«Магреніп двір»

Дія оповідання А.І. Солженіцина « Матренін двір» відбувається у середині 50-х років XX століття. Викладені в ньому події показані очима оповідача, людини незвичайної, яка мріє загубитися в самій нутряній Росії, тоді як основна маса населення хоче перебратися у великі міста. Пізніше читач зрозуміє причини, з яких герой прагне глибинку: він сидів у в'язниці і хоче спокійного життя.

Герой їде вчителювати у невелике містечко «Торф-продукт», з якого, як іронічно зауважує автор, було важко виїхати. Ні одноманітні бараки, ні старі п'ятиповерхівки не приваблюють головного героя. Зрештою, він знаходить собі житло у селі «Тальнове». Так читач знайомиться з головною героїнею твору – самотньою хворою жінкою Мотроною. Живе вона в темній хаті з тьмяним дзеркалом, в яке не можна було нічого розгледіти, і двома яскравими плакатами про книжкову торгівлю та врожай. Контраст цих деталей інтер'єру очевидний. У ньому передбачається одна з ключових проблем, порушених у творі, - конфлікт між показною бравадою офіційної хроніки подій та реальним життям звичайних російських людей. В оповіданні звучить глибоке розуміння цієї трагічної невідповідності.

Іншим, не менш яскравим протиріччям у оповіданні виступає контраст між граничною злиднями селянського побуту, серед якого проходить життя Мотрони, та багатства її глибокого внутрішнього світу. Жінка все життя пропрацювала в колгоспі, а тепер не отримує навіть пенсії ні за свою працю, ні за втрату годувальника. І досягти цієї пенсії через бюрократизм практично неможливо. Незважаючи на це, вона не втратила жалості, людяності, любові до природи: вирощує фікуси, підібрала кішку. Автор підкреслює у своїй героїні покірливе, беззлобне ставлення до життя. Вона нікого не звинувачує у своєму тяжкому становищі, нічого не вимагає.

Солженіцин постійно підкреслює, що життя Мотрони могло скластися по-іншому, адже будинок її був побудований для великої родини: на табуретках замість фікусів могли б сидіти деги та онуки Через опис життя Мотрони ми дізнаємось

про нелегкий побут селянства. З продуктів у селі одна картопля та ячна крупа. У магазині продають лише маргарин та комбінований жир. Лише раз на рік для пастуха купує Мотрона в сільпо місцеві «делікатеси», які сама не їсть: рибні консерви, цукор та олія. А коли вже справила вона пальто з ношеної залізничної шинелі та пенсію почала отримувати, сусіди їй стали навіть заздрити. Ця деталь не тільки свідчить про злиденне становище всіх мешканців селища, але й відкриває світло на непривабливі стосунки між людьми.

Парадоксально, але у селищі під назвою «Торфопродукт» у людей не вистачає на зиму навіть торфу. Торф, якого навколо безліч, продавався тільки начальству та по одній машині - вчителям, лікарям, робітникам заводу. Коли герой розповідає про це, у нього щемить серце: страшно подумати, якою мірою забитості і приниженості можна довести в Росії простої людини. За такою ж безглуздістю господарського життя не може Мотрона завести корову. Трави навколо - море, а косити її без дозволу не можна. Ось і доводиться старій хворій жінці вишукувати траву для кози острівцями серед болота. А вже для корови сіна взяти нема де.

А.І. Солженіцин послідовно показує, з якими труднощами пов'язане життя звичайної працьовитої жінки-селянки. Якщо й спробує вона поправити своє тяжке становище, скрізь виявляються перепони та заборони.

У той самий час у образі Мотрони А.І. Солженіцин втілив найкращі риси російської жінки. Оповідач часто милується її доброю посмішкою, зауважує, що ліками від усіх бід для героїні була робота, в яку вона легко включалася: то копала картоплю, то вирушала по ягоди в далекий ліс. 11е відразу, тільки в другій частині оповідання, дізнаємося ми про минуле життя Мотрони: було у неї шестеро дітей. Одинадцять років чекала вона з війни зниклого безвісти чоловіка, який і вірний їй, як з'ясувалося, не був.

