайну веселість. І княгиня внутрішньо раділа, дивлячись на свою дочку; а у дочки просто нервовий припадок: вона проведе ніч без сну і буде плакати. Ця думка мені доставляє неосяжне наслажденіе.Есть хвилини, коли я розумію Вампіра! .. А ще сливу добрим малим і домагаюся цієї назви.

Злізши з коней, дами зійшли до княгині; я був схвильований і поскакав у гори розвіяти думки, що юрмилися в голові моїй. Росистий вечір дихав упоительной прохолодою. Місяць піднімалася з-за темних вершин; кожен крок моєї некованой коні глухо лунав в мовчанні ущелин; біля водоспаду я напоїв коня, жадібно вдихнув в себе разів зо два свіже повітря південної ночі і пустився в дорогу назад. Я їхав через слободку. Вогні починали згасати в вікнах; годинні на валу фортеці і козаки на навколишніх пікетах протяжно перегукувалися ...

В одному з будинків слобідки, побудованому на краю яру, зауважив я надзвичайний освітлення; за часами лунав безладний гомін і крики, що викривали військову гулянку. Я сліз і підкрався до вікна: нещільно причинені віконниць дозволив мені бачити бенкетуючих і розібрати їх слова. Говорили про мене.

Драгунський капітан, розпалений вином, вдарив по столу кулаком, вимагаючи уваги.

- Панове! - сказав він, - це ні на що не схоже; Печоріна треба провчити! Ці петербурзькі слёткі завжди зазнаються, поки їх не вдариш по носі! Він думає, що він тільки один і жив в світлі, тому що носить завжди чисті рукавички і вичищені чоботи.

- І що за пихата усмішка! А я впевнений між тим, що він боягуз - так, боягуз!

- Я думаю то же, - сказав Грушницкий. - Він любить жартами. Я раз йому таких речей наговорив, що інший би мене порубав на місці, а Печорін все звернув в смішну сторону. Я, зрозуміло, його не викликало, тому що це було його справу; та не хотів і зв'язуватися ...

- Грушницкий на нього зол за те, що він відбив у нього княжну, - сказав хтось.

- Ось ще що надумали! Я, правда, трошки волочився за княжною, та й зараз відстав, бо не хочу одружуватися, а компрометувати дівчину не в моїх правилах.

- Так я вас запевняю, що він найперший боягуз, тобто Печорін, а не Грушницкий, - о, Грушницкий молодець, і до того ж він мій щирий друг! - сказав знову драгунський капітан. - Панове, ніхто тут його не захищає? ніхто! .. тим краще; хочете випробувати його хоробрість? Це нас потішить ...

- Хочемо - тільки як?

- А ось послухайте: Грушницкий на нього особливо сердитий - йому перша роль! Він причепиться до якої-небудь дурниці і викличе Печоріна на дуель ... Стривайте: ось в цьому-то й річ ... Чи викличе на дуель: добре! Все це - виклик, приготування, умови, буде якомога урочистіше і гірше, - я за це беруся; я буду твоїм секундантом, мій бідний друже! Добре! Тільки ось де карлючка: в пістолети ми не покладемо куль. Вже я вам відповідаю, що Печорін злякається - на шести етапах їх поставлю, хай йому грець! Чи згодні, панове?

- Оце слушна думка, згодні, чом би й ні, - пролунало з усіх боків.

- А ти, Грушницкий?

Я з трепетом чекав відповідь Грушницкого: холодна злість опанувала мною при думці, що якби не випадок, то я міг би стати посміховиськом цих дурнів. Якщо б Грушницкий не погодився, я кинувся б йому на шию. Але після деякого мовчання він встав з свого місця, простягнув руку капітанові і сказав дуже важливо: «добре, я згоден».

Важко описати захват всієї чесної компанії.

Я повернувся додому, схвильований двома різними почуттями. Перше було смуток: за що вони все мене ненавидять? думав я. За що? Скривдив я кого-небудь? Ні. Невже я належу до числа тих людей, яких один вид вже породжує недоброзичливість? І я відчував, що отруйна злість мало-помалу наповнювала мою душу. Бережіться, пан Грушницкий! говорив я, походжаючи взад і вперед по кімнаті: зі мною десь не жартують. Ви дорого можете заплатити за схвалення ваших дурних товаришів. Я вам не іграшка ...

Я не спав всю ніч. До ранку я був жовтий, як помаранча.

Вранці я зустрів княжну у колодязя.

- Ви хворі? - сказала вона, пильно подивившись на мене.

- Я не спав ніч.

- І я також ... я вас звинувачувала ... може бути марно? - Але пояснитеся: я можу вам пробачити все ...

- Чи все?..

- Все ... тільки говорите правду ... тільки швидше ... Бачте, я багато думала, намагаючись пояснити, виправдати вашу поведінку; може бути, ви боїтеся перешкод з боку моїх рідних ... це нічого; коли вони дізнаються ... (її голос затремтів) я їх упрошу. Або ваше власне становище ... але знайте, що я всім можу пожертвувати для того, якого люблю ... О, відповідайте швидше, - змилуйтесь ... Ви мене не зневажаєте, чи не так?

Вона схопила мене за руку. Княгиня йшла попереду нас з чоловіком Віри і нічого не бачила; але нас могли бачити гуляють хворі, найцікавіші пліткарі з усіх цікавих, і я швидко звільнив свою руку від її пристрасного потиску.

- Я вам скажу всю правду, - відповідав я княжні: - Не буду виправдовуватися, ні пояснювати своїх вчинків; - я вас не кохаю...

Її губи злягла зблідли ...

- Дайте мені спокій, - сказала вона пошепки.

Я знизав плечима, повернувся і пішов.

Я іноді себе зневажаю ... не тому я зневажаю і інших? .. Я став нездатний до благородних поривів; я боюся здатися смішним самому собі. Інший би на моєму місці запропонував княжні: son coeur et sa fortune! .. (Своє серце і свою долю! .. (Франц.)) Але треба мною слово одружитисямає якусь чарівну влада: як би пристрасно жодного любив жінку, якщо вона мені дасть тільки відчути, що я повинен з нею одружитися - прости любов! моє серце перетворюється на камінь, і ніщо їх разогреет знову. Я готовий на всі жертви, крім цієї; двадцять разів життя свою, навіть честь поставлю на карту ... але свободи моєї не продам. Чому я так дорожу нею? що мені в ній? .. куди я себе готую? чого я чекаю від майбутнього? .. Право, рівно нічого. Це якийсь вроджений страх, невимовна передчуття ... Адже є люди, які несвідомо бояться павуків, тарганів, мишей ... Зізнатися чи? .. Коли я був ще дитиною, одна стара ворожила про мене моїй матері; вона передбачила мені смерть від злої дружини;це мене тоді глибоко вразило: в душі моїй народилося непереборне відраза до одруження ... Тим часом щось мені каже, що її прогноз збудеться; принаймні я буду намагатися, щоб воно збулося якомога пізніше.

Вчора приїхав сюди фокусник Апфельбаум.На дверях ресторації з'явилася довга афішка, що сповіщає шановану публіку про те, що вишеіменованний дивовижний фокусник, акробат, хімік і оптик, матиме честь дати прекрасне уявлення сьогоднішнього числа о 8 годині вечора, в залі благородного зборів (інакше - в ресторації); квитки по два рубля з половиною.

Всі збираються йти дивитися дивного фокусника; навіть княгиня Лиговская, незважаючи на те, що дочка її хвора, взяла для себе квиток.

Нині після обіду я йшов повз вікна Віри; вона сиділа на балконі, одна; мені до ніг упала записка:

«Сьогодні о десятій годині вечора приходь до мене по великій сходах; чоловік мій поїхав до П'ятигорська і завтра вранці тільки повернеться. Моїх людей і покоївок не буде в домі: я їм всім роздала квитки, також і людям княгині. - Я чекаю тебе. Приходь неодмінно ».

- А-га! - подумав я: - нарешті таки вийшло по-моєму.

О 8 годині пішов я дивитися фокусника. Публіка зібралася в результаті дев'ятої вистава почалася. В задніх рядах стільців дізнався я лакеїв і покоївок Віри і княгині. Всі були тут на пальцях полічити. Грушницкий сидів в першому ряду з лорнетом. Фокусник звертався до нього всякий раз, як йому потрібен був носовичок, годинник, кільце і ін.

Грушницкий мені не кланяється вже кілька часу, а нині рази два подивився на мене досить зухвало. Все це йому пригадується, коли нам доведеться розплачуватися.

В результаті десятого я встав і вийшов.

На дворі було темно, хоч в око стрель. Важкі, холодні хмари лежали на вершинах навколишніх гір; лише зрідка вмираючий вітер шумів вершинами тополь, що оточують ресторацію. У вікон її юрмився народ. Я спустився з гори і, повернувши в ворота, пішов швидше. Раптом мені здалося, що хтось йде за мною. Я зупинився і озирнувся. У темряві нічого не можна було розібрати; проте я з обережності обійшов, ніби гуляючи, навколо будинку. Проходячи повз вікна княжни, я почув знову кроки за собою, і людина, загорнутий в шинель, пробіг повз мене. Це мене стривожило. Однак я прокрався до ганку і поспішно вибіг на темну сходи. Двері відчинилися; маленька ручка схопила мою руку ...

- Ніхто тебе не бачив? - сказала пошепки Віра, притулившись до мене.

- Тепер ти віриш, що я тебе люблю? .. О, я довго вагалася, довго мучилася ... але ти з мене робиш все, що хочеш.

Її серце сильно билося, руки були холодні, як лід. Почалися докори ревнощів, скарги - вона вимагала від мене, щоб я їй у всьому зізнався, кажучи, що вона з покірністю перенесе мою зраду, бо хоче єдино мого щастя. Я цього не зовсім вірив, але заспокоїв її клятвами, обіцянками та ін.

- Так ти не одружишся на Мері? не любиш її? .. А вона думає ... знаєш, вона закохана в тебе до божевілля ... бідолаха! ..

........................................................

........................................................

Близько другої години після півночі я відчинив вікно і, зв'язавши дві шалі, спустився з верхнього балкона на нижній, дотримуючись за колону. У княжни ще горів вогонь. Щось мене штовхнуло до цього вікна. Занавесь був не зовсім засмикнуть, і я міг кинути цікавий погляд в середину кімнати. Мері сиділа на своєму ліжку, схрестивши на колінах руки; її густе волосся були зібрані під нічним чепчиком, обшитим мереживами; великий яскраво-червоний хустку покривав її білі плечі; її маленькі ніжки ховалися в строкатих перських туфлях. Вона сиділа нерухомо, опустивши голову на груди; перед нею на столику була розкрита книга, але очі її, нерухомі і повні невимовної смутку, здавалося, в сотий раз пробігали одну і ту ж сторінку, тоді як думки її були далеко ...

В цю хвилину хтось ворухнувся за кущем; я зістрибнув з балкона на дерен. Невидима рука схопила мене за плече. «А-га! - сказав грубий голос: - попався! .. будеш у мене до князівнам ходити вночі! .. »

- Тримай його міцніше! - закричав інший, який вискочив з-за рогу.

Це були Грушницкий і драгунський капітан.

Я вдарив останнього по голові кулаком, збив його з ніг і кинувся в кущі; всі стежки саду, що покриває пологих проти наших будинків, були мені відомі.

- Злодії! караул! .. - кричали вони; пролунав рушничний постріл; паруючий пиж впав майже до моїх ніг.

Через хвилину я був уже в своїй кімнаті, роздягнувся і ліг. Ледве мій лакей замкнув двері на замок, як до мене почали стукати Грушницкий і капітан.

- Печорін! ви спите? тут ви? .. - кричав капітан.

- Сплю, - відповідав я сердито.

- Вставайте, - злодії ... черкеси ...

- У мене нежить, - відповідав я: - боюся застудитися.

Вони пішли. Даремно я їм відгукнувся: вони б ще з годину проіскав мене в саду. Тривога між тим зробилася жахлива. З фортеці прискакав козак. Все заворушилося; стали шукати черкесів у всіх кущах - і, зрозуміло, нічого не знайшли. Але багато, ймовірно, залишилися в твердому переконанні, що якщо б гарнізон показав більш хоробрості і поспішності, то принаймні десятка два хижаків залишилися б на місці.

Нині вранці біля колодязя тільки і було розмов, що про нічний напад черкесів. Випивши встановлену максимальну кількість склянок нарзану, пройшовшись раз десять по найдовшій липовій алеї, я зустрів чоловіка Віри, який щойно приїхав з П'ятигорська. Він взяв мене під руку, і ми пішли в ресторацію снідати; він страшенно турбувався про дружину. «Як вона перелякалася нині вночі! - говорив він: - адже треба ж, щоб це сталося саме тоді, як я у відсутності ». Ми сіли снідати біля дверей, що вели в кутову кімнату, де знаходилося людина десять молоді, в числі яких був і Грушницкий. Доля вдруге доставила мені випадок підслухати розмову, який повинен був вирішити його долю. Він мене не бачив, і слідчо, я не міг підозрювати наміру; але це тільки збільшувало його вину в моїх очах.

- Та невже справді це були черкеси? - сказав хтось: - чи бачив їх хто-небудь?

- Я вам розповім всю історію, - відповідав Грушницкий, - тільки, будь ласка, не видавайте мене; ось як це було: вчерась одна людина, яку я вам не назву, приходить до мене і розповідає, що бачив в десятій годині вечора, як хтось прокрався в будинок до Ліговському. Треба вам зауважити, що княгиня була тут, а княжна будинку. Ось ми з ним і вирушили під вікна, щоб підстерегти щасливця.

Зізнаюся, я злякався, хоча мій співрозмовник дуже був зайнятий своїм сніданком: він міг почути речі для себе досить неприємні, якщо б нерівно Грушницкий відгадав істину; але, засліплений ревнощами, він і не підозрював її.

- Ось бачте, - продовжував Грушницкий, - ми і відправилися, взявши з собою рушницю, заряджену холостим патроном, тільки так, щоб полякати. До другої години чекали в саду; нарешті - вже бог знає звідки він з'явився, тільки не з вікна, тому що воно не відчиняв, а повинно бути він вийшов в скляні двері, що за колоною, - нарешті, кажу я, бачимо ми, сходить хтось з балкона .. . Яка княжна? а? Ну, вже зізнаюся, московські панночки! після цього чого ж можна вірити? Ми хотіли його схопити, тільки він вирвався і як заєць кинувся в кущі; тут я по ньому вистрілив.

Навколо Грушницкого пролунав крик недовірливості.

- Ви не вірите? - продовжував він: - даю вам чесне, благородне слово, що все це суща правда, і на доказ я вам, мабуть, назву цього пана.

- Скажи, скажи, хто ж він! - пролунало з усіх боків.

- Печорін, - відповідав Грушницкий.

В цю хвилину він підняв очі - я стояв у дверях проти нього; він страшенно почервонів. Я підійшов до нього і сказав повільно і виразно:

- Мені дуже шкода, що я зійшов після того, як ви вже дали чесне слово в підтвердження самої огидною наклепу. Моя присутність позбавило б вас від зайвої підлості.

Грушницкий схопився з свого місця і хотів розпалився.

- Прошу вас, - продовжував я тим же тоном: - прошу вас зараз же відмовитися від ваших слів; ви дуже добре знаєте, що це вигадка. Я не думаю, щоб байдужість жінки до ваших блискучим достоїнств заслуговувало таке жахливе помста. Подумайте гарненько: підтримуючи вашу думку, ви втрачаєте право на ім'я благородної людини і ризикуєте життям.

Грушницкий стояв переді мною опустивши очі, в сильному хвилюванні. Але боротьба совісті з самолюбством була нетривала. Драгунський капітан, який сидів біля нього, штовхнув його ліктем; він здригнувся і швидко відповів мені, не підводячи очей:

- Шановний добродію, коли я що кажу, так я це думаю, і готовий повторити ... Я не боюся ваших погроз і готовий на все ...

- Останнє ви вже довели, - відповідав я йому холодно і, взявши під руку драгунського капітана, вийшов з кімнати.

- Що бажаєте? - запитав капітан.

- Ви приятель Грушницкого і, ймовірно, будете його секундантом?

Капітан вклонився дуже важливо.

- Ви вгадали, - відповідав він: - я навіть зобов'язаний бути його секундантом, тому що образа, нанесена йому, відноситься і до мене. Я був з ним учора вночі, - додав він, випрямляючи свій сутулуватий стан.

- А! так це вас вдарив я так ніяково по голові! ..

Він пожовтів, посинів; прихована злість зобразилася на обличчі його.

- Я буду мати честь надіслати до вас ноніче мого секунданта, - додав я, вклонившись дуже ввічливо і удаючи, ніби не звертаю уваги на його сказ.

На ганку ресторації я зустрів чоловіка Віри. Здається, він мене чекав.

Він схопив мою руку з почуттям, схожим на захват.

- Шляхетний юначе! - сказав він з сльозами на очах. - Я все чув; Якою мерзотник! невдячний! .. Приймай їх після цього в порядний будинок! Слава богу, у мене немає дочок! Але вас нагородить та, для якої ви ризикуєте життям. Будьте впевнені в моїй скромності до пори до часу, - продовжував він, - я сам був молодий і служив у військовій службі; знаю, що в ці справи не повинна втручатися. Прощайте.

Бідолаха! радіє, що у нього немає дочок ...

Я пішов прямо до Вернеру, застав його вдома і розповів йому все - відносини мої до Віри і княжни, і розмова, підслухана мною, з якого я дізнався намір цих панів подурачить мене, змусивши стрілятися холостими зарядами. Але тепер справа виходила за межі жарти; вони, ймовірно, не очікували такої розв'язки.

Доктор погодився бути моїм секундантом; я дав йому кілька настанов щодо умов поєдинку; він повинен був наполягти на тому, щоб справа обійшлася якомога секретнішу, тому що хоча я коли завгодно готовий піддавати себе смерті, але нітрохи не розташований зіпсувати назавжди свою майбутність в тутешньому світі.

Після цього я пішов додому. Через годину доктор повернувся зі своєї експедиції.

- Проти вас, точно, є змова, - сказав він. - Я знайшов у Грушницкого драгунського капітана і ще одного пана, якого прізвища не пам'ятаю; я на хвилину зупинився в передній, щоб зняти калоші; у них був жахливий шум і суперечка ... «Ні за що не погоджуся! - говорив Грушницкий: - він мене образив публічно - тоді було зовсім інше ... »-« Що тобі? - відповів капітан: - я все беру на себе. Я був секундантом на 5 дуелях, і вже знаю, як це влаштувати. Я все придумав. Будь ласка, тільки мені не заважай. Настрахати не зле. А навіщо наражати себе на небезпеку, якщо можна позбутися? .. »- В цю хвилину я зійшов. Вони раптом замовкли. Переговори наші тривали досить довго; нарешті ми вирішили справу ось як: верст за п'ять звідси є глухе ущелині; вони туди поїдуть завтра о 4 годині ранку, а ми виїдемо півгодини після них; стрілятися будете на 6 кроках - цього вимагав сам Грушницкий. Вбитого - на рахунок черкесів. Тепер ось які у мене підозри: вони, тобто секунданти, мабуть, кілька змінили свій колишній план і хочуть зарядити кулею один пістолет Грушницкого. Це трошки схоже на вбивство, але у воєнний час, і особливо в азіатській війні, хитрості дозволяються; тільки Грушницкий, здається, шляхетніше своїх товаришів. Як ви думаєте? чи повинні ми показати їм, що здогадалися?

- Ні за що на світі, доктор; будьте спокійні, я їм не піддамся.

- Що ж ви хочете робити?

- Це моя таємниця.

- Дивіться, не попадіться ... адже на 6 кроках!

- Доктор, я вас чекаю завтра о 4 годині; коні будуть готові ... Прощайте.

Я до вечора просидів удома, зачинившись у своїй кімнаті. Приходив лакей звати мене до княгині, - я велів сказати, що хворий.

........................................................

Друга ночі. Не спиться. А треба б заснути, щоб завтра рука не тремтіла. Втім на 6 кроках промахнутися важко. А! пан Грушницкий! ваша містифікація вам не вдасться ... ми поміняємося ролями: тепер мені доведеться відшукувати на вашому блідому обличчі ознаки таємного страху. Навіщо ви самі призначили ці фатальні шість кроків? Ви думаєте, що я вам без спору підставлю своє чоло ... але ми кинемо жереб! .. і тоді ... тоді ... що якщо його щастя перетягне? якщо моя зірка нарешті мені змінить? .. І не дивно: вона так довго служила вірно моїм примхам; на небесах не більше сталості, ніж на землі.

Що ж? померти, так померти: втрата для світу невелика; та й мені самому порядно вже нудно. Я - як людина, позіхає на балі, який не їде спати тільки тому, що ще немає його карети. Але карета готова? - прощайте!

Пробігаю в пам'яті все моє минуле і запитую себе мимоволі: навіщо я жив? для якої мети я народився? .. А вірно вона існувала, і вірно було мені призначення високих, тому що я відчуваю в душі моєї сили неосяжні; але я не вгадав цього призначення, я захопився приманками пристрастей порожніх і невдячних; з горнила їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал благородних прагнень, кращий колір життя. І з того часу скільки разів вже я грав роль сокири в руках долі! Як знаряддя страти, я упадав на голову приречених жертв, часто без злоби, завжди без жалю ... Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив; я любив для себе, для власного задоволення; я тільки задовольняв дивну потребу серця, з жадібністю поглинаючи їхні почуття, їх ніжність, їх радощі і страждання - і ніколи не міг насититися. Так томімий ​​голодом в знемозі засинає і бачить перед собою розкішні страви і шипучі провини; він пожирає із захопленням повітряні дари воображенья, і йому здається легше ... але тільки прокинувся, мрія зникає ... залишається подвоєний голод і відчай!

І, може бути, я завтра помру! .. і не залишиться на землі жодного істоти, яка б зрозуміла мене абсолютно. Одні шанують мене гірше, інші краще, ніж я справді ... Одні скажуть: він був добрий малий, інші - мерзотник! .. І те й інше буде хибно. Після цього варто праці жити? а все живеш - з цікавості; очікуєш чогось нового ... Смішно і прикро!

_____

Ось уже півтора місяця, як я в фортеці N; Максим Максимович пішов на полювання. Я один; сиджу біля вікна; сірі хмари закрили гори до підошви; сонце крізь туман здається жовтою плямою. Холодно, вітер свище і коливає віконниці. Нудно. Стану продовжувати свій журнал, перерваний стількома дивними подіями.

Перечитую останню сторінку: смішно! - Я думав померти; це було неможливо: я ще не осушив чаші страждань, і тепер відчуваю, що мені ще довго жити.

Як все пройшло ясно і різко отлілось в моїй пам'яті! Жодної риси, жодного відтінку не стер час.

Я пам'ятаю, що в продовження ночі, що передувала поєдинку, я не спав ні хвилини. Писати я не міг довго: таємне занепокоєння мною опанувало. З годину я ходив по кімнаті; потім сів і відкрив роман Валтера Скотта, який лежав у мене на столі: то були «Шотландські Пуритани». Я читав спочатку із зусиллям, потім забувся, захоплений чарівним вигадкою. Невже шотландському барду на тому світі не платять за кожну радісну хвилину, яку дарує його книга? ..

Нарешті розвиднілося. Нерви мої заспокоїлися. Я подивився в дзеркало: тьмяна блідість покривала обличчя моє, що зберігало сліди болісної безсоння; але очі, хоча оточені коричневою тінню, сяяли гордо і невблаганно. Я залишився задоволений собою.

Звелівши сідлати коней, я одягнувся і втік до купальні. Занурюючись в холодний окріп нарзану, я відчував, як тілесні і душевні сили мої поверталися. Я вийшов з ванни свіжий і бадьорий, як ніби збирався на бал. Після цього говорите, що душа не залежить від тіла! ..

Повернувшись, я знайшов у себе доктора. На ньому були сірі рейтузи, архалук черкеська шапка. Я розреготався, побачивши цю маленьку фігурку під величезною кудлатою шапкою; у нього обличчя зовсім не войовниче, а в цей раз воно було ще довше звичайного.

- Чому ви так сумні, доктор? - сказав я йому. - Хіба ви сто раз не проводжали людей на той світ з найбільшим байдужістю? Уявіть, що у мене жовчна гарячка! я можу видужати, можу і померти: те й інше в порядку речей. Намагайтеся дивитися на мене як на пацієнта, одержимого хворобою, вам ще невідомої, - і тоді вашу цікавість збудиться до вищого ступеня: ви можете з мене зробити тепер кілька важливих фізіологічних спостережень ... Очікування насильницької смерті не є вже справжня хвороба?

Ця думка вразила доктора, і він розвеселився.

Ми сіли верхи; Вернер вчепився за поводи обома руками, і ми пустилися. Миттю проскакали повз фортеці через слободку і в'їхали в ущелину, по якому вилася дорога, напівзарослі високою травою і щохвилини пересічна гучним струмком, через який потрібно було переправлятися вбрід, на превеликий розпачу доктора, тому що кінь його кожен раз в воді зупинялася.

Я не пам'ятаю ранку більш блакитного і свіжого! Сонце ледь виражений через зелених вершин, і злиття першої теплоти його променів з вмираючої прохолодою ночі наводило на всі почуття якесь солодке ловлення. В ущелині не проникало ще радісний промінь молодого дня: він золотив тільки верхи скель, що висять по обидва боки над нами; густолисті кущі, що ростуть в їх глибоких тріщинах, при найменшому подиху вітру обсипали нас срібним дощем. Я пам'ятаю - в цей раз, більше ніж коли-небудь раніше, я любив природу. Як цікаво вдивлявся я в кожну росинку, що тріпоче на широкому листку виноградному і відображала мільйони райдужних променів! як жадібно погляд мій намагався проникнути в димну далечінь! Там шлях все ставав у? Ж, стрімчаки синє і страшніше, і нарешті вони, здавалося, сходилися непроникною стіною. Ми їхали мовчки.

- Написали ви свій заповіт? - раптом запитав Вернер.

- А якщо будете вбиті? ..

- Спадкоємці знайдуться самі.

