Останньою до людини повертається пам'ять. Але, повернувшись, вона робить життя нестерпним, бо пам'ять вириває людину з пекла, в якому вона живе, нагадуючи, що існує й інший світ.
Приходить воскресіння людини, але водночас закінчується перерва і треба знову повертатися до шахти – на смерть. На героїв Шаламова чекає лише смерть. «Спеціальна інструкція свідчить: знищити, не дозволити залишитися живими» («Ліда»).
На запитання «чому люди продовжують жити в нелюдських умовах?», чому лише одиниці кінчають життя самогубством, Шаламов дає дві відповіді. Одних, небагатьох, підтримує віра в Бога. З глибокою симпатією, але й з деяким подивом перед явищем йому незрозумілим, незрозумілим, розповідає він про ув'язненого-священика, який молиться в лісі («День відпочинку»), про іншого священика, якого - як рідкісний виняток - покликали сповідати вмираючу (« Тітка Поля»), про німецького пастора («Апостол Павло»). Справжня віра, що полегшує страждання і дозволяє жити в таборі - явище не часто.
Більшість ув'язнених продовжує жити, бо сподівається. Саме надія підтримує вогник життя, що ледве теплиться, у колимських в'язнів. Шаламов бачить у надії зло, бо дуже часто смерть краща за життя в пеклі.

«Надія для арештанта завжди кайдани. – пише Шаламов. - Надія завжди несвобода. Людина, яка сподівається на щось, змінює свою поведінку, частіше кривить душею, ніж людина, яка не має надії» («Житіє інженера Кіпреєва»). Підтримуючи волю до життя, надія обеззброює людину, позбавляє можливості гідно померти. Перед лицем неминучої смерті надія стає союзницею катів.

Відкидаючи надію, Шаламов протиставляє їй волю свободи. Неприборкана любов не до абстрактної свободи, а до індивідуальної свободи людини. Цій темі присвячено одне з найкращих оповідань Шаламова – «Останній бій майора Пугачова». В оповіданні майор Пугачов біжить із німецького полону, але, потрапивши до своїх, заарештовується і вирушає на Колиму. Шаламов дає герою оповідання символічне ім'я - Пугачова, вождя селянської війни, яка вразила Росію у XVIII столітті. В «Останньому бою майора Пугачова» письменник розповідає історію людей, які вирішили бути вільними чи померти зі зброєю в руках.

Важливе місце у «Колимських оповіданнях» займають карні злочинці, «блатні». Шаламов навіть написав дослідження з цієї теми - «Нариси злочинного світу», у якому він намагався поринути у психологію «блатних».

Зіткнувшись у таборі з живими професійними злочинцями, Шаламов зрозумів, як помилявся Горький та інші російські письменники, які побачили в карних злочинцях бунтарів, романтиків, які відкидали сіре, міщанське життя.

У цілій серії оповідань - «На представку», «Заклинач змій», «Біль», в «Нарисах злочинного світу» Варлам Тихонович показує блатних – людей, які втратили все людське – грабуючими, вбиваючими, насильницькими так само спокійно та природно, як інші люди сплять і їдять. Письменник наполягає на тому, що карним злочинцям чужі всі почуття. «Табір – це дно життя. – пише Шаламов. – «Злочинний світ» – це не дно дна. Це зовсім, зовсім інше, нелюдське».

При цьому, зауважує Шаламов, слід розрізняти людину, яка вкрала щось, хулігана та злодія, члена «злочинного світу». Людина може вбивати і красти і бути блатарем. «Будь-який вбивця, будь-який хуліган, - стверджує Шаламов, - ніщо в порівнянні зі злодієм. Злодій теж убивця і хуліган плюс ще щось таке, чому майже немає імені людською мовою».

Ненавидячи карних злочинців, не знаходячи їм жодного слова поблажливості, Варлам Шаламов показує особливість злодійського світу. Це єдина організована сила в таборах. Їхня організованість, їхня згуртованість виглядають особливо переконливо на тлі повної роз'єднаності всіх інших ув'язнених. Пов'язані строгим злодійським «законом», блатні почуваються у в'язниці та таборі вдома, почуваються господарями. Не тільки їхня нещадність, а й їхня згуртованість дає їм силу. Цієї сили боїться і начальство.

Криміналісти та начальство – це дві сили табірного світу. Вони тут удома. Начальство таке ж жорстоке, нещадне і таке ж розбещене, як і кримінальники. Шаламов показує низку карних злочинців - тих, хто вбиває за светр, вбиває для того, щоб не їхати в табір, але залишитися у в'язниці. І поряд таку ж галерею начальників різних рівнів - від полковника Гараніна, який підписує списки розстріляних, до садиста інженера Кисельова, який власноруч ламає кістки в'язням.

agunovskij.ucoz.ru ›index…tikhonovich_shalamov…107
«У мистецтві існує закон „все чи нічого“, настільки зараз популярний у кібернетиці. Іншими словами, немає віршів менш кваліфікованих та більш кваліфікованих. Є вірші та не вірші. Це розподіл правильніше, ніж розподіл на поетів і поетів». Вперше в окремому виданні зібрано теоретичні роботи Шаламова, присвячені літературі. У тому числі знаменита теорія "нової прози", що діагностує смерть роману, на зміну якому приходить, на думку Шаламова, коротка проза документа, вірніше "проза, вистраждана як документ". У цьому збірнику Шаламов постає як дослідник літератури, теоретизирующий як чужий, а й свій власний літературний досвід.

Мені не сказати, якою межею
Я зрушений з місця - за межу,
Де я так мало, мало стою,
Що просто жити не може.

Тут - не людське, тут - Господнє,
Інакше як, інакше хто
Напише листи Джіоконде,
Засуне ножик під пальто.

І на очах царя Івана
Виблисне наточеним ножем,
І ті штучні рани
Мистецтва будуть кордоном.

І перед лицем моєї Мадонни
Я плачу, зовсім не соромлячись,
Я ховаю голову в долоні,
Чого не робив зроду.