У оповіданні А.І. Солженіцина раз у раз звучить різка критика місцевої влади: на носі зима, а голова колгоспу говорить про що завгодно, крім палива. Секретаря сільради взагалі на місці не знайдеш, а якщо й отримаєш якийсь папірець, то його потім доведеться переробляти, бо працюють усі ці люди, покликані забезпечувати в країні законність і порядок, абияк, а управи на них не знайдеш. З обуренням пише А.І. Солженіцин про те, що новий голова «насамперед обрізав усім інвалідам городи», хоч обрізані сотки все одно пустували за парканом.

Навіть трави на колгоспній землі не мала права накосити Мотрона, зате коли траплялася в колгоспі проблема, приходила до неї дружина голови і, не вітаючись, вимагала вийти на роботу, та ще й зі своїми вилами. Допомагала Мотрона не лише колгоспу, а й сусідам.

Поруч художніх деталей А.І. Солженіцин підкреслює в оповіданні, наскільки далекі досягнення цивілізації від реального життяселянина у російській глибинці. Про винахід нових машин і штучних супутників Землі слухають по радіо як про чудеса світу, від яких ні користі ні користі не додасться. Все вилами будуть вантажити селяни торф та їсти порожню картоплю або кашу.

Також принагідно розповідає А.І. Солженіцин і про ситуацію в шкільній освіті: круглий двієчник Антошка Григор'єв навіть і не намагався щось вчити: знав, що все одно переведуть до наступного класу, бо головне для школи – не якість знань учнів, а боротьба за «високий відсоток успішності» .

Трагічний кінець оповідання підготовлений у ході розвитку сюжету примітною деталлю: у Мотрони хтось вкрав казанок зі святою водою на водосвяті: «Завжди в неї була свята вода, а цього року не стало».

Крім жорстокості структурі державної влади та її представників стосовно людини, А.І. Солженіцин порушує проблему людської черствості стосовно ближнього. Родичі Мотрони змушують її розібрати та віддати племінниці (приймальній дочці) світлицю. Після цього сестри Мотрони облаяли її дурницею, а з двору зникла кішка-остання відрада старої жінки.

Вивозячи світлицю, гине на переїзді під колесами поїзда і сама Мотрена. З гіркотою в серці розповідає автор, як злетілися сестри Мотрони, що посварилися з нею перед смертю, ділити її убогий спадок: хату, козу, скриню та двісті похоронних рублів.

Тільки фраза однієї старої переводить план розповіді з побутового в буттєвий: «Дві загадки у світі є: як народився – не пам'ятаю, як помру – не знаю». Ославили люди Мотрену і після смерті. Пішли розмови про те, що чоловік її не любив, гуляв від неї, та й взагалі дурна вона була, бо безкоштовно людям городи копала, а свого майна так і не нажила. Авторську ж точку зору гранично ємно висловлює фраза: «Всі ми жили поруч із нею і не зрозуміли, що вона є той самий праведник, без якого, за прислів'ям, не стоїть село».

АНАЛІЗ РОЗКАЗА А.І.СОЛЖЕНИЦИНА «МАТРЕНІН ДВІР»

Мета уроку: спробувати зрозуміти, яким бачиться письменнику феномен «простої людини», розібратися у філософському сенсі оповідання.

Методичні прийоми: аналітична розмова, зіставлення текстів.

ХІД УРОКУ

1. Слово вчителя

Розповідь «Матренін двір», як і «Один день Івана Денисовича», написано 1959 року, а опубліковано 1964 року. «Матренін двір» - твір автобіографічний. Це розповідь Солженіцина про ту ситуацію, в якій він опинився, повернувшись «з курної гарячої пустелі», тобто з табору. Йому «хотілося затесатися і загубитися в нутряній Росії», знайти «тихий куточок Росії подалі від залізниць». Колишній табірник міг найнятись лише на важкі роботи, він же хотів учительствувати. Після реабілітації в 1957 році Солженіцин деякий час працював учителем фізики в Володимирській області, жив у селі Мільцеве у селянки Мотрони Василівни Захарової (там він закінчив першу редакцію «У першому колі»). Розповідь «Матренін двір» виходить за рамки звичайних спогадів, а набуває глибокого значення, визнаний класикою. Його називали «блискучим», «справді геніальним твором». Спробуємо розібратися у феномені цієї розповіді.

