Іван Гончаров

«Мільйон мук»

(Критичний етюд)

Горе від розуму , Грибоєдова.- Бенефіс Монахова, листопад, 1871

Як подивитися та подивитися (каже він),
Вік нинішній і вік минулий,
Свіже переказ, а віриться насилу, —

А про свій час виражається так:

Тепервільніше кожен дихає, -

Браніл вашповік я нещадно, -

Служити б радий, — прислуговуватись нудно, —

Натякає він сам. Про «нудьгуючу лінощі, про пусте нудьгу» і помину немає, а ще менше про «пристрасть ніжної», як про науку і заняття. Він любить серйозно, бачачи у Софії майбутню дружину.

Тим часом Чацькому дісталося випити до дна гірку чашу — не знайшовши ні в кому «співчуття живого», і поїхати, забираючи з собою лише «мільйон мук». Ні Онєгін, ні Печорін не вчинили б так нерозумно взагалі, особливо в справі любові і сватання. Але вони вже зблідли і звернулися для нас у кам'яні статуї, а Чацький залишається і залишиться завжди живим за цю свою «дурість». Читач пам'ятає, звичайно, все, що зробив Чацький. Простежимо трохи хід п'єси і постараємося виділити з неї драматичний інтерес комедії, той рух, що йде через усю п'єсу, як невидима, але жива нитка, що сполучає всі частини та особи комедії між собою. Чацький вбігає до Софії, прямо з дорожнього екіпажу, не заїжджаючи до себе, гаряче цілує в неї руку, дивиться їй у вічі, радіє побаченню, сподіваючись знайти відповідь колишньому почуттю — і не знаходить. Його вразили дві зміни: вона надзвичайно погарнішала і охолола до нього — теж надзвичайно. Це його і спантеличило, і засмутило, і трохи дратувало. Даремно він намагається посипати сіллю гумору свою розмову, частково граючи цією своєю силою, чим, звичайно, колись подобався Софії, коли вона його любила, — частково під впливом розчарування і досади. Всім дістається, всіх перебрав він — від батька Софії до Молчаліна — і якими влучними рисами малює він Москву — і скільки цих віршів пішло в живу мову! Але все марно: ніжні спогади, дотепність — ніщо не допомагає. Він терпить від неї одні холодності,поки, їдко зачепивши Молчаліна, він не зачепив за живе та її. Вона вже з прихованою злістю питає його, чи трапилося йому хоч ненароком «добро про когось сказати», і зникає при вході батька, видавши останньому майже головою Чацького, тобто оголосивши його героєм розказаного перед тим батькові сну. З цієї хвилини між нею та Чацьким зав'язався гарячий поєдинок, найживіша дія, комедія в тісному сенсі, в якій беруть близьку участь дві особи, Молчалін та Ліза. Кожен крок Чацького, майже всяке слово у п'єсі тісно пов'язані з грою почуття його до Софії, роздратованого якоюсь брехнею в її вчинках, яку він і б'ється розгадати до кінця. Весь розум його і всі сили йдуть у цю боротьбу: вона і послужила мотивом, приводом до роздратування, до того «мільйону мук», під впливом яких він тільки і міг зіграти вказану йому Грибоєдову роль, роль набагато більшого, вищого значення, ніж невдала любов , Словом, роль, для якої і народилася вся комедія Чацький майже помічає Фамусова, холодно і розсіяно відповідає його запитання, де був? "Тепер мені до того?" - каже він і, обіцяючи приїхати знову, йде, промовляючи з того, що його поглинає:

Як Софія Павлівна у вас гарнішала!

У другому відвідуванні він починає розмову знову про Софію Павлівну: «Чи не хвора вона? Чи не сталося їй печалі? — і настільки охоплений і підігрітим її розквітлою красою почуттям і її холодністю до нього, що на запитання батька, чи не хоче він на ній одружитися, запитує: «А вам на що?». І потім байдуже, тільки з пристойності доповнює:

Нехай я посватаюсь, що б ви мені сказали?

І майже не слухаючи відповіді, мляво зауважує на пораду «послужити»:

Служити б радий, — прислуговуватись нудно!

Він і до Москви, і до Фамусова приїхав, очевидно, для Софії та однієї Софії. До інших йому немає справи; йому й тепер прикро, що замість неї знайшов одного Фамусова. «Як би тут їй не бути?» — запитує він, пригадуючи колишню юнацьку свою любов, яку в ньому «ні далечінь не охолодила, ні розвага, ні зміна місць», — і мучиться її холодністю. Йому нудно й говорити з Фамусовим — і лише позитивний виклик Фамусова на суперечку виводить Чацького з його зосередженості.

Ось те, всі ви горді:

Говорить Фамусов і потім креслить такий грубий і потворний малюнок раболепства, що Чацький не витерпів і у свою чергу зробив паралель віку «минулого» із віком «нинішнім».

Але все ще роздратування його стримане: він начебто посоромиться за себе, що надумав протверезити Фамусова від його понять; він поспішає вставити, що «не про дядечка його каже», якого навів приклад Фамусов, і навіть пропонує останньому полагодити і свій вік, нарешті, всіляко намагається зам'яти розмову, бачачи, як Фамусов заткнув вуха, — заспокоює його, майже вибачається.

Довжити суперечки не моє бажання,

Говорить він. Він готовий знову увійти до себе. Але його будить несподіваний натяк Фамусова на слух про сватання Скалозуба.

Ось ніби одружується на Софійці... і т.д.

Чацький нагострив вуха.

Як метушиться, що за спритність!

«А Софія? Чи немає тут нареченого якого?» — каже він, і хоч потім додає:

Ах - той скажи любові кінець,
Хто на три роки вдалину поїде! -

Але сам ще не вірить у це, за прикладом усіх закоханих, поки ця любовна аксіома не розігралася над ним до кінця.

Фамусов підтверджує свій натяк про одруження Скалозуба, нав'язуючи останньому думку про генеральше, і майже явно викликає на сватання. Ці натяки на одруження порушили підозри Чацького щодо причин зміни до нього Софії. Він навіть погодився було на прохання Фамусова кинути "завіральні ідеї" і помовчати при гості. Але роздратування вже йшло crescendo, і він втрутився в розмову, поки недбало, а потім, роздратований незграбною похвалою Фамусова його розуму та інше, підносить тон і дозволяється різким монологом: "А судді хто?" і т. д. Тут зав'язується інша боротьба, важлива і серйозна, ціла битва. Тут у кількох словах лунає, як у увертюрі опер, головний мотив, натякається на справжній сенс і мету комедії. Обидва, Фамусов і Чацький, кинули один одному рукавичку:

Дивилися б, як робили батьки,
Вчилися б, на старших дивлячись! -

Пролунав військовий клік Фамусова. А хто ці старші та «судді»?

За старість років
До вільного життя їхня ворожнеча непримиренна.

Відповідає Чацький і страчує

Минулого життя підлісні риси.

Утворилися два табори, або, з одного боку, цілий табір Фамусових та всієї братії «батьків і старших», з іншого — один палкий і відважний боєць, «ворог шукань». Це боротьба життя і смерть, боротьба існування, як нові натуралісти визначають природну зміну поколінь у тваринному світі. Фамусов хоче бути «тузом» — «є на сріблі і на золоті, їздити цугом, весь в орденах, бути багатим і бачити дітей багатими, в чинах, в орденах і з ключем» — і так без кінця, і все це лише за те , що він підписує папери, не читаючи і боячись одного, «щоб багато не накопичилося їх». Чацький рветься до «вільного життя», «до занять» наукою та мистецтвом і вимагає «служби справі, а не особам» тощо. На чиєму боці перемога? Комедія дає Чацькому лише «мільйон мук»і залишає, мабуть, у тому становищі Фамусова та її братію, у якому вони були, нічого не кажучи про наслідки боротьби. Наразі нам відомі ці наслідки. Вони з'явилися з появою комедії, ще в рукописі, у світ — і як епідемія охопили всю Росію. Тим часом інтрига кохання йде своєю чергою, правильно, з тонкою психологічною вірністю, яка у будь-якій іншій п'єсі, позбавленої інших колосальних грибоїдівських крас, могла б зробити автору ім'я. Непритомність Софії при падінні з коня Молчаліна, її долі до нього, так необережно висловлене, нові сарказми Чацького на Молчаліна — все це ускладнило дію і утворило той головний пункт, який називався у піїтіках зав'язкою. Тут зосередився драматичний інтерес. Чацький майже вгадав істину.

Збентеження, непритомність, поспішність, гнів переляку!
(з нагоди падіння з коня Молчаліна)
Все це можна відчувати,
Коли втрачаєш єдиного друга, —

Говорить він і їде у сильному хвилюванні, у муках підозр на двох суперників.

У третьому акті він раніше забирається на бал, з метою «змусити зізнання» у Софії — і з тремтінням нетерпіння приступає до справи прямо з питанням: «Кого вона любить?» Після ухильної відповіді вона зізнається, що їй миліші за його «інші». Здається, зрозуміло. Він і сам бачить це і навіть каже:

І я чого хочу, коли все вирішено?
Мені в петлю лізти, а їй кумедно!

Однак лізе, як усі закохані, незважаючи на свій «розум», і вже слабшає перед її байдужістю. Він кидає нікуди негідну проти щасливого суперника зброю — прямий напад на неї, і спускається до вдавання.

Раз у житті вдаю, —

Вирішує він, щоб «розгадати загадку», а щоб утримати Софію, коли вона рвонулася геть при новій стрілі, пущеної в Молчаліна. Це не вдавання, а поступка, якою він хоче випросити те, чого не можна випросити, — любові, коли її немає. У його промові вже чується благаючий тон, ніжні закиди, скарги:

Але чи є в ньому та пристрасть, то почуття, палкість та...
Щоб, окрім вас, йому цілий світ
Здавався порох і суєта?
Щоб серця кожне биття
Любов'ю прискорювалося до вас... —

Говорить він — і нарешті:

Щоб байдужіше мені зазнати втрати,
Як людині — ви, яка з вами виросла,
Як вашому другу, як братові,
Мені дайте переконатись у тому...

Це вже сльози. Він торкається серйозних струн почуття.

Від божевілля я можу остерігатися,
Пущусь далі простигнути, охолонути... —

Укладає він. Потім залишалося тільки впасти на коліна і заридати. Залишки розуму рятують його від марного приниження.

Таку майстерню сцену, висловлену такими віршами, навряд чи представляє якийсь інший драматичний твір. Не можна благородніше і тверезіше висловити почуття, як воно висловилося у Чацького, не можна тонше і граційніше виплутатися з пастки, як виплутується Софія Павлівна. Тільки пушкінські сцени Онєгіна з Тетяною нагадують ці тонкі риси розумних натур. Софії вдалося було зовсім позбутися нової підозрілості Чацького, але вона сама захопилася своєю любов'ю до Молчаліна і мало не зіпсувала всю справу, висловившись майже відкрито у коханні. На запитання Чацького:

Навіщо ж ви його (Молчаліна) так коротко впізнали?