Я в себе прошу пробачення
За те, що зрозумів тільки тут,
Що ці сльози – очищення,
Їх також "катарсис" звуть.

Літературні есе Варлама Шаламова, які вперше вийшли окремим томом, здатні повністю змінити його образ у свідомості читачів. Худа змучена людина у шапці-вушанці (півжиття таборів, невеликий томик пронизливої ​​табірної прози та психоневрологічний інтернат у фіналі) раптом поправляє краватку, опиняючись інтелектуалом, ерудитом, блискучим літературознавцем, іронічним критиком. Провівши багато років У повній ізоляції від культурного простору, Шаламов дивним чином виходить в авангард літературних суперечок свого часу: він міркує про антиутопію Хакслі, посилається на французьких сюрреалістів, продовжує ідеї Якобсона і розуміється на структуралізмі.

Повернувшись із табору, Шаламов був вкрай незадоволений станом сучасного літературознавства, особливо науки про вірші: не розумів, чому у віршуванні не введено і не розроблено таке важливе поняття, як поетична інтонація, яка дозволяє відрізнити вірші від невіршів. Класичним прикладом "інтонаційного плагіату" Шаламов, наприклад, вважав "Реквієм" Ахматової, оголошений Чуковським її головним внеском у російську поезію, але написаний в інтонаціях раннього Кузміна. Великий блок робіт з теорії віршування, над якими Шаламов працював кілька років, так і залишився незатребуваним.

Втім, найнесподіванішим у книзі є загублена десь у розділі теорії прози авторецензія "Моя проза". Перетворивши свій людський табірний досвід на літературний досвід, Шаламов робить наступний крок — він піддає власні твори і власний творчий метод відстороненому літературознавчому аналізу. У Шаламова-письменника, який дивиться на Шаламова-табірника, вдивляється Шаламов-літературознавець. У риториці німецького філософа Теодора Адорно це можна було б назвати «літературознавством після Освенциму».

Шаламов про структуралізм

Російський письменник. Народився у сім'ї священика. Спогади про батьків, враження дитинства та юності втілилися згодом у автобіографічній прозі Четверта Вологда (1971).

У 1914 вступив до гімназії, в 1923 закінчив вологодську школу 2-го ступеня. У 1924 виїхав з Вологди і влаштувався працювати дубильником на шкіряному заводі м. Кунцево Московської обл. У 1926 році вступив до МДУ на факультет радянського права.

У цей час Шаламов писав вірші, брав участь у роботі літературних гуртків, відвідував літературний семінар О. Бріка, різноманітні поетичні вечори та диспути. Прагнув брати активну участь у суспільному житті країни. Встановив зв'язок із троцькістською організацією МДУ, брав участь у демонстрації опозиції до 10-річчя Жовтня під гаслами «Геть Сталіна!» 19 лютого 1929 року був заарештований. В автобіографічній прозі Вішерський антироман (1970–1971, не завершено) написав: «Цей день і годину я вважаю початком свого життя – першим справжнім випробуванням у жорстких умовах».

Шаламов був засуджений до трьох років, які провів на північному Уралі у Вішерському таборі. У 1931 р. був звільнений і відновлений у правах. До 1932 працював на будівництві хімкомбінату в Березниках, потім повернувся до Москви. До 1937 року працював журналістом у журналах «За ударництво», «За оволодіння технікою», «За промислові кадри». У 1936 році відбулася його перша публікація – розповідь Три смерті доктора Аустіно було надруковано в журналі «Жовтень».

12 січня 1937 р. Шаламов був заарештований «за контрреволюційну троцькістську діяльність» і засуджений на 5 років ув'язнення в таборах з використанням на фізичних роботах. Він уже перебував у слідчому ізоляторі, коли в журналі «Літературний сучасник» вийшла його розповідь Пава та дерево. Наступна публікація Шаламова (вірші у журналі «Прапор») відбулася 1957 року.

Шаламов працював у вибоях золотої копальні в Магадані, потім, будучи засуджений на новий термін, потрапив на земляні роботи, у 1940–1942 працював у вугільному вибої, у 1942–1943 на штрафному копальні в Джелгалі. У 1943 отримав новий 10-річний термін «за антирадянську агітацію», працював у шахті та лісорубом, намагався втекти, після чого опинився на штрафній зоні.

Життя Шаламову врятував лікар А.М.Пантюхов, який направив його на курси фельдшера при лікарні для ув'язнених. Після закінчення курсів Шаламов працював у хірургічному відділенні цієї лікарні та фельдшером у селищі лісорубів. У 1949 Шаламов почав писати вірші, що склали збірку Колимські зошити (1937-1956). Збірка складається з 6 розділів, озаглавлених Шаламовим Синій зошит, Сумка листоноші, Особисто і довірливо, Златі гори, Кіпр, Високі широти.

У віршах Шаламов вважав себе «повпредом» ув'язнених, гімном яких став вірш Тост за річку Аян-урях. Згодом дослідники творчості Шаламова відзначали його прагнення показати у віршах духовну силу людини, здатної навіть в умовах табору думати про кохання та вірність, про добро і зло, про історію та мистецтво. Важливим поетичним чином Шаламова є стланник – колимська рослина, яка виживає за суворих умов. Наскрізна тема його віршів – відносини людини та природи (Словослів'я собакам, Балада про лосеня та ін.). Поезія Шаламова пронизана біблійними мотивами. Одним із головних творів Шаламов вважав поему Авакум у Пустозерську, в якій, згідно з авторським коментарем, «історичний образ пов'язаний і з пейзажем, і з особливостями авторської біографії».