П. Перевірка домашнього завдання.

Порівняємо розповіді «Матренін двір» та «Один день Івана Денисовича».

Обидві розповіді є етапами осмислення письменником феномену «простої людини», носія масової свідомості. Герої обох оповідань – «прості люди», жертви світу, що знедушує. Але ставлення до героїв різне. Перший називався «Не вартує село без праведника», а другий – Щ-854» (Один день одного зека)». «Праведник» та «зек» - це різні оцінки. Те, що Матрене постає як «високе» (її вибачаюча посмішка перед грізною головою, її поступливість перед нахабним натиском рідні), у поведінці Івана Денисовича позначається «підробити», «багатому бригаднику подати сухі валянки прямо на ліжко», «пробігти по каптері де кому треба послужити, підмісти чи піднести щось». Мотрона зображена як свята: «Тільки гріхів у неї було менше, ніж у її кішки. Та – мишей душила…». Іван Денисович – звичайна людина з гріхами та недоліками. Мотрона не від цього світу. Шухов – свій у світі ГУЛАГу, майже обжився у ньому, вивчив його закони, виробив безліч пристосувань для виживання. За 8 років відсидки він зрісся з табором: «Вже сам він не знав, хотів він волі чи ні», пристосувався: «Це як годиться – один працює, один дивиться»; "Робота - вона як палиця, кінця в ній два: для людей робиш - якість дай, для дурня робиш - дай показуху". Щоправда, вдалося йому не втратити свого людської гідності, не опуститися до положення «ґнота», що вилизує миски.

Сам Іван Денисович не усвідомлює навколишнього абсурду, не усвідомлює жаху свого існування. Він покірно та терпляче несе свій хрест, як і Мотрона Василівна.

Але терпіння героїні схоже на терпіння святої.

У «Матрениному дворі» образ героїні дається у сприйнятті оповідача, він оцінює її як праведницю. В «Одному дні Івана Денисовича» світ бачиться лише очима героя, оцінюється ним самим. Оцінює те, що відбувається, і читач і не може не жахнутися, не зазнати потрясіння опису «майже щасливого» дня.

Як розкривається характер героїні у оповіданні?

Яка тема оповідання?

Мотрона не від цього світу; світ, що оточують засуджують її: «і неохайна вона була; і за обзаводом не гналася; і не дбайлива; і навіть порося не тримала, вигодовувати чомусь не любила; і, безглузда, допомагала чужим людям безкоштовно…».

Загалом живе «в запусті». Бідність Мотрони дивися з усіх кутів: «Багато років ні звідки не заробляла Мотрона Василівна ні рубля. Бо пенсії їй не платили. Рідні допомагали їй мало. А у колгоспі вона працювала не за гроші – за палички. За палички трудоднів у засміченій книжці обліковця».

Але розповідь не лише про страждання, біди, несправедливість, що випала на частку російської жінки. А.Т.Твардовський писав про це так: «Чому доля старої селянки, розказана на небагатьох сторінках, представляє для нас такий великий інтерес? Ця жінка неначитана, малограмотна, проста трудівниця. І, однак, її душевний світ має таку якість, що ми з нею розмовляємо, як з Анною Кареніною». Солженіцин відповідав на це Твардовському: «Ви вказали саму суть – на жінку, що любить і страждає, тоді як вся критика нишпорила весь час поверху, порівнюючи тальновський колгосп і сусідні». Письменники виходять на головну темуоповідання – «чим люди живі». Пережити те, що довелося пережити Мотрій Василівні, і залишитися людиною безкорисливою, відкритою, делікатною, чуйною, не озлобитися на долю і людей, зберегти до старості свою «променисту усмішку» - які ж душевні сили потрібні для цього!