- Невже у вас немає друзів, яким би ви хотіли послати своє останнє прости? ..

Я похитав головою.

- Невже немає на світі жінки, якій ви хотіли б залишити що-небудь на пам'ять? ..

- Чи хотіли б, доктор, - відповідав я йому, - щоб я розкрив вам мою душу? .. Чи бачите, я вижив з тих років, коли вмирають, вимовляючи ім'я своєї люб'язною і заповідаючи одному клаптик напомаджених або ненапомаженних волосся. Думаючи про близьку і можливої ​​смерті, я думаю про одне собі; інші не роблять і цього. Друзі, які завтра мене забудуть або, гірше, взведут на мій рахунок бог знає які небилиці; жінки, які, обіймаючи іншого, будуть сміятися наді мною, щоб не порушити в ньому ревнощів до покійного, - бог з ними! З життєвої бурі я виніс лише кілька ідей - і жодного почуття. Я давно вже живу не серцем, а головою. Я зважую і розбираю свої власні пристрасті і вчинки з суворим цікавістю, але без участі. У мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить і судить його; перший, можливо, через годину попрощається з вами і світом навіки, а другий ... другий ... Подивіться, доктор: чи бачите ви на скелі направо чорніють три фігури? Це, здається, наші противники? ..

Ми пустилися риссю.

Біля підніжжя скелі в кущах були прив'язані троє коней; ми своїх прив'язали тут же, а самі по вузькій стежині піднялися на майданчик, де очікував нас Грушницкий з драгунським капітаном і іншим своїм секундантом, якого звали Іваном Ігнатійовичем; прізвища його я ніколи не чув.

- Ми давно вже вас чекаємо, - сказав драгунський капітан з іронічною посмішкою.

Я вийняв годинник і показав йому.

Він вибачився, кажучи, що його годинник йдуть.

Кілька хвилин тривало скрутне мовчання; нарешті доктор перервав його, звернувшись до Грушницкому:

- Мені здається, - сказав він, - що, показавши обидва готовність битися і заплативши цим борг умов честі, ви б могли, панове, порозумітися і закінчити цю справу полюбовно.

- Я готовий, - сказав я.

Капітан моргнув Грушницкому, і цей, думаючи, що я боюся, прийняв гордий вид, хоча до цього хвилини тьмяна блідість покривала його щоки. З тих пір як ми приїхали, він в перший раз підняв на мене очі; але в погляді його було якийсь неспокій, що викривають внутрішню боротьбу.

- Поясніть ваші умови, - сказав він, - і все, що я можу для вас зробити, то будьте впевнені ...

- Ось мої умови: ви нині ж публічно відмовитеся від своєї наклепів і будете просити у мене вибачення ...

- Шановний добродію, я дивуюся, як ви смієте мені пропонувати такі речі? ..

- Що ж я вам міг запропонувати, крім цього? ..

- Ми будемо стрілятися ...

Я знизав плечима.

- Мабуть: тільки подумайте, що один з нас неодмінно буде убитий.

- Я бажаю, щоб це були ви ...

- А я так впевнений в іншому ...

Він зніяковів, почервонів, потім штучно зареготав.

Капітан взяв його під руку і відвів в сторону; вони довго шепотілися. Я приїхав в досить миролюбний настрої, але все починало мене дратувати.

До мене підійшов доктор.

- Послухайте, - сказав він з явним занепокоєнням: - ви, мабуть, забули про їх змову? .. Я не вмію зарядити пістолета, але в цьому випадку ... Ви дивна людина! Скажіть їм, що ви знаєте їх намір, і вони не посміють ... Що за охота! підстрілять вас, як птаха ...

- Будь ласка, не турбуйтеся, доктор, і почекайте ... Я все так влаштую, що на їхньому боці не буде ніякої вигоди. Дайте їм нашептатися ...

- Панове, це стає нудно! - сказав я їм голосно: - битися, так битися; ви мали час вчора наговоритися ...

- Ми готові, - відповів капітан. - Ставайте, панове! .. Доктор, будьте ласкаві відміряти шість кроків ...

- Ставайте! - повторив Іван Игнатьич писклявим голосом.

- Дозвольте! - сказав я: - ще одна умова; так як ми будемо битися на смерть, то ми зобов'язані зробити все можливе, щоб це залишилося таємницею і щоб секунданти наші не були в відповідальності. Чи згодні ви?..

- Абсолютно згодні.

- Отже, ось що я придумав. Чи бачите на вершині цієї стрімкої скелі, направо, вузеньку площадку? звідти до низу буде сажнів тридцять, а то й більше; внизу гостре каміння. Кожен з нас стане на самому краю майданчика; таким чином навіть легка рана буде смертельна; це повинно бути згідно з вашим бажанням, тому що ви самі призначили шість кроків. Той, хто буде поранений, полетить неодмінно вниз і розіб'ється вщент; кулю доктор вийме. І тоді можна буде дуже легко пояснити цю раптову смерть невдалим стрибком. Ми кинемо жереб, кому першому стріляти ... Оголошую вам на закінчення, що інакше я не буду битися.

- Мабуть, - сказав капітан, подивившись виразно на Грушницкого, який кивнув головою на знак згоди. Особа його щохвилини змінювалося. Я його поставив у скрутне становище. Стріляючись при звичайних умовах, він міг цілити мені в ногу, легко мене поранити і задовольнити таким чином свою помсту, чи не обтяжуючи надто своєї совісті; але тепер він повинен був вистрілити в повітря або зробитися вбивцею, або нарешті залишити свій підлий задум і піддатися однаковою зі мною небезпеки. В цю хвилину я не бажав би бути на його місці. Він відвів капітана в сторону і сказав до нього щось з великим запалом; я бачив, як пояснивши губи його тремтіли; але капітан від нього відвернувся з презирливою посмішкою. «Ти дурак, - сказав він Грушницкому досить голосно: - нічого не розумієш! Отправімтесь ж, панове! »

Вузька стежка вела між кущами на крутизну; уламки скель становили хиткі ступені цієї природної сходи; чіпляючись за кущі, ми стали дертися. Грушницкий йшов попереду, за ним його секунданти, а потім ми з доктором.

- Я вам дивуюся, - сказав доктор, потиснувши мені міцно руку. - Дайте помацати пульс! .. о-го! гарячковий ... але на обличчі нічого не помітно ... тільки очі у вас блищать яскравіше звичайного.

Раптом дрібні камені з шумом покотилися нам під ноги. Що це? Грушницкий спіткнувся, гілка, за яку він вчепився, злам, і він скотився б вниз на спині, якщо б його секунданти не підтримали.

- Бережіться! - закричав я йому: -не падайте зарані; це погана прикмета. Згадайте Юлія Цезаря!

Ось ми піднялися на вершину видалася скелі: майданчик була покрита дрібним піском, ніби навмисне для поєдинку.

Кругом, гублячись у золотом тумані ранку, тіснилися вершини гір, як незліченну стадо, і Ельборус на півдні вставав білою громадою, замикаючи ланцюг льодистих вершин, серед яких вже бродили волокнисті хмари, що набігли зі сходу. Я підійшов до краю майданчика і подивився вниз, голова трохи у мене не закрутилася: там внизу здавалося темно і холодно, як у гробі; моховиті зубці скель, скинутих грозою і часом, чекали своєї здобичі.

Майданчик, на якій ми повинні були битися, зображувала майже правильний трикутник. Від того, що сталося кута відміряли 6 кроків і вирішили, що той, кому доведеться першому зустріти ворожий вогонь, стане на самому кутку, спиною до прірви; якщо він не буде убитий, то противники поміняються місцями.

Я зважився надати всі вигоди Грушницкому; я хотів випробувати його; в душі його могла прокинутися іскра великодушності, і тоді все владналося б на краще; але самолюбство і слабкість характеру повинні були торжествувати! .. Я хотів дати собі повне право не щадити його, якби доля мене помилувала: хто не укладав таких умов з своєю совістю?

- Киньте жереб, доктор, - сказав капітан.

Доктор вийняв з кишені срібну монету і підняв її догори.

- Решітка! - закричав Грушницкий поспішно, як людина, якого раптом розбудив дружній поштовх.

- Орел! - сказав я.

Монета здійнялася і впала брязкаючи; всі кинулися до неї.

- Ви щасливі, - сказав я Грушницкому: - вам стріляти першому! Але пам'ятайте, що якщо ви мене не вб'єте, то я не промахнусь! - даю вам чесне слово.

Він почервонів; йому було соромно вбити людину беззбройного; я дивився на нього пильно; з хвилину мені здавалося, що він кинеться мені до ніг, благаючи про прощення; але як зізнатися в такому підлому намірі? .. Йому залишалося один засіб - вистрілити в повітря; я був впевнений, що він вистрілить у повітря! Одне могло цьому перешкодити: думка, що я буду вимагати вторинного поєдинку.

- Пора, - шепнув мені доктор, смикаючи за рукав: - якщо ви тепер не скажете, що ми знаємо їхні наміри, то все пропало ... Подивіться, він вже заряджає ... якщо ви нічого не скажете, то я сам .. .

- Ні за що на світі, доктор! - відповідав я, утримуючи його за руку: - ви все зіпсуєте; ви мені дали слово не заважати ... Яке вам діло? Може бути, я хочу бути убитий ...

Він подивився на мене з подивом.

- О! це інше! .. тільки на мене на тому світі не скаржтеся.

Капітан тим часом зарядив свої пістолети, подав один Грушницкому, з усмішкою шепнув йому щось, інший мені.

Я став на розі майданчики, міцно впершись лівою ногою в камінь і нахилившись трохи наперед, щоб у разі легкої рани не перекинутися назад.

Грушницкий став проти мене і на даний знак почав піднімати пістолет. Коліна його тремтіли. Він цілив мені прямо в лоб.

Невимовну сказ закипіло в грудях моїх.

Раптом він опустив дуло пістолета і, збліднувши як полотно, повернувся до свого секунданти:

- Боягуз! - відповів капітан.

Постріл пролунав. Куля подряпала мені коліно. Я мимоволі зробив кілька кроків вперед, щоб скоріше піти від краю.

- Ну, брат Грушницкий, шкода, що не влучив, - сказав капітан: - тепер твоя черга, ставай! Обійми мене колись: ми вже не побачимося! - Вони обнялися; капітан ледве міг втриматися від сміху: - Не бійся, - додав він, хитро глянувши на Грушницкого, - все дурниця на світі! .. Натура - дура, доля - індичка, а життя - копійка!

Після цієї трагічної фрази, сказаної з пристойною важливістю, він відійшов на своє місце; Іван Игнатьич зі сльозами обійняв також Грушницкого, і ось він залишився один проти мене. Я до сих пір намагаюся пояснити собі, якого роду почуття кипіло тоді в грудях моїх: то було і досада ображеного самолюбства, і презирство, і злість, народжуються при думці, що ця людина, тепер з такою впевненістю, з такою спокійною зухвалістю на мене дивиться , дві хвилини тому, не піддаючи себе ніякої небезпеки, хотів мене вбити, як собаку; бо поранений в ногу трохи сильніше, я б неодмінно впав зі скелі.

Я кілька хвилин дивився йому пильно в обличчя, намагаючись помітити хоч легкий слід каяття. Але мені здалося, що він утримував посмішку.

- Я вам раджу перед смертю помолитися богу, - сказав я йому тоді.

- Чи не дбайте про мою душу більше, ніж про свою власну. Про один вас прошу: стріляйте швидше.

- І ви не відмовляєтеся від своєї наклепу? не просіть у мене вибачення? .. Подумайте гарненько: чи не говорить вам чогось совість?

- Пане Печорін! - закричав драгунський капітан: - ви тут не для того, щоб сповідувати, дозвольте вам зауважити ... Кончімте швидше; нерівно хтось проїде по ущелині - і нас побачать.

- Добре. Доктор, підійдіть до мене.

Доктор підійшов. Бідний доктор! він був блідіший, ніж Грушницкий десять хвилин тому.

Наступні слова я вимовив навмисне з розстановкою, голосно і виразно, як вимовляють смертний вирок.

- Доктор, ці панове, ймовірно поспіхом, забули покласти кулю в мій пістолет: прошу вас зарядити його знову, - і гарненько!

- Не може бути! - кричав капітан: - не може бути! я зарядив обидва пістолети, - хіба що з вашого куля викотилася ... Це не моя вина! - А ви не маєте права переряжать ... ніякого права ... це абсолютно проти правил, - я не дозволю ...

- Добре, - сказав я капітану: - якщо так, то ми будемо з вами стрілятися на тих же умовах ...

Він зам'явся.

Грушницкий стояв, опустивши голову на груди, збентежений і похмурий.

- Залиш їх! - сказав він, нарешті, капітану, який хотів вирвати пістолет мій з рук доктора. - Адже ти сам знаєш, що вони мають рацію.

Даремно капітан робив йому різні знаки, - Грушницкий не хотів і дивитися.

Тим часом доктор зарядив пістолет і подав мені.

Побачивши це, капітан плюнув і тупнув ногою: «Дурень же ти, брате, - сказав він: - вульгарний дурень! .. Вже поклався на мене, так слухайся у всьому ... Поделом ж тобі! коліти собі, як муха ... »Він відвернувся і, відходячи, пробурмотів:« а все-таки це абсолютно проти правил ».

- Грушницкий, - сказав я: - ще є час. Відмовся від своєї наклепів, і я тобі пробачу все; тобі не вдалося мене подуріти, і моє самолюбство задоволено, - згадай, ми були колись друзями.

Обличчя в нього спалахнуло, очі заблищали.

- Стріляйте, - відповідав він. - Я себе зневажаю, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб'єте, я вас заріжу вночі з-за рогу. Нам на землі удвох немає місця ...

Я вистрілив.

Коли дим розсіявся, Грушницкого на майданчику не було. Тільки прах легким стовпом ще звивався на краю обриву.

- Finita la comedia! (Кончена комедія! (Італ.)) - сказав я доктору.

Він не відповідав і з жахом відвернувся.

Я знизав плечима і розкланявся з секундантами Грушницкого.

Спускаючись по стежці вниз, я помітив під скельними щілинами закривавлений труп Грушницкого. Я мимоволі заплющив очі.

Відв'язавши кінь, я кроком пустився додому. У мене на серці був камінь. Сонце здавалося мені тьмяно, промені його мене не гріли.

Не доїжджаючи слобідки, я повернув направо по ущелині. Вигляд людини був би мені тяжкий: я хотів бути один. Кинувши поводи і опустивши голову на груди, я їхав довго, нарешті опинився в місці, мені зовсім незнайомому. Я повернув коня назад, і почав шукати дорогу; вже сонце сідало, коли я під'їхав до Кисловодська, змучений на змученої коні.

Лакей мій сказав мені, що заходив Вернер, і подав мені дві записки: одну від нього - іншу ... від Віри.

Я роздрукував першу: вона була такого змісту.

«Все влаштовано якнайкраще: тіло привезено спотворене, куля з грудей вийнята. Всі впевнені, що причиною його смерті нещасний випадок; тільки комендант, якому, ймовірно, відома ваша сварка, похитав головою - але нічого не сказав. Доказів проти вас немає ніяких, і ви можете спати спокійно, якщо можете.Прощайте ».

Я довго не наважувався відкрити другу записку ... Що могла вона мені писати? .. Важке передчуття хвилювало мою душу.

Ось воно, це лист, якого кожне слово незабутнє врізалося в моїй пам'яті:

«Я пишу до тебе в повній впевненості, що ми ніколи більше не побачимося. Кілька років тому, розлучаючись з тобою, я думала те ж саме; по небу було завгодно випробувати мене вдруге; я не винесла цього випробування, моє слабке серце підкорилося знову знайомому голосу ... ти не будеш зневажати мене за це, чи не так? Цей лист буде разом прощанням і сповіддю; я зобов'язана сказати тобі все, що накопичилося на моєму серці з тих пір, як воно тебе любить. Я не стану звинувачувати тебе - ти вчинив зі мною, як вчинив би будь-який інший чоловік: ти любив мене як власність, як джерело радощів, тривог і печалей, що змінялися взаємно, без яких життя нудне й одноманітне. Я це зрозуміла з початку ... Але ти був нещасливий, і я пожертвувала собою, сподіваючись, що коли-небудь ти оціниш мою жертву, що коли-небудь ти зрозумієш мою глибоку ніжність, незалежну ні від яких умов; пройшло з тих пір багато часу, я проникла в усі таємниці душі твоєї ... і переконалася, що то була надія марна. Гірко мені було! Але моя любов зрослася з душею моєю; вона потемніла, але не згасла.

Ми розлучаємося навіки; однак ти можеш бути впевнений, що я ніколи не буду любити іншого; моя душа виснажила на тебе всі свої скарби, свої сльози і надії. Любила раз тебе не може дивитися без деякого презирства на інших чоловіків, не тому, щоб ти був краще їх, о ні! але в твоїй природі є щось особливе, тобі одному властиве, щось горде і таємниче; в твоєму голосі, що б ти не говорив, є влада непереможна; ніхто не вміє так постійно хотіти бути коханим; ні в кому зло не буває так привабливо, нічий погляд НЕ обіцяє стільки блаженства, ніхто не вміє краще користуватися своїми перевагами, - і ніхто не може бути так істинно нещасливий, як ти, тому що ніхто стільки не намагається запевнити себе в іншому.

Тепер я повинна тобі пояснити причину мого поспішного від'їзду; вона тобі здасться маловажно, тому що стосується до однієї мене.

Нині вранці мій чоловік увійшов до мене і розповів про твою сварку з Грушницким. Видно, я дуже змінилася в обличчі, тому що він довго і пильно дивився мені в очі; я ледь не впала без пам'яті при думці, що ти нині повинен битися і що я цього причиною; мені здавалося, що я зійду з розуму ... Але тепер, коли я можу розмірковувати, я впевнена, що ти залишишся живий: неможливо, щоб ти помер без мене, неможливо! Мій чоловік довго ходив по кімнаті; я не знаю що? він мені говорив, не пам'ятаю, що? я йому відповідала ... вірно, я йому сказала, що я тебе люблю ... Пам'ятаю тільки, що під кінець нашої розмови він образив мене жахливим словом і вийшов. Я чула, як він велів закладати карету ... Ось вже три години, як я сиджу біля вікна і чекаю твого повернення ... Але ти живий, ти не можеш померти! .. Карета майже готова ... Прощай, прощай .. . я загинула, - але що за нужда? .. Якщо б я могла бути впевнена, що ти завжди мене будеш пам'ятати, - не кажу вже любити, - немає, тільки пам'ятати ... Прощай: йдуть ... я повинна заховати лист ...

Чи не правда, ти не любиш Мері? ти не одружишся на ній? - Послухай, ти повинен мені принести цю жертву: я для тебе втратила все на світі ... »

Я як божевільний вискочив на ганок, стрибнув на свого Черкеса, якого водили по двору, і пустився щодуху по дорозі до П'ятигорська. Я нещадно поганяв змученого коня, який, хриплячи і весь в піні, мчав мене по кам'янистій дорозі.

Сонце вже сховалося в чорній хмарі, яка відпочивала на гребені західних гір; в ущелині стало темно і сиро. Подкумок, пробираючись по камінню, ревів глухо й одноманітно. Я скакав, задихаючись від нетерпіння. Думка не застати вже її в П'ятигорську молотком вдаряла мені в серце! - одну хвилину, ще одну хвилину бачити її, попрощатися, потиснути її руку ... Я молився, проклинав, плакав, сміявся ... ні, ніщо не висловить мого занепокоєння, розпачу! .. По змозі втратити її навіки Віра стала для мене найдорожче у світі, дорожче життя, честі, щастя. Бог знає, які дивні, які скажені задуми народилися в голові моїй ... І тим часом я все скакав, поганяючи нещадно. І ось я став помічати, що кінь мій важче дихає; він разів зо два вже спіткнувся на рівному місці ... Залишалося 5 верст до Єсентуки, козачої станиці, де я міг пересісти на іншу кінь.

Все було б врятовано, якщо б у мого коня дістало сил ще на 10 хвилин! Але раптом, піднімаючись з невеликого яру, при виїзді з гір, на крутому повороті, він впав навзнак. Я швидко зіскочив, хочу підняти його, смикаю за привід - марно; ледь чутний стогін вирвався крізь зціплені його зуби; через кілька хвилин він здох; я залишився в степу один, втративши останню надію. Спробував йти пішки - ноги мої підкосилися; виснажений тривогами дні і безсонням, я впав на мокру траву і, як дитина, заплакав.

І довго я лежав нерухомо, і плакав, гірко, що не намагаючись утримувати сліз і ридань; я думав, груди моя розірветься; вся моя твердість, все моє хлоднокровіе - зникали як дим. Душа знесиліла, розум замовк, і якщо б у цю хвилину хтось мене побачив, він би з презирством відвернувся.

Коли нічна роса та гірничий вітер освіжили мою палаючу голову і думки прийшли в звичайний порядок, то я зрозумів, що гнатися за загиблим щастям даремно і безрозсудно. Чого мені ще треба? - її бачити? - навіщо? не все скінчено між нами? Один гіркий прощальний поцілунок не збагатить моїх спогадів, а після нього нам тільки важче буде розлучатися.

Мені, однак, приємно, що я можу плакати! Втім, може бути, цьому причиною розстроєні нерви, ніч, проведена без сну, дві хвилини проти дула пістолета і порожній шлунок.

Все на краще! це нове страждання, кажучи військовим стилем, зробило в мені щасливу диверсію. Плакати здорово; і потім, ймовірно, якщо б я не подолав верхом і не був примушений на зворотному шляху пройти 15 верст, те й цієї ночі сон не стулив б очей моїх.

Я повернувся до Кисловодська о 5 годині ранку, кинувся на ліжко ізаснул сном Наполеона після Ватерлоо.

Коли я прокинувся, на дворі вже було темно. Я сів біля відчиненого вікна, розстебнув архалук, і гірський вітер освіжив груди мою, ще не заспокоєну важким сном втоми. Вдалині за річкою, крізь верхи густих лип, її осіняє, миготіли вогні в будові фортеці і слобідки. На дворі у нас все було тихо; в будинку княгині було темно.

Зійшов доктор. Лоб у нього був похмурий, і він проти зазвичай не простягнув мені руки.

- Звідки ви, докторе?

- Від княгині Лиговской; дочка її хвора - розслаблення нервів! Та не в цьому справа, а ось що. Начальство здогадується, і хоча нічого не можна довести позитивно, однак я вам раджу бути обережніше. Княгиня мені говорила нині, що вона знає, що ви стрілялися за її дочка. Їй все цей дідок розповів: - як пак його? - Він був свідком вашої сутички з Грушницким в ресторації. Я прийшов вас попередити. Прощайте, може бути ми більше не побачимося, вас ушлют куди-небудь ...

Він на порозі зупинився, йому хотілося потиснути мені руку ... і якщо б я показав йому найменше на це бажання, то він кинувся б мені на шию; але я залишився холодний як камінь, - і він вийшов.

Ось люди! всі вони такі: знають заздалегідь всі погані сторони вчинку, допомагають, радять, навіть схвалюють його, бачачи неможливість іншого засобу, - а потім умивають руки і відвертаються з обуренням від того, хто мав сміливість взяти на себе всю тягар відповідальності. Всі вони такі, навіть самі добрі, найрозумніші! ..

На другий день вранці, отримавши наказ від вищого начальства відправитися в фортецю N, я зайшов до княгині попрощатися.

Вона була здивована, коли на питання її: чи маю я їй сказати що-небудь особливо важливе? я відповідав, що бажаю їй бути щасливою, і ін.

- А мені потрібно з вами поговорити дуже серйозно.

Я сів мовчки.

Явно було, що вона не знала, з чого почати; обличчя її почервоніло, пухкі її пальці стукали по столу; нарешті вона почала так переривчастим голосом:

- Послухайте, пане Печорін! я думаю, що ви шляхетна людина.

Я вклонився.

- Я навіть в цьому впевнена, - продовжувала вона, - хоча ваша поведінка дещо сумнівно; але у вас можуть бути причини, яких я не знаю, і їх-то ви повинні тепер мені повірити. Ви захистили дочку мою від наклепу, стрілялися за неї, слідчо ризикували життям ... Не відповідайте, я знаю, що ви в цьому не визнаєте, тому що Грушницкий убитий (вона перехрестилася). Бог йому простить - і, сподіваюся, вам також! .. Що до мене стосується, то я не смію засуджувати вас, тому що дочка моя хоча невинно, але була цьому причиною. Вона мені все сказала ... я думаю, все, ви порозумітися їй у коханні ... вона вам зізналася в своїй! (Тут княгиня важко зітхнула). Але вона хвора, і я впевнена, що це не проста хвороба! Печаль таємна її вбиває; вона не визнається, але я впевнена, що ви цього причиною ... Послухайте, ви, можливо, думаєте, що я шукаю чинів, величезного багатства, - разуверьтесь! я хочу тільки щастя дочки. Ваше теперішнє становище не завидно, але воно може видужати, - ви маєте стан, вас любить дочка моя, вона вихована так, що складе щастя чоловіка, - я багата, вона у мене одна ... Кажете, що вас утримує? .. Бачите , я не мала б була вам всього цього говорити, але я покладаюся на ваше серце, на вашу честь - згадайте, у мене одна дочка ... одна ...

Вона заплакала.

- Княгиня, - сказав я: - мені неможливо відповідати вам; дозвольте мені поговорити з вашою дочкою - наодинці ...

- Ніколи! - вигукнула вона, вставши зі стільця в сильному хвилюванні.

- Як хочете, - відповідав я, готуючись піти.

Вона задумалася, зробила мені знак рукою, щоб я почекав, і вийшла.

Минуло хвилин п'ять; серце моє сильно билося, але думки були спокійні, голова холодна; як я не шукав в грудях моїх хоч іскри любові до милої Мері, але старання мої були марні.

Ось двері відчинилися, і зійшла вона. Боже! як змінилася з тих пір, як я не бачив її, - а чи давно?

Дійшовши до середини кімнати, вона похитнулася: я схопився, подав їй руку і довів її до крісел.