- вона відповідає:

Я не намагалася! Бог нас звів.

Цього досить, щоб розплющити очі сліпому. Але її врятував сам Молчалін, тобто його нікчема. Вона в захопленні поспішила намалювати його портрет на весь зріст, можливо в надії примирити з цією любов'ю не тільки себе, а й інших, навіть Чацького, не помічаючи, як портрет виходить вульгарно.

Дивіться, дружбу всіх він у домі набув.
При батюшці три роки служить;
Той часто безглуздо сердить,
А він безмовністю його обеззброє,
Від доброти душі простить.
А, між іншим,
Веселостей шукати б міг,
Ані, від старичків не ступить за поріг!
Ми граємося, регочем;
Він із ними цілий день засяде, радий не радий,
Грає...

Далі:

Чудові властивості...
Він нарешті: поступливий, скромний, тихий,
І на душі провин ніяких;
Чужих і вкрив і навскіс не рубає...
Ось я за що його люблю!

У Чацького розвіялися всі сумніви:

Вона його не шанує!
Шалит, вона його не любить.
Вона не ставить у гріш його! -

Втішає він себе за кожної її похвали Молчаліну і потім хапається за Скалозуба. Але її відповідь — що він «герой не її роману» — знищив і ці сумніви. Він залишає її без ревнощів, але в роздумі, сказавши:

Хто вас розгадає!

Він і сам не вірив у можливість таких суперників, а тепер у цьому переконався. Але і його надії на взаємність, що досі гаряче хвилювали його, зовсім завагалися, особливо коли вона не погодилася залишитися з ним під приводом, що «щипці охолонуть», і потім, на прохання його дозволити зайти до неї в кімнату, за нової шпильки на Молчаліна, вона вислизнула від нього і замкнулася. Він відчув, що головна мета повернення до Москви йому змінила, і він відходить від Софії сумно. Він, як потім зізнається в сінях, з цієї хвилини підозрює в ній тільки холодність до всього — і після цієї сцени самий непритомність відніс не «до ознак живих пристрастей», як раніше, а «до чудасності розбещених нервів». Наступна сцена його з Молчаліним, що цілком описує характер останнього, стверджує Чацького остаточно, що Софія не любить цього суперника.

Ошуканка сміялася з мене! -

Зауважує він і йде назустріч новим особам.

Комедія між ним та Софією обірвалася; пекуче роздратування ревнощів угамувалося, і холод безнадійності пахнув йому в душу. Йому залишалося виїхати; але на сцену вторгається інша, жива, жвава комедія, відкривається разом кілька нових перспектив московського життя, які не тільки витісняють з пам'яті глядача інтригу Чацького, а й сам Чацький начебто забуває про неї і заважає натовпу. Біля нього групуються і грають, кожну свою роль, нові особи. Це бал, з усією московською обстановкою, з низкою живих сценічних нарисів, у яких кожна група утворює свою окрему комедію, з повним окресленням характерів, які в кількох словах встигли розігратися в закінчену дію. Хіба не повну комедію розігрують Горічеви? Цей чоловік, нещодавно ще бадьорий і живий чоловік, тепер опустився, одягнувся, як у халат, у московське життя, пан, «чоловік-хлопчик, чоловік-слуга, ідеал московських чоловіків», за влучним визначенням Чацького, — під черевиком нудотною, манірною , світської дружини, московської жінки? А ці шість княжень і графиня-онучка, — весь цей контингент наречених, які «вміють, за словами Фамусова, причепурити себе тафтицею, чорнобривцем і серпанком», «співають верхні нотки і човгають до військових людей»? Ця Хлестова, залишок катерининського віку, з моською, з арапкою-дівчинкою, — ця княгиня і князь Петро Ілліч — без слова, але така руїна минулого; Загорецький, явний шахрай, що рятується від в'язниці в найкращих вітальнях і відкупляється догідливістю, на кшталт собачих паносок — і ці N. N., і всі їхні толки, і все, що їх займає! Наплив цих облич настільки багатий, портрети їх такі рельєфні, що глядач холодіє до інтриги, не встигаючи ловити ці швидкі нариси нових облич і вслухатися в їхню оригінальну говірку. Чацького вже нема на сцені. Але він до відходу дав велику їжу тієї головної комедії, яка почалася в нього з Фамусовим, у першому акті, потім з Молчаліним, — тій битві з усією Москвою, куди він, за цілями автора, потім і приїхав. У коротких, навіть миттєвих зустрічах із старими знайомими, він встиг усіх озброїти проти себе їдкими репліками та сарказмами. Його вже жваво зачіпають усілякі дрібниці — і він дає волю мові. Розсердив стару Хлестову, дав невпопад кілька порад Горичеву, різко обірвав графиню-онучку і знову зачепив Молчаліна. Але чаша переповнилася. Він виходить із задніх кімнат уже остаточно засмучений, і по старій дружбі, у натовпі знову йде до Софії, сподіваючись хоч на просте співчуття. Він повіряє їй свій душевний стан.

Мільйон мук! -

Говорить він. скаржиться він їй, не підозрюючи, яка змова дозріла проти нього у ворожому таборі.

«Мільйон мук» і «горе!» - Ось що він потис за все, що встиг посіяти. Досі він був непереможний: його розум нещадно вражав хворі місця ворогів. Фамусов нічого не знаходить, як тільки затиснути вуха проти його логіки і відстрілюється загальними місцями старої моралі. Молчалін змовкає, княжни, графині — задкують геть від нього, обпалені кропивою його сміху, і колишній друг його, Софія, яку одну він щадить, лукавить, ковзає і завдає йому головного удару тишком-нишком, оголосивши його, під рукою, мимохіть, божевільним. Він відчував свою силу і впевнено говорив. Але боротьба його виснажила. Він, очевидно, ослаб від цього «мільйона мук», і розлад виявився в ньому так помітно, що біля нього групуються всі гості, як збирається натовп біля будь-якого явища, що виходить із звичайного порядку речей. Він не лише сумний, а й жовчний, прискіпливий. Він, як поранений, збирає всі сили, робить виклик натовпу - і завдає удару всім, - але не вистачило у нього мощі проти з'єднаного ворога. Він впадає в перебільшення, майже в нетверезість промови, і підтверджує на думці гостей розпущену Софією чутку про його божевілля. Чується вже не гострий, отруйний сарказм, в який вставлена ​​вірна, певна ідея, правда, а якась гірка скарга, ніби на особисту образу, на порожню, або, за його словами, «незначну зустріч з французом з Бордо», яку він, у нормальному стані духу, навряд чи помітив би. Він перестав володіти собою і навіть не помічає, що сам складає виставу на балі. Він ударяється і в патріотичний пафос, домовляється до того, що знаходить фрак неприємним «розсудку та стихіям», сердиться, що madame і mademoiselle не перекладені російською мовою, — словом, «il divague!» — уклали, мабуть, про нього всі шість князів і графиня-онучка. Він відчуває це і сам, говорячи, що «у багатолюдстві він розгублений, сам не свій!» Він точно сам не свій, починаючи з монологу про французика з Бордо — і таким залишається до кінця п'єси. Попереду поповнюється лише «мільйон мук». Пушкін, відмовляючи Чацькому у думці, мабуть, найбільше мав на увазі останню сцену 4-го акту, у сінях, при роз'їзді. Звичайно, ні Онєгін, ні Печорін, ці франти, не зробили б того, що зробив у сінях Чацький. Ті були надто дресировані «в науці пристрасті ніжної», а Чацький відрізняється і, між іншим, щирістю та простотою, і не вміє і не хоче малюватись. Він не франт, не лев. Тут зраджує йому не тільки розум, а й здоровий глузд, навіть просте пристойність. Таких дрібниць наробив він! Відбувшись від балаканини Репетилова і сховавшись у швейцарську в очікуванні карети, він підглянув побачення Софії з Молчаліним і розіграв роль Отелло, не маючи на те жодних прав. Він дорікає їй, навіщо вона його «надією заманила», навіщо прямо не сказала, що минуле забуте. Тут що ні слово — неправда. Жодною надією вона його не приваблювала. Вона тільки й робила, що йшла від нього, ледь розмовляла з ним, зізналася в байдужості, назвала якийсь старий дитячий роман і ховання по кутках «дитяттям» і навіть натякнула, що «бог її звів із Молчаліним». А він, бо тільки що —

Так пристрасно і так низько
Був марнотратник ніжних слів.

В люті за своє власне марне приниження, за напущений на себе добровільно самим собою обман, стратить усіх, а їй кидає жорстоке і несправедливе слово:

З вами я пишаюся моїм розривом,

Коли не було чого й розривати! Нарешті просто доходить до лайки, виливаючи жовч:

На дочку та на батька.
І на коханця дурня, —

І кипить сказом на всіх, «на мучителів натовп, зрадників, нескладних розумників, лукавих простаків, старих зловісних» і т.д.

Якби в нього з'явилася одна здорова хвилина, якби не палив його «мільйон мук», він би, звичайно, сам собі запитав: «Навіщо і за що наробив я всю цю гармидер?». І, звісно, ​​не знайшов би відповіді. За нього відповідає Грибоєдов, який недарма закінчив п'єсу цією катастрофою. У ній, не тільки для Софії, а й для Фамусова та всіх його гостей, «розум» Чацького, що виблискував, як промінь світла в цілій п'єсі, вибухнув наприкінці того грому, при якому хрестяться, за прислів'ям, мужики. Від грому перша перехрестилася Софія, що залишалася аж до появи Чацького, коли Молчалін уже повзав біля її ніг, все тією ж несвідомою Софією Павлівною, з тією ж брехнею, в якій її виховав батько, в якій він прожив сам, увесь його будинок і все коло. . Ще не схаменувшись від сорому і жаху, коли маска впала з Молчаліна, вона перш за все радіє, що «вночі все дізналася, що немає докоряючих свідків в очах!» А немає свідків, отже, все шито та крито, можна забути, вийти заміж, мабуть, за Скалозуба, а на минуле дивитися... І не дивитися. Своє моральне почуття стерпить, Ліза не проговориться, Молчалін пікнути не сміє. А чоловік? Але який же московський чоловік, «з жениних пажів», озиратиметься на минуле! Це її мораль, і мораль батька, і всього кола. А тим часом Софія Павлівна індивідуально не аморальна: вона грішить гріхом незнання, сліпоти, в якій жили всі,

Світло не карає помилок,
Але ж таємниці вимагає для них!