У 1951 Шаламов був звільнений з табору, але ще протягом двох років йому було заборонено залишати Колиму, він працював фельдшером лагпункту і поїхав лише в 1953 році. Його родина розпалася, доросла дочка не знала батька. Здоров'я було підірвано, він був позбавлений права жити у Москві. Шаламову вдалося влаштуватися на роботу агентом із постачання на торфорозробках у сел. Туркмен Калінінської обл. У 1954 розпочав роботу над оповіданнями, що склали збірку Колимські оповідання (1954–1973). Ця головна праця життя Шаламова включає шість збірок оповідань і нарисів - Колимські оповідання, Лівий берег, Артист лопати, Нариси злочинного світу, Воскресіння модрини, Рукавичка, або КР-2. Усі розповіді мають документальну основу, у яких присутній автор – або під власним прізвищем, або званий Андрєєвим, Голубєвим, Крістом. Однак ці твори не зводяться до табірних спогадів. Шаламов вважав неприпустимим відступати від фактів в описі життєвого середовища, в якому відбувається дія, але внутрішній світ героїв створювався не документальними, а художніми засобами. Стиль письменника підкреслено антипатетичний: страшний життєвий матеріал вимагав, щоб прозаїк втілював його без декламації. Проза Шаламова трагедійна за своєю природою, незважаючи на наявність у ній нечисленних сатиричних образів. Автор не раз говорив і про сповідальний характер Колимських оповідань. Свою оповідальну манеру він називав «новою прозою», наголошуючи, що йому «важливо воскресити почуття, необхідні надзвичайні нові подробиці, описи по-новому, щоб змусити повірити в розповідь, у решту не як в інформацію, а як у відкриту серцеву рану» . Табірний світ постає у Колимських оповіданнях як світ ірраціональний.

Шаламов заперечував потребу страждання. Він переконався в тому, що в безодні страждання відбувається не очищення, а розбещення людських душ. У листі до А.І.Солженіцину він писав: «Табір – негативна школа з першого до останнього дня для будь-кого».

У 1956 році Шаламов був реабілітований і переїхав до Москви. У 1957 став позаштатним кореспондентом журналу "Москва", тоді ж були опубліковані його вірші. У 1961 вийшла книга його віршів Огниво. У 1979 у тяжкому стані був поміщений в пансіонат для інвалідів та людей похилого віку. Втратив зір і слух, важко рухався.

Книги віршів Шаламова виходили у СРСР 1972 і 1977. Колимські оповідання видано Лондоні (1978, російською мовою), у Парижі (1980–1982, французькою мовою), у Нью-Йорку (1981–1982, англійською). Після їхньої публікації до Шаламова прийшла світова популярність. У 1980 році французьке відділення Пен-клубу нагородило його Премією свободи.

Життя та творчість.

Варлам Тихонович Шаламов(5 червня (18 червня) 1907 – 17 січня 1982) – російський прозаїк та поет радянського часу. Творець одного з літературних циклів про радянські табори.

Варлам Шаламов народився 5 червня (18 червня) 1907 року в Вологді в сім'ї священика Тихона Миколайовича Шаламова. Мати Варлама Шаламова, Надія Олександрівна, була домогосподаркою. 1914 року вступив до гімназії, але завершував середню освіту вже після революції. У 1923 році, після закінчення вологодської школи 2-го ступеня, приїхав до Москви, працював два роки дубильником на шкіряному заводі в Кунцеві. З 1926 до 1929 р. навчався на факультеті радянського права МДУ.

У своїй автобіографічній повісті про дитинство та юність «Четверта Вологда» Шаламов розповів, як формувалися його переконання, як зміцнювалася його жага до справедливості та рішучості боротися за неї. Юнацьким його ідеалом стають народовольці - жертовність їхнього подвигу, героїзм опору всієї сили самодержавної держави. Вже в дитинстві дається взнаки художня обдарованість хлопчика - він пристрасно читає і «програє» для себе всі книги - від Дюма до Канта.

Репресії

19 лютого 1929 року Шаламова було заарештовано за участь у підпільній троцькістській групі та поширення доповнення до «Заповіту Леніна». У позасудовому порядку як «соціально-небезпечний елемент» було засуджено до трьох років таборів. Відбував покарання у Вішерському таборі (Північний Урал). У 1932 році Шаламов повертається до Москви, працює у відомчих журналах, друкує статті, нариси, фейлетони.

У січні 1937 року Шаламова знову заарештували за "контрреволюційну троцькістську діяльність". Він був засуджений до п'яти років таборів і провів цей термін на Колимі (СВІТЛ). Шаламов пройшов золоті копальні, тайгові відрядження, працював на копальнях «Партизан», Чорне озеро, Аркагала, Джелгала, кілька разів опинявся на лікарняному ліжку через важкі умови Колими. 22 червня 1943 його повторно засудили на десять років за антирадянську агітацію, що складалася - за словами самого письменника - в тому, що він назвав Буніна російським класиком.

«…я був засуджений під час війни за заяву, що Бунін - російський класик».

В 1951 Шаламов був звільнений з табору, але спочатку не міг повернутися до Москви. З 1946 року, закінчивши восьмимісячні фельдшерські курси, почав працювати у Центральній лікарні для ув'язнених на лівому березі Колими у селищі Дебін та на лісовому відрядженні лісорубів до 1953 року. Своєю кар'єрою фельдшера Шаламов завдячує лікарю А. М. Пантюхову, який, ризикуючи кар'єрою лікаря-в'язня, особисто рекомендував Шаламова на курси фельдшерів. Потім жив у Калінінській області, працював у Решетніковому. Результатами репресій стали розпад сім'ї та підірване здоров'я. 1956 року після реабілітації повернувся до Москви.

Творчість, участь у культурному житті

В 1932 Шаламов повернувся до Москви після першого терміну і почав друкуватися в московських виданнях як журналіст. Також він опублікував кілька оповідань. Одна з перших великих публікацій - оповідання "Три смерті доктора Аустіно" - в журналі "Жовтень" (1936).

У 1949 році на ключі Дускання він уперше на Колимі, будучи ув'язненим, почав записувати свої вірші.