Я стояв проти неї, ми довго мовчали; її великі очі, сповнені невимовної смутку, здавалося, шукали в моїх щось схоже на надію; її бліді губи марно намагалися посміхнутися; її ніжні руки, складені на колінах, були так худі і прозорі, що мені стало шкода її.

- Княжна, - сказав я: - ви знаєте, що я над вами сміявся! .. Ви повинні зневажати мене.

На її щоках з'явився хворобливий рум'янець.

Я продовжував: - Слідчо, ви мене любити не можете ...

Вона відвернулася, сперлася на стіл, закрила очі рукою, і мені здалося, що в них блиснули сльози.

- Боже мій, - промовила вона пошепки.

Це ставало нестерпно: ще хвилина, і я б впав до ніг її.

- Отже, ви самі бачите, - сказав я скільки міг твердим голосом і з вимушеною усмішкою: - ви самі бачите, що я не можу на вас одружуватися; якщо б ви навіть цього тепер хотіли, то скоро б покаялися. Моя розмова з вашої матінкою примусив мене порозумітися з вами так відверто і так грубо; я сподіваюся, що вона в омані: вам легко її переконати. Ви бачите, я граю в ваших очах саму жалюгідну і бридку роль, і навіть в цьому зізнаюся; ось все, що я можу для вас зробити. Яке б ви погане думку про мене ні мали - я йому скоряюся. Бачте, я перед вами низький. Чи не правда, якщо навіть ви мене і любили, то з цієї хвилини зневажаєте? ..

Вона обернулася до мене бліда, як мармур, тільки очі її чудово виблискували.

- Я вас ненавиджу ... - сказала вона.

Я подякував, вклонився шанобливо і вийшов.

Через годину кур'єрська трійка мчала мене з Кисловодська.

За кілька верст від Есентукі я дізнався поблизу дороги труп мого лихого коня; сідло було знято - ймовірно проїжджих козаком, - і замість сідла на спині його сиділи два ворона. - Я зітхнув і відвернувся! ..

І тепер тут, у цій нудною фортеці, я часто, пробігаючи думкою минуле, задаюся питанням, чому я не хотів ступити на цей шлях, відкритий мені долею, де мене чекали тихі радощі і спокій душевний ... Ні! я б не ужився з цією частиною! Я, як матрос, народжений і виріс на палубі розбійницького брига; його душа зжилася з бурями і битвами, і, викинутий на берег, він сумує і тужить, як не мані його тінистий гай, як не світи йому мирне сонце; він ходить собі цілий день по прибережному піску, прислухається до одноманітного нарікання набігаючих хвиль і вдивляється в туманну далечінь: чи не майне там на блідій рисі, яка відділяє синю пучину від сірих хмаринок, бажаний вітрило, спочатку подібний крила морської чайки, але мало-помалу відділяється від піни валунів і рівним бігом наближається до пустельної пристані ...

Про те, що сталося з Печоріна після відбуття з Тамані, ми дізнаємося з повісті «Княжна Мері» (другий фрагмент «Журналу Печоріна»). У каральної експедиції проти причорноморських горян він поверхово знайомиться з юнкером Грушницким, провінційним юнаків, що вступив у військову службу з романтичних спонукань: зиму проводить в С. (Ставрополі), де коротко сходиться з доктором Вернером, розумником і скептиком. А в травні і Печорін, і Вернер, і Грушницкий, поранений в ногу і нагороджений - за хоробрість - Георгіївським хрестом, вже в П'ятигорську.

П'ятигорськ, як і сусідній Кисловодськ, славиться цілющими водами, травень - початок сезону, і все «водяне суспільство» - у зборі. Суспільство в основному чоловіча, офіцерське - як-не-як, а кругом війна, пані (а тим паче нестарі і гарненькі) - наперечёт. Сама ж цікава з «курортників», за загальним вироком, - княжна Мері, єдина дочка багатої московської пані. Княгиня Лиговская - англоманка, тому її Мері знає англійську і читає Байрона в оригіналі.

Незважаючи на вченість, Мері безпосередня і по-московськи демократична. Миттю помітивши, що поранення заважає Грушницкому нахилятися, вона піднімає загублений юнкером склянку з кислою - лікувальної - водою. Печорін ловить себе на думці, що заздрить Грушницкому. І не тому, що московська панночка так вже йому сподобалася - хоча, як знавець, цілком оцінив і небанальну її зовнішність, і стильну манеру одягатися. А тому, що вважає: все краще на цьому світі має належати йому. Коротше, від нічого робити він починає кампанію, мета якої - завоювати серце Мері і тим самим вразити самолюбство зарозумілого і не по чину самозакоханого Георгіївського кавалера.

І те й інше вдається цілком. Сцена у «кислого» джерела датована 11 травня, а через одинадцять днів у Кисловодській «ресторації» на публічному балу він вже танцює з Лиговской-молодшої що входить в моду вальс. Користуючись свободою курортних вдач, драгунський капітан, підпилий і вульгарний, намагається запросити княжну на мазурку. Мері шокована, Печорін спритно відшиває мужлана і отримує від вдячної матері - ще б пак! врятував дочка від непритомності на бал! - запрошення бувати в її будинку запросто.

Обставини між тим ускладнюються. На води приїжджає далека родичка княгині, в якій Печорін дізнається «свою Віру», жінку, яку колись істинно любив. Віра як і раніше любить невірного свого коханця, але вона заміжня, і чоловік, багатий старий, невідступний, як тінь: вітальня княгині - єдине місце, де вони можуть бачитися, не викликаючи підозр. Через брак подруг, Мері ділиться з кузиною (завбачливо зняла сусідній будинок із загальним дрімучим садом) серцевими таємницями; Віра передає їх Печоріна - «вона закохана в тебе, бідолашна», - той робить вигляд, що його це нітрохи не займає. Але жіночий досвід підказує Вірі: милий друг не зовсім байдужий до чарівності чарівної москвички. Ревнуючи, вона бере з Григорія Олександровича слово, що він не одружиться на Мері. А в нагороду за жертву обіцяє вірне (нічний, наодинці, у своєму будуарі) побачення.

Вчора я приїхав до П'ятигорська, найняв квартиру на краю міста, на самому високому місці, біля підніжжя Машук: під час грози хмари будуть спускатися до моєї покрівлі. Нині о п'ятій годині ранку, коли я відкрив вікно, моя кімната наповнилася запахом квітів, розтушуйте в скромному палісаднику. Гілки квітучих черешень дивляться мені в вікна, і вітер іноді засинає мій письмовий стіл їхніми білими пелюстками. Вид з трьох сторін у мене чудовий. На захід п'ятиглавий Бешту синіє, як «остання хмара розсіяною бурі» «Остання хмара розсіяною бурі»- перший рядок вірша Пушкіна «Хмара».; на північ піднімається Машук, як волохата перська шапка, і закриває всю цю частину небосхилу; на схід дивитися веселіше: внизу переді мною рясніє чистенький, новенький містечко, шумлять цілющі ключі, шумить різномовний натовп, - а там, далі, амфітеатром нагромаджуються гори все синє і туманніше, а на краю горизонту тягнеться срібний ланцюг снігових вершин, починаючись Казбеком і закінчуючись двоголовим Ельборусом ... Весело жити в такій землі! Якийсь втішне почуття розлито у всіх моїх жилах. Повітря чисте і свіже, як поцілунок дитини; сонце яскраво, небо синьо - чого б, здається, більше? - навіщо тут пристрасті, бажання, жалю? .. Однак пора. Піду до Єлизаветинської джерела: там, кажуть, вранці збирається все водяне обшества.

* * *

Зійшовши в середину міста, я пішов бульваром, де зустрів кілька сумних груп, повільно підіймаються в гору; то були здебільшого сімейства степових поміщиків; про це можна було негайно здогадатися по стертим, старомодним сюртуку чоловіків і за вишуканими нарядам дружин і дочок; видно, у них вся водяна молодь була вже на перечете, тому що вони на мене подивилися з ніжним цікавістю: петербурзький покрій сюртука ввів їх в оману, але, скоро дізнавшись армійські еполети, вони з обуренням відвернулися.

Дружини місцевої влади, так би мовити господині вод, були прихильніше; у них є лорнети, вони менш звертають уваги на мундир, вони звикли на Кавказі зустрічати під нумерованій ґудзиком палке серце і під білим кашкетом освічений розум. Ці дами дуже милі; і довго милі! Всякий рік їх упадає змінюються новими, і в цьому-то, може бути, секрет їх невтомної люб'язності. Підіймаючись по вузькій стежині до єлизаветинської джерела, я обігнав натовп чоловіків, цивільних і військових, які, як я дізнався після, складають особливий клас людей між чающие руху води. Вони п'ють - однак не воду, гуляють мало, волочаться тільки мимохідь; вони грають і скаржаться на нудьгу. Вони франти: опускаючи свій обплетений стакан в колодязь кіслосерной води, вони приймають академічні пози: цивільні носять світло-блакитні краватки, військові випускають через коміра брижі. Вони сповідують глибоке презирство до провінційним домівках і зітхають про столичні аристократичних віталень, куди їх не пускають.

Нарешті ось і колодязь ... На майданчику біля нього побудований будиночок з червоною покрівлею над ванною, а подалі галерея, де гуляють під час дощу. Кілька поранених офіцерів сиділи на лавці, підібравши милиці, - бліді, сумні. Кілька дам швидкими кроками ходили взад і вперед по майданчику, очікуючи дії вод. Між ними були два-три гарненьких личка. Під виноградними алеями, які покривають скат Машука, миготіли часом строкаті капелюшки любительок усамітнення удвох, тому що завжди біля такої капелюшки я помічав або військового кашкета або потворну круглий капелюх. На крутій скелі, де споруджено павільйон, званий еолової арфою, стирчали любителі видів і наводили телескоп на Ельборус; між ними було два гувернера з своїми вихованцями, які приїхали лікуватися від золотухи.

Я зупинився, захекавшись, на краю гори і, притулившись до кута будиночка, став розглядати околицю, як раптом чую за собою знайомий голос:

- Печорін! чи давно тут?

Обертаюся: Грушницкий! Ми обнялися. Я познайомився з ним в чинному загоні. Він був поранений кулею в ногу і поїхав на води з тиждень раніше від мене. Грушницкий - юнкер. Він тільки рік в службі, носить, по особливому роду франтівства, товсту солдатську шинель. У нього георгіївський солдатський хрестик. Він добре складний, смаглявий і чорнявий; йому на вигляд можна дати двадцять п'ять років, хоча йому навряд чи двадцять один рік. Він закидає голову назад, коли говорить, і щохвилини крутить вуса лівою рукою, бо правою спирається на милицю. Каже він скоро і химерно: він з тих людей, які на всі випадки життя мають готові пишні фрази, яких просто прекрасне не чіпає і які важливо драпіруються в незвичайні почуття, піднесені пристрасті і виняткові страждання. Виробляти ефект - їх насолоду; вони подобаються романтичним провінціалка до божевілля. На старість вони робляться або мирними поміщиками, або п'яницями - іноді тим і іншим. В їх душі часто багато добрих властивостей, але ні на гріш поезії. Грушницкого пристрасть була декламувати: він закидав вас словами, як скоро розмова виходив з кола звичайних понять; сперечатися з ним я ніколи не міг. Він не відповідає на ваші заперечення, він вас не слухає. Тільки що ви зупинитеся, він починає довгу тираду, мабуть має якийсь зв'язок з тим, що ви сказали, але яка справді є тільки продовження його власної мови.

Він досить гострий: епіграми його часто забавні, але ніколи не бувають мітки і злі: він нікого не вб'є одним словом; він не знає людей і їх слабких струн, тому що займався ціле життя одним собою. Його мета - стати героєм роману. Він так часто намагався запевнити інших в тому, що він істота, що не створене для світу, приречене якимось таємним страждань, що він сам майже в цьому переконався. Тому-то він так гордо носить свою товсту солдатську шинель. Я його зрозумів, і він за це мене не любить, хоча ми зовнішньо в самих дружніх відносинах. Грушницкий славиться відмінним сміливцем; я його бачив у справі; він махає шашкою, кричить і кидається вперед, заплющивши очі. Це щось не російська хоробрість! ..

Я його також не люблю: я відчуваю, що ми коли-небудь з ним зіткнемося на вузькій дорозі, і одному з нас не минути лиха.

Приїзд його на Кавказ - також наслідок його романтичного фанатизму: я впевнений, що напередодні від'їзду з батьківської села він говорив з похмурим виглядом якої-небудь гарненькою сусідці, що він їде не так, просто, служити, але що шукає смерті, тому що ... тут , він, мабуть, закрив очі рукою і продовжував так: «Ні, ви (або ти) цього не повинні знати! Ваша чиста душа здригнеться! Та й до чого? Що я для вас! Зрозумієте ви мене? » - і так далі.

Він мені сам говорив, що причина, яка спонукала його вступити в К. полк, залишиться вічною таємницею між ним і небесами.

Втім, в ті хвилини, коли скидає трагічну мантію, Грушницкий досить милий і забавний. Мені цікаво бачити його з жінками: тут-то він, я думаю, старається!

Ми зустрілися старими приятелями. Я почав його розпитувати про спосіб життя на водах і про визначні особах.

- Ми ведемо життя досить прозаїчну, - сказав він, зітхнувши, - п'ють вранці воду - мляві, як всі хворі, а п'ють вино повечір'я - нестерпні, як всі здорові. Жіночі суспільства є; тільки від них невелика втіха: вони грають у віст, одягаються погано і жахливо говорять по-французьки. Нинішній рік з Москви одна тільки княгиня Лиговская з дочкою; але я з ними не знайомий. Моя солдатська шинель - як друк відкидання. Участь, яке вона збуджує, важко, як милостиня.

В цю хвилину пройшли до колодязя повз нас дві дами: одна літня, інша молоденька, струнка. Їх осіб за капелюшками я не розгледів, але вони одягнені були за суворими правилами кращого смаку: нічого зайвого! На другий було закрите плаття gris de perles сіро-перлового кольору (франц.)., Легка шовкова косинка вилася навколо її гнучкою шиї. Черевики couleur puce червонувато-бурого кольору (франц.).стягували у щиколотки її сухорляву ніжку так мило, що навіть не посвячений у таїнства краси неодмінно б ахнув, хоча від подиву. Її легка, але благородна хода мала в собі щось невинне, що вислизає від визначення, але зрозуміле погляду. Коли вона пройшла повз нас, від неї повіяло тим нез'ясованим ароматом, яким дихає іноді записка милої жінки.

- Ось княгиня Лиговская, - сказав Грушницкий, - і з нею дочка її Мері, як вона її називає на англійський манер. Вони тут тільки три дні.

- Однак ти вже знаєш її ім'я?

- Так, я випадково почув, - відповідав він, почервонівши, - зізнаюся, я не бажаю з ними познайомитися. Ця горда знати дивиться на нас, армійців, як на диких. І яке їм діло, чи є розум під нумерованій кашкетом і серце під товстої шинеллю?

- Бідна шинель! - сказав я, посміхаючись, - а хто цей пан, який до них підходить і так послужливо подає їм стакан?

- О! - це московський франт Раевич! Він гравець: це видно одразу по золотій величезному ланцюзі, яка звивається по його блакитному жилету. А що за товста палиця - точно у Робінзона Крузое! Та й борода до речі, і зачіска a la moujik по-мужицьки (франц.)..

- Ти озлоблений проти всього роду людського.

- І є за що ...

- О! право?

В цей час пані відійшли від колодязя і порівнялися з нами. Грушницкий встиг прийняти драматичну позу за допомогою милиці і голосно відповів мені по-французьки:

- Mon cher, je hais les hommes pour ne pas les mepriser car autrement la vie serait une farce trop degoutante Милий мій, я ненавиджу людей, щоб їх не зневажати, тому що інакше життя було б занадто огидним фарсом (франц.)..

Гарненька княжна обернулася і подарувала оратора довгим цікавим поглядом. Вираз цього погляду було дуже невизначено, але не глузливо, з чим я в нутрі від душі його привітав.

- Ця княжна Мері гарненька, - сказав я йому. - У неї такі оксамитові очі - саме оксамитові: я тобі раджу привласнити цей вислів, кажучи про її очах; нижні і верхні вії такі довгі, що промені сонця не відбиваються в її зіницях. Я люблю ці очі без блиску: вони так м'які, вони нібито тебе гладять ... Втім, здається, в її особі тільки і є хорошого ... А що, у неї зуби білі? Це дуже важливо! шкода, що вона не посміхнулася на твою пишну фразу.

- Ти говориш про гарненькою жінці, як про англійську коня, - сказав Грушницкий з обуренням.

- Mon cher, - відповідав я йому, намагаючись підробитися під його тон, - je meprise les femmes pour ne pas les aimer car autrement la vie serait un melodrame trop ridicule Милий мій, я зневажаю жінок, щоб не любити їх, тому що інакше життя було б надто безглуздою мелодрамою (франц.)..

Я повернувся і пішов від нього геть. З півгодини гуляв я по виноградним алеях, по ізвестчатим скелях і висить між них чагарниках. Ставало жарко, і я поспішив додому. Проходячи повз кіслосерного джерела, я зупинився у критій галереї, щоб зітхнути під її тінню, це доставило мені нагоду бути свідком досить цікавою сцени. Дійові особи перебували ось в якому становищі. Княгиня з московським франтом сиділа на лавці в критій галереї, і обидва були зайняті, здається, серйозною розмовою. Княжна, ймовірно допивши вже останній стакан, проходжувалася задумливо біля колодязя. Грушницкий стояв у самого колодязя; більше на майданчику нікого не було.

Я підійшов ближче і сховався за ріг галереї. В цю хвилину Грушницкий впустив свій склянку на пісок і посилювався нагнутися, щоб його підняти: хвора нога йому заважала. Бежняжка! як він примудрявся, спираючись на милицю, і все марно. Виразне обличчя його справді зображувало страждання.

Княжна Мері бачила все це краще за мене.

Легше пташки вона до нього підскочила, нагнулася, підняла склянку і подала йому з телодвижением, виконаним невимовною принади; потім жахливо почервоніла, озирнулася на галерею і, переконавшись, що її матінка нічого не бачила, здається, зараз же заспокоїлась. Коли Грушницкий відкрив рот, щоб подякувати їй, вона була вже далеко. Через хвилину вона вийшла з галереї з матір'ю і франтом, але, проходячи повз Грушницкого, прийняла вид такий чинний і важливий - навіть не обернулася, навіть не помітила його пристрасного погляду, яким він довго її проводжав, поки, спустившись з гори, вона не зникла за липками бульвару ... Але ось її капелюшок майнула через вулицю; вона вбігла в ворота одного з найкращих будинків П'ятигорська, за нею пройшла княгиня і біля воріт розкланялася з Раевіч.

Тільки тоді бідний юнкер зауважив моя присутність.

- Ти бачив? - сказав він, міцно стискаючи мені руку, - це просто ангел!

- Від чого? - запитав я з видом найчистішого простодушності.

- Хіба ти не бачив?

- Ні, бачив: вона підняла свою чарку. Якби був тут сторож, то він зробив би те ж саме, і ще поспішніше, сподіваючись отримати на горілку. Втім, дуже зрозуміло, що їй стало тебе шкода: ти зробив таку жахливу гримасу, коли ступив на прострілену ногу ...

- І ти не був анітрохи зворушений, дивлячись на неї в цю хвилину, коли душа сяяла на обличчі її? ..

Я брехав; але мені хотілося його побесишь. У мене вроджена пристрасть суперечити; ціла моє життя було тільки ланцюг сумних і невдалих протиріч серцю або розуму. Присутність ентузіаста обдає мене хрещенські холодом, і, я думаю, часті зносини з млявим флегматиком зробили б з мене пристрасного мрійника. Зізнаюся ще, почуття неприємне, але знайоме пробігло злегка в цю мить по моєму серцю; це почуття - було заздрість; я промовляю «заздрість», тому що звик собі в усьому визнаватися; і навряд чи знайдеться молодий чоловік, який, зустрівши гарненьку жінку, прикувала його дозвільне увагу і раптом явно при ньому відміну іншого, їй одно ненакомого, навряд чи, кажу, знайдеться така молода людина (зрозуміло, що жив у великому світлі і звик балувати своє самлюбіе ), яка б не був цим вражений неприємно.

Мовчки з Грушницким спустилися ми з гори і пройшли по бульвару, повз вікон будинку, де сховалася наша красуня. Вона сиділа біля вікна. Грушницкий, смикнувши мене за руку, кинув на неї один з тих мутно-ніжних поглядів, які так мало діють на жінок. Я навів на неї лорнет і зауважив, що вона від його погляду посміхнулася, а що мій зухвалий лорнет розсердив її не на жарт. І як, справді, сміє кавказький армієць наводити скельце на московську княжну? ..

Нині вранці зайшов до мене доктор; його ім'я Вернер, але він росіянин. Що тут дивного? Я знав одного Іванова, який був німець.

Вернер людина чудовий з багатьох причин. Він скептик і матеріаліст, як всі майже медики, а разом з цим поет, і не на жарт, - поет на ділі завжди і часто на словах, хоча в життя свою не залишили двох віршів. Він вивчав всі живі струни серця людського, як вивчають жили трупа, але ніколи не вмів він скористатися своїм знанням; так іноді відмінний Анатоміко не вміє вилікувати від лихоманки! Звичайно Вернер нишком насміхався над своїми хворими; але я раз бачив, як він плакав над помираючим солдатом ... Він був бідний, мріяв про мільйони, а для грошей не зробив би зайвого кроку: він мені раз говорив, що швидше за зробить послугу ворогові, ніж одному, тому що це означало б продавати свою благодійність, тоді як ненависть тільки посилиться пропорційно великодушності противника. У нього був злий язик: під вивіскою його епіграми не один добряга уславився вульгарним дурнем; його суперники, заздрісні водяні медики, розпустили слух, ніби він малює карикатури на своїх хворих, - хворі роздратувався, майже всі йому відмовили. Його приятелі, тобто все істинно порядні люди, що служили на Кавказі, марно намагалися відновити його, що впали кредит.

Його зовнішність була з тих, які з першого погляду вражають неприємно, але які подобаються згодом, коли око вивчиться читати в неправильних рисах відбиток душі випробуваною і високою. Бували приклади, що жінки закохувалися в таких людей до божевілля і не проміняли б їх неподобства на красу найсвіжіших і рожевих Ендіміон; треба віддати належне жінкам: вони мають інстинкт краси душевної: тому-то, може бути, люди, подібні Вернеру, так пристрасно люблять жінок.

Вернер був малий на зріст, і худий, і слабшав, як дитина; одна нога була у нього коротша за іншу, як у Байрона; в порівнянні з тулубом голова його здавалася величезна: він стриг волосся під гребінку, і нерівності його черепа, виявлені таким чином, вразили б френології дивним сплетінням протилежних схильностей. Його маленькі чорні очі, завжди неспокійні, намагалися проникнути у ваші думки. В його одязі помітні були смак і охайність; його худорляві, жилаві і маленькі руки красувалися в світло-жовтих рукавичках. Його сюртук, краватка і жилет були постійно чорного кольору. Молодь прозвала його Мефістофелем; він показував, ніби сердився за це прізвисько, але справді воно лестило його самолюбству. Ми один одного скоро зрозуміли і стали приятелями, бо я до дружби не здатний: з двох друзів завжди один раб іншого, хоча часто жоден з них в цьому собі не визнається; рабом я бути не можу, а керувати в цьому випадку - праця виснажливий, тому що треба разом з цим і обманювати; та до того ж у мене є лакеї і гроші! Ось як ми стали приятелями: я зустрів Вернера в С ... серед численного і галасливого кола молоді; розмова прийняв під кінець вечора філософсько-метафізичне напрямок; тлумачили про переконаннях: кожен був переконаний в всяку всячину.

- Що до мене стосується, то я переконаний тільки в одному ... - сказав доктор.

- У чому це? - запитав я, бажаючи дізнатися думку людини, який до цих пір мовчав.

- У тому, - відповідав він, - що рано чи пізно в один прекрасний ранок я помру.

- Я багатшими вас, - сказав я, - у мене, крім цього, є ще переконання - саме те, що я в один прегадкій вечір мав нещастя народитися.

Все знайшли, що ми говоримо дурниці, а, право, з них ніхто нічого розумнішого цього не сказав. З цієї хвилини ми розпізнали в натовпі один одного. Ми часто сходилися разом і тлумачили удвох про абстрактні предметах дуже серйозно, поки не помічали обидва, що ми взаємно один одного морочимо. Тоді, подивившись значно один одному в очі, як робили римські авгури Римські авгури - жерці-віщуни. Марк Туллій Цицерон, письменник, оратор і політичний діяч Стародавнього Риму, в книзі «Про ворожінні» розповідає, що при зустрічі один з одним авгури ледь утримувалися від сміху., За словами Цицерона, ми починали реготати і, нареготавшись, розходилися задоволені своїм ввечері.

Я лежав на дивані, втупивши очі в стелю і заклавши руки під потилицю, коли Вернер зійшов в мою кімнату. Він сів у крісло, поставив ціпок в кут, позіхнув і оголосив, що на дворі стає жарко. Я відповідав, що мене турбують мухи, - і ми обидва замовкли.

- Зауважте, люб'язний доктор, - сказав я, - що без дурнів було б на світі дуже нудно! .. Подивіться, ось нас двоє розумних людей; ми знаємо зарані, що про все можна сперечатися до нескінченності, і тому не сперечаємося; ми знаємо майже все потаємні думки один одного; одне слово - для нас ціла історія; бачимо зерно кожного нашого почуття крізь потрійну оболонку. Сумне нам смішно, смішне сумно, а взагалі, по правді, ми до всього досить байдужі, крім самих себе. Отже, розміну почуттів і думок між нами не може бути: ми знаємо один про одного все, що хочемо знати, і знати більше не хочемо. Залишається один засіб: розповідати новини. Скажіть же мені якусь новину.

Стомлений довгої промовою, я закрив очі і позіхнув ...

Він відповідав подумавши:

- У вашій нісенітницю, одначе, є ідея.

- Дві! - відповідав я.

- Скажіть мені одну, я вам скажу іншу.

- Добре, починайте! - сказав я, продовжуючи розглядати стелю і в нутрі посміхаючись.