Рух сюжету спрямовано розуміння таємниці характеру головної героїні. Мотрона розкривається не так у повсякденному сьогоденні, як у минулому. Згадуючи свою молодість, вона розповідає: «Це ти мене раніше не бачив, Ігнатиче. Усі мішки мої були, по п'ять пудів тяжком не рахувала. Свекор кричав: «Мотрона, Спину зламаєш!» До мене дивир не підходив, щоб мій кінець колоди на передок підсадити» Виявляється, Мотрона колись була молодою, сильною, красивою, з тих некрасовських селянок, що «коня на скаку зупинять»: «Раз кінь з переляку сани поніс на озеро, мужики відскакали, а я, правда, за вуздечку схопила, зупинили…» І в останню мить свого життя вона кинулася «сприяти мужикам» на переїзді – і загинула.

І зовсім з несподіваного боку розкривається Мотрона, коли розповідає про своє кохання: «вперше зовсім по-новому побачив Мотрену», «Того літа… ходили ми з ним у гай сидіти, - прошепотіла вона. – Тут гай був… Без малого не вийшов, Ігнатичу. Війна німецька почалася. Взяли Фаддея на війну… Пішов він на війну – зник… Три роки причаїлася я, чекала. І не звістки, і ні кісточки.

Обв'язане старечою слинявою хусткою, дивилося на мене в непрямих м'яких відсвітах лампи кругле обличчя Мотрони – ніби звільнене від зморшок, від буденного недбалого вбрання – перелякане, дівоче, перед страшним вибором».

Ці ліричні, світлі рядки розкривають чарівність, душевну красу, глибину переживань Мотрони. Зовні нічим не примітна, стримана, невимоглива, Мотрона виявляється незвичайною, душевною, чистою, відкритою людиною. Тим гострішим є почуття провини, яке відчуває оповідач: «Немає Мотрони. Вбито рідна людина. І в останній день я докорив її тілогрійку». «Всі ми жили поряд з нею і не зрозуміли, що вона є тим самим праведником, без якого, за прислів'ям, не стоїть село. Ні місто. Ні вся наша земля». Завершальні слова оповідання повертають до первісної назви-«Не стоїть село без праведника» і наповнюють розповідь про селянку Мотрона глибоким узагальнюючим, філософським змістом.

Яким є символічний зміст оповідання «Матренин двір»?

Багато символів Солженіцина пов'язані з християнською символікою, образами-символами хресного шляху, праведника, мученика. Прямо на це вказує перша назва «Матреніна двору2. Та й сама назва «Матренін двір» має узагальнюючий характер. Двір, будинок Мотрони - той притулок, який знаходить, нарешті в пошуках «нутряної Росії» оповідач після довгих років таборів і бездомності: «Мили це місця мені не сподобалося у всьому селі». Символічне уподібнення Будинку Росії традиційно, адже структура будинку уподібнена до структури світу. У долі будинку ніби повторена, передбачена доля його господині. Сорок років минули тут. У цьому будинку вона пережила дві війни – німецьку та Вітчизняну, смерть шістьох дітей, які гинули в дитинстві, втрату чоловіка, який на війні зник безвісти. Старе будинок – старіє господиня. Будинок розбирають, як людину – «по реберцях», і «все показувало, що ламачі – не будівельники і не припускають, щоб Мотре ще довго довелося тут жити».

Наче противиться руйнуванню будинку сама природа - спочатку довга хуртовина, непомірні кучугури, потім відлига, сирі тумани, струмки. І в тому, що свята вода у Мотрони незрозуміло зникла, бачиться погана ознака. Гине Мотрона разом із світлицею, з частиною свого будинку. Гине господиня - остаточно руйнується будинок. Хату Мотрони до весни забили, наче труну, - поховали.