Після звільнення 1951 року Шаламов повернувся до літературної діяльності. Однак із Колими він виїхати не міг. Лише у листопаді 1953 року було отримано дозвіл на виїзд. Шаламов приїжджає до Москви на два дні, зустрічається з Пастернаком, з дружиною та донькою. Однак жити у великих містах йому не можна, і він поїхав до Калінінської області, де працював майстром на торфорозробках, агентом із постачання. І весь цей час він одержимо писав одну з головних своїх праць - Колимські оповідання. Письменник створював "Колимські оповідання" з 1954 по 1973 рік. Окремим виданням вони вийшли у Лондоні 1978 року. У СРСР переважно опубліковані в 1988-1990 роках. Сам письменник ділив свої оповідання на шість циклів: «Колимські оповідання», «Лівий берег», «Артист лопати», а також «Нариси злочинного світу», «Воскресіння модрини» та «Рукавичка, або КР-2». Цілком вони зібрані у двотомнику «Колимські оповідання» у 1992 році в серії «Хресна дорога Росії» видавництва «Радянська Росія».

У 1962 році він писав А. І. Солженіцину:

«Пам'ятайте, найголовніше: табір – негативна школа з першого до останнього дня для будь-кого. Людині - ні начальнику, ні арештанту не треба її бачити. Але вже якщо ти його бачив - треба сказати правду, як би вона не була страшна ... Зі свого боку я давно вирішив, що все життя я присвятю саме цій правді ».

Він зустрічався з Б. Л. Пастернаком, який високо відгукувався про вірші Шаламова. Пізніше після того, як уряд змусив Пастернака відмовитися прийняти Нобелівську премію, їх шляхи розійшлися.

Завершив збірку поезій «Колимські зошити» (1937-1956).

…Пан Солженіцин, я охоче приймаю Ваш похоронний жарт щодо моєї смерті. З важливим почуттям і з гордістю вважаю себе першою жертвою холодної війни, що загинула від Вашої руки.

(З ненадісланого листа В. Т. Шаламова А. І. Солженіцину)

З 1956 Шаламов жив у Москві, спочатку на Гоголівському бульварі, з кінця 1950-х - в одному з письменницьких дерев'яних будинків-котеджів на Хорошівському шосе (д. 10), з 1972 - на Василівській вулиці (д. 2, корпус 6 ). Друкувався в журналах «Юність», «Прапор», «Москва», багато спілкувався з М. Я. Мандельштам, О. В. Івінської, А. І. Солженіцин (відносини з яким надалі перейшли у форму полеміки); частим гостем був у будинку відомого філолога В. Н. Клюєвої (вулиця Арбат, 35). І в прозі, і в віршах Шаламова (збірка «Кресало», 1961, «Шелест листя», 1964, «Дорога і доля», 1967, та ін), що висловили тяжкий досвід сталінських таборів, звучить і тема Москви (віршований збірник « Московські хмари», 1972). У 1960-х познайомився з А. А. Галичем.

З 1973 і до 1979 року, коли Шаламов переїхав жити до Будинку інвалідів та літніх людей, він вів робочі зошити, розбір та публікацію яких продовжує досі І. П. Сиротинська, якій В. Т. Шаламов передав права на всі свої рукописи та твори.

Російського поета та письменника, в'язня сталінських таборів Варлама Тихоновича Шаламова критики називають "Достоєвським ХХ століття". Він півжиття провів за колючим дротом колимських таборів - і лише дивом уникнув смерті. Пізніше прийшли і реабілітація, і слава, і недовга міжнародна популярність, і Премія свободи французького Пен-клубу... і самотня смерть усіма забутої людини... радянської історії. У "Колимських оповіданнях" з приголомшливою ясністю та правдивістю автор описує табірний досвід, досвід існування в умовах, не сумісних із людським життям. Сила таланту Шаламова в тому, що він змушує вірити в розповідь "не як інформацію, а як відкриту серцеву рану".

Останні роки

Останні три роки життя тяжкохворої Шаламов провів у Будинку інвалідів та літніх людей Літфонду (в Тушині). Тим не менш, і там він продовжував писати вірші. Напевно, остання публікація Шаламова відбулася в паризькому журналі «Вісник РХД» № 133, 1981. У 1981 році французьке відділення Пен-клубу нагородило Шаламова премією Свободи.

15 січня 1982 року Шаламова після поверхового обстеження медичною комісією перевели до інтернату для психохроніків. Під час транспортування Шаламов застудився, захворів на пневмонію і помер 17 січня 1982 року.

«Певну роль у цьому перекладі відіграв і той галас, який зчинила навколо нього з другої половини 1981 року група його доброзичливців. Були серед них, звичайно, і люди справді добрі, були й клопотали з користі, із пристрасті до сенсації. Адже саме з них у Варлама Тихоновича виявились дві посмертні „дружини“, які з натовпом свідків брали в облогу офіційні інстанції. Бідолашна, беззахисна його старість стала предметом шоу».

Незважаючи на той факт, що Шаламов все життя був невіруючим, Є.Захарова - одна з тих, що знаходилися поряд з Шаламовим, останній рік його життя наполягла на його відспівуванні. Відспівував Варлама Шаламова прот. Олександр Куликов, нині настоятель храму Св. Миколи у Кленниках (Маросійка).

Шаламова поховано на Кунцевському цвинтарі в Москві. На похороні були присутні близько 150 осіб. А. Морозов та Ф. Сучков прочитали вірші Шаламова.

Він розпочинав свій творчий шлях із написання віршів. Став відомий завдяки публіцистичному циклу, присвяченому життю ув'язнених. Біографія Шаламова відбито у його творчості, насамперед у книгах «Кілька моїх життів», «Четверта Вологда». Збірка, яка принесла письменнику світову популярність, - «Колимські оповідання».

Щоб дізнатися більше про біографії Шаламова, слід, звичайно, ознайомитися з його книгами. А саме прочитати «Колимські оповідання», «Четверту Вологду», збірку поезій «Колимські зошити». У цій статті наведено основні факти з біографії Шаламова.