- Вам хочеться знати якісь подробиці щодо кого-небудь з прибулих на води, і я вже здогадуюся, про кого ви це дбаєте, тому що про вас там вже питали.

- Доктор! рішуче нам не можна розмовляти: ми читаємо в душі один одного.

- Тепер інша ...

- Інша ідея ось: мені хотілося вас змусити розповісти що-небудь; по-перше, тому, що такі розумні люди, як ви, краще люблять слухачів, ніж оповідачів. Тепер до справи: що вам сказала княгиня Лиговская про мене?

- Ви дуже впевнені, що це княгиня ... а не княжна? ..

- Абсолютно переконаний.

- Чому?

- Тому що княжна питала про Грушницком.

- У вас великий дар міркування. Княжна сказала, що вона впевнена, що ця молода людина в солдатській шинелі розжалуваний у солдати за дуель ..

- Сподіваюся, ви її залишили в цьому приємному омані ...

- Зрозуміло.

- Зав'язка є! - закричав я в захопленні, - про розв'язки цієї комедії ми Подбайте. Явно доля дбає про те, щоб мені не було нудно.

- Я передчуваю, - сказав доктор, - що бідний Грушницкий буде вашої жертвою ...

- Княгиня сказала, що ваше обличчя їй знайоме. Я їй зауважив, що, мабуть, вона вас зустрічала в Петербурзі, де-небудь в світі ... я сказав ваше ім'я ... Воно було їй відомо. Здається, ваша історія там наробила багато шуму ... Княгиня стала розповідати про ваші пригоди, додаючи, ймовірно, до світських пліток свої зауваження ... Дочка слухала з цікавістю. В її уяві ви стали героєм роману в новому смаку ... Я не суперечив княгині, хоча знав, що вона говорить дурниці.

- Гідний друг! - сказав я, простягнувши йому руку. Лікар знизав її з почуттям і продовжував:

- Якщо хочете, я вас представлю ...

- Та що ви! - сказав я, сплеснувши руками, - хіба героїв представляють? Вони не інакше знайомляться, як рятуючи від вірної смерті свою люб'язну ...

- І ви справді хочете волочитися за княжною? ..

- Навпаки, зовсім навпаки! .. Доктор, нарешті я торжествую: ви мене не розумієте! .. Це мене, втім, засмучує, доктор, - продовжував я після хвилини мовчання, - я ніколи сам не відкриваю моїх таємниць, а страшенно люблю, щоб їх відгадували, бо таким чином я завжди можу принагідно від них відімкнути. Однак ж ви мені повинні описати матінку з донькою. Що вони за люди?

- По-перше, княгиня - жінка сорока п'яти років, - відповідав Вернер, - у неї прекрасний шлунок, але кров зіпсована; на щоках червоні плями. Останню половину свого життя вона провела в Москві і тут на спокої розтовстіла. Вона любить спокусливі анекдоти і сама каже іноді непристойні речі, коли дочки немає в кімнаті. Вона мені оголосила, що дочка її невинна як голуб. Яке мені діло? .. Я хотів їй відповідати, щоб вона була спокійна, що я нікому цього не скажу! Княгиня лікується від ревматизму, а дочка бог знає від чого; я велів обом пити по дві склянки в день кіслосерной води і купатися два рази в тиждень в розвідний ванні. Княгиня, здається, не звикла наказувати; вона живить повагу до розуму і знань дочки, яка читала Байрона по-англійськи і знає алгебру: в Москві, видно, панянки пустилися в вченість, і добре роблять, право! Наші чоловіки так не люб'язні взагалі, що з ними кокетувати, мабуть, для розумної жінки нестерпно. Княгиня дуже любить молодих людей: княжна дивиться на них з деяким презирством: московська звичка! Вони в Москві тільки і харчуються, що сорокалітніми вістряками.

- А ви були в Москві, доктор?

- Так, я мав там деяку практику.

- Продовжуйте.

- Так я, здається, все сказав ... Так! ось ще: княжна, здається, любить розмірковувати про почуття, пристрасті та інше ... вона була одну зиму в Петербурзі, і він їй не сподобався, особливо суспільство: її, вірно, холодно прийняли.

- Ви нікого у них не бачили сьогодні?

- Навпаки: був один ад'ютант, один натягнутий гвардієць і якась дама з новоприїжджих, родичка княгині за чоловіком, дуже гарненька, але дуже, здається, хвора ... Не зустріли ль ви її біля криниці? - вона середнього зросту, блондинка, з правильними рисами, колір обличчя сухотник, а на правій щоці чорна родимка; її обличчя мене вразило своєю виразністю.

- Родимка! - пробурмотів я крізь зуби. - Невже?

Доктор подивився на мене і сказав урочисто, поклавши мені руку на серце:

- Вона вам знайома! .. - Моє серце точно билося сильніше звичайного.

- Тепер ваша черга тріумфувати! - сказав я, - тільки я на вас сподіваюся: ви мені не зміните. Я її не бачив ще, але впевнений, дізнаюся в вашому портреті одну жінку, яку любив в старовину ... Не кажіть їй про мене ні слова; якщо вона спитає, поставтеся про мене погано.

- Мабуть! - сказав Вернер, знизавши плечима.

Коли він пішов, то жахлива смуток тиснув моє серце. Доля чи нас звела знову на Кавказі, або вона навмисне сюди приїхала, знаючи, що мене зустріне? .. і як ми зустрінемося? .. і потім, вона це? .. Мої передчуття мене ніколи не обманювали. Немає в світі людини, над яким минуле набувало б таку владу, як наді мною: всяке нагадування про минулу смутку чи радості болісно вдаряє в мою душу і витягує з неї все ті ж звуки ... Я нерозумно створений: нічого не забуваю, - нічого!

Після обіду годині о шостій я пішов на бульвар: там був натовп; княгиня з княжною сиділи на лаві, оточені молоддю, яка залицялась навперебій. Я помістився в деякій відстані на інший лавці, зупинив двох знайомих Д ... офіцерів і почав їм щось розповідати; видно, було смішно, тому що вони почали реготати як божевільні. Цікавість привернуло до мене деяких з навколишніх княжну; мало-помалу і все її покинули і приєдналися до мого кухоль. Я не замовкав: мої анекдоти були розумні до дурості, мої глузування над проходять повз оригіналами були злі до шаленства ... Я продовжував звеселяти публіку перед заходом сонця. Кілька разів княжна під ручку з матір'ю проходила повз мене, супроводжувана якимось кульгавим дідком; кілька разів її погляд, упадаючи на мене, висловлював досаду, намагаючись висловити байдужість ...

- Що він вам розповідав? - запитала вона у одного з молодих людей, які повернулися до неї з ввічливості, - вірно, дуже цікаву історію - свої подвиги в боях? .. - Вона сказала це досить голосно і, ймовірно, з наміром шпигнути мене. «А-га! - подумав я, - ви не на жарт гнівайтесь, мила княжна; стривайте, то ли еще будет! »

Грушницкий стежив за нею, як хижий звір, і не спускав її з очей: б'юся об заклад, що завтра він буде просити, щоб його хтось представив княгині. Вона буде дуже рада, тому що їй нудно.

Упродовж двох днів мої справи жахливо посунулися. Княжна мене рішуче ненавидить; мені вже переказали дві-три епіграми на мій рахунок, досить колючі, але разом дуже втішні. Їй страшенно дивно, що я, який звик до хорошого суспільству, який так короткий з її петербурзькими кузинами і тіточками, що не намагаюся познайомитися з нею. Ми зустрічаємося кожен день біля колодязя, на бульварі; я вживаю всі свої сили на те, щоб відволікати її залицяльників, блискучих ад'ютантів, блідих москвичів і інших, - і мені майже завжди вдається. Я завжди ненавидів гостей у себе: тепер у мене кожен день повна хата, обідають, вечеряють, грають, - і, на жаль, моє шампанське торжествує над силою магнетичних її вічко!

Вчора я її зустрів в магазині Челахова; вона торгувала чудовий перський килим. Княжна просила свою матінку не скупитися: цей килим так прикрасив би її кабінет! .. Я дав сорок рублів зайвих і перекупив його; за це я був винагороджений поглядом, де блищало саме чудове сказ. Близько обіду я велів навмисне провести повз її вікон мою черкеска кінь, вкриту цим килимом. Вернер був у них в цей час і говорив мені, що ефект цієї сцени був найдраматичніший. Княжна хоче проповідувати проти мене ополчення; я навіть помітив, що вже два ад'ютанта при ній зі мною дуже сухо кланяються, проте всякий день у мене обідають.

Грушницкий прийняв таємничий вид: ходить, закинувши руки за спину, і нікого це не довідається нога його раптом одужала: він ледь шкутильгає. Він знайшов випадок вступити в розмову з княгинею і сказав якийсь комплімент княжні: вона, мабуть, не дуже розбірлива, бо з тих пір відповідає на його уклін наймилішою усмішкою.

- Ти зовсім не хочеш познайомитися з Ліговському? - сказав він мені вчора.

- Рішуче.

- Помилуй! найприємніший будинок на водах! Все тутешнє краще суспільство ...

- Мій друг, мені і нетутешнє жахливо набридло. А ти у них буваєш?

- Немає ще; я говорив зо два з княжною, і більш, але знаєш, як-то напрошуватися в будинок ніяково, хоча тут це і водиться ... Інша справа, якщо б я носив еполети ...

- Помилуй! да десь ти набагато цікавіше! Ти просто не вмієш користуватися своїм вигідним становищем ... та солдатська шинель в очах чутливої ​​панянки тебе робить героєм і мучеником.

Грушницкий самовдоволено посміхнувся.

- Яка дурниця! - сказав він.

- Я впевнений, - продовжував я, - що княжна в тебе вже закохана!

Він почервонів до вух і надувся.

Про самолюбство! ти важіль, яким Архімед хотів підняти земну кулю! ..

- У тебе все жарти! - сказав він, показуючи, ніби сердиться, - по-перше, вона мене ще так мало знає ...

- Жінки люблять тільки тих, яких не знають.

- Так я зовсім не маю претензії їй подобатися: я просто хочу познайомитися з приємним будинком, і було б дуже смішно, якщо б я мав якісь надії ... Ось ви, наприклад, інша справа! - ви переможці петербурзькі: тільки подивіться, так жінки тануть ... А чи знаєш, Печорін, що княжна про тебе говорила?

- Як? вона тобі вже говорила про мене? ..

- Не радій, однако. Я якось вступив з нею в розмову біля колодязя, випадково; третє слово її було: «Хто цей пан, який має такий неприємний важкий погляд? він був з вами, тоді ... »Вона почервоніла і не хотіла назвати дня, згадавши свою милу витівку. «Вам не потрібно казати дня, - відповідав я їй, - він вічно буде мені пам'ятний ...» Мій друг, Печорін! я тобі не вітаю; ти в неї на поганому зауваженні ... А, право, шкода! тому що Мері дуже мила! ..

Треба зауважити, що Грушницкий з тих людей, які, кажучи про жінку, з якою вони ледь знайомі, називають її моя Мері, моя Sophie, якщо вона мала щастя їм сподобатися.

Я прийняв серйозний вигляд і відповідав йому:

- Так, вона непогана ... тільки бережися, Грушницкий! Російські панянки здебільшого харчуються тільки платонічна любов'ю, що не домішуючи до неї думки про заміжжя; а платонічна любов сама неспокійна. Княжна, здається, з тих жінок, які хочуть, щоб їх бавили; якщо дві хвилини підряд їй буде біля тебе нудно, ти загинув безповоротно: твоє мовчання має порушувати її цікавість, твій розмова - ніколи не задовольняти його цілком; ти повинен її турбувати щохвилини; вона десять разів публічно для тебе зневажить думкою і назве це жертвою і, щоб винагородити себе за це, стане тебе мучити - а потім просто скаже, що вона тебе ненавидить. Якщо ти над нею НЕ придбаєш влади, то навіть її перший поцілунок не дасть тобі права на другий; вона з тобою накокетнічается вдосталь, а десь через два роки вийде заміж за виродка, з покірності до матінки, і стане себе запевняти, що вона нещасна, що вона одного тільки людини і любила, тобто тебе, але що небо не хотіло з'єднати її з ним , тому що на ньому була солдатська шинель, хоча під цією товстої сірої шинеллю билося серце пристрасне і благородна ...

Грушницкий вдарив по столу кулаком і став ходити взад і вперед по кімнаті.

Я внутрішньо реготав і навіть разів зо два посміхнувся, але він, на щастя, цього не помітив. Явно, що він закоханий, тому що став ще довірливі як перше, у нього навіть з'явилося срібне кільце з черню, тутешньої роботи: воно мені здалося підозрілим ... Я став його розглядати, і що ж? .. дрібними буквами ім'я Мері було вирізане на внутрішній стороні, і поряд - число того дня, коли вона підняла знаменитий стакан . Я приховав своє відкриття; я не хочу змушувати у нього зізнань, я хочу, щоб він сам вибрав мене в свої повірені, і тут-то я буду насолоджуватися ...

* * *

Сьогодні я встав пізно; приходжу до колодязя - нікого вже немає. Ставало жарко; білі волохаті хмаринки швидко бігли від снігових гір, обіцяючи грозу; голова Машука диміла, як загашенную факел; кругом нього вилися і повзали, як змії, сірі клаптики хмар, затримані в своєму прагненні і ніби зачепилися за колючий його чагарник. Повітря було напоєне електрикою. Я заглибився в виноградну алею, що веде в грот; мені було сумно. Я думав про ту молоду жінку з родимкою на щоці, про яку говорив мені доктор ... Навіщо вона тут? І вона чи що? І чому я думаю, що це вона? і чому я навіть так в цьому впевнений? Хіба мало жінок з родимками на щоках? Розмірковуючи таким чином, я підійшов до самого гроту. Дивлюся: в прохолодною тіні його зводу, на кам'яній лаві сидить жінка, в солом'яному капелюшку, оповита чорною шаллю, опустивши голову на груди; капелюшок закривала її обличчя. Я хотів уже повернутися, щоб не порушити її мрій, коли вона на мене глянула.

- Віра! - скрикнув я мимоволі.

Вона здригнулася і зблідла.

- Я знала, що ви тут, - сказала вона. Я сів біля неї і взяв її за руку. Давно забутий трепет пробіг по моїх жилах при звуці цього милого голосу; вона подивилася мені в очі своїми глибокими і спокійними очима; в них виражалася недовірливість і щось схоже на докір.

- Ми давно не бачилися, - сказав я.

- Давно, і змінилися обидва багато в чому!

- Стало бути, вже ти мене не любиш? ..

- Я одружена! - сказала вона.

- Знову? Однак кілька років тому ця причина також існувала, але між тим ... - Вона висмикнула свою руку з моєї, і щоки її запалали.

- Може бути, ти любиш свого другого чоловіка? .. - Вона не відповідала і відвернулася.

- Або він дуже ревнивий?

Мовчання.

- Що ж? Він молодий, гарний, особливо, вірно, багатий, і ти боїшся ... - я глянув на неї і злякався; її обличчя виражало глибоке відчай, на очах блищали сльози.

- Скажи мені, - нарешті прошепотіла вона, - тобі дуже весело мене мучити? Я б тебе повинна ненавидіти. З тих пір як ми знаємо один одного, ти нічого мені не дав, крім страждань ... - Її голос затремтів, вона схилилася до мене і опустила голову на груди мою.

«Може бути, - подумав я, - ти тому-то саме мене і любила: радості забуваються, а печалі ніколи ...»

Я її міцно обняв, і так ми залишалися довго. Нарешті губи наші зблизилися і злилися в жаркий, п'янкий поцілунок; її руки були холодні як лід, голова горіла. Тут між нами почався один з тих розмов, які на папері не мають сенсу, яких повторити не можна і не можна навіть запам'ятати: значення звуків заміняє і доповнює значення слів, як в італійській опері.

Вона рішуче не хоче, щоб я познайомився з її чоловіком - тим кульгавим дідком, якого я бачив мигцем на бульварі: вона вийшла за нього для сина. Він багатий і страждає на ревматизм. Я не дозволив собі над ним жодної глузування: вона його поважає, як батька, - і буде обманювати, як чоловіка ... Дивна річ серце людське взагалі, і жіноче особливо!

Чоловік Віри, Семен Васильович Г ... в, далекий родич княгині Лиговской. Він живе з нею поруч; Віра часто буває у княгині; я їй дав слово познайомитися з Ліговському і волочитися за княжною, щоб відвернути від неї увагу. Таким чином, мої плани нітрохи не засмутилися, і мені буде весело ...

Весело! .. Так, я вже пройшов той період життя душевної, коли шукають тільки щастя, коли серце відчуває необхідність любити сильно і пристрасно когось, - тепер я тільки хочу бути коханим, і то далеко не всіма; навіть мені здається, одні з сталого прихильності мені було б досить: жалюгідна звичка серця! ..

Однак мені завжди було дивно: я ніколи не робився рабом улюбленої жінки; навпаки, я завжди купував над їх волею і серцем непереможну владу, зовсім про це не намагаючись. Чому це? - чи тому що я ніколи нічим дуже не дорога мені душа і що вони щохвилини боялися випустити мене з рук? або це - магнетичне впливу сильного організму? або мені просто не вдавалося зустріти жінку з завзятим характером?

Треба зізнатися, що я точно не люблю жінок з характером: їх це справа! ..

Правда, тепер згадав: один раз, один тільки раз я любив жінку з твердою волею, яку ніколи не міг перемогти ... Ми розлучилися ворогами, - і то, може бути, якщо б я її зустрів п'ятьма роками пізніше, ми розлучилися б інакше ...

Віра хвора, дуже хвора, хоча в цьому і не признається, я боюся, щоб не було у неї сухот чи тієї хвороби, яку називають fievre lente Fievre lente - повільна гарячка (франц.).- хвороба не російська зовсім, і їй на нашій мові немає назви.

Гроза застала нас в гроті і втримала зайвих півгодини. Вона не змушувала мене клястися у вірності, не питала, чи любив я інших з тих пір, як ми розлучилися ... Вона ВВЕР мені знову з колишньою безпечністю, - я її не обману: вона єдина жінка в світі, яку я не в силах був би обдурити. Я знаю, ми скоро розлучимося знову і, може бути, на вічні віки, обидва підемо різними шляхами до гробу, бо але спогад про неї залишиться недоторканним в душі моїй; я їй це повторював завжди і вона мені вірить, хоча говорить протилежне.

Нарешті ми розлучилися; я довго стежив за нею поглядом, поки її капелюшок не сховалася за кущами і скелями. Серце моє болісно стислося, як після першого розставання. О, як я обарадовался цьому почуттю! Чи не молодість чи з своїми доброчинними бурями хоче повернутися до мене знову, або це тільки її прощальний погляд, останній подарунок - на пам'ять? .. А смішно подумати, що на вигляд я ще хлопчик: особа хоча блідо, але ще свіжо; члени гнучкі і стрункі; густі кучері в'ються, очі горять, кров кипить ...

Повернувшись додому, я сів верхи і поскакав у степ; я люблю скакати на гарячій коні по високій траві, проти пустельного вітру; з жадібністю ковтаю я запашний повітря і спрямовувати погляди в синю даль, намагаючись вловити туманні нариси предметів, які щохвилини стають все ясніше і ясніше. Яка б гіркоту не лежала на серці, яке б занепокоєння ні млоїло думку, все в хвилину розсіється; на душі стане легко, втому тіла переможе тривогу розуму. Ні жіночого погляду, якого б я не забув при вигляді кучерявого гір, осяяних південним сонцем, побачивши блакитного неба або слухаючи шуму потоку, падаючого з кручі на кручу.

Я думаю, козаки, позіхають на своїх вишках, бачачи мене скаче без потреби і цілі, довго мучилися цією загадкою, бо, певно, по одязі взяли мене за черкеса. Мені справді говорили, що в Черкеську костюмі верхом я більше схожий на кабардинці, ніж багато кабардинці. І точно, що стосується до цієї благородної бойового одягу, я досконалий денді: жодного галуну зайвого; зброя цінне в простій обробці, хутро на шапці не дуже довгий, не дуже короткий; ногавиці і черевики пригнані з усілякою точністю; бешмет білий, черкеска темно-бура. Я довго вивчав горянську посадку: нічим не можна так полестити моєму самолюбству, як визнаючи моє мистецтво у верховій їзді на кавказький лад. Я тримаю чотирьох коней: одну для себе, трьох для приятелів, щоб не нудно було одному тягатися по полях; вони беруть моїх коней із задоволенням і ніколи зі мною не їздять разом. Було вже шість годин після полудня, коли згадав я, що пора обідати; кінь моя була змучена; я виїхав на дорогу, що веде з П'ятигорська в німецьку колонію, куди часто водяне суспільство їздить en piquenique на пікнік (франц.).. Дорога йде, звиваючись між чагарниками, опускаючись в невеликі яри, де протікають галасливі струмки під покровом високих трав; кругом амфітеатром підносяться сині громади Бешту, Зміїний, Залізної і Лисої гори. Зійшовши в один з таких ярів, званих на тутешньому діалекті балками, я зупинився, щоб напоїти коня; в цей час здалася на дорозі галаслива і блискуча кавалькада: дами в чорних і блакитних амазонок, кавалери в костюмах, що становлять суміш черкеського з нижегородським « Суміш черкеського з нижегородським»- перефразування слів Чацького з I дії комедії Грибоєдова« Лихо з розуму »:« Панує ще смешенье мов: французького з нижегородським? »; попереду їхав Грушницкий з княжною Мері.

Дами на водах ще вірять нападам черкесів серед білого дня; ймовірно, тому Грушницкий понад солдатській шинелі повісив шашку і пару пістолетів: він був досить смішний в цьому героїчному облечении. Високий кущ закривав мене від них, але крізь листя його я міг бачити все і відгадати за виразами їх осіб, що розмова була сентиментальний. Нарешті вони наблизилися до спуску; Грушницкий взяв за повід коня княжни, і тоді я почув кінець їхньої розмови:

- І ви все життя хочете залишитися на Кавказі? - говорила княжна.

- Що для мене Росія! - відповідав її кавалер, - країна, де тисячі людей, тому що вони багатшими мене, будуть дивитися на мене з презирством, тоді як тут - тут ця товста шинель не завадила моєму знайомству з вами ...

- Навпаки ... - сказала княжна, почервонівши.

Особа Грушницкого показало задоволення. Він продовжував:

- Тут моє життя протече шумно, непомітно і швидко, під кулями дикунів, і якби бог мені щороку посилав один світлий жіночий погляд, один, подібний до того ...

У цей час вони порівнялися зі мною; я вдарив батогом по коню і виїхав з-за куща ...

- Mon Dieu, un Circassien! .. Боже мій, черкес! .. (франц.)- скрикнула княжна в жаху. Щоб її зовсім переконати, я відповідав по-французьки, злегка нахилившись:

- Ne craignez rien, madame, - je ne suis pas plus dangereux que votre cavalier Не бійтеся, пані, - я не більш небезпечний, ніж ваш кавалер (франц.)..

Вона зніяковіла, - але чому? від своєї помилки або від того, що моя відповідь їй здався зухвалим? Я хотів би, щоб останнє моє припущення було справедливо. Грушницкий кинув на мене невдоволений погляд.

Пізно ввечері, тобто годині об одинадцятій, я пішов гуляти по липовій алеї бульвару. Місто спало, тільки в деяких вікнах миготіли вогні. З трьох сторін чорніли гребені скель, галузі Машук, на вершині якого лежало зловісне хмарка; місяць піднімався на сході; далеко срібною бахромою виблискували снігові гори. Оклики часових чергувалися з шумом гарячих ключів, спущених на ніч. Часом гучний тупіт коня лунав по вулиці, супроводжуваний скрип нагайськую гарби і тужливі татарським приспівом. Я сів на лаву і задумався ... Я відчував необхідність вилити свої думки в дружній розмові ... але з ким? «Що робить тепер Віра?» - думав я ... Я б дорого дав, щоб в цю хвилину потиснути її руку.

Раптом чую швидкі і нерівні кроки ... Вірно, Грушницкий ... Так і є!

- Звідки?

- Від княгині Лиговской, - сказав він дуже важливо. - Як Мері співає! ..

- Чи знаєш що? - сказав я йому, - я парі тримаю, що вона не знає, що ти юнкер; вона думає, що ти розжалуваний ...

- Може бути! Яке мені діло! .. - сказав він неуважно.

- Ні, я тільки так це говорю ...

- А чи знаєш, що ти нині її жахливо розсердив? Вона знайшла, що це нечувана зухвалість; я насилу міг її запевнити, що ти так добре вихований і так добре знаєш світло, що не міг мати намір її образити; вона каже, що у тебе нахабний погляд, що ти, мабуть, про себе самого високої думки.

- Вона не помиляється ... А ти не хочеш за неї заступитися?

- Мені шкода, що не маю ще цього права ...

- О-го! - подумав я, - у нього, видно, є вже надії ...

- Втім, для тебе ж гірше, - продовжував Грушницкий, - тепер тобі важко познайомитися з ними, - а шкода! це один з найприємніших будинків, які я тільки знаю ...

Я внутрішньо посміхнувся.

- Найприємніший будинок для мене тепер мій, - сказав я, позіхаючи, і встали, щоб іти.

- Однак признайся, ти каєшся? ..

- Яка дурниця! якщо я захочу, то завтра ж буду ввечері у княгині ...

- Подивимося ...

- Навіть, щоб тобі зробити задоволення, стану волочитися за княжною ...

- Так, якщо вона захоче говорити з тобою ...

- Я почекаю тільки тієї хвилини, коли твій розмова їй набридне ... Прощай! ..

- А я піду хитатися, - я ні за що тепер не засну ... Послухай, підемо краще в ресторацію, там гра ... мені потрібні нині сильні відчуття ...

- Бажаю тобі погратися ...

Я пішов додому.

Минув майже тиждень, а я ще не познайомився з Ліговському. Чекаю слушної нагоди. Грушницкий, як тінь, слідує за княжною всюди; їх розмови нескінченні: коли ж він їй набридне? .. Мати не звертає на це уваги, бо він не жених. Ось логіка матерів! Я помітив два, три ніжних погляду, - треба цьому покласти край.