Символічний характер має і страх Мотрони перед залізницею, адже саме поїзд, символ ворожого селянського життясвіту, цивілізації, розплющить і світлицю, і саму Мотрену.

Ш. СЛОВО ВЧИТЕЛЯ.

Праведниця Мотрена – моральний ідеалписьменника, у якому, на його думку має грунтуватися життя суспільства. По Солженіцину, сенс земного існування – над благоденстві, а розвитку душі». З цією ідеєю пов'язане розуміння письменника ролі літератури, її зв'язку із християнською традицією. Солженіцин продовжує одну з головних традицій російської літератури, згідно з якою письменник бачить своє призначення у проповідуванні істини, духовності, переконаний у необхідності ставити «вічні» питання та шукати на них відповідь. Про це він говорив у своїй Нобелівській лекції: «У російській літературі здавна вроднились нам уявлення, що письменник може багато у своєму народі – і повинен… Якось узявшись за слово, вже потім ніколи не ухилитися: письменник – не сторонній суддя своїм співвітчизникам та сучасникам, він – совиновник у всьому злі, скоєному в нього батьківщині чи його народом».

Дія оповідання А. І. Солженіцина відбувається у середині 50-х рр. ХХ ст. минулого сторіччя. Оповідання ведеться від першої особи, своєрідної людини, яка мріє про життя в глибинці рідної країни, на відміну від тих, хто має намір скоріше перебратися в галасливі міста співвітчизників. Цей факт пояснюється тривалим перебуванням у в'язниці, бажанням відсторонитися від суспільства, усамітнення та спокою.

Сюжетна лінія

Для реалізації свого наміру персонаж вирушає до містечка «Торф-продукт» для викладання в середній школі. Нудні бараки та старі п'ятиповерхові будинки його зовсім не приваблюють. У результаті, знайшовши притулок у віддаленому селі «Тальнове», герой має знайомство з самотньою, що втратила здоров'я, жінкою Мотроною.

Не заможне господарство в непоказній хаті складають кинута колишнім господарем сагайдака кішка, потемніле від часу дзеркало і пара привертають сторонні погляди, що ілюструють продаж книг і врожайність, плакатів.

Контрасти

Акцентуючи увагу на даних предметах невигадливого інтер'єру, автор намагається донести до читача ключову проблему минулих часів - браваду офіційної хроніки подій виключно заради показухи та невесела дійсність зубожілої глибинки.

Паралельно майстер слова протиставляє багатий духовний світ, що виконує непосильну працю у колгоспі, селянки. Пропрацювавши майже всі найкращі роки, вона не удостоїлася пенсії від держави ні собі, ні належній їй при втраті годувальника.

Особисті якості

Спроби набуття будь-якої копійки обертаються перепонами з боку бюрократичного апарату. Попри нерозуміння навколишніх і нечесних дій правлячої влади, їй вдається зберегти людяність, почуття жалості та співчуття до людей. Дивно смиренна за натурою, вона не вимагає до себе додаткової уваги та зайвого комфорту, щиро радіючи наявним придбанням.

Любов до природи виявляється у дбайливому вирощуванні численних фікусів. З подальших описів життя Мотрони відомо, що вона могла б уникнути самотньої долі, адже житло зводилося для дітей та онуків. Тільки у другій частині виявляється факт втрати нею шістьох дітей. 11 років чекала вона з війни чоловіка після оголошення його зниклим безвісти.

Підведення підсумків

У образі Мотрони втілені найкращі риси російської жінки. Оповідачеві імпонує її добродушна посмішка, безперервна праця на городі або під час походу в ліс за ягодами. Автор невтішно відгукується про її оточення. Заміна зношеної залізничної шинелі на пальто і пенсія, що отримується, викликають помітну заздрість у односельців.

У своєму творі письменник звертає увагу на надзвичайне тяжке становище селян, їхнє нерадісне існування зі мізерним власним харчуванням та нестачею грошей для корму худоби. Поруч із яскраво проявляється недружнє ставлення один близько живуть людей.