Син священика

На дитинство та юність майбутнього письменника довелося і щасливий час, і трагічний. Доля Шаламова не шкодувала. Але попри все він до останніх днів свого життя залишався людиною.

Шаламов Варлам Тихонович народився 1907 року, в сім'ї спадкового священнослужителя. Він добре пам'ятав Першу світову війну. Спогади дитинства відбито у вищезгаданій книзі «Кілька моїх життів». Обидва брати Шаламова були на війні. Один із них загинув. Після його смерті батько осліп. Тихін Шаламов пережив старшого сина цілих тринадцять років.

Ранні роки

Сім'я була дружною, із міцними сімейними традиціями. Писати вірші Варлам Шаламов почав дуже рано. Батько підтримував у сина любов до літератури. Проте невдовзі батьківської бібліотеки хлопчику стало замало.

Юнацьким ідеалом Шаламова стали народовольці. Він захоплювався їхньою жертовністю, героїзмом, що виявляється у опорі могутності самодержавної держави. Варто сказати, що вже в ранні роки майбутній письменник демонстрував дивовижну обдарованість. В одній із книг Шаламов сказав, що безграмотним не пам'ятає себе. Читати він навчився у три роки.

У підлітковому віці його найбільше залучали пригодницькі твори Дюма. Пізніше діапазон літератури, що викликає у майбутньому прозаїку невгамовний інтерес, напрочуд розширився. Він почав читати все: починаючи від Дюма, закінчуючи Кантом.

Роки навчання

1914 року Шаламов вступив до гімназії. Завершити середню освіту йому вдалося лише після революції. Через десять років після вступу до гімназії майбутній письменник переїхав до столиці. У Москві він два роки працював дубильником на кунцевському заводі. А 1926 року вступив до МДУ, на факультет радянського права.

Подаючи документи до університету, Шаламов приховав своє соціальне походження. Він не вказав, що належить до сім'ї, де чоловіки з покоління в покоління були священиками. За що й виключили.

Перший висновок

Перший арешт Варлама Шаламова відбувся у лютому 1929 року. Молодого поета було затримано під час облави підпільної друкарні. Після цієї події до Шаламова було прикріплено ярлик «соціально небезпечний елемент». Наступні три роки він провів у таборах. Цей період Шаламов працював на будівництві хімкомбінату під керівництвом людини, яка згодом стала начальником колимського "Дальстрою".

Другий арешт

В 1931 Шаламов був звільнений з виправно-трудового табору. Деякий час він працював у профспілкових журналах «За оволодіння технікою» та «За ударництво». У 1936 році опублікував перший прозовий твір «Три смерті доктора Аустіно».

На 1937 припала нова хвиля репресій. Не минула вона і Варлама Шаламова. Письменника було заарештовано за контрреволюційну троцькістську діяльність. Шаламова знову помістили до Бутирської в'язниці, він був засуджений до п'яти років. На початку серпня його з великою партією ув'язнених на пароплаві відправили до Магадану. Протягом року він працював у золотодобувних вибоях.

Термін Шаламова було збільшено у грудні 1938 року. Його заарештували за табірною справою юристів. З 1939 року він працював на копальні «Чорна річка», а також у вугільних вибоях. У «Колимських оповіданнях» Шаламов не тільки розповів про побут ув'язнених, а й розповів про душевний стан людини, яка тривалий час позбавлена ​​волі.

Життя ув'язнених у творах Шаламова

Головні складові існування зека - безсоння, голод, холод. У такій ситуації не зав'язувалася жодна дружба. На думку Шаламова, прихильність, взаємну повагу могли бути закладені лише на свободі. У таборі людина позбавлялася всього людського, у ньому залишалися лише злість, недовіра та брехня.

Велике поширення мали доноси у таборах. Вони мали місце і на волі. Другий термін Шаламова закінчувався 1942 року. Але його не звільнили: вийшла ухвала, згідно з якою ув'язнені повинні були перебувати в таборі до закінчення війни. У травні 1943 року Шаламова було заарештовано. Причиною його нещастя цього разу стала похвала на адресу письменника Івана Буніна. Заарештований Шаламов був за доносом солагерників. Через місяць засуджений до десяти років ув'язнення.

Фельдшер

У 1943 році Шаламов потрапив під категорію так званих доходяг - зеків, що знаходяться на останній стадії фізичного виснаження. У цьому стані він потрапив до табірної лікарні, після виписки працював кілька років на копальні «Спокійний».

До лікарні Шаламов попадав кілька разів. Так, 1946 його госпіталізували з підозрою на дизентерію. Завдяки одному з лікарів Шаламов після одужання був направлений на курси фельдшерів до лікарні, розташованої за двадцять три кілометри від Магадана. Після закінчення навчання він працював у хірургічному відділенні. Фельдшером він працював ще кілька років після визволення.

Термін ув'язнення було закінчено 1951 року. Приблизно тим часом Шаламов відправив Борису Пастернаку збірку своїх віршів. 1953 року, повернувшись до Москви, Шаламов зустрівся з родичами. Пастернак допоміг йому встановити контакти у літературному світі. 1954 року Варлам Шаламов розпочав роботу над «Колимськими оповіданнями».

сім'я

У середині п'ятдесятих Шаламов розлучився з Галиною Гудзь, шлюб із якою був укладений у 1932 році. Письменник був одружений двічі. У 1956 він одружився з Ольгою Неклюдовою. У першому шлюбі у прозаїка народилася донька Олена. З Неклюдової – дитячою письменницею – Шаламов розлучився у 1965 році. У цьому шлюбі дітей не було. У Неклюдової був син, який згодом став відомим фольклористом.

Останні роки

Біографія Шаламова включає двадцять років таборів. Перебування в ув'язненні не пройшло безслідно. Наприкінці п'ятдесятих він переніс тяжке захворювання, тривалий час лікувався у Боткінській лікарні. Після одужання видав збірку поезій «Кресало». А через три роки – «Шелесті листя».