Вчора біля криниці в перший раз з'явилася Віра ... Вона, з тих пір як ми зустрілися в гроті, не виходила з дому. Ми в один час опустили склянки, і, нахилившись, вона мені сказала пошепки:

- Ти не хочеш познайомитися з Ліговському? .. Ми тільки там можемо бачитися ...

Докір! нудно! Але я його заслужив ...

До речі: завтра бал за передплатою в залі ресторації, і я буду танцювати з княжною мазурку.

Залу ресторації перетворилася в залу Благородного зборів. О дев'ятій годині всі з'їхалися. Княгиня з дочкою прийшла з останніх; багато жінок подивилися на неї з заздрістю і недоброзичливістю, тому що княжна Мері одягається зі смаком. Ті, які шанують себе тутешніми аристократками, приховавши заздрість, примкнув до неї. Як бути? Де є суспільство жінок - там зараз з'явиться вищий і нижчий коло. Під вікном, в натовпі народу, стояв Грушницкий, притиснувши обличчя до скла і не спускаючи очей з своєї богині; вона, проходячи повз, ледь помітно кивнула йому головою. Він засяяв, як сонце ... Танці почалися польським; потім заграли вальс. Шпори задзвеніли, фалди піднялися і закружляли.

Я стояв ззаду однією Гладкої Пані, осіненій рожевими пір'ям; пишність її сукні нагадувала часи фіжм, а строкатість її негладкою шкіри - щасливу епоху мушок з чорної тафти. Найбільша бородавка на її шиї прикрита була фермуаром. Вона говорила свого кавалера, драгунського капітана:

- Ця княжна Лиговская пренесносно дівчисько! Уявіть, штовхнула мене і не вибачилася, та ще обернулася і подивилася на мене в лорнет ... C'est impayable! .. Це прекумедно! .. (франц.)І чим вона пишається? Вже її треба було б провчити ...

- За цим діло не стане! - відповідав послужливий капітан і відправився в іншу кімнату.

Я підійшов він негайно княжні, запрошуючи її вальсувати, користуючись свободою тутешніх звичаїв, що дозволяють танцювати з незнайомими жінками.

Вона ледь могла примусити себе не посміхнутися і приховати своє торжество; їй вдалося, проте, досить скоро прийняти абсолютно байдужий і навіть суворий вигляд: вона недбало опустила руку на моє плече, нахилила злегка головку набік, і ми пустилися. Я не знаю талії більш хтивої і гнучкою! Її свіжий подих стосувалося мого обличчя; іноді локон, що відокремився в вихорі вальсу від своїх товаришів, ковзав по палаючої щоці моєї ... Я зробив три тури. (Вона вальсує дивно добре). Вона захекалася, очі її скаламутити, напіврозкриті губки ледь могли прошепотіти необхідне: «Merci, monsieur» Дякую вам, пане (франц.)..

Після декількох хвилин мовчання я сказав їй, прийнявши найпокірніша вид:

- Я чув, княжна, що, будучи вам зовсім незнайомий, я мав уже нещастя заслужити вашу немилість ... що ви мене знайшли зухвалим ... невже це правда?

- І вам би хотілося тепер мене затвердити в цій думці? - відповідала вона з іронічною гримаскою, яка, втім, дуже йде до її рухомий фізіономії.

- Якщо я мав зухвалість вас чимось образити, то дозвольте мені мати ще більшу зухвалість просити у вас вибачення ... І, право, я б дуже хотів довести вам, що ви про мене помилялися ...

- Вам це буде досить важко ...

- Від чого ж?

- Тому, що ви у нас не буваєте, а ці бали, ймовірно, не часто повторюватимуться.

«Це означає, - подумав я, - що їх двері для мене навіки закриті».

- Знаєте, княжна, - сказав я з деякою досадою, - ніколи не повинно відкидати кається злочинця: з відчаю він може стати ще вдвічі злочинні ... і тоді ...

Регіт і нашіптування нас оточують змусили мене обернутися і перервати мою фразу. За кілька кроків від мене стояла група чоловіків, і в їх числі драгунський капітан, який виявив ворожі наміри проти милою княжни; він особливо був чимось дуже задоволений, потирав руки, реготав і переморгувався з товаришами. Раптом з-поміж них відокремився пан у фраку з довгими вусами і червоною пикою і направив невірні кроки свої прямо до княжни: він був п'яний. Зупинившись проти смути княжни і заклавши руки за спину, він заставив на неї мутно-сірі очі і вимовив хрипким Дишкант:

- Пермет ... Дозвольте ... (від франц. Pemetter.)ну, так що тут! .. просто ангажують вас на мазурку ...

- Що бажаєте? - промовила вона тремтячим голосом, кидаючи навкруги благальний погляд. На жаль! її мати була далеко, і біля нікого зі знайомих їй кавалерів не було; один ад'ютант, здається, все це бачив, та сховався за натовпом, щоб не бути замешану в історію.

- Що ж? - сказав п'яний пан, кліпнувши драгунського капітану, який підбадьорював його знаками, - хіба вам не завгодно? .. Я таки знову маю честь вас ангажувати pour mazure ... на мазурку ... (франц.).Ви, може, думаєте, що я п'яний? Це нічого! .. Набагато вільніше, можу вас запевнити ...

Я бачив, що вона готова втратити свідомість від страху і обурення.

Я підійшов до п'яного пана, взяв його досить міцно за руку і, подивившись йому пильно в очі, попросив вийти, - тому, додав я, що княжна давно вже обіцяла танцювати мазурку зі мною.

- Ну, нічого робити! .. іншим разом! - сказав він, засміявшись, і пішов до своїх присоромленим товаришам, які негайно повели його в іншу кімнату.

Я був винагороджений глибоким, чудесним поглядом.

Княжна підійшла до своєї матері і розповіла їй все, та знайшла мене в натовпі і дякувала. Вона оголосила мені, що знала мою матір і дружила з півдюжиною моїх тіточок.

- Я не знаю, як сталося, що ми до цих пір з вами незнайомі, - додала вона, - але зізнайтеся, ви цього одні виною: ви дічітесь всіх так, що ні на що не схоже. Я сподіваюся, що повітря моєї вітальні розжене ваш сплін ... чи не так?

Я сказав їй одну з тих фраз, які у будь-якого повинні бути заготовлені на подібний випадок.

Кадрилі тяглися жахливо довго.

Нарешті з хор загриміла мазурка; ми з княжною сіли.

Я не натякав ні разу ні про п'яного пана, ні про колишньому моїй поведінці, ні про Грушницком. Враження, вироблене на неї неприємної сцени, мало-помалу розсіялася; личко її зацвіло вона жартувала дуже мило; її розмова була гострий, без претензії на гостроту, живий і вільний; її зауваження іноді глибокі ... Я дав їй відчути дуже заплутаною фразою, що вона мені давно подобається. Вона нахилила голівку і злегка почервоніла.

- Ви дивна людина! - сказала вона потім, піднявши на мене свої оксамитові очі і примусу засміявшись.

- Я не хотів з вами знайомитися, - продовжував я, - бо вас оточує занадто густий натовп шанувальників, і я боявся в ній зникнути зовсім.

- Ви даремно боялися! Вони все прескучние ...

- Всі! Невже все?

Вона подивилася на мене пильно, намагаючись ніби пригадати щось, потім знову злегка почервоніла і, нарешті, промовила рішуче: все!

- Навіть мій друг Грушницкий?

- А він ваш друг? - сказала вона, показуючи деякий сумнів.

- Він, звичайно, не входить в розряд нудних ...

- Але в розряд нещасних, - сказав я сміючись.

- Звісно! А вам смішно? Я б хотіла, щоб ви були на його місці ...

- Що ж? я був сам колись юнкером, і, право, це найкращий час мого життя!

- А хіба він юнкер? .. - сказала вона швидко і потім додала: - А я думала ...

- Що ви думали? ..

- Нічого! .. Хто ця дама?

Тут розмова змінив напрямок і до цього вже більш не повертався.

Ось мазурка скінчилася, і ми розпрощалися - до побачення. Дами роз'їхалися ... Я пішов вечеряти і зустрів Вернера.

- А-га! - сказав він, - так-то ви! А ще хотіли не інакше знайомитися з княжною, як врятувавши її від вірної смерті.

- Я зробив краще, - відповідав я йому, - врятував її від непритомності на балі! ..

- Як це? Розкажіть! ..

- Ні, відгадайте, - про ви, що відгадує все на світі!

Близько сьомої години вечора я гуляв на бульварі. Грушницкий, побачивши мене здалеку, підійшов до мене: якийсь смішний захват блищав в його очах. Він міцно потиснув мені руку і сказав трагічним голосом:

- Дякую тобі, Печорін ... Ти розумієш мене? ..

- Ні; але, у всякому разі, не варто подяки, - відповідав я, не маючи точно на совісті ніякого благодіяння.

- Як? а вчора? ти хіба забув? .. Мері мені все розповіла ...

- А що? хіба у вас вже нині все спільне? і подяку? ..

- Послухай, - сказав Грушницкий дуже важливо, - будь ласка, не жартують над моєю любов'ю, якщо хочеш залишитися моїм приятелем ... Бачиш: я її люблю до божевілля ... і я думаю, я сподіваюся, вона також мене любить ... У мене є до тебе прохання : ти будеш нині у них ввечері ... обіцяй мені помічати все; я знаю, ти досвідчений в цих речах, ти краще за мене знаєш жінок ... Жінки! жінки! хто їх зрозуміє? Їх посмішки суперечать їх поглядам, їх слова обіцяють і ваблять, а звук їхні голоси відштовхує ... То вони в хвилину осягають і вгадують саму потаємну нашу думку, то не розуміють самих ясних натяків ... Ось хоч княжна: вчора її очі палали пристрастю, зупиняючись на мені , нині вони тьмяні й холодні ...

- Це, може бути, наслідок дії вод, - відповідав я.

- Ти в усьому бачиш худу сторону ... матерьялист! - додав він презирливо. - Втім, змінимо матерію, - і, задоволений поганим каламбуром, він розвеселився.

О дев'ятій годині ми разом пішли до княгині.

Проходячи повз вікна Віри, я бачив її біля вікна. Ми кинули один одному побіжний погляд. Вона незабаром після нас увійшла до вітальні Ліговскій. Княгиня мене їй представила як свою родичку. Пили чай; гостей було багато; розмова була загальний. Я намагався сподобатися княгині, жартував, змушував її кілька разів сміятися від душі; княжні також не раз хотілося посміятися, але вона трималася, щоб не вийти з прийнятою ролі; вона знаходить, що таємності до неї йде, - і, може бути, не помиляється. Грушницкий, здається, дуже радий, що моя веселість її не заражають.

Після чаю все пішли в залу.

- Задоволена ль ти моїм послухом, Віра? - сказав я, проходячи повз її.

Вона мені кинула погляд, сповнений любові і вдячності. Я звик до цих поглядів; але колись вони складали моє блаженство. Княгиня посадила дочку за фортепіано; всі просили її заспівати що-небудь, - я мовчав і, користуючись метушнею, відійшов до вікна з Вірою, яка мені хотіла сказати щось дуже важливе для нас обох ... Вийшло - дурниця ...

Тим часом княжні моє байдужість було прикро, як я міг здогадатися по одному сердитому, блискучому погляду ... О, я дивно розумію цю розмову німий, але виразний, короткий, але сильний! ..

Вона заспівала: її голос непоганий, але співає вона погано ... втім, я не слухав. Зате Грушницкий, спершись на рояль проти неї, пожирав її очима і щохвилини говорив упівголоса: «Charmant! delicieux! » Чарівно! чарівно! (Франц.)

- Послухай, - говорила мені Віра, - я не хочу, щоб ти знайомився з моїм чоловіком, але ти повинен неодмінно сподобатися княгині; тобі це легко: ти можеш все, що захочеш. Ми тут тільки будемо бачитися ... - Тільки? .. - Вона почервоніла і продовжувала:

- Ти знаєш, що я твоя раба; я ніколи не вміла тобі противитися ... і я буду за це покарана: ти мене розлюбив! Принаймні я хочу зберегти свою репутацію ... не для себе: ти це знаєш дуже добре! .. О, я прошу тебе: чи не муч мене, як і раніше порожніми сумнівами і перетворений холодністю: я, може бути, скоро помру, я відчуваю, що слабну з дня на день ... і, незважаючи на це, я не можу думати про майбутнє життя, я думаю тільки про тебе. Ви, чоловіки, не розумієте насолод погляду, потиску руки, а я, клянусь тобі, я, прислухаючись до твого голосу, відчуваю таке глибоке, дивне блаженство, що самі палкі поцілунки не можуть замінити його.

Тим часом княжна Мері перестала співати. Нарікання похвал пролунав навколо неї; я підійшов до неї після всіх і сказав їй щось про її голосу досить недбало.

- Мені це тим більш приємно, - сказала вона, - що ви мене зовсім не слухали; але ви, можливо, не любите музики? ..

- Навпаки ... після обіду особливо.

- Грушницкий прав, кажучи, що у вас самі прозові смаки ... і я бачу, що ви любите музику в гастрономічному відношенні ...

- Ви помиляєтеся знову: я зовсім не гастроном: у мене препоганий шлунок. Але музика після обіду присипляє, а спати після обіду здорово: отже, я люблю музику в медичному відношенні. Увечері ж вона, навпаки, занадто дратує мої нерви: мені робиться або занадто сумно, або занадто весело. Те й інше утомливо, коли немає позитивної причини сумувати чи радіти, і до того ж смуток в суспільстві смішна, а надто велика веселість непристойна ...

Вона не дослухала, відійшла геть, села біля Грушницкого, і між ними почався якийсь сентиментальний розмова: здається, княжна відповідала на його мудрі фрази досить неуважно і невдало, хоча намагалася показати, що слухає його з увагою, тому що він іноді дивився на неї з подивом, намагаючись вгадати причину внутрішнього хвилювання, що зображав іноді в її неспокійному погляді ...

Але я вас відгадав, мила княжна, стережіться! Ви хочете мені відплатити тією ж монетою, шпигнути моє самолюбство, - вам не вдасться! і якщо ви мені оголосіть війну, то я буду нещадний.

У продовженні вечора я кілька разів навмисне намагався втрутитися в їхню розмову, але вона досить сухо зустрічала мої зауваження, і я з удаваною досадою нарешті пішов. Княжна тріумфувала, Грушницкий теж. Радійте, друзі мої, поспішайте ... вам недовго тріумфувати! .. Як бути? у мене є передчуття ... Знайомлячись з жінкою, я завжди безпомилково відгадував, чи буде вона мене любити чи ні ...

Іншу частину вечора я провів біля Віри і досхочу наговорився про старовину ... За що вона мене так любить, право, не знаю! Тим більше, що це одна жінка, яка мене зрозуміла зовсім, з усіма моїми дрібними слабкостями, поганими пристрастями ... Невже зло так привабливо? ..

Ми вийшли разом з Грушницким; на вулиці він взяв мене під руку і після довгого мовчання сказав:

- Ну що?

«Ти дурний», - хотів я йому відповісти, але стримався і тільки знизав плечима.

Всі ці дні я ні разу не відступив від своєї системи. Княжні починає подобатися моя розмова; я розповів їй деякі з дивних випадків моєму житті, і вона починає бачити в мені людину незвичайного. Я сміюся над усім на світі, особливо над почуттями: це починає її лякати. Вона при мені не сміє пускатися з Грушницким в сентиментальні дебати і вже кілька разів відповідала на його витівки глузливою посмішкою; але я щоразу, як Грушницкий підходить до неї, приймаю смиренний вигляд і залишаю їх удвох; в перший раз була вона цього рада чи намагалася показати; в другій - розсердилася на мене, в третій - на Грушницкого.

- У вас дуже мало самолюбства! - сказала вона мені вчора. - Чому ви думаєте, що мені веселіше з Грушницким?

Я відповідав, що жертвую щастя приятеля своїм задоволенням ...

- І моїм, - додала вона.

Я пильно подивився на неї і прийняв серйозний вид. Потім цілий день не говорив з нею ні слова ... Увечері вона була замислена, нині вранці біля колодязя ще замисленішим; коли я підійшов до неї, вона неуважно слухала Грушницкого, який, здається, захоплювався природою, але тільки що побачила перед собою мене, вона стала реготати (дуже недоречно), показуючи, ніби мене не помічає. Я відійшов подалі і крадькома став спостерігати за нею: вона відвернулася від свого співрозмовника і позіхнула два рази.

Рішуче, Грушницкий їй набрид.

Ще два дні не буду з нею говорити.

Я часто себе запитую, навіщо я так наполегливо добиваюся любові молоденької дівчинки, яку звабити я не хочу і на якій ніколи не одружуся? До чого це жіноче кокетство? Віра мене любить більше, ніж княжна Мері буде любити коли-небудь; якщо б вона мені здавалася непереможною красунею, то, може бути, я б заманюючи труднощами підприємства ... Але зовсім ні! Отже, це не та неспокійна потреба любові, яка нас мучить в перші роки молодості, кидає нас від однієї жінки до іншої, поки ми знайдемо таку, яка нас терпіти не може: тут починається наше сталість - справжня нескінченна пристрасть, яку математично можна виразити лінією , падаючої з точки в простір; секрет цієї нескінченності - тільки в неможливості досягти мети, тобто кінця.

З чого ж я дбаю? Із заздрощів до Грушницкому? Бідолаха, він зовсім її не заслуговує. Або це наслідок того кепського, але непереможного почуття, яке змушує нас знищувати солодкі омани ближнього, щоб мати дрібне задоволення сказати йому, коли він в розпачі буде питати, чому він повинен вірити: «Мій друг, з мною було те ж саме, і ти бачиш, однак, я обідаю, вечеряю і сплю спокійно і, сподіваюся, зможу померти без крику і сліз! »

Але ж є неосяжне насолоду у володінні молодий, ледь розпустилася душі! Вона як квітка, якого найкращий аромат випаровується назустріч першому променю сонця; його треба зірвати в цю хвилину і, подихавши їм досхочу, кинути на дорозі: може, хтось підніме! Я відчуваю в собі цю ненаситну жадібність, яка поглинає все, що зустрічається на шляху; я дивлюся на страждання і радості інших тільки у відношенні до себе, як на їжу, підтримує мої душевні сили. Сам я більше не здатен божеволіти під впливом пристрасті; честолюбство у мене придушене обставинами, але воно проявилося в іншому вигляді, бо честолюбство є не що інше як прагнення влади, а перше моє задоволення - підкоряти моєї волі все, що мене оточує; порушувати себе почуття любові, відданості і страху - чи не є перша ознака і найбільше торжество влади? Бути для кого-небудь причиною страждань і радостей, не маючи на те ніякого позитивного права, - не сама чи це солодка їжа нашої гордості? А що таке щастя? Насичена гордість. Якщо б я почитав себе краще, могутніше за всіх на світі, я був би щасливий; якщо б все мене любили, я в собі знайшов би нескінченні джерела любові. Зло породжує зло; перше страждання дає поняття про задоволення мучити іншого; ідея зла не може увійти в голову людини без того, щоб він не захотів докласти її до дійсності: ідеї - створення органічні, сказав хтось: їх народження дає вже їм форму, і ця форма є дія; той, в чиїй голові народилося більше ідей, той більше інших діє; від цього геній, прикутий до чиновницького столу, повинен померти або зійти з розуму, точно так же, як людина з могутньою статурою, при сидячій життя і скромному поведінці, вмирає від апоплексичного удару. Пристрасті не що інше, як ідеї при першому своєму розвитку: вони приналежність юності серця, і дурень той, хто думає ціле життя ними хвилюватися: багато спокійні річки починаються гучними водоспадами, а ні одна не скаче і не піниться до самого моря. Але це спокій часто ознака великої, хоча прихованої сили; повнота і глибина почуттів і думок не допускає скажених поривів; душа, страждаючи і насолоджуючись, дає в усьому собі строгий звіт і переконується в тому, що так повинно; вона знає, що без гроз постійний спека сонця її висушить; вона переймається своїм власним життям, - плекає і карає себе, як улюбленої дитини. Тільки в цьому вищому стані самопізнання людина може оцінити правосуддя Боже.

Перечитуючи цю сторінку, я помічаю, що далеко відволікся від свого предмета ... Але що за нужда? .. Адже цей журнал пишу я для себе, і, отже, все, що я в нього не кину, буде з часом для мене дорогоцінним спогадом.

* * *

Прийшов Грушницкий і кинувся мені на шию: він проведений в офіцери. Ми випили шампанського. Доктор Вернер увійшов слідом за ним.

- Я вас не вітаю, - сказав він Грушницкому.

- Від чого?

- Тому, що солдатська шинель до вас дуже йде, і зізнайтеся, що армійський піхотний мундир, пошитий тут, на водах, що не додасть вам нічого цікавого ... Річ у тім, ви до сих пір були винятком, а тепер підійдете під загальне правило.

- тлумачить, тлумачте, доктор! ви мені не заважаєте радіти. Він не знає, - додав Грушницкий мені на вухо, - скільки надій надали мені ці еполети ... О, еполети, еполети! ваші зірочки, путеводітельние зірочки ... Ні! я тепер абсолютно щасливий.

- Ти йдеш з нами гуляти до провалу? - запитав я його.

- Я? нізащо не здамся княжні, поки не готовий буде мундир.

- Накажеш їй оголосити про твою радості? ..

- Ні, будь ласка, не говори ... Я хочу її здивувати ...

- Скажи мені, проте, як твої справи з нею?

Він зніяковів і задумався: йому хотілося похвалитися, збрехати - і було совісно, ​​а разом з цим було соромно зізнатися в істині.

- Як ти думаєш, чи любить вона тебе?

- Чи любить? Помилуй, Печорін, які в тебе поняття! .. якомога так скоро? .. Та якщо навіть вона і любить, то порядна жінка цього не скаже ...

- Добре! І, ймовірно, по-твоєму, порядна людина повинна теж мовчати про свою пристрасть? ..

- Ех, братику! на все є манера; багато не говориться, а відгадувати ...

- Це правда ... Тільки любов, яку ми читаємо в очах, ні до чого жінку не зобов'язує, тоді як слова ... Стережися, Грушницкий, вона тебе надуває ...

- Вона? .. - відповідав він, піднявши очі до неба і самовдоволено посміхнувшись, - мені шкода тебе, Печорін! ..

Увечері численне товариство вирушило пішки до провалу.

На думку тутешніх вчених, цей провал не що інше, як згаслий кратер; він знаходиться на пологий Машука, за милю від міста. До нього веде вузька стежка між чагарників і скель; піднімаючись на гору, я подав руку княжни, і вона її не покидала в продовження цілої прогулянки.

Розмова наша почався лихослів'ям: я став перебирати присутніх і відсутніх наших знайомих, спочатку виявляв смішні, а після погані їхнього боку. Жовч моя схвилювалася. Я почав жартома - і кінчив щирою злістю. Спершу це її тішило, а потім злякало.

- Ви небезпечна людина! - сказала вона мені, - я б краще бажала попастися в лісі під ніж вбивці, ніж вам на язичок ... Я вас прошу не жартома: коли вам заманеться про мене говорити погано, візьміть краще ніж і заріжте мене, - я думаю, це вам не буде дуже важко.

- Хіба я схожий на вбивцю? ..

- Ви гірше ...

Я задумався на хвилину і потім сказав, прийнявши глибоко зворушений вигляд:

- Так, така була моя доля з самого дитинства. Всі читали на моєму обличчі ознаки поганих почуттів, яких не було; але їх припускали - і вони народилися. Я був скромний - мене звинувачували в лукавстві: я став потайливий. Я глибоко відчував добро і зло; ніхто мене не пестив, все ображали: я став злопам'ятний; я був похмурий, - інші діти веселі і балакучі; я відчував себе вище їх, - мене ставили нижче. Я зробився заздрісний. Я був готовий любити весь світ, - мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти. Моя безбарвна молодість протікала в боротьбі з собою і світлом; кращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця: вони там і померли. Я говорив правду - мені не вірили: я почав обманювати; дізнавшись добре світло і пружини суспільства, я став вправний в науці життя і бачив, як інші без мистецтва щасливі, користуючись даром тими вигодами, яких я так невтомно домагався. І тоді в грудях моїх народилося відчай - не те відчай, яке лікують дулом пістолета, але холодне, безсиле відчай, прикрите люб'язністю і добродушною усмішкою. Я став моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалася, померла, я її відрізав і кинув, - тоді як інша ворушилася і жила до послуг кожного, і цього ніхто не помітив, тому що ніхто не знав про існування загиблої її половини; але ви тепер в мені розбудили спогад про неї, і я вам прочитав її епітафію. Багатьом все взагалі епітафії здаються смішними, але мені немає, особливо коли згадаю про те, що під ними спочиває. Втім, я не прошу вас розділяти моя думка: якщо моя витівка вам здається смішна - будь ласка, смійтеся: попереджаю вас, що це мене не засмутить нітрохи.

В цю хвилину я зустрів її очі: в них бігали сльози; рука її, спираючись на мою, тремтіла; щоки палали; їй було шкода мене! Співчуття - почуття, якому підкоряються так легко все жінки, впустило свої кігті в її недосвідчені серце. Під весь час прогулянки вона була неуважна, ні з ким не кокетувала, - а це великий ознака!

Ми прийшли до привалу; дами залишили своїх кавалерів, але вона не покидала руки моєї. Гостроти тутешніх денді її не смішити; крутизна обриву, у якого вона стояла, її не лякала, тоді як інші панночки пищали і закривали очі.

На зворотньому шляху я не поновлював нашого сумного розмови; але на порожні мої запитання і жарти вона відповідала коротко і неуважно.

- Чи любили ви? - запитав я її нарешті.

Вона подивилася на мене пильно, похитала головою - і знову впала в задуму: явно було, що їй хотілося щось сказати, але вона не знала, з чого почати; її груди хвилювалася ... Що робити! серпанковий рукав слабкий захист, і електрична іскра пробігла з моєї руки в її руку; все майже пристрасті починаються так, і ми часто себе дуже обманюємо, думаючи, що нас жінка любить за наші фізичні або моральні достоїнства; звичайно, вони готують її серце до прийняття священного вогню, а все-таки перший дотик вирішує справу.