У цьому двовірші Пушкіна виражається загальний зміст умовної моралі. Софія ніколи не прозрівала від неї і не прозріла б без Чацького ніколи, через брак нагоди. Після катастрофи з хвилини появи Чацького залишатися сліпою вже неможливо. Його суду ні оминути забуттям, ні підкупити брехнею, ні заспокоїти — не можна. Вона не може не поважати його, і він буде вічним її «докоряючим свідком», суддею її минулого. Він розплющив їй очі. До нього вона не усвідомлювала сліпоти свого почуття до Молчаліна і навіть, розбираючи останнього, у сцені з Чацьким по ниточці сама собою не прозріла на нього. Вона не помічала, що сама викликала його на це кохання, про яке він, тремтячи від страху, і подумати не смів. Її не бентежили побачення наодинці вночі, і вона навіть проговорилася в подяці до нього в останній сцені за те, що «в нічній тиші він тримався більше боязкості в вдачі!» Отже і тим, що вона не захоплена остаточно і безповоротно, вона зобов'язана не собі самій, а йому! Нарешті, на самому початку, вона промовляється ще наївніше перед покоївкою.

Подумаєш, як щастя норовить, —

Говорить вона, коли батько застав Молчаліна рано-вранці у неї в кімнаті, —

Буває гірше – з рук зійде!

А Молчалін просидів у неї в кімнаті цілу ніч. Що ж розуміла вона під цим «гіршим»? Можна подумати бозна-що: але honny soit qui mal y pense! Софія Павлівна зовсім не така винна, як здається. Це — суміш добрих інстинктів з брехнею, живого розуму з відсутністю всякого натяку на ідеї та переконання, плутанина понять, розумова та моральна сліпота — все це не має в ній характеру особистих вад, а є, як загальні риси її кола. У своїй, особистої її фізіономії ховається в тіні щось своє, гаряче, ніжне, навіть мрійливе. Решта належить вихованню. Французькі книжки, на які нарікає Фамусов, фортепіано (ще з акомпанементом флейти), вірші, французька мова та танці – ось що вважалося класичною освітою панночки. А потім «Кузнецький міст і вічні обнови», бали, такі, як цей бал у її батька, і це суспільство — ось те коло, де було укладено життя «панночки». Жінки вчилися тільки уявляти і відчувати і не вчилися мислити та знати. Думка мовчала, говорили одні інстинкти. Життєву мудрість почерпали вони з романів, повістей - і звідти інстинкти розвивалися у потворні, жалюгідні чи дурні властивості: мрійливість, сентиментальність, шукання ідеалу в коханні, а іноді й гірше. У снодійному застої, у безвихідному морі брехні, у більшості жінок зовні панувала умовна мораль — а тишком-нишком життя кишело, за відсутністю здорових і серйозних інтересів, взагалі всякого змісту, тими романами, з яких і створилася «наука пристрасті ніжної». Онєгін і Печорін - ось представники цілого класу, майже породи спритних кавалерів, jeunes premiers. Ці передові особистості в high life — такими були й у творах літератури, де й посідали почесне місце з часів лицарства до нашого часу, до Гоголя. Сам Пушкін, не кажучи про Лермонтова, дорожив цим зовнішнім блиском, цією представництвом du bon ton, манерами вищого світла, під якою крилося і «озлоблення», і «нудьгаюча лінь», і «цікава нудьга». Пушкін щадив Онєгіна, хоча стосується легкої іронією його ледарства і порожнечі, але до дрібниці і із задоволенням описує модний костюм, дрібнички туалету, франтовство — і ту напущену на себе недбалість і неуважність ні до чого, цю fatuité, позування, яким хизувалися денді. Дух пізнішого часу зняв привабливе драпірування з його героя і всіх подібних до нього «кавалерів» і визначив справжнє значення таких панів, зігнавши їх з першого плану. Вони й були героями й керівниками цих романів, і обидві сторони дресирувалися до шлюбу, який поглинав усі романи майже безвісти, хіба траплялася і оголошувалась якась слабонервна, сентиментальна — словом, дурочка, чи героєм виявлявся такий щирий «божевільний», як Чацький. Але в Софії Павлівні, поспішаємо обмовитися, тобто в почутті її до Молчаліна, є багато щирості, яка сильно нагадує Тетяну Пушкіна. Різницю між ними кладе «московський відбиток», потім жвавість, уміння володіти собою, яке з'явилося в Тетяні при зустрічі з Онєгіним вже після заміжжя, а доти вона не змогла збрехати про кохання навіть няні. Але Тетяна – сільська дівчина, а Софія Павлівна – московська, по-тодішньому, розвинена. Тим часом, вона в любові своїй так само готова видати себе, як Тетяна: обидві, як у лунатизмі, блукають у захопленні з дитячою простотою. І Софія, як Тетяна ж сама починає роман, не знаходячи в цьому нічого поганого, навіть не здогадується про те. Софія дивується сміху покоївки під час розповіді, як вона з Молчаліним проводить усю ніч: «Ні слова вільного! — і так уся ніч минає!» «Ворог зухвалості, завжди сором'язливий, сором'язливий!» Ось чим вона захоплюється у ньому! Це смішно, але тут є якась майже грація — і кудись далеко до аморальності, потреби немає, що вона промовилася словом: гірше — це теж наївність. Величезна різниця не між нею та Тетяною, а між Онєгіним та Молчаліним. Вибір Софії, звичайно, не рекомендує її, але й вибір Тетяни теж був випадковим, навіть навряд чи їй було з кого вибирати. Вдивляючись глибше в характер і в обстановку Софії, бачиш, що не аморальність (але й не «бог», звичайно) звели її з Молчаліним. Насамперед, потяг заступати коханій людині, бідній, скромній, не сміливій підняти на неї око, — підняти його до себе, до свого кола, дати йому сімейні права. Без сумніву, їй у цьому посміхалася роль панувати над покірним створінням, зробити його щастя і мати у ньому вічного раба. Не її вина, що з цього виходив майбутній «чоловік-хлопчик, чоловік-слуга – ідеал московських чоловіків!» На інші ідеали не було де наткнутися в будинку Фамусова. Взагалі до Софії Павлівни важко поставитися не симпатично: у ній є сильні задатки незвичайної натури, живого розуму, пристрасності та жіночої м'якості. Вона занапащена в задусі, куди не проникав жоден промінь світла, жоден струмінь свіжого повітря. Недарма любив її й Чацький. Після нього вона одна з цього натовпу напрошується на якесь сумне почуття, і в душі читача проти неї немає того байдужого сміху, з яким він розлучається з іншими обличчями. Їй, звичайно, найважче, важче навіть Чацького, і їй дістається свій «мільйон мук». Чацького роль - роль пасивна: воно інакше і бути не може. Такою є роль усіх Чацьких, хоча вона водночас і завжди переможна. Але вони не знають про свою перемогу, вони сіють тільки, а пожинають інші — і в цьому їхнє головне страждання, тобто безнадійність успіху. Звичайно, Павла Опанасовича Фамусова він не напоумив, не протверезив і не виправив. Якби у Фамусова при роз'їзді не було «докоряючих свідків», тобто натовпу лакеїв і швейцара, він легко впорався б зі своїм горем: дав би головомийку дочці, видер би за вухо Лізу і поквапився б весіллям Софії зі Скалозубом. Але тепер не можна: ранком, завдяки сцені з Чацьким, вся Москва дізнається — і найдужче «княгиня Марія Олексіївна». Спокій його обуриться з усіх боків — і мимоволі змусить дещо подумати, що йому на думку не спадало. Він навряд чи скінчить своє життя таким «тузом», як колишні. Чутки, породжені Чацьким, не могли не сколихати всього кола його рідних та знайомих. Він і сам проти гарячих монологів Чацького не знаходив зброї. Усі слова Чацького рознесуться, повторяться всюди і зроблять свою бурю. Молчалін, після сцени в сінях, не може залишатися колишнім Молчаліним. Маска зірвана, його впізнали, і йому, як спійманому злодії, треба ховатися в куток. Горичеви, Загорецький, княжни — всі потрапили під град його пострілів, і ці постріли не залишаться безслідними. У цьому досі згідно хору інші голоси, ще сміливі вчора, замовкнуть або пролунають інші і за і проти. Битва лише розгорялася. Чацького авторитет відомий був і раніше, як авторитет розуму, дотепності, звичайно, знань та іншого. Має вже й однодумців. Скалозуб скаржиться, що його брат залишив службу, не дочекавшись чину, і став книжки читати. Одна з старих нарікає, що племінник її, князь Федір, займається хімією та ботанікою. Потрібен був лише вибух, бій, і він зав'язався, завзятий і гарячий — одного дня в одному будинку, але наслідки його, як ми вище сказали, відбилися на всій Москві та Росії. Чацький породив розкол, і якщо ошукався у своїх особистих цілях, не знайшов «принади зустрічей, живої долі», то бризнув сам на глухий ґрунт живою водою — забравши з собою «мільйон мук», цей терновий вінець Чацьких — мук від усього: від « розуму», а ще більше від «ображеного почуття». Цю роль годилися ні Онєгін, ні Печорін, ні інші фронти. Вони й новизною ідей вміли блищати, як новизною костюма, нових парфумів та інше. Заїхавши в глухий кут, Онєгін вражав усіх тим, що до дам «до ручки не підходить, склянками, а не чарками пив червоне вино», говорив просто: «та й ні» замість «да-с і ні-с». Він морщиться від «брусничної води», в розчаруванні лає місяць «дурним» — і небосхил теж. Він привіз на гривеньник нового і, втрутившись «розумно», а не як Чацький «дурно», у кохання Ленського та Ольги та вбивши Ленського, відвіз із собою не «мільйон», а на «гривенник» же й мук! Тепер, у наш час, звичайно, зробили б Чацькому закид, навіщо він поставив своє «ображене почуття» вище за суспільні питання, загальне благо і т. д. і не залишився в Москві продовжувати свою роль бійця з брехнею і забобонами, роль — вище і важливіше за роль відкинутого нареченого? Так, тепер! А в той час, для більшості, поняття про суспільні питання були б те саме, що для Репетилова чутки про камеру і про присяжних. Критика багато погрішила тим, що в своєму суді над знаменитими покійниками сходила з історичної точки, забігала вперед і вражала їх сучасною зброєю. Не повторюватимемо її помилок — і не звинуватимо Чацького за те, що в його гарячих промовах, звернених до фамусівських гостей, немає згадки про загальне благо, коли вже й такий розкол від «шукань місць, від чинів», як «заняття науками та мистецтвами », вважався «розбоєм та пожежею». Живучість ролі Чацького полягає не в новизні невідомих ідей, блискучих гіпотез, гарячих і зухвалих утопій або навіть істин en herbe: він не має відволікань. Провісники нової зорі, або фанатики, або просто вісники — всі ці передові кур'єри невідомого майбутнього є і — за природним ходом суспільного розвитку — мають бути, але їхні ролі та фізіономії нескінченно різноманітні. Роль та фізіономія Чацьких незмінна. Чацький найбільше викривач брехні та всього, що віджило, що заглушує нове життя, «життя вільне». Він знає, за що він воює і що має принести йому це життя. Він не втрачає землі з-під ніг і не вірить у примару, доки він не втік у плоть і кров, не осмислився розумом, правдою, — словом, не олюднився. Перед захопленням невідомим ідеалом, перед спокусою мрії, він тверезо зупиниться, як зупинився перед безглуздим запереченням «законів, совісті та віри» в балаканини Репетилова, і скаже своє:

Послухай, бреши, та знай же міру!