Наприкінці 70-х письменник почав різко втрачати слух, зір, здатність до координації рухів. У 1979 Шаламова направили в пансіонат для людей похилого віку та інвалідів. Через два роки він переніс інсульт. В 1982 Шаламов був обстежений, в результаті чого переведений в інтернат для психохроніків. Однак під час транспортування автор «Колимських оповідань» застудився, захворів на пневмонію. Помер Шаламов Варлам Тихонович 17 січня 1982 року. Похований на Кунцевському цвинтарі. На могилі письменника згодом встановили пам'ятник скульптора Федота Сучкова.

Творчість Шаламова

Вище згадано знайомство героя сьогоднішньої статті з автором «Доктора Живаго». Вірші Варлама Шаламова Пастернак високо цінував. Поетів пов'язувала багаторічна дружба. Однак після того, як Пастернак відмовився від Нобелівської премії, їх шляхи розійшлися.

Серед поетичних збірок, створених Варламом Шаламовим, окрім вищезгаданих, варто назвати також "Московські хмари", "Точку кипіння", цикл "Дорога та доля". У «Колимські зошити» увійшло шість віршів та поем. До прозових творів Варламова Шаламова відносяться антироман «Вішера» та повість «Федор Раскольников». 2005 року на екрани вийшов фільм, знятий за мотивами «Колимських оповідань». Творчості та біографії Шаламова присвячено кілька документальних кінострічок.

"Колимські оповідання" вперше були опубліковані на Заході. Наступного разу цю збірку опублікували через чотири роки у Лондоні. І перше, і друге видання «Колимських оповідань» Шаламова було здійснено проти його волі. За життя письменника жодного з його творів, присвячених ГУЛАГу, не вийшло.

«Колимські оповідання»

Твори Шаламова просякнуті реалістичністю, незламною мужністю. Кожна з історій, включених до «Колимських оповідань», є достовірною. Збірка розповідає про життя, яке довелося пережити величезній кількості людей. І лише одиниці з них (Варлам Шаламов, Олександр Солженіцин) змогли, знайшли в собі сили розповісти читачам про безжальні сталінські табори.

У «Колимських оповіданнях» Шаламов порушив основне моральне питання радянської доби. Письменник розкрив ключову проблему того часу, а саме протистояння особистості тоталітарній державі, яка не щадить людських доль. Зробив він це у вигляді зображення побуту ув'язнених.

Герої оповідань – люди, заслані до таборів. Але Шаламов не тільки розповів про суворі, нелюдські, несправедливі покарання, якими вони піддавалися. Він показав, на кого перетворюється людина внаслідок тривалого ув'язнення. У оповіданні «Сухим пайком» цю тему розкрито особливо яскраво. Автор розповів про те, наскільки гніть держави пригнічує особистість, розчиняє її душу.

В обстановці постійного голоду, холоду люди перетворюються на звірів. Вони вже нічого не розуміють. Вони бажають лише тепла та їжі. Головними цінностями стають елементарні речі. Ув'язненим керує тупа і обмежена жага до життя. Сам автор стверджував, що "Колимські оповідання" - це спроба вирішити якісь важливі моральні питання, які просто не можуть бути вирішені на будь-якому іншому матеріалі.

Варлам Тихонович Шаламов(5 червня 1907 – 17 січня 1982 року) – російський прозаїк та поет радянського часу. Творець одного з літературних циклів про радянські табори.

Біографія
Сім'я, дитинство, юність
Варлам Шаламовнародився 5 червня (18 червня) 1907 р. у Вологді в сім'ї священика Тихона Миколайовича Шаламова, проповідника на Алеутських островах. Мати Варлама Шаламова, Надія Олександрівна, була домогосподаркою. 1914 року вступив до гімназії, але завершував середню освіту вже після революції. У 1924 році, після закінчення вологодської школи 2-го ступеня, приїхав до Москви, працював два роки дубильником на шкіряному заводі в Кунцеві. З 1926 по 1928 р. навчався на факультеті радянського права МДУ, потім був виключений "за приховування соціального походження" (вказав, що батько - інвалід, не вказавши, що він священик).
У своїй автобіографічній повісті про дитинство та юність «Четверта Вологда» Шаламов розповів, як складалися його переконання, як зміцнювалася його жага до справедливості та рішучості боротися за неї. Юнацьким його ідеалом стають народовольці - жертовність їхнього подвигу, героїзм опору всієї сили самодержавної держави. Вже в дитинстві дається взнаки художня обдарованість хлопчика - він пристрасно читає і «програє» для себе всі книги - від Дюма до Канта.
Репресії
19 лютого 1929 року Шаламовбув заарештований за участь у підпільній троцькістській групі та за поширення доповнення до «Заповіту Леніна». У позасудовому порядку як «соціально-небезпечний елемент» було засуджено до трьох років таборів. Відбував покарання у Вішерському таборі (Північний Урал). 1932 року Шаламов повернувся до Москви, працював у відомчих журналах, друкував статті, нариси, фейлетони.
У січні 1937 року Шаламовазнову заарештували за "контрреволюційну троцькістську діяльність". Він був засуджений до п'яти років таборів і провів цей термін на Колимі (СВІТЛ). Шаламов пройшов таємні «відрядження», працював на копальнях «Партизан», «Чорне озеро», Аркагала, Джелгала, кілька разів опинявся на лікарняному ліжку через важкі умови Колими. Як писав Шаламов згодом:
З першої тюремної хвилини мені було ясно, що жодних помилок в арештах немає, що йде планомірне винищення цілої «соціальної» групи – всіх, хто запам'ятав з російської історії останніх років не те, що слід було запам'ятати.
22 червня 1943 його знову засудили на десять років за антирадянську агітацію, що складалася - за словами самого письменника - в тому, що він назвав І. А. Буніна російським класиком: «…я був засуджений у війну за заяву, що Бунін – російський класик».
1951 року Шаламовбув звільнений з табору, але спочатку було повернутися до Москви. З 1946 року, закінчивши восьмимісячні фельдшерські курси, почав працювати в Центральній лікарні для ув'язнених на лівому березі Колими у селищі Дебін та на лісовому відрядженні лісорубів до 1953 року. Призначенням на посаду фельдшера завдячує лікареві А. М. Пантюхову, який особисто рекомендував Шаламова на курси фельдшерів. Потім жив у Калінінській області, працював у Решетнікові. Результатами репресій стали розпад сім'ї та підірване здоров'я. 1956 року після реабілітації повернувся до Москви.