- Чи не правда, я була дуже люб'язна сьогодні? - сказала мені княжна з вимушеною посмішкою, коли ми повернулися з прогулянки.

Ми розлучилися.

Вона незадоволена собою: вона себе звинувачує в холодності ... о, це перше, головне торжество! Завтра вона захоче винагородити мене. Я все це вже знаю напам'ять - ось що нудно!

Нині я бачив Віру. Вона замучила мене своєю ревнощами. Княжна надумала, здається, їй розповідати про свої сердечні таємниці: треба зізнатися, вдалий вибір!

- Я відгадую, до чого все це хилиться, - говорила мені Віра, - краще скажи мені просто тепер, що ти її любиш.

- Але якщо я її не люблю?

- Те навіщо ж її переслідувати, турбувати, хвилювати її уяву? .. О, я тебе добре знаю! Послухай, якщо ти хочеш, щоб я тобі вірила, то приїжджай через тиждень в Кисловодськ; післязавтра ми переїжджаємо туди. Княгиня залишається тут довше. Найми квартиру поруч; ми будемо жити у великому будинку біля джерела, в мезоніні; внизу княгиня Лиговская, а поруч є будинок того ж господаря, який ще не зайнятий ... Приїдеш? ..

Я обіцяв - і той же день послав зайняти цю квартиру.

Грушницкий прийшов до мене о шостій годині вечора і оголосив, що завтра буде готовий його мундир, як раз до балу.

- Нарешті я буду з нею танцювати цілий вечір ... Ось наговорив! - додав він.

- Коли ж бал?

- Так завтра! Хіба не знаєш? Велике свято, і тутешнє начальство взялося його влаштувати ...

- Підемо на бульвар ...

- Ні за що, в цій бридкою шинелі ...

- Як, ти її розлюбив? ..

Я пішов один і, зустрівши княжну Мері, покликав її на мазурку. Вона здавалася здивована і зраділа.

- Я думала, що ви танцюєте тільки по необхідності, як минулого разу, - сказала вона, дуже мило посміхаючись ...

Вона, здається, зовсім не помічає відсутності Грушницкого.

- Ви будете завтра приємно здивовані, - сказав я їй.

- Це секрет ... на балі ви самі здогадаєтеся.

Я закінчив вечір у княгині; гостей не було, крім Віри і одного потішне дідка. Я був в дусі, імпровізував різні незвичайні історії; княжна сиділа проти мене і слухала мій дурниця з таким глибоким, напруженим, навіть ніжним увагою, що мені стало соромно. Куди поділася її жвавість, її кокетство, її капризи, її зухвала міна, презирлива посмішка, розсіяний погляд? ..

Віра все це помітила: на її хворобливому обличчі зображувалася глибокий смуток; вона сиділа в тіні біля вікна, занурюючись в широкі крісла ... Мені стало шкода її ...

Тоді я розповів всю драматичну історію нашого знайомства з нею, нашої любові, - зрозуміло, прикривши все це вигаданими іменами.

Я так живо зобразив мою ніжність, мої занепокоєння, захоплення; я в такому вигідному світлі виставив її вчинки, характер, що вона мимоволі повинна була пробачити мені моє кокетство з княжною.

Вона встала, підсіла до нас, пожвавилася ... і ми тільки о другій годині ночі згадали, що доктора велять лягати спати об одинадцятій.

За півгодини до балу з'явився до мене Грушницкий повному сяйві армійського піхотного мундира. До третьої гудзика пристебнута була бронзова ланцюжок, на якому висів подвійний лорнет; еполети неймовірної величини були загнуті догори у вигляді крилець амура; чоботи його скрипіли; в лівій руці тримав він коричневі лайкові рукавички і кашкет, а правою збивав щохвилини в дрібні кучері завитий хохол. Самовдоволеність і разом деяка невпевненість зображувалися на його обличчі; його святкова зовнішність, його горда хода змусили б мене розреготатися, якщо б це було згідно з моїми намірами.

Він кинув кашкет з рукавичками на стіл і почав обтягувати фалди і одужувати перед дзеркалом; чорний величезний хустку, навернений на найвищий подгалстушнік, якого щетина підтримувала його підборіддя, висовувався на полвершка через коміра; йому здалося мало: він витягнув його догори до вух; від цієї важкої роботи, бо комір мундира був дуже вузький і неспокійний, обличчя його налилося кров'ю.

- Ти, кажуть, ці дні жахливо волочився за моєї княжною? - сказав він досить недбало і не дивлячись на мене.

- Де нам, дурням, чай пити! - відповідав я йому, повторюючи улюблену приказку одного з найспритніших гульвіс минулого часу, оспіваного колись Пушкіним.

- Скажи-ка, добре на мені сидить мундир? .. Ох, клятий жид! .. як під пахвами? ріже! .. Чи немає у тебе духів?

- Помилуй, чого тобі ще? від тебе і так вже несе рожевою помадою ...

- Нічого. Дай-но сюди ...

Він налив собі полсклянкі за краватку, в носовичок, на рукава.

- Ти будеш танцювати? - запитав він.

- Не думаю.

- Я боюся, що мені з княжною доведеться починати мазурку, - я не знаю майже жодної фігури ...

- А ти кликав її на мазурку?

- Немає ще…

- Дивись, щоб тебе не попередили ...

- Справді? - сказав він, вдаривши себе по лобі. - Прощай ... піду чекати її біля під'їзду. - Він схопив кашкет і побіг.

Через півгодини і я відправився. На вулиці було темно і порожньо; навколо зборів або трактиру, як завгодно, натовп народ; вікна його світилися; звуки полкової музики доносив до мене вечірній вітер. Я йшов повільно; мені було сумно ... Невже, думав я, моє єдине призначення на землі - руйнувати чужі надії? З тих пір як я живу і дію, доля якось завжди приводила мене до розв'язки чужих драм, як ніби без мене ніхто не міг би ні померти, ні прийти у відчай! Я був необхідне особа п'ятого акта; мимоволі я грав жалюгідну роль ката чи зрадника. Яку мету мала на це доля? .. Чи не призначений чи я нею в автори міщанських трагедій і сімейних романів - або в співробітники постачальнику повістей, наприклад, для «Бібліотеки для читання»? .. Чому знати? .. Хіба мало людей, починаючи життя, думають закінчити її, як Олександр Великий чи лорд Байрон, а тим часом ціле століття залишаються титулярним радниками? ..

Увійшовши до зали, я сховався в натовпі чоловіків і почав робити свої спостереження. Грушницкий стояв біля княжни і щось говорив з великим запалом; вона його неуважно слухала, дивилася по сторонам, приклавши віяло до губок; на обличчі її зображувалося нетерпіння, очі її шукали кругом когось; я тихенько підійшов ззаду, щоб підслухати їхню розмову.

- Ви мене мучите, княжна! - говорив Грушницкий, - ви жахливо змінилися з тих пір, як я вас не бачив ...

- Ви також змінилися, - відповідала вона, кинувши на нього швидкий погляд, в якому він не вмів розібрати таємницею глузування.

- Я? я змінився? .. О, ніколи! Ви знаєте, що це неможливо! Хто бачив вас якось, той навіки понесе з собою ваш божественний образ.

- Перестаньте ...

- Чому ж ви тепер не хочете слухати того, чого ще недавно, і так часто, слухали прихильно? ..

- Тому що я не люблю повторень, - відповідала вона, сміючись ...

- О, я гірко помилився! .. Я думав, божевільний, що принаймні ці еполети дадуть мені право сподіватися ... Ні, краще б мені століття залишитися в цій ганебною солдатській шинелі, якою, може бути, я зобов'язаний вашою увагою ...

- Справді, вам шинель набагато більш до лиця ...

В цей час я підійшов і вклонився княжні; вона трошки почервоніла і швидко промовила:

- Чи не правда, мсьє Печорін, що сіра шинель набагато більше йде до мсьє Грушницкому? ..

- Я з вами не згоден, - відповідав я, - в мундирі він ще Моложавий.

Грушницкий не виніс цього удару; як всі хлопчики, він має претензію бути старим; він думає, що на його обличчі глибокі сліди пристрастей замінюють відбиток років. Він на мене кинув скажений погляд, тупнув ногою і відійшов геть.

- А зізнайтеся, - сказав я княжні, - що хоча він завжди був дуже смішний, але ще недавно він вам здавався цікавий ... в сірій шинелі? ..

Вона опустила очі і не відповідала.

Грушницкий цілий вечір переслідував княжну, танцював або з нею, або вис-e-вис; він жер її очима, зітхав і набридав їй благаннями і докорами. Після третьої кадрилі вона його вже ненавиділа.

- Я цього не очікував від тебе, - сказав він, підійшовши до мене і взявши мене за руку.

- Ти з нею танцюєш мазурку? - запитав він урочистим голосом. - Вона мені зізналася ...

- Ну, так що ж? А хіба це секрет?

- Зрозуміло ... Я повинен був цього очікувати від дівчата ... від кокетки ... Вже я помщуся!

- Пеня на свою шинель або на свої еполети, а навіщо ж звинувачувати її? Чим вона винна, що ти їй більше не подобаєшся? ..

- Навіщо ж подавати надії?

- Навіщо ж ти сподівався? Бажати і домагатися чого-небудь - розумію, а хто ж сподівається?

- Ти виграв парі - тільки не зовсім, - сказав він, злісно посміхаючись.

Мазурка почалася. Грушницкий вибирав одну тільки княжну, інші кавалери щохвилини її вибирали; це явно була змова проти мене; тим краще: їй хочеться говорити зі мною, їй заважають, - їй захочеться вдвічі більше.

Я разів зо два потиснув її руку; вдруге вона її висмикнула, не кажучи ні слова.

- Я погано спатиму цю ніч, - сказала вона мені, коли мазурка скінчилася.

- Цьому винен Грушницкий.

- О ні! - І обличчя її стало так задумливо, так сумно, що я дав собі слово в цей вечір неодмінно поцілувати її руку.

Стали роз'їжджатися. Саджаючи княжну в карету, я швидко притиснув її маленьку ручку до губ своїм. Було темно, і ніхто не міг цього бачити.

Я повернувся в залу дуже задоволений собою.

За великим столом вечеряла молодь, і між ними Грушницкий. Коли я увійшов, всі замовкли: видно, говорили про мене. Багато з минулого балу на мене ображаються, особливо драгунський капітан, а тепер, здається, рішуче складається проти мене ворожа зграя під командою Грушницкого. У нього такий гордий і хоробрий вигляд ... Дуже радий; я люблю ворогів, хоча не по-християнськи. Вони мене бавлять, хвилюють мені кров. Бути завжди насторожі, ловити кожен погляд, значення кожного слова, вгадувати наміри, руйнувати змови, прикидатися обдуреним, і раптом одним поштовхом перекинути все величезне і багатотрудна будівлю їх хитрощів і задумів, - ось що я називаю життям.

В продовження вечері Грушницкий шептався і переморгувався з драгунським капітаном.

Нині вранці Віра поїхала з чоловіком до Кисловодська. Я зустрів їх карету, коли йшов до княгині Лиговской. Вона мені кивнула головою: в погляді її був докір.

Хто ж винен? навіщо вона не хоче дати мені випадок бачитися з нею наодинці? Любов, як вогонь, - без їжі гасне. Авось ревнощі зробить те, чого не могли мої прохання.

Я сидів у княгині дуже довго. Мері не вийшла, - хвора. Увечері на бульварі її не було. Знову скласти зграя, озброєна лорнетами, прийняла справді грізний вигляд. Я радий, що княжна хвора: вони зробили б їй якусь зухвалість. У Грушницкого розпатлана зачіска і відчайдушний вигляд; він, здається, справді засмучений, особливо самолюбство його ображено; але ж є ж люди, в яких навіть відчай забавно! ..

Повернувшись додому, я помітив, що мені чогось бракує. Я не бачив її! Вона хвора! Чи не закохався я справді? .. Яка дурниця!

Об одинадцятій годині ранку - час, в який княгиня Лиговская звичайно потіє в Єрмолівська ванні, - я йшов повз її будинок. Княжна сиділа задумливо біля вікна; побачивши мене, схопилася.

Я увійшов в передню; людей нікого не було, і я без доповіді, користуючись свободою тутешніх звичаїв, пробрався в вітальню.

Тьмяна блідість покривала миле обличчя княжни. Вона стояла у фортепіано, спершись однією рукою на спинку крісел: ця рука трохи тремтіла; я тихо підійшов до неї і сказав:

- Ви на мене сердитесь? ..

Вона підняла на мене томний, глибокий погляд і похитала головою; її губи хотіли проговорити щось - і не могли; очі наповнилися сльозами; вона опустилася в крісла і закрила обличчя руками.

- Що з вами? - сказав я, взявши її руку.

- Ви мене не поважаєте! .. О! Залиште мене!..

Я зробив кілька кроків ... Вона випросталася в кріслах, очі її заблищали ...

Я зупинився, взявшись за ручку дверей і сказав:

- Вибачте мене, княжна! Я вчинив як безумець ... це вдруге не трапиться: я прийму свої заходи ... Навіщо вам знати те, що відбувалося до цих пір в душі моїй! Ви цього ніколи не дізнаєтеся, і тим краще для вас. Прощайте.

Йдучи, мені здається, я чув, що вона плакала.

Я до вечора блукав пішки по околицях Машука, втомився жахливо і, прийшовши додому, кинувся на ліжко в скоєному знемозі.

До мене зайшов Вернер.

- Чи правда, - запитав він, - що ви одружитеся з княжною Лиговской?

- Все місто говорить; всі мої хворі зайняті цією важливою новиною, а вже ці хворі такий народ: всі знають!

«Це жарти Грушницкого!» - подумав я.

- Щоб вам довести, доктор, хибність цих чуток, оголошую вам по секрету, що завтра я переїжджаю до Кисловодська ...

- І княгиня також? ..

- Ні, вона залишається ще на тиждень тут ...

- Так ви не одружитеся? ..

- Доктор, доктор! подивіться на мене: невже я схожий на нареченого або на що-небудь подібне?

- Я цього не кажу ... але ви знаєте, є випадки ... - додав він, хитро посміхаючись, - в яких благородна людина зобов'язаний одружитися, і є матінки, які принаймні не попереджають цих випадків ... Отже, я вам раджу, як приятель, бути обережніше! Тут, на водах, преопасний повітря: скільки я бачив прекрасних молодих людей, гідних кращої долі і виїжджали звідси прямо під вінець ... Навіть, чи повірите, мене хотіли одружити! Саме, одна повітова матінка, у якій дочка була дуже бліда. Я мав нещастя сказати їй, що колір обличчя повернеться після весілля; тоді вона зі сльозами вдячності запропонувала мені руку своєї дочки і все своє майно - п'ятдесят душ, здається. Але я відповідав, що я до цього не здатний ...

Вернер пішов в повній впевненості, що він мене застеріг.

З слів його я помітив, що про мене і княжну вже розпущені в місті різні погані чутки: це Грушницкому так не минеться!

Ось вже три дні, як я в Кисловодську. Кожен день бачу Віру у колодязя і на гуляння. Вранці, прокидаючись, сідаю біля вікна і наводжу лорнет на її балкон; вона давно вже одягнена і чекає умовного знака; ми зустрічаємося, ніби ненароком, в саду, який від наших будинків спускається до колодязя. Цілющий гірське повітря повернув їй колір обличчя і сили. Недарма Нарзан називається богатирським ключем. Тутешні жителі стверджують, що повітря Кисловодська розташовує до любові, що тут бувають розв'язки всіх романів, які коли-небудь починалися біля підніжжя Машук. І справді, тут все дихає самотою; тут все таємниче - і густі сіни липових алей, які схиляються над потоком, який з шумом і піною, падаючи з плити на плиту, прорізується собі шлях між зеленіючими горами, і ущелини, повні млою і мовчанням, яких гілки розбігаються звідси в усі сторони, і свіжість ароматичного повітря, обтяженого випарами високих південних трав і білої акації, і постійний, солодко-снодійні шум холодних струмків, які, зустрівшись в кінці долини, біжать дружно наввипередки і нарешті кидаються в Подкумок. З цього боку ущелині ширше і перетворюється на зелену долину; по ній в'ється курна дорога. Всякий раз, як я на неї гляну, мені все здається, що їде карета, а з вікна карети визирає рожеве личко. Вже багато карет проїхало по цій дорозі, - а тієї все немає. Слобідка, яка за міцністю, залюднилася; в ресторації, побудованої на пагорбі, в декількох кроках від моєї квартири, починають з'являтися ввечері вогні крізь подвійний ряд тополь; шум і дзвін склянок лунає до пізньої ночі.

Ніде так багато не п'ють кахетинського вина і мінеральної води, як тут.

Але змішувати два ці ремесла

Є тьма мисливців - я не з їх числа.

«Але змішувати два ці ремесла

Є тьма мисливців - я не з їх числа »

- не зовсім точна цитата з III дії комедії «Горе від розуму».

Грушницкий з своєю зграєю бушує кожен день в трактирі і зі мною майже не кланяється.

Він тільки вчора приїхав, а встиг вже посваритися з трьома людьми похилого віку, які хотіли перш його сісти в ванну: рішуче - нещастя розвивають в ньому войовничий дух.

Нарешті вони приїхали. Я сидів біля вікна, коли почув стук їх карети: у мене серце здригнулося ... Що ж це таке? Невже я закоханий? Я так нерозумно створений, що цього можна від мене очікувати.

Я у них обідав. Княгиня на мене дивиться дуже ніжно і не відходить від дочки ... погано! Зате Віра ревнує мене до княжни: домігся ж я цього благополуччя! Чого жінка не зробить, щоб засмутити суперницю! Я пам'ятаю, одна мене полюбила за те, що я любив іншу. Немає нічого парадоксальні жіночого розуму; жінок важко переконати в чому-небудь, треба їх довести до того, щоб вони переконали себе самі; порядок доказів, якими вони знищують свої попередження, дуже оригінальний; щоб навчитися їх діалектиці, треба перекинути в розумі своєму всі шкільні правила логіки.

Наприклад, спосіб звичайний:

Ця людина любить мене, але я заміжня: отже, не повинна його любити.

Спосіб жіночий:

Я не повинна його любити, бо я заміжня; але він мене любить, - отже ...

Тут кілька точок, бо розум вже нічого не говорить, а говорять здебільшого: мова, очі і слідом за ними серце, якщо воно є.

Що, якщо коли-небудь ці записки потраплять на очі жінці? «Наклеп!» - закричить вона з обуренням.

З тих пір, як поети пишуть і жінки їх читають (за що їм глибока вдячність), їх стільки раз називали ангелами, що вони справді, в простоті душевній, повірили цьому компліменту, забуваючи, що ті ж поети за гроші величали Нерона напівбогом ...

Чи не до речі було б мені говорити про них з такою злістю, - мені, який, крім їх, на світі нічого не любив, - мені, який завжди готовий був їм жертвувати спокоєм, честолюбством, життям ... Але ж я не в припадку досади і ображеного самолюбства намагаюся зірвати з них щось чарівне покривало, крізь яке лише звичний погляд проникає. Ні, все, що я говорю про них, є тільки наслідок

Ума холодних спостережень

І серця сумних замет.

Ума холодних спостережень

І серця сумних замет

- рядки з присвяти до «Євгенія Онєгіна».

Жінки повинні б бажати, щоб всі чоловіки їх так само добре знали, як я, тому що я люблю їх у сто разів більше з тих пір, як їх не боюся і збагнув їх дрібні слабкості.

До речі: Вернер напередодні порівняв жінок з зачарованим лісом, про який розповідає Тасс у своєму «Визволеному Єрусалимі». «Тільки приступи, - говорив він, - на тебе полетять з усіх боків такі страхи, що не приведи Господи: борг, гордість, пристойність ... Треба тільки не дивитися, а йти прямо, - мало-помалу чудовиська зникають, і відкривається перед тобою тиха і світла галявина, серед якої цвіте зелений мирт. Зате біда, якщо на перших кроках серце здригнеться і обернешся назад! »

Сьогоднішній вечір був рясний подіями. Три версти від Кисловодська, в ущелині, де протікає Подкумок, є скеля, яка називається Кільцем; це - ворота, утворені природою; вони піднімаються на високому пагорбі, і призахідне сонце крізь них кидає на світ свій останній полум'яний погляд. Численна кавалькада вирушила туди подивитися на захід сонця крізь кам'яне віконце. Ніхто з нас, по правді сказати, не думав про сонце. Я їхав біля княжни; повертаючись додому, треба було переїжджати Подкумок вбрід. Гірські річки, найдрібніші, небезпечні, особливо тим, що дно їх - досконалий калейдоскоп: кожен день від напору хвиль воно змінюється; де був вчора камінь, там нині яма. Я взяв за вуздечку коня княжни і звів її в воду, яка не була вище колін; ми тихенько стали порухатися навскіс проти течії. Відомо, що, переїжджаючи швидкі річки, не повинно дивитися на воду, бо негайно голова йде обертом. Я забув про це попередити княжну Мері.

Ми були вже на середині, в самій бистрині, коли вона раптом на сідлі похитнулася. «Мені погано!» - промовила вона слабким голосом ... Я швидко нахилився до неї, обгорнув рукою її гнучку талію. «Дивіться вгору! - шепнув я їй, - це нічого, тільки не лякайтесь, бо я з вами".

Їй стало краще; вона хотіла звільнитися від моєї руки, але я ще міцніше оповив її ніжний м'який стан; моя щока майже стосувалася її щоки; від неї віяло полум'ям.

- Що ви зі мною робите? Боже мій!..

Я не звертав уваги на її трепет і збентеження, і губи мої торкнулися її ніжної щічки; вона здригнулася, але нічого не сказала; ми їхали позаду; ніхто не бачив. Коли ми вибралися на берег, то все пустилися риссю. Княжна втримала свого коня; я залишився біля неї; видно було, що її турбувало моє мовчання, але я поклявся не говорити ні слова - з цікавості. Мені хотілося бачити, як вона виплутається з цього скрутного становища.

- Або ви мене зневажаєте, або дуже любите! - сказала вона нарешті голосом, в якому були сльози. - Може бути, ви хочете посміятися з мене, обурити мою душу і потім залишити? Це було б так підло, так низько, що одне припущення ... о ні! чи не так, - додала вона голосом ніжною довіреності, - чи не так, у мене немає нічого такого, що б виключало повагу? Ваш зухвалий вчинок ... я повинна, я повинна вам його пробачити, тому що дозволила ... Відповідайте, говорите же, я хочу чути ваш голос! .. - В останніх словах було таке жіноче нетерпіння, що я мимоволі посміхнувся; на щастя, починало сутеніти. Я нічого не відповідав.

- Ви мовчите? - продовжувала вона, - ви, може бути, хочете, щоб я перша вам сказала, що я вас люблю? ..

Я мовчав ...

- Чи хотіли б цього? - продовжувала вона, швидко обернувшись до мене ... У рішучості її погляду і голосу було щось страшне ...

- Навіщо? - відповідав я, знизавши плечима.

Вона вдарила батогом свого коня і пустилася щодуху по вузькій, небезпечній дорозі; це сталося так швидко, що я ледве міг її наздогнати, і то, коли вона вже вона приєдналася до решти суспільства. До самого будинку вона говорила і сміялася щохвилини. В її рухах було щось гарячкове; на мене не глянула ні разу. Всі помітили цю незвичайну веселість. І княгиня внутрішньо раділо, дивлячись на свою дочку; а у дочки просто нервовий припадок: вона проведе ніч без сну і буде плакати. Ця думка мені доставляє неосяжне насолоду: є хвилини, коли я розумію Вампіра ... «... є хвилини, коли я розумію Вампіра ...»- Вампір - герой однойменної повісті Дж. У. Полидори, написаної за сюжетом, почасти підказаному Байроном.А ще сливу добрим малим і домагаюся цієї назви!

Злізши з коней, дами увійшли до княгині; я був схвильований і поскакав у гори розвіяти думки, що юрмилися в голові моїй. Росистий вечір дихав упоительной прохолодою. Місяць піднімалася з-за темних вершин. Кожен крок моєї некованой коні глухо лунав в мовчанні ущелин; біля водоспаду я напоїв коня, жадібно вдихнув в себе разів зо два свіже повітря південної ночі і пустився в дорогу назад. Я їхав через слободку. Вогні починали згасати в вікнах; годинні на валу фортеці і козаки на навколишніх пікетах протяжно перегукувалися ...

В одному з будинків слобідки, побудованому на краю обриву, зауважив я надзвичайний освітлення; за часами лунав безладний гомін і крики, що викривали військову гулянку. Я сліз і підкрався до вікна; нещільно причинені віконниць дозволив мені бачити бенкетуючих і розчути їх слова. Говорили про мене.

Драгунський капітан, розпалений вином, вдарив по столу кулаком, вимагаючи уваги.

- Панове! - сказав він, - це ні на що не схоже. Печоріна треба провчити! Ці петербурзькі слетков завжди зазнаються, поки їх не вдариш по носі! Він думає, що він тільки один і жив в світлі, тому що носить завжди чисті рукавички і вичищені чоботи.

- І що за пихата усмішка! А я впевнений між тим, що він боягуз, - так, боягуз!

- Я думаю теж, - сказав Грушницкий. - Він любить жартами. Я раз йому таких речей наговорив, що інший би мене порубав на місці, а Печорін все звернув в смішну сторону. Я, зрозуміло, його не викликало, тому що це було його справу; та не хотів і зв'язуватися ...

- Грушницкий на нього зол за те, що він відбив у нього княжну, - сказав хтось.

- Ось ще що надумали! Я, правда, трошки волочився за княжною, та й зараз відстав, бо не хочу одружуватися, а компрометувати дівчину не в моїх правилах.

- Так я вас запевняю, що він найперший боягуз, тобто Печорін, а не Грушницкий, - о, Грушницкий молодець, і до того ж він мій щирий друг! - сказав знову драгунський капітан. - Панове! ніхто тут його не захищає? Ніхто? тим краще! Хочете випробувати його хоробрість? Це нас потішить ...