Він дуже позитивний у своїх вимогах і заявляє їх у готовій програмі, виробленій не ним, а вже започаткованим століттям. Він не жене з юнацькою запальністю зі сцени всього, що вціліло, що за законами розуму і справедливості, як за природними законами в природі фізичній, залишилося доживати свій термін, що може й має бути терпимим. Він вимагає місця і свободи свого віку: просить справи, але не хоче прислужуватися і таврує ганьбою низькопоклонство і блазенство. Він вимагає «служби справі, а не особам», не змішує «веселощів або дурості зі справою», як Молчалін, — він тягнеться серед порожнього, пустого натовпу «мучителів, зрадників, зловісних старих, безглуздих старих», відмовляючись схилятися перед їх авторитетом , чинолюбства та іншого. Його обурюють потворні прояви кріпосного права, божевільна розкіш і огидні вдачі «розливання в бенкетах і марнотратстві» — явища розумової та моральної сліпоти та розбещення. Його ідеал «вільного життя» визначальний: це — свобода від усіх цих численних ланцюгів рабства, якими заковане суспільство, а потім свобода — «вперти в науки розум, який прагне пізнань», або безперешкодно вдаватися до «мистецтв творчих, високих і прекрасних», — свобода «служити чи не служити», «жити в селі чи подорожувати», не славлячись за те ні розбійником, ні запальником, і — низку подальших чергових подібних кроків до волі — від несвободи. І Фамусов та інші знають це і, звичайно, про себе всі згодні з ним, але боротьба за існування заважає їм поступитися. Від страху за себе, за своє безтурботно-пусте існування Фамусов затикає вуха і обмовляє Чацького, коли той заявляє йому свою скромну програму «вільного життя». Між іншим -

Хто подорожує, у селі хто живе,

Говорить він, а той з жахом заперечує:

Та він владу не визнає!