Аналіз розповіді Матренін двір Солженіцина

В оповіданні Олександра Ісаєвича Солженіцина розповідається про людину, яка хотіла загубитися в глибинках Росії. При чому герой хотів по-справжньому спокійного, майже затворницького життя. Він хотів влаштуватися учителем до школи. І йому це вдалося. Але для того, щоб працювати у школі, йому треба було десь жити. Він пройшов по всьому селі і заглянув у кожну хату. Скрізь було тісно. Ось і довелося йому оселитися у великій і просторій хаті Мотрони Василівни. Обстановка в хаті була не з найкращих: таргани, миші, тринога кішка, стара коза і занедбаність будівлі - все це спочатку здавалося страшним. Але згодом герой звик і освоївся у Мотрони Василівни.

Хазяйку хати письменник описує як стару років шістдесяти. Вона ходила в рваних речах, але дуже любила їх. У неї з господарства була одна стара, облізла коза. Мотрона Василівна перед читачем постає звичайною, але водночас загадковою жінкою. Вона здебільшого мовчить, нічого не розповідає, та й не питає у героя нічого. Лише одного разу Мотрона розповіла шматочок свого життя герою. Як вона збиралася заміж одного брата, а вийшла іншого, бо першого брата не дочекалася з війни. Усі думали, що він помер. Так і вийшла Мотрона Василівна за другого брата. Він був молодший за неї на рік. Але ніколи Юхим не торкнувся й пальцем Мотрона. Прийшовши з війни, старший брат лаявся порубати їх, але незабаром затих і знайшов собі дружину з тим самим ім'ям. На цьому її розповідь закінчилася. І то розповіла вона все тому, що Фаддей прийшов до неї, щоб поговорити зі шкільним учителем Антошки, який жив у Мотрони.

Читачеві Мотрона Василівна представлена ​​таким чином, що її хочеться пошкодувати та допомогти їй. Дітей у неї не було. Так сталося, що вони помирали після трьох місяців життя. Так і вийшло, що Василівна взяла собі на виховання одну з дочок дівер. Дівчинку звали Кіра. Виховала та видала заміж Мотрона Василівна доньку. Саме Кіра бодай іноді, але допомагала Мотрені, а так жінка сама намагалася вижити. Вона, як і всі баби на селі, крала торф на болотах, щоб зігріватися холодними зимами. А харчувалася тим, що Бог пошле. Мотрона Василівна була простодушною і доброю людиною, ніколи не відмовляла у допомозі і нічого не брала, якщо допомагала.

Хату, в якій жила героїня оповідання, Василівна заповіла Кірі. Так ось настав день, коли прийшли розбирати половину хати, Мотрона трохи засмутилася і пішла допомагати дошки вантажити. Така ось вона була, Мотроно Василівно, завжди чоловічу роботу брала на себе. Цього дня і сталося нещастя. Коли перевозили дошки на санях через залізницютоді і розчавив майже всіх поїзд.

Про Мотре Василівну якось журилися не по-справжньому всі. Може від того, що так заведено серед людей, що треба сльози лити по померлих, тільки тому ніби люди плакали. Але читач не побачить щирості у цих сльозах. Усі плачуть лише тому, що так належить. Одна тільки прийомна дочка сумувала по-справжньому про Мотрон Василівну. Вона на поминках сиділа осторонь і тихенько плакала.

Після смерті Мотрони Василівни всі тільки й думали про те, кому що дістанеться з дуже бідного її майна. Сестри голосно кричали про те, кому що дістанеться. Багато інших висловлювали, що комусь обіцяла Василівна. Навіть чоловік брата думав про те, що дошки, які залишилися цілі, треба забрати назад і пустити їх у справу.