- Хочемо; тільки як?

- А ось послухайте: Грушницкий на нього особливо сердитий - йому перша роль! Він причепиться до якої-небудь дурниці і викличе Печоріна на дуель ... Стривайте; ось в цьому-то й річ ... Чи викличе на дуель: добре! Все це - виклик, приготування, умови - буде якомога урочистіше і гірше, - я за це беруся; я буду твоїм секундантом, мій бідний друже! Добре! Тільки ось де карлючка: в пістолети ми не покладемо куль. Вже я вам відповідаю, що Печорін злякається - на шести етапах їх поставлю, хай йому грець! Чи згодні, панове?

- Оце слушна думка! згодні! чому ж ні? - пролунало з усіх боків.

- А ти, Грушницкий?

Я з трепетом чекав відповідь Грушницкого; холодна злість опанувала мною при думці, що якби не випадок, то я міг би стати посміховиськом цих дурнів. Якщо б Грушницкий не погодився, я кинувся б йому на шию. Але після деякого мовчання він встав з свого місця, простягнув руку капітанові і сказав дуже важливо: «Добре, я згоден».

Важко описати захват всієї чесної компанії.

Я повернувся додому, схвильований двома різними почуттями. Перше було смуток. «За що вони все мене ненавидять? - думав я. - За що? Скривдив я кого-небудь? Ні. Невже я належу до числа тих людей, яких один вид вже породжує недоброзичливість? » І я відчував, що отруйна злість мало-помалу наповнювала мою душу. «Бережись, пан Грушницкий! - говорив я, походжаючи взад і вперед по кімнаті. - Зі мною так не жартують. Ви дорого можете заплатити за схвалення ваших дурних товаришів. Я вам не іграшка! .. »

Я не спав всю ніч. До ранку я був жовтий, як помаранча.

Вранці я зустрів княжну у колодязя.

- Ви хворі? - сказала вона, пильно подивившись на мене.

- Я не спав ніч.

- І я також ... я вас звинувачувала ... може бути, марно? Але пояснитеся, я можу вам пробачити все ...

- Чи все?..

- Все ... тільки говорите правду ... тільки швидше ... Бачте, я багато думала, намагалася пояснити, виправдати вашу поведінку; може бути, ви боїтеся перешкод з боку моїх рідних ... це нічого; коли вони дізнаються ... (її голос затремтів) я їх упрошу. Або ваше власне становище ... але знайте, що я всім можу пожертвувати для того, якого люблю ... О, відповідайте швидше, змилуйтесь ... Ви мене не зневажаєте, чи не так? Вона схопила мене за руки. Княгиня йшла попереду нас з чоловіком Віри і нічого не бачила; але нас могли бачити гуляють хворі, найцікавіші пліткарі з усіх цікавих, і я швидко звільнив свою руку від її пристрасного потиску.

- Я вам скажу всю правду, - відповідав я княжні - не буду виправдовуватися, ні пояснювати своїх вчинків; я вас не кохаю…

Її губи злегка зблідли ...

- Дайте мені спокій, - сказала вона пошепки.

Я знизав плечима, повернувся і пішов.

Я іноді себе зневажаю ... не тому я зневажаю і інших? .. Я став не здатний до благородних поривів; я боюся здатися смішним самому собі. Інший би на моєму місці запропонував княжні son coeur et sa fortune руку і серце (франц.).; але треба мною слово одружитися має якусь чарівну влада: як би пристрасно жодного любив жінку, якщо вона мені дасть тільки відчути, що я повинен з нею одружитися, - прости любов! моє серце перетворюється на камінь, і ніщо їх разогреет знову. Я готовий на всі жертви, крім цієї; двадцять разів життя свою, навіть честь поставлю на карту ... але свободи моєї не продам. Чому я так дорожу нею? що мені в ній? .. куди я себе готую? чого я чекаю від майбутнього? .. Право, рівно нічого. Це якийсь вроджений страх, невимовна передчуття ... Адже є люди, які несвідомо бояться павуків, тарганів, мишей ... Зізнатися чи? .. Коли я був ще дитиною, одна стара ворожила про мене моїй матері; вона мені передбачила мені смерть від злої дружини; це мене тоді глибоко вразило; в душі моїй народилося непереборне відраза до одруження ... Тим часом щось мені каже, що її прогноз збудеться; принаймні буду намагатися, щоб воно збулося якомога пізніше.

Вчора приїхав сюди фокусник Апфельбаум. На дверях ресторації з'явилася довга афішка, що сповіщає шановану публіку про те, що вишеіменованний дивовижний фокусник, акробат, хімік і оптик матиме честь дати прекрасне уявлення сьогоднішнього числа о восьмій годині вечора, в залі Благородного зборів (інакше - в ресторації); квитки по два рубля з половиною.

Всі збираються йти дивитися дивного фокусника; навіть княгиня Лиговская, незважаючи на те, що дочка її хвора, взяла для себе квиток.

Нині після обіду я йшов повз вікна Віри; вона сиділа на балконі одна; мені до ніг упала записка:

«Сьогодні о десятій годині вечора приходь до мене по великій сходах; чоловік мій поїхав до П'ятигорська і завтра вранці тільки повернеться. Моїх людей і покоївок не буде в домі: я їм всім роздала квитки, також і людям княгині. Я чекаю тебе; приходь неодмінно ».

«А-га! - подумав я, - нарешті таки вийшло по-моєму ».

О восьмій годині пішов я дивитися фокусника. Публіка зібралася в результаті дев'ятої вистава почалася. В задніх рядах стільців дізнався я лакеїв і покоївок Віри і княгині. Всі були тут на пальцях полічити. Грушницкий сидів в першому ряду з лорнетом. Фокусник звертався до нього всякий раз, як йому потрібен був носовичок, годинник, кільце та інше.

Грушницкий мені не кланяється вже кілька часу, а нині рази два подивився на мене досить зухвало. Все це йому пригадується, коли нам доведеться розплачуватися.

В результаті десятого я встав і вийшов.

На дворі було темно, хоч в око стрель. Важкі, холодні хмари лежали на вершинах навколишніх гір: лише зрідка вмираючий вітер шумів вершинами тополь, що оточують ресторацію; у вікон її юрмився народ. Я спустився з гори, і повернувши в ворота, пішов швидше. Раптом мені здалося, що хтось йде за мною. Я зупинився і озирнувся. У темряві нічого не можна було розібрати; проте я з обережності обійшов, ніби гуляючи, навколо будинку. Проходячи повз вікна княжни, я почув знову кроки за собою; людина, загорнутий в шинель, пробіг повз мене. Це мене стривожило; проте я прокрався до ганку і поспішно вибіг на темну сходи. Двері відчинилися; маленька ручка схопила мою руку ...

- Ніхто тебе не бачив? - сказала пошепки Віра, притулившись до мене.

- Тепер ти віриш, що я тебе люблю? О, я довго вагалася, довго мучилася ... але ти з мене робиш все, що хочеш.

Її серце сильно билося, руки були холодні як лід. Почалися докори ревнощів, скарги, - вона вимагала від мене, щоб я їй у всьому зізнався, кажучи, що вона з покірністю перенесе мою зраду, бо хоче єдино мого щастя. Я цього не зовсім вірив, але заспокоїв її клятвами, обіцянками та інше.

- Так ти не одружишся на Мері? не любиш її? .. А вона думає ... знаєш, вона закохана в тебе до божевілля, бідолаха! ..

* * *

Близько другої години після півночі я відчинив вікно і, зв'язавши дві шалі, спустився з верхнього балкона на нижній, дотримуючись за колону. У княжни ще горів вогонь. Щось мене штовхнуло до цього вікна. Завіса була не зовсім засмикнуть, і я міг кинути цікавий погляд в середину кімнати. Мері сиділа на своєму ліжку, схрестивши на колінах руки; її густе волосся були зібрані під нічним чепчиком, обшитим мереживами; великий яскраво-червоний хустку покривав її білі плечі, її маленькі ніжки ховалися в строкатих перських туфлях. Вона сиділа нерухомо, опустивши голову на груди; перед нею на столику була розкрита книга, але очі її, нерухомі і повні невимовної смутку, здавалося, в сотий раз пробігали одну і ту ж сторінку, тоді як думки її були далеко ...

В цю хвилину хтось ворухнувся за кущем. Я зістрибнув з балкона на дерен. Невидима рука схопила мене за плече.

- Тримай його міцніше! - закричав інший, який вискочив з-за рогу.

Це були Грушницкий і драгунський капітан.

Я вдарив останнього по голові кулаком, збив його з ніг і кинувся в кущі. Всі стежки саду, який покривав пологих проти наших будинків, були мені відомі.

- Злодії! караул! .. - кричали вони; пролунав рушничний постріл; паруючий пиж впав майже до моїх ніг.

Через хвилину я був уже в своїй кімнаті, роздягнувся і ліг. Ледве мій лакей замкнув двері на замок, як до мене почали стукати Грушницкий і капітан.

- Печорін! ви спите? тут ви? ..- закричав капітан.

- Вставайте! - злодії ... черкеси ...

- У мене нежить, - відповідав я, - боюся застудитися.

Вони пішли. Даремно я їм відгукнувся: вони б ще з годину проіскав мене в саду. Тривога між тим зробилася жахлива. З фортеці прискакав козак. Все заворушилося; стали шукати черкесів у всіх кущах - і, зрозуміло, нічого не знайшли. Але багато, ймовірно, залишилися в твердому переконанні, що якщо б гарнізон показав більш хоробрості і поспішності, то принаймні десятка два хижаків залишилися б на місці.

Нині вранці біля колодязя тільки і було розмов, що про нічний напад черкесів. Випивши встановлену максимальну кількість склянок нарзану, пройшовшись раз десять по найдовшій липовій алеї, я зустрів чоловіка Віри, який щойно приїхав з П'ятигорська. Він взяв мене під руку, і ми пішли в ресторацію снідати; він страшенно турбувався про дружину. «Як вона перелякалася нині вночі! - говорив він, - адже треба ж, щоб це сталося саме тоді, як я у відсутності ». Ми сіли снідати біля дверей, що вели в кутову кімнату, де знаходилося людина десять молоді, в числі яких був і Грушницкий. Доля вдруге доставила мені випадок підслухати розмову, який повинен був вирішити його долю. Він мене не бачив, і, слідчо, я не міг підозрювати наміру; але це тільки збільшувало його вину в моїх очах.

- Та невже справді це були черкеси? - сказав хтось, - чи бачив їх хто-небудь?

- Я вам розповім всю історію, - відповідав Грушницкий, - тільки, будь ласка, не видавайте мене; ось як це було: вчерась одна людина, яку я вам не назву, приходить до мене і розповідає, що бачив в десятій годині вечора, як хтось прокрався в будинок до Ліговському. Треба вам зауважити, що княгиня була тут, а княжна будинку. Ось ми з ним і вирушили під вікна, щоб підстерегти щасливця.

Зізнаюся, я злякався, хоча мій співрозмовник дуже був зайнятий своїм сніданком: він міг почути речі для себе досить неприємні, якщо б нерівно Грушницкий відгадав істину; але засліплений ревнощами, він і не підозрював її.

- Ось бачте, - продовжував Грушницкий, - ми і відправилися, взявши з собою рушницю, заряджену холостим патроном, тільки так, щоб полякати. До другої години чекали в саду. Нарешті - вже бог знає звідки він з'явився, тільки не з вікна, тому що воно не відчиняв, а повинно бути, він вийшов в скляні двері, що за колоною, - нарешті, кажу я, бачимо ми, сходить хтось з балкона ... яка княжна? а? Ну, вже зізнаюся, московські панночки! після цього чого ж можна вірити? Ми хотіли його схопити, тільки він вирвався і, як заєць, кинувся в кущі; тут я по ньому вистрілив.

Навколо Грушницкого пролунав крик недовірливості.

- Ви не вірите? - продовжував він, - даю вам чесне благородне слово, що все це суща правда, і на доказ я вам, мабуть, назву цього пана.

- Скажи, скажи, хто ж він! - пролунало з усіх боків.

- Печорін, - відповідав Грушницкий.

В цю хвилину він підняв очі - я стояв у дверях проти нього; він страшенно почервонів. Я підійшов до нього і сказав повільно і виразно:

- Мені дуже шкода, що я увійшов після того, як ви вже дали чесне слово в підтвердження самої огидною наклепу. Моя присутність позбавило б вас від зайвої підлості.

Грушницкий схопився з свого місця і хотів розпалився.

- Прошу вас, - продовжував я тим же тоном, - прошу вас зараз же відмовитися від ваших слів; ви дуже добре знаєте, що це вигадка. Я не думаю, щоб байдужість жінки до ваших блискучим достоїнств заслуговувало таке жахливе помста. Подумайте гарненько: підтримуючи вашу думку, ви втрачаєте право на ім'я благородної людини і ризикуєте життям.

Грушницкий стояв переді мною, опустивши очі, в сильному хвилюванні. Але боротьба совісті з самолюбством була нетривала. Драгунський капітан, який сидів біля нього, штовхнув його ліктем; він здригнувся і швидко відповів мені, не піднімаючи очей:

- Шановний добродію, коли я що кажу, так я це думаю і готовий повторити ... Я не боюся ваших погроз і готовий на все ...

- Останнє ви вже довели, - відповідав я йому холодно і, взявши під руку драгунського капітана, вийшов з кімнати.

- Що бажаєте? - запитав капітан.

- Ви приятель Грушницкого - і, ймовірно, будете його секундантом?

Капітан вклонився дуже важливо.

- Ви вгадали, - відповідав він, - я навіть зобов'язаний бути його секундантом, тому що образа, нанесена йому, відноситься і до мене: я був з ним учора вночі, - додав він, випрямляючи свій сутулуватий стан.

- А! так це вас вдарив я так ніяково по голові?

Він пожовтів, посинів; прихована злість зобразилася на обличчі його.

- Я буду мати честь надіслати до вас ноніче мого секунданта, - додав я, вклонившись дуже ввічливо і удаючи, ніби не звертаю уваги на його сказ.

На ганку ресторації я зустрів чоловіка Віри. Здається, він мене чекав.

Він схопив мою руку з почуттям, схожим на захват.

- Шляхетний юначе! - сказав він, з сльозами на очах. - Я все чув. Якою мерзотник! невдячний! .. Приймай їх після цього в порядний будинок! Слава богу, у мене немає дочок! Але вас нагородить та, для якої ви ризикуєте життям. Будьте впевнені в моїй скромності до пори до часу, - продовжував він. - Я сам був молодий і служив у військовій службі: знаю, що в ці справи не повинна втручатися. Прощайте.

Бідолаха! радіє, що у нього немає дочок ...

Я пішов прямо до Вернеру, застав його вдома і розповів йому все - відносини мої до Віри і княжни і розмова, підслухана мною, з якого я дізнався намір цих панів подурачить мене, змусивши стрілятися холостими зарядами. Але тепер справа виходила їх кордонів жарти: вони, ймовірно, не очікували такої розв'язки. Доктор погодився бути моїм секундантом; я дав йому кілька настанов щодо умов поєдинку; він повинен був наполягти на тому, щоб справа обійшлася якомога секретнішу, тому що хоча я коли завгодно готовий піддавати себе смерті, але нітрохи не розташований зіпсувати назавжди свою майбутність в тутешньому світі.

Після цього я пішов додому. Через годину доктор повернувся зі своєї експедиції.

- Проти вас точно є змова, - сказав він. - Я знайшов у Грушницкого драгунського капітана і ще одного пана, якого прізвища не пам'ятаю. Я на хвилину зупинився в передній, щоб зняти калоші. У них був жахливий шум і суперечка ... «Ні за що не погоджуся! - говорив Грушницкий, - він мене образив публічно; тоді було зовсім інше ... »-« Що тобі? - відповів капітан, - я все беру на себе. Я був секундантом на п'яти дуелях і вже знаю, як це влаштувати. Я все придумав. Будь ласка, тільки мені не заважай. Настрахати не зле. А навіщо наражати себе на небезпеку, якщо можна позбутися? .. »У цю хвилину я зійшов. Вони замовкли. Переговори наші тривали досить довго; нарешті ми вирішили справу ось як: верст за п'ять звідси є глухе ущелині; вони туди поїдуть завтра о четвертій годині ранку, а ми виїдемо півгодини після них; стрілятися будете на шести кроках - цього вимагав Грушницкий. Вбитого - на рахунок черкесів. Тепер ось які у мене підозри: вони, тобто секунданти, мабуть, кілька змінили свій колишній план і хочуть зарядити кулею один пістолет Грушницкого. Це трошки схоже на вбивство, але у воєнний час, і особливо в азіатській війні, хитрості дозволяються; тільки Грушницкий, здається, шляхетніше своїх товаришів. Як ви думаєте? Чи повинні ми показати їм, що здогадалися?

- Ні за що на світі, доктор! будьте спокійні, я їм не піддамся.

- Що ж ви хочете робити?

- Це моя таємниця.

- Дивіться не попадіться ... адже на шести кроках!

- Доктор, я вас чекаю завтра о четвертій годині; коні будуть готові ... Прощайте.

Я до вечора просидів удома, зачинившись у своїй кімнаті. Приходив лакей звати мене до княгині, - я велів сказати, що хворий.

* * *

Дві години ночі ... не спиться ... А треба б заснути, щоб завтра рука не тремтіла. Втім, на шести кроках промахнутися важко. А! пан Грушницкий! ваша містифікація вам не вдасться ... ми поміняємося ролями: тепер мені доведеться відшукувати на вашому блідому обличчі ознаки таємного страху. Навіщо ви самі призначили ці фатальні шість кроків? Ви думаєте, що я вам без спору підставлю своє чоло ... але ми кинемо жереб! .. і тоді ... тоді ... що, якщо його щастя перетягне? якщо моя зірка нарешті мені змінить? .. І не дивно: вона так довго служила вірно моїм примхам; на небесах не більше сталості, ніж на землі.

Що ж? померти так померти! втрата для світу невелика; та й мені самому порядно вже нудно. Я - як людина, позіхає на балі, який не їде спати тільки тому, що ще немає його карети. Але карета готова ... прощайте! ..

Пробігаю в пам'яті все моє минуле і запитую себе мимоволі: навіщо я жив? для якої мети я народився? .. А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моєї сили неосяжні ... Але я не вгадав цього призначення, я захопився приманками пристрастей порожніх і невдячних; з горнила їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал благородних прагнень - кращий світ життя. І з того часу скільки разів вже я грав роль сокири в руках долі! Як знаряддя страти, я упадав на голову приречених жертв, часто без злоби, завжди без жалю ... Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення: я тільки задовольняв дивну потребу серця, з жадібністю поглинаючи їхні почуття, їх радості і страждання - і ніколи не міг насититися. Так, томімий ​​голодом в знемозі засинає і бачить перед собою розкішні страви і шипучі вина; він пожирає із захопленням повітряні дари уяви, і йому здається легше; але тільки прокинувся - мрія зникає ... залишається подвоєний голод і відчай!

І, може бути, я завтра помру! .. і не залишиться на землі жодного істоти, яка б зрозуміла мене абсолютно. Одні шанують мене гірше, інші краще, ніж я справді ... Одні скажуть: він був добрий малий, інші - мерзотник. І те й інше буде хибно. Після цього варто праці жити? а все живеш - з цікавості: очікуєш чогось нового ... Смішно і прикро!

Ось уже півтора місяця, як я в фортеці N; Максим Максимович пішов на полювання ... я один; сиджу біля вікна; сірі хмари закрили гори до підошви; сонце крізь туман здається жовтою плямою. холодно; вітер свище і коливає віконниці ... Нудно! Стану продовжувати свій журнал, перерваний стількома дивними подіями.

Перечитую останню сторінку: смішно! Я думав померти; це було неможливо: я ще не осушив чаші страждань, і тепер відчуваю, що мені ще довго жити.

Як все пройшло ясно і різко отлілось в моїй пам'яті! Жодної риси, жодного відтінку не стер час!

Я пам'ятаю, що в продовження ночі, що передувала поєдинку, я не спав ні хвилини. Писати я не міг довго: таємне занепокоєння мною опанувало. З годину я ходив по кімнаті; потім сів і відкрив роман Вальтера Скотта, який лежав біля мене на столі: то були «Шотландські пуритани»; я читав спочатку із зусиллям, потім забувся, захоплений чарівним вигадкою ... Невже шотландському барду на тому світі не платять за кожну радісну хвилину, яку дарує його книга? ..

Нарешті розвиднілося. Нерви мої заспокоїлися. Я подивився в дзеркало; тьмяна блідість покривала обличчя моє, що зберігало сліди болісної безсоння; але очі, хоча оточені коричневою тінню, сяяли гордо і невблаганно. Я залишився задоволений собою.

Звелівши сідлати коней, я одягнувся і втік до купальні. Занурюючись в холодний окріп нарзану, я відчував, як тілесні і душевні сили мої поверталися. Я вийшов з ванни свіжий і бадьорий, як ніби збирався на бал. Після цього говорите, що душа не залежить від тіла! ..

Повернувшись, я знайшов у себе доктора. На ньому були сірі рейтузи, архалук і черкеська шапка. Я розреготався, побачивши цю маленьку фігурку під величезною кудлатою шапкою: у нього обличчя зовсім не войовниче, а в цей раз воно було ще довше звичайного.

- Чому ви так сумні, доктор? - сказав я йому. - Хіба ви сто раз не проводжали людей на той світ з найбільшим байдужістю? Уявіть, що у мене жовчна гарячка; я можу видужати, можу і померти; те й інше в порядку речей; намагайтеся дивитися на мене, як на пацієнта, одержимого хворобою, вам ще невідомої, - і тоді вашу цікавість збудиться до вищого ступеня; ви можете наді мною зробити тепер кілька важливих фізіологічних спостережень ... Очікування насильницької смерті не є вже справжня хвороба?

Ця думка вразила доктора, і він розвеселився.

Ми сіли верхи; Вернер вчепився за поводи обома руками, і ми пустилися, - миттю проскакали повз фортеці через слободку і в'їхали в ущелину, по якому вилася дорога, напівзарослі високою травою і щохвилини пересічна гучним струмком, через який потрібно було переправлятися вбрід, на превеликий розпачу доктора, тому що кінь його кожен раз в воді зупинялася.

Я не пам'ятаю ранку більш блакитного і свіжого! Сонце ледь виражений через зелених вершин, і злиття теплоти його променів з вмираючої прохолодою ночі наводило на всі почуття якесь солодке ловлення; в ущелині не проникало ще радісний промінь молодого дня; він золотив тільки верхи скель, що висять по обидва боки над нами; густолисті кущі, що ростуть в їх глибоких тріщинах, при найменшому подиху вітру обсипали нас срібним дощем. Я пам'ятаю - в цей раз, більше ніж коли-небудь раніше, я любив природу. Як цікаво вдивлятися кожну росинку, що тріпоче на широкому листку виноградному і відображала мільйони райдужних променів! як жадібно погляд мій намагався проникнути в димну далечінь! Там шлях все ставав вже, стрімчаки синє і страшніше, і, нарешті, вони, здавалося, сходилися непроникною стіною. Ми їхали мовчки.

- Написали ви свій заповіт? - раптом запитав Вернер.

- А якщо будете вбиті? ..

- Спадкоємці знайдуться самі.

- Невже у вас немає друзів, яким би ви хотіли послати своє останнє прости? ..

Я похитав головою.

- Невже немає на світі жінки, якій ви хотіли б залишити що-небудь на пам'ять? ..

- Чи хотіли б, доктор, - відповідав я йому, - щоб я розкрив вам мою душу? .. Чи бачите, я вижив з тих років, коли вмирають, вимовляючи ім'я своєї люб'язною і заповідаючи одному клаптик напомаджених або ненапомаженних волосся. Думаючи про близьку і можливої ​​смерті, я думаю про одне собі: інші не роблять і цього. Друзі, які завтра мене забудуть або, гірше, зведуть на мій рахунок бог знає які небилиці; жінки, які, обіймаючи іншого, будуть сміятися наді мною, щоб не порушити в ньому ревнощів до покійного, - бог з ними! З життєвої бурі я виніс лише кілька ідей - і жодного почуття. Я давно вже живу не серцем, а головою. Я зважую, розбираю свої власні пристрасті і вчинки з суворим цікавістю, але без участі. У мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить і судить його; перший, можливо, через годину попрощається з вами і світом навіки, а другий ... другий? Подивіться, доктор: чи бачите ви, на скелі направо чорніють три фігури? Це, здається, наші противники? ..

Ми пустилися риссю.

Біля підніжжя скелі в кущах були прив'язані троє коней; ми своїх прив'язали тут же, а самі по вузькій стежині піднялися на майданчик, де очікував нас Грушницкий з драгунським капітаном і іншим своїм секундантом, якого звали Іваном Ігнатійовичем; прізвища його я ніколи не чув.

- Ми давно вже вас чекаємо, - сказав драгунський капітан з іронічною посмішкою.

Я вийняв годинник і показав йому.

Він вибачився, кажучи, що його годинник йдуть.

Кілька хвилин тривало скрутне мовчання; нарешті доктор перервав його, звернувшись до Грушницкому.

- Мені здається, - сказав він, - що, показавши обидва готовність битися і заплативши цим борг умов честі, ви б могли, панове, порозумітися і закінчити цю справу полюбовно.

- Я готовий, - сказав я.

Капітан моргнув Грушницкому, і цей, думаючи, що я боюся, прийняв гордий вид, хоча до цього хвилини тьмяна блідість покривала його щоки. З тих пір як ми приїхали, він в перший раз підняв на мене очі; але в погляді його було якийсь неспокій, що викривають внутрішню боротьбу.

- Поясніть ваші умови, - сказав він, - і все, що я можу для вас зробити, то будьте впевнені ...

- Ось мої умови: ви нині ж публічно відмовитеся від своєї наклепів і будете просити у мене вибачення ...

- Шановний добродію, я дивуюся, як ви смієте мені пропонувати такі речі? ..

- Що ж я вам міг запропонувати, крім цього? ..

- Ми будемо стрілятися ...

Я знизав плечима.