Отже, бреше і він, бо йому нема чого сказати, і бреше все те, що жило брехнею в минулому. Стара правда ніколи не збентежиться перед новою — вона візьме цей новий, правдивий і розумний тягар на свої плечі. Тільки хворе, непотрібне боїться ступити черговий крок уперед. Чацький зламаний кількістю старої сили, завдавши їй у свою чергу смертельного удару якістю свіжої сили. Він вічний викривач брехні, що заховалась у прислів'я: «один у полі не воїн». Ні, воїн, якщо він Чацький, і до того ж переможець, але передовий воїн, застрельник і завжди жертва. Чацький неминучий за кожної зміни одного століття іншим. Положення Чацьких на громадських сходах різноманітне, але роль і доля все одно, від великих державних і політичних особистостей, які керують долями мас, до скромної частки в тісному колі. Всіми ними керує одне: роздратування за різних мотивів. У кого, як у грибоїдівського Чацького, кохання, в інших самолюбство чи славолюбство — але всім їм дістається на спадок свій «мільйон мук», і жодна висота становища не рятує від нього. Дуже небагатьом, просвітленим Чацьким, дається втішна свідомість, що вони недаремно билися — хоч і безкорисливо, не для себе і не за себе, а для майбутнього, і за всіх, і встигли. Крім великих і відомих особистостей, при різких переходах з одного століття в інший — Чацькі живуть і не перекладаються в суспільстві, повторюючись на кожному кроці, в кожному будинку, де під однією покрівлею уживається старе з молодим, де два століття сходяться віч-на-віч у тісноті сімейств, — все триває боротьба свіжого з віджилим, хворого на здоровий, і всі б'ються в поєдинках, як Горації та Куріації, — мініатюрні Фамусові та Чацькі. Кожна справа, яка потребує оновлення, викликає тінь Чацького — і хто б не були діячі, біля якої б людської справи — чи то нова ідея, крок у науці, у політиці, у війні — не групувалися люди, їм нікуди не втекти від двох головних. мотивів боротьби: від поради «вчитися, на старших дивлячись», з одного боку, і від спраги прагнути від рутини до «вільного життя» вперед і вперед — з іншого. Ось чому не постарів досі і навряд чи постаріє колись грибоєдівський Чацький, а з ним і вся комедія. І література не виб'ється з магічного кола, накресленого Грибоєдовим, щойно художник торкнеться боротьби понять, зміни поколінь. Він або дасть тип крайніх, незрілих передових особистостей, що ледь натякають на майбутнє, і тому недовговічних, яких ми вже пережили чимало в житті та в мистецтві, або створить видозмінений образ Чацького, як після сервантесівського Дон-Кіхота і шекспірівського Гамлета були і є нескінченними. подоби. У чесних, гарячих промовах цих пізніших Чацьких будуть вічно чутись грибоїдівські мотиви та слова — і якщо не слова, то сенс і тон дратівливих монологів його Чацького. Від цієї музики здорові герої у боротьбі зі старим не втечуть ніколи. І в цьому безсмертя віршів Грибоєдова! Багато можна було б навести Чацьких, які були на черговій зміні епох і поколінь, у боротьбах за ідею, за справу, за правду, за успіх, за новий порядок, на всіх щаблях, у всіх верствах російського життя та праці — гучних, великих і скромних справ. кабінетні подвиги. Багато з них зберігається свіже переказ, інших ми бачили і знали, інші ще продовжують боротьбу. Звернемося до літератури. Згадаймо не повість, не комедію, не художнє явище, а візьмемо одного з пізніших бійців із старим віком, наприклад Бєлінського. Багато хто з нас знав його особисто, а тепер знає його всі. Прислухайтеся до його гарячих імпровізацій — і в них звучать ті ж самі мотиви — і той самий тон, як у грибоїдівського Чацького. І так само він помер, знищений «мільйоном мук», убитий лихоманкою очікування і не дочекався виконання своїх мрій, які тепер уже не мріють більше. Залишаючи політичні помилки Герцена, де він вийшов із ролі нормального героя, з ролі Чацького, цього з голови до ніг російської людини, — згадаємо його стріли, що кидаються у різні темні, віддалені кути Росії, де вони знаходили винного. У його сарказмах чується луна грибоїдівського сміху і нескінченний розвиток дотепів Чацького. І Герцен страждав від «мільйона мук», можливо більше від мук Репетилових його ж табору, яким у нього за життя бракувало духу сказати: «Бреши, та знай же міру!» Але він не забрав цього слова в могилу, зізнавшись по смерті в «хибному соромі», що завадило сказати його. Зрештою — останнє зауваження про Чацького. Докоряють Грибоєдову в тому, що ніби Чацький — не зодягнений так художньо, як інші особи комедії, у плоть і кров, що в ньому мало життєвості. Деякі навіть кажуть, що це не жива людина, а абстракт, ідея, ходяча мораль комедії, а не таке повне та закінчене створення, як, наприклад, фігура Онєгіна та інших типів, вихоплених із життя. Це не справедливо. Ставити поряд з Онєгіним Чацького не можна: сувора об'єктивність драматичної форми не допускає тієї широти та повноти пензля, як епічна. Якщо інші особи комедії є суворішими і різкіше окресленими, цим вони зобов'язані вульгарності і дрібниці своїх натур, легко вичерпних художником у легких нарисах. Тоді як у особистості Чацького, багатою та різнобічною, могла бути в комедії рельєфно взята одна панівна сторона — а Грибоєдов встиг натякнути і на багато інших. Потім - якщо придивитися вірніше до людських типів у натовпі - то чи не частіше за інших зустрічаються ці чесні, гарячі, іноді жовчні особи, які не ховаються покірно у бік від зустрічної потворності, а сміливо йдуть назустріч їй і вступають у боротьбу, часто нерівну, завжди зі шкодою собі та без видимої користі справі. Хто не знав чи не знає, кожен у своєму колі, таких розумних, гарячих, шляхетних божевільних, які виробляють свого роду гармидер у тих колах, куди їх занесе доля, за правду, за чесне переконання?! Ні, Чацький, на нашу думку, з усіх найживіша особистість і як людина і як виконавець зазначеної йому Грибоєдовою ролі. Але повторюємо, натура його сильніша і глибша за інші обличчя і тому не могла бути вичерпана в комедії. Нарешті дозволимо собі висловити кілька зауважень про виконання комедії на сцені нещодавно, саме у бенефіс Монахова, і те, чого міг глядач побажати від виконавців. Якщо читач погодиться, що в комедії, як ми сказали, рух палко і безперервно підтримується від початку до кінця, то з цього само собою має випливати, що п'єса надзвичайно сценічна. Вона така і є. Дві комедії ніби вкладені одна в одну: одна, так би мовити, приватна, дрібна, домашня, між Чацьким, Софією, Молчаліним та Лізою: це інтрига кохання, повсякденний мотив усіх комедій. Коли перша переривається, в проміжку є несподівано інша, і дія знову зав'язується, приватна комедія розігрується в загальну битву і зв'язується в один вузол. Артисти, вдумывающиеся у загальний зміст і хід п'єси і кожен у ролі, знайдуть широке полі для дії. Праці до подолання будь-якої, навіть незначної ролі, чимало — тим більше, ніж сумлінніше і тонше ставитиметься до мистецтва артист. Деякі критики покладають на обов'язок артистів виконувати й історичну вірність осіб, з колоритом часу у всіх деталях, навіть до костюмів, тобто до фасону суконь, зачісок включно. Це важко, якщо не зовсім неможливо. Як історичні типи, ці особи, як сказано вище, ще бліді, а живих оригіналів тепер не знайдеш: штудувати нема з чого. Так само і з костюмами. Старомодні фраки, з дуже високою або дуже низькою талією, жіночі сукні з високим ліфом, високі зачіски, старі чіпці — у всьому цьому дійові особи здадуться втікачами з ринку. Інша річ, костюми минулого століття, що абсолютно віджили: камзоли, роброни, мушки, пудра та ін. Але при виконанні "Горя від розуму" справа не в костюмах. Ми повторюємо, що у грі взагалі не можна претендувати на історичну вірність, оскільки живий слід майже зник, а історична далечінь ще близька. Тому необхідно артисту вдаватися до творчості, створення ідеалів, за рівнем свого розуміння епохи і твори Грибоєдова. Це перша, тобто головна сценічна умова. Друге — це мова, тобто таке художнє виконання мови, як і виконання дії: без цієї другої, звичайно, неможливе і перше. У таких високих літературних творах, як «Лихо з розуму», як «Борис Годунов» Пушкіна та деяких інших, виконання має бути не лише сценічне, але найбільш літературне, як виконання чудовим оркестром зразкової музики, де безпомилково має бути зіграна кожна музична фраза та у ній кожна нота. Актор, як музикант, повинен догратися, тобто додуматися до того звуку голосу і до тієї інтонації, якими має бути виголошено кожен вірш: це означає додуматися до тонкого критичного розуміння всієї поезії пушкінського та грибоїдівської мови. У Пушкіна, наприклад, в «Борисі Годунові», де немає майже дії, або принаймні єдності, де дія розпадається на окремі, не пов'язані одна з одною сцени, інше виконання, як суворо та художньо-літературне, і неможливе. У ній будь-яка інша дія, будь-яка сценічність, міміка повинні бути лише легкою приправою літературного виконання, дії у слові. За винятком деяких ролей значною мірою можна сказати те саме і про «Лихо з розуму». І там найбільше гри в мові: можна знести незручність мімічну, але кожне слово з невірною інтонацією різатиме вухо, як фальшива нота. Не треба забувати, що такі п'єси, як «Лихо з розуму», «Борис Годунов», публіка знає напам'ять і не тільки стежить думкою за кожним словом, але чує, так би мовити, нервами кожну помилку у вимові. Ними можна насолоджуватися, не бачачи, а лише чуючи їх. Ці п'єси виконувались і виконуються нерідко в приватному побуті, просто читанням між аматорами літератури, коли в колі знайдеться гарний читець, який вміє тонко передавати цю своєрідну літературну музику. Кілька років тому, кажуть, ця п'єса була представлена ​​у кращому петербурзькому колі зі зразковим мистецтвом, якому, звичайно, крім тонкого критичного розуміння п'єси, багато допомагав і ансамбль у тоні, манерах, і особливо вміння добре читати. Виконували її у Москві у 30-х роках з повним успіхом. Досі ми зберегли враження про ту гру: Щепкіна (Фамусова), Мочалова (Чацького), Ленського (Молчаліна), Орлова (Скалозуба), Сабурова (Репетилова). Звичайно, цьому успіху багато сприяв відкритий напад зі сцени на багато чого, що вражав тоді новизною і сміливістю, що ще не встигло відійти, до чого боялися торкатися навіть у пресі. Потім Щепкін, Орлов, Сабуров виражали типово ще живі подоби Фамусових, що запізнилися, де-не-де вціліли Молчалиних або ховалися в партері за спину сусіда Загорецьких. Все це безперечно надавало величезний інтерес п'єсі, але й крім цього, крім навіть високих талантів цих артистів і типовості виконання кожним з них своєї ролі, що витікала звідти, в їх грі, як у відмінному хорі співаків, вражав незвичайний ансамбль всього персоналу осіб, до найменших. , а головне, вони тонко розуміли і чудово читали ці незвичайні вірші, саме з тим «толком, почуттям і розстановкою», яка їм необхідна. Мочалов, Щепкін! Останнього, звичайно, знає і тепер майже весь партер і пам'ятає, як він, уже й у старості, читав свої ролі і на сцені, і в салонах! Постановка була теж зразкова — і мала б і тепер, і завжди перевершувати постановку будь-якого балету, бо комедії цієї доби не зійти зі сцени, навіть і тоді, коли зійдуть пізніші зразкові п'єси. Кожна з ролей, навіть другорядних у ній, зіграна тонко і сумлінно, слугуватиме артисту дипломом на велике амплуа. На жаль, давно вже виконання п'єси на сцені далеко не відповідає її високим достоїнствам, особливо не блищить воно ні гармонійністю у грі, ні ретельністю у постановці, хоча окремо, у грі деяких артистів, є щасливі натяки на обіцянки на можливість більш тонкого та ретельного виконання. . Але загальне враження таке, що глядач, разом із небагатьом хорошим, виносить із театру свій «мільйон мук». У постановці не можна не помічати недбалості та убогості, які ніби попереджають глядача, що гратимуть слабо і недбало, отже, не варто й клопотати про свіжість та вірність аксесуарів. Наприклад, освітлення на балі так слабке, що ледве розрізняєш обличчя і костюми, натовп гостей такий рідкий, що Загорецькому, замість «пропасти», за текстом комедії, тобто ухилитися кудись у натовп, від лайки Хлєстової, доводиться бігти через всю порожню залу, з кутів якої, наче з цікавості, виглядають якісь дві-три особи. Взагалі все дивиться якось тьмяно, несвіжо, безбарвно. У грі замість ансамблю панує розлад, наче в хорі, який не встиг заспівати. У новій п'єсі і можна було б припустити цю причину, але ж не можна допустити, щоб ця комедія була для когось нова в трупі. Половина п'єси проходить нечутно. Вирвуться два-три вірші виразно, інші два вимовляються актором начебто тільки собі — убік від глядача. Діючі особи хочуть грати грибоїдівські вірші, як текст водевілю. У міміці в деяких багато зайвої суєти, цієї уявної, фальшивої гри. Навіть і ті, кому доводиться сказати два-три слова, супроводжують їх або посиленими, непотрібними на них наголосами, або зайвими жестами, чи то якоюсь грою в ході, щоб дати помітити про себе на сцені, хоча ці два-три слова , сказані розумно, з тактом, були б помічені набагато більше, ніж усі тілесні вправи. Деякі з артистів начебто забувають, що дія відбувається у великому московському будинку. Наприклад, Молчалін, хоч і бідний маленький чиновник, але він живе в кращому суспільстві, прийнятий у перших будинках, грає зі знатними старими в карти, отже, не позбавлений у манерах і тону відомих пристойностей. Він «крадливий, тихий», йдеться про нього в п'єсі. Це домашній кіт, м'який, ласкавий, який бродить скрізь по дому, і якщо блудить, то тишком-нишком і пристойно. У нього не може бути таких диких битв, навіть коли він кидається до Лізи, залишившись з нею наодинці, які засвоїв йому актор, який грає його роль. Більшість артистів не може також похвалитися виконанням тієї важливої ​​умови, про яку йдеться вище, саме вірним, художнім читанням. Давно скаржаться, що ніби з російської сцени дедалі більше видаляється ця капітальна умова. Вже разом із декламацією старої школи вигнано і взагалі вміння читати, вимовляти художню мову, ніби це вміння стало зайвим чи непотрібним? Чуються навіть часті скарги на деяких корифеїв драми та комедії, що вони не дають собі труду вчити ролей! Що потім залишилося робити артистам? Що вони розуміють під виконанням ролей? Гримування? Міміку? З якого ж часу з'явилося це нехтування мистецтвом? Ми пам'ятаємо і петербурзьку, і московську сцени в блискучому періоді їхньої діяльності, починаючи з Щепкіна, Каратигін до Самойлова, Садовського. Тут тримаються ще деякі ветерани старої петербурзької сцени і між ними імена Самойлова, Каратигіна нагадують золотий час, коли на сцені були Шекспір, Мольєр, Шиллер — і той же Грибоєдов, якого ми наводимо тепер, і все це давалося разом із роєм різних водевілей, переробок з французької тощо. Але ні ці переробки, ні водевілі не заважали відмінному виконанню ні «Гамлета», ні «Ліра», ні «Скупого». У відповідь на це чуєш з одного боку, що ніби смак публіки зіпсувався (який публіки?), звернувся до фарсу і що наслідком цього була і є звичка артистів від серйозної сцени та серйозних художніх ролей; а з іншого, що й умови мистецтва змінилися: від історичного роду, від трагедії, високої комедії — суспільство пішло, як з-під важкої хмари, і звернулося до буржуазної, так званої драми і комедії, нарешті до жанру. Розбір цієї «псування смаку» або видозміни старих умов мистецтва в нові відволік би нас від «Горя від розуму» і, мабуть, привів би до якогось іншого, безвихіднішого горя. Краще приймемо друге заперечення (про перше не варто говорити, оскільки воно говорить саме за себе) за факт, що відбувся, і допустимо ці видозміни, хоча зауважимо мимохідь, що на сцені з'являються ще Шекспір ​​і нові історичні драми, як «Смерть Іоанна Грозного», « Василиса Мелентьєва», «Шуйський» та ін., що вимагають тієї самої вміння читати, про яку ми говоримо. Але крім цих драм, є на сцені інші твори нового часу, писані прозою, і проза ця майже так само, як пушкінські та грибоїдівські вірші, має свою типову гідність і вимагає такого ж чіткого і чіткого виконання, як і читання віршів. Кожна фраза Гоголя так само типова і так само містить у собі свою особливу комедію, незалежно від загальної фабули, як кожен грибоедовский стих. І лише глибоко вірне, у всій залі чутне, виразне виконання, тобто сценічну вимову цих фраз, і може висловити те значення, яке дав їм автор. Багато п'єс Островського теж значною мірою мають цей типовий бік мови, і часто фрази з його комедій чуються в розмовній мові, у різних застосуваннях до життя. Публіка пам'ятає, що Сосницький, Щепкін, Мартинов, Максимов, Самойлов у ролях цих авторів не тільки створювали типи на сцені, що, звичайно, залежить від ступеня таланту, але й розумною та рельєфною вимовою зберігали всю силу та зразкову мову, даючи вагу кожній фразі. кожному слову. Звідки ж, як не зі сцени, чи можна бажати чути і зразкове читання зразкових творів? Ось на втрату цього літературного, так би мовити, виконання мистецьких творів, здається, справедливо скаржаться останнім часом у публіці. Крім слабкості виконання в загальному ході, щодо вірності розуміння п'єси, недоліку в мистецтві читання і т. д., можна зупинитися ще над деякими невірностями в деталях, але ми не хочемо здатися прискіпливими, тим більше що дрібні або приватні невірності, що походять від недбалості , зникнуть, якщо артисти поставляться з ретельнішим критичним аналізом до п'єси. Побажаємо ж, щоб артисти наші, з усієї маси п'єс, якими вони завалені за своїми обов'язками, з любов'ю до мистецтва виділили художні твори, а їх так небагато у нас — і, між іншим, особливо «Лихо з розуму» — і, склавши з їх самі собі обраний репертуар, виконували їх інакше, ніж як виконується ними решта, що їм доводиться грати щодня, і вони неодмінно виконуватимуть як слід.

(6 (18) червня 1812, Симбірськ, нині Ульяновськ - 15 (27) вересня 1891, Санкт-Петербург)

Російський письменник; член-кореспондент Імператорської Академії наук з Розряду Російської мови та словесності (1860).

Цитата: 69 - 85 з 169

Життя – боротьба, у боротьбі – щастя.

Життя для себе і про себе - не життя, а пасивний стан: потрібне слово і справа, боротьба.

Життя: гарне життя! Чого шукати? інтересів розуму, серця? Ти подивися, де центр, біля якого обертається все це: немає його, немає нічого глибокого, що зачіпає живе. Все це мерці, свящі люди, гірші за мене, ці члени світла і суспільства! Що водить їх у житті? Ось вони не лежать, а снують щодня, як мухи, туди-сюди, а що толку? Увійдеш у залу і не налюбуєшся, як симетрично розсаджені гості, як смиренно та глибокодумно сидять – за картами. Нема чого сказати, славне завдання життя! Відмінний приклад для того, що шукає руху розуму! Хіба це не мерці? Хіба вони не сплять усе життя сидячи?
(«Обломів»)

Іти вперед - це означає раптом скинути широкий халат не тільки з плечей, але і з душі, з розуму, разом з пилом і павутинням зі стін змісти павутину з очей і прозріти!
(«Обломів»)

Зображати одне хороше, світле, втішне у людській природі - отже приховувати правду... Світла без тіней зобразити не можна.