Творчість
У 1932 році Шаламовповернувся до Москви після першого терміну і почав друкуватись у московських виданнях як журналіст. Опублікував кілька оповідань. Одна з перших великих публікацій - оповідання "Три смерті доктора Аустіно" - в журналі "Жовтень" (1936).
У 1949 році на ключі Дускання він уперше на Колимі, будучи ув'язненим, почав записувати свої вірші.
Після звільнення у 1951 році Шаламовповернувся до літературної діяльності. Однак із Колими він виїхати не міг. Лише у листопаді 1953 року було отримано дозвіл на виїзд. Шаламов приїхав до Москви на два дні, зустрічався з Б. Л. Пастернаком, з дружиною та дочкою. Однак жити у великих містах йому було не можна, і він поїхав до Калінінської області (селище Туркмен, нині Клинський район Московської області), де працював майстром на торфорозробках, агентом із постачання. Весь цей час він писав одну з головних своїх праць - «Колимські оповідання». Письменник створював "Колимські оповідання" з 1954 по 1973 рік. Окремим виданням вони вийшли у Лондоні 1978 року. У СРСР переважно опубліковані в 1988-1990 роках. Сам письменник ділив свої оповідання на шість циклів: «Колимські оповідання», «Лівий берег», «Артист лопати», «Нариси злочинного світу», «Воскресіння модрини» та «Рукавичка, або КР-2». Цілком вони зібрані у двотомнику «Колимські оповідання» у 1992 році в серії «Хресна дорога Росії» видавництва «Радянська Росія».
У 1962 році він писав А. І. Солженіцину:
Пам'ятайте, найголовніше: табір - негативна школа з першого до останнього дня для будь-кого. Людині - ні начальнику, ні арештанту не треба її бачити. Але якщо ти його бачив - треба сказати правду, як би вона не була страшна. Зі свого боку я давно вирішив, що все життя я присвячую саме цій правді.
Він зустрічався з Пастернаком, який високо відгукувався про вірші Шаламова. Пізніше після того, як уряд змусив Пастернака відмовитися прийняти Нобелівську премію, їх шляхи розійшлися.
Завершив збірку поезій «Колимські зошити» (1937-1956).
З 1956 Шаламов жив у Москві, спочатку на Гоголівському бульварі, з кінця 1950-х - в одному з письменницьких дерев'яних будинків-котеджів на Хорошівському шосе (будинок 10), з 1972 - на Василівській вулиці (будинок 2, корпус 6). Друкувався в журналах «Юність», «Прапор», «Москва», спілкувався з М. Я. Мандельштам, О. В. Івінської, А. І. Солженіцин (відносини з яким надалі перейшли у форму полеміки); частим гостем був у будинку філолога В. Н. Клюєвої. І в прозі, і в віршах Шаламова (збірка «Кресало», 1961, «Шелест листя», 1964, «Дорога і доля», 1967, та ін), що висловили тяжкий досвід сталінських таборів, звучить і тема Москви (віршований збірник « Московські хмари», 1972). Займався також віршованими перекладами. У 1960-х познайомився з А. А. Галичем.
У 1973 році прийнятий до Спілки письменників. З 1973-го і до 1979 року, коли Шаламов переїхав жити до Будинку інвалідів та людей похилого віку, він вів робочі зошити, розбір та публікацію яких продовжувала аж до своєї смерті у 2011 році І. П. Сиротинська, якій Шаламов передав права на всі свої рукописи. та твори.
Лист до «Літературної газети»
23 лютого 1972 року «Літературна газета» опублікувала листа Шаламова, в якому, зокрема, говорилося, що «проблематика Колимських оповідань давно знята життям». Основний зміст листа – протест проти публікації його оповідань емігрантськими виданнями «Посів» та «Новий журнал». Цей лист був неоднозначно сприйнятий громадськістю. Багато хто вважав, що він написаний під тиском КДБ, і Шаламов втратив друзів серед колишніх таборників. Учасник дисидентського руху Петро Якір висловив у 24-му випуску «Хроніки поточних подій» «жалість через обставини», які змусили Шаламова підписати цей лист. Сучасні дослідники відзначають, однак, що поява цього листа обумовлена ​​хворобливим процесом розходження Шаламова з літературними колами і почуттям безсилля від неможливості зробити свою головну роботу доступною широкому колу читачів на Батьківщині.
Ймовірно, що у листі Шаламова треба шукати підтекст. …там використано типово більшовицький викривальний епітет «смердючі» стосовно емігрантських видань, що саме по собі вражає, адже «нюхові» характеристики, як метафоричні, так і буквальні, у прозі Шаламова зустрічаються рідко (у нього був хронічний риніт). Читачам Шаламова слово мало різати око як чужорідне - лексична одиниця, що випирає з тексту, «кістка», підкинута сторожовій частині читачів (редакторам, цензорам), щоб відвернути увагу від справжнього призначення листа - протягнути в офіційний радянський друк першу і останню згадку про «Коли оповіданнях» - разом з їхньою точною назвою. Таким чином, справжньої цільової аудиторії листа повідомляється про те, що така збірка існує: читачів спонукають до думок про те, де її дістати. Прекрасно розуміючи, що ховається за топонімом «Колима», листи, що прочитали лист, запитають: «„Колимські оповідання?“ Де ж?»"