- Мабуть; тільки подумайте, що один з нас неодмінно буде убитий.

- Я бажаю, щоб це були ви ...

- А я так впевнений в іншому ...

Він зніяковів, почервонів, потім штучно зареготав.

Капітан взяв його під руку і відвів в сторону; вони довго шепотілися. Я приїхав в досить миролюбний настрої, але все це починало мене дратувати.

До мене підійшов доктор.

- Послухайте, - сказав він з явним занепокоєнням, - ви, мабуть, забули про їх змову? .. Я не вмію зарядити пістолета, але в цьому випадку ... Ви дивна людина! Скажіть їм, що ви знаєте їх намір, і вони не посміють ... Що за охота! підстрілять вас як птаха ...

- Будь ласка, не турбуйтеся, доктор, і почекайте ... Я все так влаштую, що на їхньому боці не буде ніякої вигоди. Дайте їм нашептатися ...

- Панове, це стає нудно! - сказав я їм голосно, - битися так битися; ви мали час вчора наговоритися ...

- Ми готові, - відповів капітан. - Ставайте, панове! .. Доктор, будьте ласкаві відміряти шість кроків ...

- Ставайте! - повторив Іван Игнатьич писклявим голосом.

- Дозвольте! - сказав я, - ще одна умова: так як ми будемо битися на смерть, то ми зобов'язані зробити все можливе, щоб це залишилося таємницею і щоб секунданти наші не були в відповідальності. Чи згодні ви?..

- Абсолютно згодні.

- Отже, ось що я придумав. Чи бачите на вершині цієї стрімкої скелі, направо, вузеньку площадку? звідти до низу буде сажнів тридцять, а то й більше; внизу гостре каміння. Кожен з нас стане на самому краю майданчика; таким чином, навіть легка рана буде смертельна: це має бути згідно з вашим бажанням, тому що ви самі призначили шість кроків. Той, хто буде поранений, полетить неодмінно вниз і розіб'ється вщент; кулю доктор вийме. І тоді можна буде дуже легко пояснити цю раптову смерть невдалим стрибком. Ми кинемо жереб, кому першому стріляти. Оголошую вам на закінчення, що інакше я не буду битися.

- Мабуть! - сказав драгунський капітан, подивившись виразно на Грушницкого, який кивнув головою на знак згоди. Особа його щохвилини змінювалося. Я його поставив у скрутне становище. Стріляючись при звичайних умовах, він міг цілити мені в ногу, легко мене поранити і задовольнити таким чином свою помсту, чи не обтяжуючи надто своєї совісті; але тепер він повинен був вистрілити в повітря, або зробитися вбивцею, або, нарешті, залишити свій підлий задум і піддатися однаковою зі мною небезпеки. В цю хвилину я не бажав би бути на його місці. Він відвів капітана в сторону і сказав до нього щось з великим запалом; я бачив, як пояснивши губи його тремтіли; але капітан від нього відвернувся з презирливою посмішкою. "Ти дурень! - сказав він Грушницкому досить голосно, - нічого не розумієш! Отправімтесь ж, панове! »

Вузька стежка вела між кущами на крутизну; уламки скель становили хиткі ступені цієї природної сходи; чіпляючись за кущі, ми стали дертися. Грушницкий йшов попереду, за ним його секунданти, а потім ми з доктором.

- Я вам дивуюся, - сказав доктор, потиснувши мені міцно руку. - Дайте помацати пульс! .. О-го! гарячковий! .. але на обличчі нічого не помітно ... тільки очі у вас блищать яскравіше звичайного.

Раптом дрібні камені з шумом покотилися нам під ноги. Що це? Грушницкий спіткнувся, гілка, за яку він вчепився, злам, і він скотився б вниз на спині, якщо б його секунданти не підтримали.

- Бережіться! - закричав я йому, - не падайте заздалегідь; це погана прикмета. Згадайте Юлія Цезаря! «Бережіться! Згадайте Юлія Цезаря! »- Згідно з легендою, Юлій Цезар оступився на порозі по шляху в сенат, де він був убитий змовниками.

Ось ми піднялися на вершину видалася скелі: майданчик була покрита дрібним піском, ніби навмисне для поєдинку. Кругом, гублячись у золотом тумані ранку, тіснилися вершини гір, як незліченну стадо, і Ельборус на півдні вставав білою громадою, замикаючи ланцюг льодистих вершин, серед яких вже бродили волокнисті хмари, що набігли зі сходу. Я підійшов до краю майданчика і подивився вниз, голова трохи у мене не закрутилася, там внизу здавалося темно і холодно, як у гробі; моховиті зубці скель, скинутих грозою і часом, чекали своєї здобичі.

Майданчик, на якій ми повинні були битися, зображувала майже правильний трикутник. Від того, що сталося кута відміряли шість кроків і вирішили, що той, кому доведеться першому зустріти ворожий вогонь, стане на самому кутку, спиною до прірви; якщо він не буде убитий, то противники поміняються місцями.

Я зважився надати всі вигоди Грушницкому; я хотів випробувати його; в душі його могла прокинутися іскра великодушності, і тоді все владналося б на краще; але самолюбство і слабкість характеру повинні були торжествувати ... Я хотів дати собі повне право не щадити його, якби доля мене помилувала. Хто не укладав таких умов з своєю совістю?

- Киньте жереб, доктор! - сказав капітан.

Доктор вийняв з кишені срібну монету і підняв її догори.

- Решітка! - закричав Грушницкий поспішно, як людина, якого раптом розбудив дружній поштовх.

- Орел! - сказав я.

Монета здійнялася і впала брязкаючи; всі кинулися до неї.

- Ви щасливі, - сказав я Грушницкому, - вам стріляти першому! Але пам'ятайте, що якщо ви мене не вб'єте, то я не промахнусь - даю вам чесне слово.

Він почервонів; йому було соромно вбити людину беззбройного; я дивився на нього пильно; з хвилину мені здавалося, що він кинеться мені до ніг, благаючи про прощення; але як зізнатися в такому підлому намірі? .. Йому залишалося один засіб - вистрілити в повітря; я був впевнений, що він вистрілить у повітря! Одне могло цьому перешкодити: думка, що я буду вимагати вторинного поєдинку.

- Пора! - шепнув мені доктор, смикаючи за рукав, - якщо ви тепер не скажете, що ми знаємо їхні наміри, то все пропало. Подивіться, він вже заряджає ... якщо ви нічого не скажете, то я сам ...

- Ні за що на світі, доктор! - відповідав я, утримуючи його за руку, - ви все зіпсуєте; ви мені дали слово не заважати ... Яке вам діло? Може бути, я хочу бути убитий ...

Він подивився на мене з подивом.

- О, це інше! .. тільки на мене на тому світі не скаржтеся ...

Капітан тим часом зарядив свої пістолети, подав один Грушницкому, з усмішкою шепнув йому щось; інший мені.

Я став на розі майданчики, міцно впершись лівою ногою в камінь і нахилившись трохи наперед, щоб у разі легкої рани не перекинутися назад.

Грушницкий став проти мене і на даний знак почав піднімати пістолет. Коліна його тремтіли. Він цілив мені прямо в лоб ...

Невимовну сказ закипіло в грудях моїх.

Раптом він опустив дуло пістолета і, збліднувши як полотно, повернувся до свого секунданти.

- Боягуз! - відповів капітан.

Постріл пролунав. Куля подряпала мені коліно. Я мимоволі зробив кілька кроків вперед, щоб скоріше піти від краю.

- Ну, брат Грушницкий, шкода, що не влучив! - сказав капітан, - тепер твоя черга, ставай! Обійми мене колись: ми вже не побачимося! - Вони обнялися; капітан ледве міг втриматися від сміху. - Не бійся, - додав він, хитро глянувши на Грушницкого, - все дурниця на світі! .. Натура - дура, доля - індичка, а життя - копійка!

Після цієї трагічної фрази, сказаної з пристойним важливістю, він відійшов на своє місце; Іван Игнатьич зі сльозами обійняв також Грушницкого, і ось він залишився один проти мене. Я до сих пір намагаюся пояснити собі, якого роду почуття кипіло тоді в грудях моїх: то було і досада ображеного самолюбства, і презирство, і злість, народжуються при думці, що ця людина, тепер з такою впевненістю, з такою спокійною зухвалістю на мене дивиться , дві хвилини тому, не піддаючи себе ніякої небезпеки, хотів мене вбити як собаку, бо поранений в ногу трохи сильніше, я б неодмінно впав зі скелі.

Я кілька хвилин дивився йому пильно в обличчя, намагаючись помітити хоч легкий слід каяття. Але мені здалося, що він утримував посмішку.

- Я вам раджу перед смертю помолитися богу, - сказав я йому тоді.

- Чи не дбайте про мою душу більше ніж про свою власну. Про один вас прошу: стріляйте швидше.

- І ви не відмовляєтеся від своєї наклепу? не просіть у мене вибачення? .. Подумайте гарненько: чи не говорить вам чогось совість?

- Пане Печорін! - закричав драгунський капітан, - ви тут не для того, щоб сповідувати, дозвольте вам зауважити ... Кончімте швидше; нерівно хтось проїде по ущелині - і нас побачать.

- Добре, доктор, підійдіть до мене.

Доктор підійшов. Бідний доктор! він був блідіший, ніж Грушницкий десять хвилин тому.

Наступні слова я вимовив навмисне з розстановкою, голосно і виразно, як вимовляють смертний вирок:

- Доктор, ці панове, ймовірно, поспіхом, забули покласти кулю в мій пістолет: прошу вас зарядити його знову, - і гарненько!

- Не може бути! - кричав капітан, - не може бути! я зарядив обидва пістолети; хіба що з вашого куля викотилася ... це не моя вина! - А ви не маєте права перезаряджати ... ніякого права ... це абсолютно проти правил; я не дозволю…

- Добре! - сказав я капітану, - якщо так, то ми з вами стрілятися на тих же умовах ... - Він зам'явся.

Грушницкий стояв, опустивши голову на груди, збентежений і похмурий.

- Залиш їх! - сказав він нарешті капітану, який хотів вирвати пістолет мій з рук доктора ... - Адже ти сам знаєш, що вони мають рацію.

Даремно капітан робив йому різні знаки, - Грушницкий не хотів і дивитися.

Тим часом доктор зарядив пістолет і подав мені. Побачивши це, капітан плюнув і тупнув ногою.

- Дурень же ти, брате, - сказав він, - вульгарний дурень! .. Вже поклався на мене, так слухайся у всьому ... Поделом ж тобі! коліти собі, як муха ... - Він відвернувся і, відходячи, пробурмотів: - А все-таки це абсолютно проти правил.

- Грушницкий! - сказав я, - ще є час; відмовся від своєї наклепів, і я тобі пробачу все. Тобі не вдалося мене подуріти, і моє самолюбство задоволено; - згадай - ми були колись друзями ...

Обличчя в нього спалахнуло, очі заблищали.

- Стріляйте! - відповідав він, - я себе зневажаю, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб'єте, я вас заріжу вночі з-за рогу. Нам на землі удвох немає місця ...

Я вистрілив ...

Коли дим розсіявся, Грушницкого на майданчику не було. Тільки прах легким стовпом ще звивався на краю обриву.

- Finita la comedia! Комедія закінчена! (Італ.)- сказав я доктору.

Він не відповідав і з жахом відвернувся.

Я знизав плечима і розкланявся з секундантами Грушницкого.

Спускаючись по стежці вниз, я помітив під скельними щілинами закривавлений труп Грушницкого. Я мимоволі заплющив очі ... Відв'язавши кінь, я кроком пустився додому. У мене на серці був камінь. Сонце здавалося мені тьмяно, промені його мене не гріли.

Не доїжджаючи слобідки, я повернув направо по ущелині. Вигляд людини був би мені тяжкий: я хотів бути один. Кинувши поводи і опустивши голову на груди, я їхав довго, нарешті опинився в місці, мені зовсім не знайомому; я повернув коня назад, і почав шукати дорогу; вже сонце сідало, коли я під'їхав до Кисловодська, змучений, на змученої коні.

Лакей мій сказав мені, що заходив Вернер, і подав мені дві записки: одну від нього, іншу ... від Віри.

Я роздрукував першу, вона була такого змісту:

«Все влаштовано якнайкраще: тіло привезено спотворене, куля з грудей вийнята. Всі впевнені, що причиною його смерті нещасний випадок; тільки комендант, якому, ймовірно, відома ваша сварка, похитав головою, але нічого не сказав. Доказів проти вас немає ніяких, і ви можете спати спокійно ... якщо можете ... Прощайте ... »

Я довго не наважувався відкрити другу записку ... Що могла вона мені писати? .. Важке передчуття хвилювало мою душу.

Ось воно, це лист, якого кожне слово незабутнє врізалося в моїй пам'яті:

«Я пишу до тебе в повній впевненості, що ми ніколи більше не побачимося. Кілька років тому, розлучаючись з тобою, я думала те ж саме; по небу було завгодно випробувати мене вдруге; я не винесла цього випробування, моє слабке серце підкорилося знову знайомому голосу ... ти не будеш зневажати мене за це, чи не так? Цей лист буде разом прощанням і сповіддю: я повинна повідомити тобі все, що накопичилося на моєму серці з тих пір, як воно тебе любить. Я не стану звинувачувати тебе - ти вчинив зі мною, як вчинив би будь-який інший чоловік: ти любив мене як власність, як джерело радощів, тривог і печалей, що змінялися взаємно, без яких життя нудне й одноманітне. Я це зрозуміла спочатку ... Але ти був нещасливий, і я пожертвувала собою, сподіваючись, що коли-небудь ти оціниш мою жертву, що коли-небудь ти зрозумієш мою глибоку ніжність, незалежну ні від яких умов. Минуло з тих пір багато часу: я проникла в усі таємниці душі твоєї ... і переконалася, що то була надія марна. Гірко мені було! Але моя любов зрослася з душею моєю: вона потемніла, але не згасла.

Ми розлучаємося навіки; однак ти можеш бути впевнений, що я ніколи не буду любити іншого: моя душа виснажила на тебе всі свої скарби, свої сльози і надії. Любила раз тебе не може дивитися без деякого презирства на інших чоловіків, не тому, щоб ти був краще їх, о ні! але в твоїй природі є щось особливе, тобі одному властиве, щось горде і таємниче; в твоєму голосі, що б ти не говорив, є влада непереможна; ніхто не вміє так постійно хотіти бути коханим; ні в кому зло не буває так привабливо, нічий погляд НЕ обіцяє стільки блаженства, ніхто не вміє краще користуватися своїми перевагами і ніхто не може бути так істинно нещасливий, як ти, тому що ніхто стільки не намагається запевнити себе в іншому.

Тепер я повинна тобі пояснити причину мого поспішного від'їзду; вона тобі здасться маловажно, тому що стосується до однієї мене.

Нині вранці мій чоловік увійшов до мене і розповів про твою сварку з Грушницким. Видно, я дуже змінилася в обличчі, тому що він довго і пильно дивився мені в очі; я ледь не впала без пам'яті при думці, що ти нині повинен битися і що я цього причиною; мені здавалося, що я зійду з розуму ... але тепер, коли я можу розмірковувати, я впевнена, що ти залишишся живий: неможливо, щоб ти помер без мене, неможливо! Мій чоловік довго ходив по кімнаті; я не знаю, що він мені говорив, не пам'ятаю, що я йому відповідала ... вірно, я йому сказала, що я тебе люблю ... Пам'ятаю тільки, що під кінець нашої розмови він образив мене жахливим словом і вийшов. Я чула, як він велів закладати карету ... Ось вже три години, як я сиджу біля вікна і чекаю твого повернення ... Але ти живий, ти не можеш померти! .. Карета майже готова ... Прощай, прощай ... Я загинула, - але що за нужда? .. Якщо б я могла бути впевнена, що ти завжди мене будеш пам'ятати, - не кажу вже любити, - немає, тільки пам'ятати ... Прощай; йдуть ... я повинна заховати лист ...

Чи не правда, ти не любиш Мері? ти не одружишся на ній? Послухай, ти повинен мені принести цю жертву: я для тебе втратила все на світі ... »

Я як божевільний вискочив на ганок, стрибнув на свого Черкеса, якого водили по двору, і пустився щодуху по дорозі до П'ятигорська. Я нещадно поганяв змученого коня, який, хриплячи і весь в піні, мчав мене по кам'янистій дорозі.

Сонце вже сховалося в чорній хмарі, яка відпочивала на гребені західних гір; в ущелині стало темно і сиро. Подкумок, пробираючись по камінню, ревів глухо й одноманітно. Я скакав, задихаючись від нетерпіння. Думка не застати вже її в П'ятигорську молотком вдаряла мені в серце! - одну хвилину, ще одну хвилину бачити її, попрощатися, потиснути їй руку ... Я молився, проклинав плакав, сміявся ... ні, ніщо не висловить мого занепокоєння, розпачу! .. По змозі втратити її навіки Віра стала для мене дорожче всього на світі - дорожче життя, честі, щастя! Бог знає, які дивні, які скажені задуми роїлися в голові моїй ... І тим часом я все скакав, поганяючи нещадно. І ось я став помічати, що кінь мій важче дихає; він разів зо два вже спіткнувся на рівному місці ... Залишалося п'ять верст до Єсентуки - козачої станиці, де я міг пересісти на іншу кінь.

Все було б врятовано, якщо б у мого коня дістало сил ще на десять хвилин! Але раптом піднімаючись з невеликого яру, при виїзді з гір, на крутому повороті, він впав навзнак. Я швидко зіскочив, хочу підняти його, смикаю за привід - марно: ледь чутний стогін вирвався крізь зціплені його зуби; через кілька хвилин він здох; я залишився в степу один, втративши останню надію; спробував йти пішки - ноги мої підкосилися; виснажений тривогами дні і безсонням, я впав на мокру траву і як дитина заплакав.

І довго я лежав нерухомо і плакав гірко, що не намагаючись утримувати сліз і ридань; я думав, груди моя розірветься; вся моя твердість, все моє холоднокровність - зникли як дим. Душа знесиліла, розум замовк, і якщо б у цю хвилину хтось мене побачив, він би з презирством відвернувся.

Коли нічна роса та гірничий вітер освіжили мою гарячу голову і думки прийшли в звичайний порядок, то я зрозумів, що гнатися за загиблим щастям даремно і безрозсудно. Чого мені ще треба? - її бачити? - навіщо? не все скінчено між нами? Один гіркий прощальний поцілунок не збагатить моїх спогадів, а після нього нам тільки важче буде розлучатися.

Мені, однак, приємно, що я можу плакати! Втім, може бути, цьому причиною розстроєні нерви, ніч, проведена без сну, дві хвилини проти дула пістолета і порожній шлунок.

Все на краще! це нове страждання, кажучи військовим стилем, зробило в мені щасливу диверсію. Плакати здорово; і потім, ймовірно, якщо б я не подолав верхом і не був примушений на зворотному шляху пройти п'ятнадцять верст, те й цієї ночі сон не стулив б очей моїх.

Я повернувся до Кисловодська о п'ятій годині ранку, кинувся на ліжко і заснув сном Наполеона після Ватерлоо.

Коли я прокинувся, на дворі вже було темно. Я сів біля відчиненого вікна, розстебнув архалук - і гірський вітер освіжив груди мою, ще не заспокоєну важким сном втоми. Вдалині за річкою, крізь верхи густих лип, її осіняє, миготіли вогні в будові фортеці і слобідки. На дворі у нас все було тихо, в будинку княгині було темно.

Зійшов доктор: лоб у нього був похмурий; і він, проти звичаю, що не простягнув мені руки.

- Звідки ви, докторе?

- Від княгині Лиговской; дочка її хвора - розслаблення нервів ... Та не в цьому справа, а ось що: начальство здогадується, і хоча нічого не можна довести позитивно, однак я вам раджу бути обережніше. Княгиня мені говорила нині, що вона знає, що ви стрілялися за її дочка. Їй все цей дідок розповів ... як пак його? Він був свідком вашої сутички з Грушницким в ресторації. Я прийшов вас попередити. Прощайте. Може бути, ми більше не побачимося, вас ушлют куди-небудь.

Він на порозі зупинився, бо хотів потиснути мені руку ... і якщо б я показав йому найменше на це бажання, то він кинувся б мені на шию; але я залишився холодний, як камінь - і він вийшов.

Ось люди! всі вони такі: знають заздалегідь всі погані сторони вчинку, допомагають, радять, навіть схвалюють його, бачачи неможливість іншого засобу, - а потім умивають руки і відвертаються з обуренням від того, хто мав сміливість взяти на себе всю тягар відповідальності. Всі вони такі, навіть самі добрі, найрозумніші! ..

На другий день вранці, отримавши наказ від вищого начальства відправитися в фортецю Н., я зайшов до княгині попрощатися.

Вона була здивована, коли на питання її: чи маю я їй сказати що-небудь особливо важливе? - я відповідав, що бажаю їй бути щасливою та інше.

- А мені потрібно з вами поговорити дуже серйозно.

Я сів мовчки.

Явно було, що вона не знала, з чого почати; обличчя її почервоніло, пухкі її пальці стукали по столу; нарешті вона почала так, переривчастим голосом:

- Послухайте, пане Печорін! я думаю, що ви шляхетна людина.

Я вклонився.

- Я навіть в цьому впевнена, - продовжувала вона, - хоча ваша поведінка дещо сумнівно; але у вас можуть бути причини, яких я не знаю, і їх-то ви повинні тепер мені повірити. Ви захистили дочку мою від наклепу, стрілялися за неї, - отже, ризикували життям ... Не відповідайте, я знаю, що ви в цьому не визнаєте, тому що Грушницкий убитий (вона перехрестилася). Бог йому простить - і, сподіваюся, вам також! .. Це до мене не стосується, я не смію засуджувати вас, тому що дочка моя хоча невинно, але була цього причиною. Вона мені все сказала ... я думаю, все: ви порозумітися їй у коханні ... вона вам зізналася у своїй (тут княгиня важко зітхнула). Але вона хвора, і я впевнена, що це не проста хвороба! Печаль таємна її вбиває; вона не визнається, але я впевнена, що ви цього причиною ... Послухайте: ви, можливо, думаєте, що я шукаю чинів, величезного багатства, - разуверьтесь! я хочу тільки щастя дочки. Ваше теперішнє становище незавидне, але воно може видужати: ви маєте стан; вас любить дочка моя, вона вихована так, що складе щастя чоловіка, - я багата, вона у мене одна ... Кажете, що вас утримує? .. Бачите, я не мала б була вам всього цього говорити, але я покладаюся на ваше серце, на вашу честь; згадайте, у мене одна дочка ... одна ...

Вона заплакала.

- Княгиня, - сказав я, - мені неможливо відповідати вам; дозвольте мені поговорити з вашою дочкою наодинці ...

- Ніколи! - вигукнула вона, вставши зі стільця в сильному хвилюванні.

- Як хочете, - відповідав я, готуючись піти.

Вона задумалася, зробила мені знак рукою, щоб я почекав, і вийшла.

Минуло хвилин п'ять; серце моє сильно билося, але думки були спокійні, голова холодна; як я не шукав в грудях моїх хоч іскри любові до милої Мері, але старання мої були марні.

Ось двері відчинилися, і ввійшла вона, Боже! як змінилася з тих пір, як я не бачив її, - а чи давно?

Дійшовши до середини кімнати, вона похитнулася; я схопився, подав їй руку і довів її до крісел.

Я стояв проти неї. Ми довго мовчали; її великі очі, сповнені невимовної смутку, здавалося, шукали в моїх щось схоже на надію; її бліді губи марно намагалися посміхнутися; її ніжні руки, складені на колінах, були так худі і прозорі, що мені стало шкода її.

- Княжна, - сказав я, - ви знаєте, що я над вами сміявся? .. Ви повинні зневажати мене.

На її щоках з'явився хворобливий рум'янець.

Я продовжував:

- Слідчо, ви мене любити не можете ...

Вона відвернулася, сперлася на стіл, закрила очі рукою, і мені здалося, що в них блиснули сльози.

- Боже мій! - промовила вона пошепки.

Це ставало нестерпно: ще хвилина, і я б впав до ніг її.

- Отже, ви самі бачите, - сказав я скільки міг твердим голосом і з вимушеною усмішкою, - ви самі бачите, що я не можу на вас одружуватися, якщо б ви навіть цього тепер хотіли, то скоро б покаялися. Моя розмова з вашої матінкою примусив мене порозумітися з вами так відверто і так грубо; я сподіваюся, що вона в омані: вам легко її переконати. Ви бачите, я граю в ваших очах саму жалюгідну і бридку роль, і навіть в цьому зізнаюся; ось все, що я можу для вас зробити. Яке б ви погане думку про мене ні мали, я йому скоряюся ... Бачте, я перед вами низький. Чи не правда, якщо навіть ви мене і любили, то з цієї хвилини зневажаєте?

Вона обернулася до мене бліда, як мармур, тільки очі її чудово виблискували.

- Я вас ненавиджу ... - сказала вона.

Я подякував, вклонився шанобливо і вийшов.

Через годину кур'єрська трійка мчала мене з Кисловодська. За кілька верст до Єсентуки я дізнався поблизу дороги труп мого лихого коня; сідло було знято - ймовірно, проїжджих козаком, - і замість сідла на спині його сиділи два ворона. Я зітхнув і відвернувся ...

І тепер, тут, в цій нудною фортеці, я часто, пробігаючи думкою минуле. задаюся питанням: чому я не хотів ступити на цей шлях, відкритий мені долею, де мене чекали тихі радощі і спокій душевний? .. Ні, я б не ужився з цією частиною! Я, як матрос, народжений і виріс на палубі розбійницького брига: його душа зжилася з бурями і битвами, і, викинутий на берег, він сумує і тужить, як не мані його тінистий гай, як не світи йому мирне сонце; він ходить собі цілий день по прибережному піску, прислухається до одноманітного нарікання набігаючих хвиль і вдивляється в туманну далечінь: чи не майне там на блідій рисі, яка відділяє синю пучину від сірих хмаринок, бажаний вітрило, спочатку подібний крила морської чайки, але мало-помалу відділяється від піни валунів і рівним бігом наближається до пустельної пристані ...