Джерело знання невичерпним: яких успіхів не набувай людство на цьому шляху, все людям залишатиметься шукати, відкривати і пізнавати.

На жаль, давно вже виконання п'єси на сцені далеко не відповідає її високим достоїнствам, особливо не блищить воно ні гармонійністю у грі, ні ретельністю у постановці, хоча окремо, у грі деяких артистів, є щасливі натяки чи обіцянки на можливість більш тонкого та ретельного виконання. . Але загальне враження таке, що глядач, разом із небагатьом добрим, виносить з театру свій "мільйон мук".

Кожна справа, що вимагає оновлення, викликає тінь Чацького - і хто б не були діячі, біля якої б людської справи - будь то нова ідея, крок у науці, в політиці, у війні - не групувалися люди, їм нікуди не втекти від двох головних мотивів боротьби: від поради *вчитися, на старших дивлячись*, з одного боку, і від спраги прагнути від рутини до "вільного життя", вперед і вперед - з іншого.
(Цитати з критичної статті І.А. Гончарова *Мільйон терзань*, 1872, Рецензія на комедію *Горе від розуму* А.С. Грибоєдова)

Коли до маєтку приїхали князь і княгиня з родиною, Андрій познайомився з їхніми синами - П'єром та Мішелем. Перший одразу викладав Андрієві, як б'ють зорю в кавалерії та піхоті, які шаблі та шпори гусарські та які драгунські, яких мастей коня у кожному полку і куди неодмінно треба вчинити після вчення, щоб не зганьбитися. Інший, Мішель, тільки-но познайомився з Андрійком, як поставив його в позицію і почав виробляти дивовижні штуки кулаками, потрапляючи ними Андрійкові то в ніс, то в черево, потім сказав, що це англійська бійка. Дня через три Андрій
(«Обломів»)

Комедія "Лихо з розуму" тримається якимось особняком у літературі і відрізняється моложавістю, свіжістю і міцнішою живучістю від інших творів слова. Вона, як сторічний старий, біля якого всі, відживши по черзі свою пору, вмирають і валяться, а він ходить, бадьорий і свіжий, між могилами старих і колисками нових людей. І нікому на думку не спадає, що настане колись і його черга.
(Цитати з критичної статті І.А. Гончарова *Мільйон терзань*, 1872, Рецензія на комедію *Горе від розуму* А.С. Грибоєдова)

Коротке щоденне зближення людини з людиною не обходиться ні тому, ні іншому задарма: багато треба і з того й з іншого боку життєвого досвіду, логіки та серцевої теплоти, щоб, насолоджуючись лише достоїнствами, не колоти і не колотися взаємними недоліками.

Критика не чіпала комедію з одного разу зайнятого нею місця, ніби важко, куди її помістити. Вусна оцінка випередила друковану, як сама п'єса випередила друк. Але грамотна маса оцінила її власне. Відразу зрозумівши її краси і не знайшовши недоліків, вона рознесла рукопис на шматки, на вірші, напіввірші, розвела всю сіль і мудрість п'єси в розмовній промові, ніби звернула мільйон у гривеньники, і до того вигарнула грибоїдівськими приказками розмову, що буквально виснажила комедію до преси .
(Цитати з критичної статті І.А. Гончарова *Мільйон терзань*, 1872, Рецензія на комедію *Горе від розуму* А.С. Грибоєдова)

Крім великих і видатних особистостей, при різких переходах з одного століття в інший - Чацькі живуть і не перекладаються в суспільстві, на кожному кроці, в кожному будинку ... де два століття сходяться віч-на-віч у тісноті сімейств, - все триває боротьба свіжого з віджилим, хворого зі здоровим, і всі б'ються в поєдинках, як Горації та Куріації, - мініатюрні Фамусові та Чацькі.
(Цитати з критичної статті І.А. Гончарова *Мільйон терзань*, 1872, Рецензія на комедію *Горе від розуму* А.С. Грибоєдова)

Легше перенести, коли уявиш неприємність удвічі більшу, ніж вона є.

Література - мова, що виражає все, що країна думає, чого бажає, що вона знає і чого хоче і має знати.

Особи Фамусова, Молчаліна, Скалозуба та інші врізалися в пам'ять так само твердо, як королі, валети та пані в картах, і у всіх склалося більш-менш згодне поняття про всіх осіб, крім одного – Чацького. Так усі вони накреслені вірно і суворо і так набридли всім. Тільки про Чацького багато хто дивується: що він таке? Він наче п'ятдесят третя якась загадкова карта в колоді.
(Цитати з критичної статті І.А. Гончарова *Мільйон терзань*, 1872, Рецензія на комедію *Горе від розуму* А.С. Грибоєдова)

Твір

Головна роль, звичайно, - роль Чацького, без якої не було б комедії, а була б, мабуть, картина вдач. Чацький не тільки розумніший за всіх інших осіб, а й позитивно розумний. Мова його кипить розумом, дотепністю. У нього є і серце, і при цьому він бездоганно чесний. Словом- це людина не тільки розумна, але й розвинена, з почуттям, або як рекомендує її покоївка Ліза, вона «чутлива, і весела, і гостра». Він щирий та гарячий діяч. Чацький рветься до «вільного життя» та вимагає «служби справі, а не особам».

Кожен крок, майже всяке слово в п'єсі тісно пов'язане з грою почуття його до Софії, роздратованого якоюсь брехнею в її вчинках, яку він і б'ється розгадати до кінця. Він і до Москви, і до Фамусова приїхав, очевидно, для Софії та однієї Софії. До інших йому справи нема.

Тим часом Чацькому дісталося випити до дна гірку чашу, не знайшовши ні в кому «співчуття живого», і поїхати, забираючи з собою лише «мільйон мук».

"Мільйон мук" і "горе"! - Ось що він потис за все, що встиг посіяти. Досі він був непереможний: його розум нещадно вражав хворі місця ворогів. Він відчував свою силу і впевнено говорив. Але боротьба його виснажила. Чацький, як поранений, збирає всі сили, робить виклик натовпу- і завдає удару всім, але не вистачило у нього мощі проти з'єднаного ворога. Він впадає в перебільшення, майже в нетверезість промови, і підтверджує на думці гостей розпущену Софією чутку про його божевілля.

Він перестав володіти собою і навіть не помічає, що сам складає виставу на балі. Олександр Андрійович точно «сам не свій», починаючи з монологу «про француза з Бордо», і таким залишається до кінця п'єси. Попереду поповнюється лише «мільйон мук».

Якби в нього з'явилася одна здорова хвилина, якби не палив його «мільйон мук», він би, звичайно, сам зробив собі питання: «Навіщо і за що наробив я всю цю гармидер?» І, звісно, ​​не знайшов би відповіді.

Чацький найбільше викривач брехні і всього, що віджило, що заглушує нове життя, життя вільне. Він дуже позитивний у своїх вимогах і заявляє їх у готовій програмі, виробленій не ним, а вже започаткованим століттям. Чацький вимагає місця і свободи свого віку: просить справи, але не хоче прислуговуватись і таврує ганьбою низькопоклонство та блазенство. Його ідеал «вільного життя» визначальний: це свобода від усіх ланцюгів рабства, якими заковане суспільство, а потім свобода - «вперти в науки розум, який прагне пізнань»…

Кожна справа, яка потребує поновлення, викликає тінь Чацького. І хто б не були діячі, біля якої б людської справи- чи буде то нова ідея, крок у науці, у політиці- на групувалися люди, їм нікуди не втекти від двох головних мотивів боротьби: від поради «вчитися, на старших дивлячись», з одного боку, і від спраги прагнути від рутини до «вільного життя» вперед і вперед-з іншого.

Ось чому не постарів досі і навряд чи постаріє колись грибоєдівський Чацький, а з ним і вся комедія.

Меню статті:

Особа Івана Гончарова увійшла до історії літератури. Письменника, літературного критика, члена-кореспондента академії наук Петербурга та дійсного статського радника знають за багатьма творами. З найголовніших – «Обломів», опублікований у «Вітчизняних записках», «Обрив» – текст, що вийшов у «Віснику Європи», а також «Звичайна історія» з «Сучасника».

У 1872 році світло побачив текст «Мільйон мук». Саме таку назву має стаття літературно-критичного характеру, видана Гончаровим. Автор звертається до аналізу іншого шедевра російської літератури, який став класикою, – «Горя з розуму». Російський критик пише, що «Лихо з розуму» посіло належне місце в російській літературі, адже текст актуальний і свіжий. Звернемося ж до короткого змісту критичної прози Гончарова.

Ремарка про грибоїдівський текст «Лихо з розуму»

Оскільки Гончаров звертається до грибоедовской п'єсі, ми вважаємо корисним у кількох словах згадати у тому, що це це за твір. «Лихо з розуму» вважається написаною у віршах комедією російського літератора, дипломата та статського радника Олександра Грибоєдова. Твір написано в стилі класицизму, проте видно, що автор надихався також романтизмом і реалізмом, які почали входити моду в цей період. П'єса глибоко афористична - ця риса зумовила розтягування твір Грибоєдова на цитати, багато з яких перетворилися на крилаті вирази (наприклад, фрази "А судді хто?", "Герой не мого роману", "З почуттям, з толком, з розстановкою", " Свіже переказ, а віриться насилу» та інші висловлювання).

Ілля Ілліч Обломов у творі Івана Гончарова «Обломов» – людина лінива, апатична, надмірно мрійлива і зовсім непристосована до реального життя. Пропонуємо читачам ознайомитися з тим, що в романі є центральним і найбільш яскравим.

Про «Лихо з розуму», крім гончарівського тексту, якому присвячується ця стаття, існують й інші відгуки. Наприклад, про п'єсу писав також Пушкін, який, чи не першим, виділив значення п'єси для культури:

У комедії «Лихо з розуму» хто розумна дійова особа? Відповідь: Грибоєдов. Чи знаєш, що таке Чацький? Палкий, благородний і добрий малий, який провів кілька часу з дуже розумною людиною (саме з Грибоєдовим) і наситився його думками, дотепами та сатиричними зауваженнями<…>Перша ознака розумної людини – з першого погляду знати, з ким маєш справу і не метати бісеру перед Репетиловими тощо…

Коротка характеристика змісту «Мільйона мук»

Російський критик із самого початку каже, що грибоїдівську п'єсу важко класифікувати, тому що цей текст стоїть окремо від інших значних творів у російській літературі. Твір називається Гончаровим міцним, молодим і свіжим, а також живучим, адже актуальність «Горя від розуму» не зникає. Письменник оригінальний, коли доходить до порівнянь і аналогій. Так, Іван Гончаров проводить паралелі між текстом Грибоєдова та столітнім старцем: здавалося б, старий має померти, проте гинуть усі навколо нього, але не він сам.