На мій погляд, розповідь А. І. Солженіцин хотів розповісти про просту російську жінку. Саме про таку, яка на перший погляд не помітна, але якщо познайомитися і поспілкуватися з нею ближче, то розкриється вся її багатогранна душа. Автор розповіді хотів розповісти про міцне жіночому характері. Коли, зазнаючи негараздів та нещастя, падаючи, але знову піднімаючись, російська жінка завжди залишається міцним духом і не злиться на прості життєві дрібниці. Саме такі люди, які не помітні і не вимагають багато чого, як Мотря Василівна, роблять наше життя легшим. Коли такої людини не стає поряд, саме тоді люди усвідомлюють втрату та важливість присутності поряд саме цієї людини. На мій погляд автор чудово підібрав слова в кінці оповідання «…праведник, без якого, за прислів'ям, не стоїть село. Ні місто. Не вся земля наша.».

Революція у романі Пастернака Доктор Живаго

У центрі роману знаходиться головний герой, лікар та інтелігент на ім'я Юрій. Живаго доводиться переживати непрості часи, коли мінялися встановлені порядки, і їм на зміну приходили нові закони та влада

Багатство природи

Як рідко ми цінуємо, що дає нам природа! Сприймаємо це як належне. І лише не отримуючи щось від неї, починаємо замислюватися про багатство природи. Наша природа – це не лише дерево за вікном

Твір по картині Саня Маліков Пластова 6 клас

Видатний російський діяч, художник і творець Аркадій Олександрович Пластов любив у своїх роботах зображати людей односельців, краєвиди яких огортали його село.

«Матренін двір»аналіз твору – тема, ідея, жанр, сюжет, композиція, герої, проблематика та інші питання розкриті у цій статті.

«Не стоїть село без праведника» — така первісна назва оповідання. Розповідь перегукується з багатьма творами російської класичної літератури. Солженіцин ніби переносить якогось із героїв Лєскова в історичну епоху XX століття, післявоєнний час. І тим драматичніше, трагічніше бачиться доля Мотрони серед цієї обстановки.

Життя Мотрони Василівни, начебто, звичайне. Вона всю її присвятила праці, самозабутній і важкій праці селянському. Коли почалося будівництво колгоспів, вона пішла і туди, але через хворобу її звідти випустили і тепер уже приваблювали тоді, коли відмовлялися інші. І працювала вона не за гроші, грошей ніколи не брала. Вже потім, після її смерті, її золовка, в якої оселився оповідач, зло згадуватиме, а точніше нагадуватиме їй цю її дивність.

Але чи така вже проста доля Мотрони? А хто знає, як це — покохати людину і, не дочекавшись її, вийти заміж за іншого, нелюбимого, а потім побачити свого судженого через кілька місяців після весілля? І як потім жити з ним пліч-о-пліч, бачити його щодня, відчувати на собі провину за нескладне його і своє життя? Чоловік не любив її. Вона народила йому шістьох дітей, але жоден із них не вижив. І їй довелося взяти на виховання дочку свого коханого, але вже чужого. Скільки душевного тепла і доброти накопичилося в ній, стільки вона і вклала у свою приймальню дочку Кіру. Пережила Мотрона так багато, але не втратила того внутрішнього світла, яким світилися її очі, відливала посмішка. Вона ні на кого не тримала зла і тільки засмучувалася, коли її ображали. Вона не сердиться на своїх сестер, що з'явилися тільки тоді, коли все в її житті вже стало благополучно. Вона мешкає тим, що є. А тому не нагромадила за своє життя нічого, окрім двохсот карбованців на похорон.

Переломним моментом у її житті стало те, що в неї хотіли забрати світлицю. Не було їй шкода добра, вона ніколи про нього не шкодувала. Страшно їй було подумати, що ламатимуть її будинок, у якому все її життя пролетіло як одну мить. Сорок років провела вона тут, перенесла і дві війни, революцію, що відгомонами пролетіла. І для неї зламати та забрати її світлицю – значить розламати та зруйнувати її життя. Для неї це був кінець. Не випадок і реальний фінал роману. Людська жадібність губить Мотрену. Боляче чути слова автора про те, що Фаддей, через чиюсь жадібність і почалася справа, в день смерті і потім уже похорон Мотрони тільки і думає про залишений зруб. Він не шкодує її, не плаче по тій, кого так палко любив колись.