Останні роки
Останні три роки життя тяжкохворого Шаламовпровів у Будинку інвалідів та людей похилого віку Літфонда (в Тушині). Про те, що являв собою будинок інвалідів, можна судити за спогадами Є. Захарової, яка стояла поряд із Шаламовим в останні півроку його життя:
Такого роду заклади - це найстрашніше і безперечне свідчення деформації людської свідомості, яке сталося в нашій країні в XX столітті. Людина виявляється позбавленою як права на гідне життя, а й у гідну смерть.
– Є. Захарова. З виступу на Шаламівських читаннях 2002 р.
Проте і там Варлам Тихонович, У якого була порушена здатність правильно рухатися і виразно артикулювати свою мову, продовжував складати вірші. Восени 1980 року А. А. Морозов якимось неймовірним чином зумів розібрати і записати останні вірші Шаламова. Вони були опубліковані ще за життя Шаламова в паризькому журналі "Вісник РХД" № 133, 1981.
1981 року французьке відділення Пен-клубу нагородило Шаламова премією Свободи.
15 січня 1982 року Шаламова після поверхового обстеження медичною комісією перевели до інтернату для психохроніків. Під час транспортування Шаламов застудився, захворів на пневмонію і помер 17 січня 1982 року.
На думку Сиротинської:
Певну роль у цьому перекладі відіграв і той шум, який здійняла навколо нього з другої половини 1981 група його доброзичливців. Були серед них, звичайно, і люди справді добрі, були й клопотали з користі, із пристрасті до сенсації. Адже саме через них у Варлама Тихоновича виявилися дві посмертні «дружини», які з натовпом свідків облягали офіційні інстанції. Бідолашна, беззахисна його старість стала предметом шоу.
16 червня 2011 року, Є. Захарова, яка була поряд з Варламом Тихоновичем у день його смерті, у своєму виступі на конференції, присвяченій долі та творчості Варлама Шаламова, сказала:
Мені траплялися деякі тексти, в яких згадується, що перед смертю Варлама Тихоновича якісь недобросовісні люди в своїх корисливих інтересах до нього приходили. Це як треба розуміти, в яких корисливих інтересах?! Це інвалідний будинок! Ви знаходитесь всередині картини Босха – без перебільшення, я тому свідок. Це бруд, сморід, напівживі люди, що розкладаються навколо, яка до біса медицина там? Знерухомлений, сліпий, майже глухий, що смикається людина - така от раковина, і всередині неї живе письменник, поет. Іноді кілька людей приходять, годують, поять, миють, за руку тримають, Олександр Анатолійович ще розмовляв і вірші записав. Які тут можуть бути корисливі інтереси? Це взагалі про що? … я наполягаю – це має бути правильно інтерпретовано. Не можна, щоб це залишилося не згадуваним і невідомим.
Незважаючи на той факт, що Шаламоввсе життя був невіруючим, Є. Захарова наполягла на його відспівуванні. Відспівував Варлама Шаламова протоієрей Олександр Куликов, який згодом був настоятелем храму св. Миколи в Кленниках (Маросійка). Поминки по Варламу Тихоновичу організовував філософ С. С. Хоружій.
Шаламова поховано на Кунцевському цвинтарі в Москві. На похороні були присутні близько 150 осіб. А. Морозов та Ф. Сучков прочитали вірші Шаламова.

сім'я
Варлам Шаламовбув двічі одружений. Вперше – на Галині Ігнатівні Гудзь (1909-1956), яка у 1935 народила йому дочку Олену (Шаламова Олена Варламівна, у заміжжі – Янушевська, пом. у 1990). Другим шлюбом (1956-1965) був одружений з Ольгою Сергіївною Неклюдовою (1909-1989), також письменницею, син якої від першого шлюбу (Сергій Юрійович Неклюдов) - відомий російський фольклорист, доктор філологічних наук.

Пам'ять
Астероїд 3408 Шаламов, відкритий 17 серпня 1977 М. С. Чорних, був названий на честь В. Т. Шаламова.
На могилі Шаламова було встановлено пам'ятник роботи його друга Федота Сучкова, який також пройшов через сталінські табори. У червні 2000 року пам'ятник Варламу Шаламову було зруйновано. Невідомі відірвали та забрали бронзову голову, залишивши самотній гранітний постамент. Цей злочин не викликав широкого резонансу і не було розкрито. Завдяки допомозі металургів АТ «Северсталь» (земляків письменника) у 2001 році пам'ятник було відновлено.
З 1991 року діє експозиція у Вологді у Шаламовському будинку - у будівлі, де народився і виріс Шаламов і де зараз розташовується Вологодська обласна картинна галерея. У Шаламівському будинку щороку в дні народження та смерті письменника проводяться вечори пам'яті, а також пройшло вже 5 (1991, 1994, 1997, 2002 та 2007 років) Міжнародних Шаламівських читань (конференцій).
1992 року було відкрито Літературно-краєзнавчий музей у селі Томтор (Республіка Саха (Якутія)), де Шаламов пробув останні два роки (1952-1953) на Колимі.
Шаламову присвячено частину експозиції Музею політичних репресій у селищі Ягідне Магаданської області, створеного в 1994 році місцевим краєзнавцем Іваном Панікаровим.
У 2005 році було створено кімнату-музей В. Шаламова у селищі Дебін, де діяла Центральна лікарня ув'язнених Дальстроя (Севвостлага) і де Шаламов працював у 1946-1951 рр.
21 липня 2007 року меморіал Варлама Шаламова було відкрито в Красновишерську - місті, яке виросло на місці Вішлага, де він відбував свій перший термін.
30 жовтня 2013 року в Москві в будинку №8 по Чистому провулку, де письменник прожив три роки до арешту 1937 року, відкрито меморіальну дошку Варламу Шаламову
20 липня 2012 року на будівлі лікарні п. Дебін (колишня центральна лікарня УСВІТЛ) на Колимі (Ягідницький район Магаданської області) відкрито меморіальну дошку.