З іншого боку, Гончарова дивує, що доля столітнього старця в літературі спіткала твір Грибоєдова. На думку критика, Пушкін має «більше прав на довговічність». Але персонажі творів Олександра Сергійовича, схоже, не витримують випробування часом. Пушкінські персонажі бліді, час героїв російського генія минуло, а сам Пушкін став історією. Тим часом Грибоєдов – це не історія, а сучасність.

Гончаров підкреслює, що «Лихо з розуму» – це комедія, яка укладає в собі ще одну комедію, як світ у світі. Отже, на поверхню проступає кілька сюжетів. Перший сюжет присвячений любовній інтризі у парах Чацький – Софія, а також Ліза – Молчалін. Гончаров коментує цей феномен так:

…Коли перша проривається, у проміжку є несподівано інша, і дія зав'язується знову, приватна комедія розігрується у спільну битву та зв'язується в один вузол…

Пушкін, Лермонтов і Грибоєдов: життєвість «Горячи з розуму»

Попри те, що «термін придатності» текстів Пушкіна минув раніше, грибоедовские твори створили раніше пушкінських. Так, «Лихо з розуму» вийшло з-під письменницького пера раніше «Євгенія Онєгіна» та «Героя нашого часу», проте зуміло пережити обидва тексти. «Лихо з розуму» змогло пережити навіть феєричного Гоголя. Російський критик упевнений: ця п'єса «переживе ще багато епох і все не втратить своєї життєвості».

Грибоєдівську п'єсу одразу, як тільки текст опублікували, розхопили на цитати. Однак це не призвело до обшарування тексту, як це зазвичай буває, коли текст набуває популярності. Гончаров зауважив, що навпаки – «Лихо з розуму» від такої популяризації «зробилося начебто дорожче для читачів».

Окрема ситуація спостерігається при спробі поставити «Лихо з розуму» на сцені. При цьому, на думку Гончарова, акторам варто використати творчий підхід, створювати ідеали. Крім того, артистам слід художньо виконувати мову п'єси. П'єса Грибоєдова, безумовно, будується на реальних історичних мотивах, проте російський критик підкреслює, що «Лихо з розуму» не можна розігрувати на сцені під виглядом твору, що відсилає до історичної вірності. Ні, «Лихо з розуму» має швидше сильну художню правдоподібність:

…живий слід майже зник, а історична далечінь ще близька. Артисту необхідно вдаватися до творчості та створення ідеалів, за рівнем свого розуміння епохи та твору Грибоєдова<…>Актор, як музикант, зобов'язаний додуматися до того звуку голосу і до тієї інтонації, якими повинен бути вимовлений кожен вірш: це означає додуматися до тонкого критичного розуміння всієї поезії.

«Лихо з розуму» як картина вдач

Отже, у російській літературі у грибоедовской п'єси особлива роль. Автор «Мільйона мук» вважає твір специфічною картиною вдач. Письменник малює для читача галерею живих типажів, які реально існують. Але що таке «Лихо з розуму»? На думку Гончарова, це:

…вічно гостра, пекуча сатира, і водночас і комедія<…>Полотно її захоплює довгий період життя – від Катерини до імператора Миколи…

Здебільшого, «Лихо з розуму», звичайно, постає як комедійний твір. Але це величезний світ, який показує читачеві реалії життя російської культури. Окрему увагу варто приділити також героям "Горя від розуму".

Про героїв «Горячи від розуму»

Ключових персонажів грибоїдівської п'єси – не більше двадцяти, однак у цих типажах автор зумів відобразити всю колишню Москву, дух міста, історичну ситуацію, а також моральні підвалини та звичаї.

Опозиційні групи персонажів «Горячи з розуму»

Кожна із груп персонажів асоціюється з певним набором якостей. Наприклад, Чацький грає пасивну роль, викриває брехню, виступає маркером речей і порядків, що віджили. Образ Чацького розкриває те, що заважає новому, вільному життю. Ідеал героя, таким чином, – це свобода від «всіх ланцюгів рабства, якими заковане суспільство». Група «Фамусів», з одного боку, глибоко всередині розуміють правоту Чацького, проте бажання вижити та продовжити існувати заважає «братії» відкрито стати на бік героя.

Іван Олександрович Гончаров є одним із провідних прозаїків XIX століття. Пропонуємо любителям класики

Гончаров робить висновок, що Чацький – це доля будь-якого часу, тому «Горе від розуму» і не втрачає актуальності. Особливо яскравою стає зірка Чацького в період зміни епох.

Група «Фамусів» відрізняється жагою почестей та слави, прагненням догоджати та підтакувати заради отримання особистої вигоди. Гончаров називає таких героїв майстрами та мисливцями догодувати, отримувати нагородження, щоб, насамперед, весело та безтурботно жити. Такий спосіб життя супроводжується різноманітними вадами: брехнею, плітками, неробством і, зрештою, порожнечею.

Фігура Чацького в деталях

Щодо карти героїв, тобто загальної розкладки персонажів «Горя від розуму», то критик дотримується думки, що в тексті Грибоєдова всі дійові особи розділилися на дві групи. У першому символічному таборі зайняли свої місця «Фамусові та вся братія», а в іншій групі опинився Чацький. Гончаров називає Чацького палким і відважним борцем, який бере участь у боротьбі «на життя та смерть», у битві за можливість існувати. Однак такий спосіб життя логічно призводить до втоми, адже, переживши бал, герой неодмінно хоче знайти спокій. Хоча б на якийсь час. Гончаров пише:

…Він, як поранений, збирає всі сили, робить виклик натовпу – і завдає удару всім, – але не вистачило у нього мощі проти з'єднаного ворога…

Чацького поступово вважають за безумця: герой часто вдається до перебільшень, мова грибоїдівського персонажа віддає нетверезістю. Настає момент, коли Чацький вже не в змозі помітити, що сам перетворився на бал, на виставу, від якої втік.

Чацький має скарб, який, здається, втратив багато хто в наш час. У героя є серце. Ліза, служниця, позитивно відгукується про Чацького, називаючи героя чутливим, веселим та розумним до гостроти.

Тим часом образ Чацького затьмарюється особистим горем. П'єса названа «Горем від розуму», проте Гончаров пише, що не в думці криється причина особистих нещасть Чацького. Біда полягає у співчутливій ролі героя Грибоєдова.

Гіркота долі Чацького

Гончаров зауважує, що доля Чацького полягає лише у сіянні. А плоди від цього сіяння судилося пожинати іншим людям. Чацькі – ми говоримо у множині, тому що це типаж, а не один образ, – несуть своєрідний терновий вінець на своїх головах: такі люди мучать від будь-якої дрібниці, але найбільше – від зіткнення розуму та співчуття, нерозділеного любовного почуття, болю ображеного Переваги. Гончаров так відгукується про особистість Чацького:

...Він вимагає місця і свободи своєму віку: просить справи, але не хоче прислужуватися, і таврує ганьбою низькопоклонство і блазенство...

Таким чином, ми повільно підходимо до ідеї вільного життя, що втілюється особистістю Чацького. Що таке вільне життя у трактуванні Гончарова? Насамперед, це можливість не залежати від рабських ланцюгів, не плазати перед вищими особами. На жаль, ланцюги залежностей настільки огорнули суспільство, що табір «Фамусових», хоч і розуміє істину стану справ, все ж таки боїться зламати системи або йти проти усталеного порядку. Яка роль Чацького? Гончаров дає відповідь на це запитання у таких рядках:

…Він вічний викривач брехні, що заховалась у прислів'я: «Один у полі не воїн». Ні, воїн, якщо він Чацький, до того ж переможець, але передовий воїн, застрельник – і завжди жертва<…>Чацькі живуть і не переводяться в суспільстві, повторюючись на кожному кроці, у кожному будинку, де під однією покрівлею уживається старе з молодим<…>Кожна справа, яка потребує оновлення, викликає тінь Чацького.

Хто така Софія?

Звичайно, Гончаров не міг забути і про фігуру Софії. Героїня належить до розряду жінок, які черпають «життєву мудрість із романів та повістей». Для таких жінок характерна яскрава уява, вміння відчувати. Але Софія слабка у тих галузях, які стосуються думок та знань. Однак героїня прагне знань і думок, яким панянок на той час зазвичай не вчили.

На нашу думку, Софія схожа на типаж так званих тургенєвських панянок, проте Гончаров вбачає в образі грибоїдівської Софії схожість із фігурою Тетяни з пушкінського «Євгенія Онєгіна»:

…обидві, як у лунатизмі, блукають у захопленні з дитячою простотою…

Софія хоче відчути себе у ролі покровителя. Так, саме у цьому образі героїня виступає у романі з Молчаліним. Почуття Чацького до Софії також відіграють у творі. Чацького дратує брехня, що проглядається у вчинках дівчини. З одного боку, Чацького тягне до Софії, але, з іншого боку, героїня служить для Чацького мотивом і приводом для страждань, які затьмарили душу героя. Чацький, хоч і страждає, все одно в результаті перемагає. Герой намагається випросити те, що неможливо отримати проханнями, а саме: кохання:

Але чи є в ньому та пристрасть?
То почуття? Палкість та?
Щоб, окрім вас, йому цілий світ
Здавався порох і суєта?

Протистояння почуттів та розуму

В опозиції та несумісності розуму та почуттів криється головна драма п'єси. Гончаров вважає, що спочатку Чацького рятував розум і гострота думки, проте полум'я пристрасті поглинуло гідність та особистість героя. Все, що рятує Чацького від остаточного «непотрібного приниження», – це «залишки розуму».

Софія потребує не так Молчаліна, як нікчемного характеру цього героя. Проте дівчина, водночас, визнає, що зустріч із Чацьким для неї знакова та невипадкова:

Дивіться, дружбу всіх він у домі набув;
При батюшці три роки служить,
Той часто без толку сердить,
А він безмовністю його обеззброює<…>
<…>від стариків не ступить за поріг<…>
<…>Чужих і вкрив і навскіс не рубає, -
Ось я за що його люблю.

«Мільйон мук» як горе Чацького

Чацький справді йде в божевілля, адже намагається знаходити в словах Софії те, чого насправді в цих словах немає. Для героя такий спосіб є спробою заспокоєння і самовиправдання.

Після невдачі із Софією Чацький впадає в інші кругообіги життя Москви. Наприклад, група Горічових – господар, який вкрай опустився, послужливий чоловік, який перебуває під каблуків у суворої дружини, і сама дружина – пані Горичева – манірна та нудотна особа. Також Чацький зустрічається з Хлєстовою – героїнею, яка, здається, залишилася від віку Катерини, з Петром Іллічем – ще однією руїною з минулого, із Загорецьким – очевидним шахраєм та іншими героями з категорії «Фамусових».

Трансформації особи Чацького

Розум Чацького переживає трансформацію. Тепер мова Чацького відрізняють їдкі репліки, цинізм та сарказм. Таким стилем спілкування та поведінки герой викликає антипатію з боку навколишніх людей. У Чацького залишається надія – знайти співчуття та співчуття у душі Софії. Проте герой не знає, що проти нього готується змова у таборі «Фамусових»:

"Мільйон мук" і "горе" - ось, що він потис за все, що встиг посіяти. Досі він був непереможним: розум його нещадно вражав хворі місця ворогів.

Розум Чацького слабшає у момент, коли герой втомлюється від нескінченної боротьби. На зміну колишньої веселості, гостроти, симпатичності та чутливості приходить жовч, прискіпливість і смуток. Навіть наприкінці Чацький не поводиться, подібно до Онєгіна чи героя Лермонтова, як франт. Герой Грибоєдова продовжує зберігати свою щирість, проте дозволяє собі фатальну слабкість: ревнощі захльостує Чацького, коли герой бачить побачення дівчини з Молчаліним. Чоловік дорікає героїні, бо та дала йому надію. Однак Гончаров наголошує, що Софія, навпаки, постійно відштовхувала Чацького:

А тим часом Софія Павлівна індивідуально не аморальна: вона грішить гріхом незнання, сліпоти, в якій жили всі.

Висновки Гончарова

Щоб передати головну моральну та ідейну установку «Горячи з розуму», російський критик звертається до поезії Пушкіна:

Світло не карає помилок,
Але ж таємниці вимагає для них!

З одного боку, Чацький допомагає Софії втратити ту нерозумну наївність і сліпоту, яка спочатку характерна для особистості героїні. Однак Софія все одно не здатна надавати Чацькому повагу: герой – це свідчення помилок і пороків Софії, «докоряючий свідок», який відкриває дівчині очі на справжнє обличчя Молчаліна. Софія ж, згідно з трактуванням Гончарова, постає такою собі сумішшю «хороших інстинктів» і брехні, «живого розуму» та відсутності хоча б натяків на наявність ідей, власної думки та переконань. Софія хвора на розумову та моральну сліпоту, яка лежить непереборною прірвою між дівчиною та Чацьким. Однак це не брак самої Софії, це якості, що були прищеплені вихованням. Сама ж героїня гаряча, ніжна та мрійлива. Згадаймо, про що ми говорили на початку нашої статті:

…Жінки вчилися тільки уявляти та відчувати і не вчилися мислити та знати…

А. С. Грибоєдов увійшов до російської літератури як автор одного твору — комедії «Горе від розуму». Ця п'єса Грибоєдова сучасна досі і буде хвилювати суспільство до тих пір, поки з нашого життя не зникнуть кар'єризм, чинопочитання, плітки, поки будуть панувати спрага наживи, прагнення жити за рахунок інших, а не за рахунок собст -Венного праці, поки будуть існувати мисливці догоджати і прислужуватися.

Все це вічне недосконалість людей і світу чудово описано в безсмертній комедії Грибоєдова «Лихо з розуму». Автор створює цілу галерею негативних образів: це Фамусов, Молчалін, Репетилів, Ска-лозуб і т. д.

Сюжет п'єси побудований на конфлікті одночасно особистому та суспільному. При цьому одна з одною виявляється тісно пов'язаною, громадська проблематика комедії прямо випливає з особистої. У «Горі з розуму» істотно важливим для розвитку дії виявляється і нерозділене кохання героя, і ще більше - нерозв'язне протиріччя розумного і чесного героя з божевільним суспільством, в якому він живе. Грибоєдов у листі Катеніну писав: «...дівчина, сама не дурна, віддає перевагу дурню розумній людині (не тому, що розум у нас грішних був звичайний, ні! і в моїй комедії 25 дурнів на одну розумну людину), і ця людина, зрозуміло, у суперечності з суспільством, його навколишнім, його ніхто не розуміє, ніхто пробачити не хоче, навіщо він трошки вище за інших ... »

Героям-глупцям самотужки протистоїть головний герой комедії — Олександр Андрійович Чацький. Він приїхав до Москви, «з далеких мандрівок повернувшись», лише заради Софії, своєї коханої. Але, повернувшись у колись рідний і улюблений будинок, він виявляє великі зміни: Софія холодна, високомірна, дратівлива, вона більше не любить Чацького.

Намагаючись знайти відповідь на своє почуття, головний герой закликає до колишнього кохання, яке до його від'їзду було взаємним, але все марно. Усі його спроби повернути колишню Софію зазнають фіаско. На всі палкі промови та спогади Чацького Софія відповідає: «Дитина!»

З цього починається особиста драма героя, яка перестає бути вузько особистою, а переростає в зіткнення закоханої людини і всього фамусівського суспільства. Чацький один виступає проти армії старих «воїнів», починаючи нескінченну боротьбу за нове життя і за своє кохання.

Він сперечається з самим Фамусовим з приводу образу і мети життя. Господар будинку вважає зразком правильності життя свого дядечка:

Максим Петрович: він чи то на сріблі,

На золоті їдав; сто осіб до послуг.

Цілком зрозуміло, що й сам він не відмовився б від подібного, звідси й нерозуміння Чацького, що вимагає «служби справі, а не особам». Любовний та соціальний конфлікти сходяться, єдиним цілим. Для героя особиста драма залежить від ставлення суспільства до нього, а суспільна ускладнюється особистими відносинами. Це вимотує Чацького, і в результаті його чекає «мільйон мук», за влучним висловом І. Гончарова.

Чацький і Молчалін - молоді люди приблизно одного віку, одного часу, що живуть в одній країні, місті. Але як вони різні! Чацький — красномовство, правдивість, розум... «Він викривач брехні і всього, що віджило, що заглушує нове життя. Він вимагає місця свого віку», — пише І. Гончаров у статті «Мільйон мук». Молчалін же — лицемір, підлабузник-хамелеон з голови до п'ят. У всьому, завжди і скрізь думки, дії Чацького і Молчаліна різні, майже протилежні. Це розуміє і Софія. Для Софії, яка полюбила Молчаліна, його пороки — ідеал, а гідності Чацького — недоліки: «Веселість ваша не скромна, у вас зараз уже гострота готова... Грізний погляд, і різкий тон, і цих у вас особливостей безодня, а над собою гроза куди не марна». Молчалін же: «При батюшці три роки служить, той часто без толку сердить, а він безмовністю його обеззброє... Веселостей шукати б міг; нітрохи: від стариків не ступить за поріг; ми жвавим, регочем, він з ними цілий день засяде, радий не радий, грає ... Звичайно, немає в ньому цього розуму, що геній для інших, а для інших чу-ма, який швидкий, блискучий і скоро опирає, що світло лає наповал, щоб світло про нього хоч щось сказав, та чи такий собі розум сім'ю ощасливить?»

Здається, Софія відчуває, що Молчалін дурний, мовчазний, без своєї думки, але «дивовижної властивості він нарешті: поступливий, скромний, тихий. В обличчі ні тіні занепокоєння, і на душі провин ніяких, чужих і криво і навскіс не рубає, — от я за що його люблю». І Софія віддає перевагу Чацькому. Може, її лякає в останньому «особливості бездна», можливо, це образа. Адже, виїхавши, Чацький залишив дівчину одну в цьому безликому, сірому і нікчемному світі.

Про те, що Чацький - «століття новий», а Молчалін - вихованець фамусівської Москви, свідчать їх ідеали. Чацький вимагає «служби справі, а чи не особам», не змішувати «веселощі чи дурість із справою», він обтяжується серед натовпу «катувальників, зловісних старих, безглуздих старих», відмовляючись схилятися перед їх авторитетом. Він «служити б радий, служити нудно».

Заповіді Молчаліна: «По-перше, догоджати всім людям без вилучення... У мої літа не повинно мати права судити мати». Його талант - помірність і акуратність. І все це: пристрасть до чинів, низькопоклонство, порожнеча — нероздільно пов'язує Молчаліна з віком минулим.

Чацький – воїн. Він бореться проти ідеалів, цілей, прагнень старої Москви, клей-міт ганьбою марнотратство, бездумну розкіш і огидні вдачі «розливання в бенкетах і марнотратстві». Образ Чацького - ідея, мораль п'єси, а Молчалін - одне з втілень сили старого світу. Між ними не може бути жодної подібності. Навіть у почуття любові Чацький «кидається», як наживо, безпосередню і глибоку стихію життя». У коханні Молчаліна до Софії немає практично нічого, крім користі.

Стан невизначеності в житті приводить Чацького в шаленство. Якщо на початку дії він спокійний і впевнений у собі:

Ні, нині світло вже не таке...

Вільніше кожен дихає

І не поспішає вписатися в полк блазнів.

У покровителів позіхати на стелю,

З'явитися помовчати, пошаркати, пообідати,

Підставити стілець, піднести хустку,то в монолозі на балу в будинку Фамусова виявилася неврівноваженість його душі і розуму. Він виставляє себе посміховиськом, від якого всі сахаються. Але водночас його образ дуже трагічний: його монолог — наслідок нещасного кохання і неприйняття суспільством тих думок і почуттів, тих переконань, які Чацький відстоює протягом всієї комедії.

Під вагою «мільйона мук» він зламаний, починає суперечити здоровій логіці. Все це тягне за собою зовсім неймовірні чутки, які здаються необґрунтованими, але весь світ говорить про них:

З глузду з'їхав!..

Їй здається... ось на!

Недарма?

Отже... з чого взяла б вона!

Але Чацький не тільки не спростовує чутки, але всіма силами, сам того не знаючи, підтверджує їх, влаштовуючи сцену на балу, потім сцену прощання з Софією та викриття Молчаліна:

Ви маєте рацію: з вогню той вийде неушкоджений,

Хто з вами день встигне пробути, подихаєповітрям одним,

І в ньому розум уціліє...

Он із Москви!

Сюди я більше не їздок,

Біжу, не озирнуся, піду шукати світом

Де ображеному є почуття куточок!

У пориві пристрасті наш герой неодноразово грішить проти логіки, але в його словах завжди є правда — правда про його ставлення до фамусівського суспільства. Він не боїться говорити все всім у вічі і справедливо звинувачувати представників фамусівської Москви у брехні, ханстві, лицемірстві. Сам герой - яскраве доказ того, що віджило і хворе закриває дорогу молодому і здоровому.

Порівняння можна продовжити, аналізуючи кожен жест чи репліку героїв. Але навіть із кількох прикладів видно, що сама комедія — це боротьба протилежностей: Чацького з «століттям минулим» — Фамусовими, скелезубами, мовчалиними. Він жертва, але переможець. Фамусівське суспільство у боротьбі з Чацьким використовує все: плітки, чутки, хибні звинувачення, а це не зброя сильних. І тому Чацький отримує моральну перемогу над ними, виявляється вище всієї оточуючої його сірості і бездарності.

Образ Чацького в комедії Грибоєдова, яку А. А. Блок назвав «геніальнішою російською драмою», залишається незавершеним. Рамки п'єси не дозволяють до кінця розкрити всю глибину та складність натури цього персонажа. Але з упевненістю можна сказати: Чацький зміцнився у своїй вірі і знайде свій шлях у новому житті. І чим більше буде ось таких Чацьких на шляху Фамусових, мовчалиних і репетилових, тим слабше і тихіше будуть звучати їхні голоси.