Солженіцин показує ту епоху, коли з ніг на голову перекинулися життєві підвалини, коли власність стала предметом і метою життя. Автор не дарма ставить питання, чому речі називають «добром», адже це по суті зло, причому страшне. Мотрона розуміла це. Вона не гналася за вбранням, одягалася по-селянськи. Мотрона — це втілення істинної народної моральності, моральності загальнолюдської, де весь світ тримається.

Так і залишилася Мотрона не зрозумілою ніким, ніким не оплаканою по-справжньому. Тільки Кіра одна плакала не за звичаєм, а від душі. Побоювалися за її свідомість.

Розповідь майстерно написана. Солженіцин - майстер предметної деталізації. З дрібних і, начебто, незначних деталей вибудовується в нього особливий об'ємний світ. Цей світ зримий і відчутний. Цей світ – Росія. Ми можемо з точністю сказати, в якій точці країни знаходиться село Тальнове, але ми чудово розуміємо, що в цьому селі — вся Росія. Солженіцин поєднує загальне і приватне і укладає це в єдиний художній образ.

План

1. Оповідач влаштовується вчителем Тальново. Поселяється біля Мотрони Василівни.
2. Поступово оповідач дізнається про її минуле.
3. Тадей приходить до Мотрони. Він клопочеться за світлицю, що Мотря обіцяла Кірі, його дочки, вихованої Мат-реною.
4. При перевезенні зрубу через залізничні колії Матрена, її племінник та чоловік Кіри гинуть.
5. Через хату та майно Мотрони довго точаться суперечки. А оповідач переїжджає до її золовки.

Селянська тема завжди була особливо важливою для творчості О.І. Солженіцина. Селянами були його предки. Письменник вважав селянство тим соціальним прошарком, у якому найдовше зберігалися традиційні моральні підвалини: працьовитість, душевність, щедрість.

Розповідь «Матренін двір», написаний 1959 року, один із перших творів, що розкривають неблагополуччя села 50-х років. Тут Солженіцин зобразив народний характер, що зумів зберегти себе у страшній смуті 20 століття

Головна героїня, Мотрена, відчуває всі «принади» радянського життя 1950-х років. Вона бідує: «Багато років ні звідки не заробляла… ні рубля. Тому що пенсії їй не платили… А в колгоспі вона працювала не за гроші – за палички». Їжа Мотрони була дуже мізерною: необлуплена картопля, ячна каша, «картонний» суп. Письменник показує, що в ті роки нічого кращого у Торфопродукті і не можна було купити.

Але, звикнувши, героїня стала «не в їжі знаходити сенс існування». Тому, незважаючи на всі негаразди, вона залишається простодушною, доброзичливою, променистою, просвітленою.

Головним у її образі є доброта, що перемагає всі тяготи та турботи. Жодні вороги не могли надовго затьмарити настрій Мотрони: «…крали ліс у пана, тепер тягли торф біля тресту», «з канцелярії в канцелярію ганяли її два місяці». Вірним засобом відновити внутрішнє світло була для цієї жінки робота, відчуття того, що її життя включено до загального закономірного порядку земних справ.

Мотрона безкорислива, працьовита, завжди готова прийти на допомогу. Вона здатна щиро порадіти за інших, навіть якщо тільки у сусідки вродила велика картопля: «В оберемок копала, йти з ділянки не хотілося, їй-богу, правда!»

Усі обряди виконує Мотрона традиційно, російською. Вона живе за своїм моральним законом - так, щоб не було соромно і щоб уберегти, зберегти свою душу в бездуховному світі, що оточив її.

У другій частині оповідання, коли господиня та її «готель» звикли один до одного, героїня стає з ним відвертішою. Вона розповідає про своє минуле. Перед нами оживає все життя героїні: юність, любов, розлука, війна, що перекинулося від двох революцій світло, заміжжя і повернення першого нареченого, смерть шістьох дітей, інша війна, яка забрала чоловіка, виховання Кіри, молодшої дочки колишнього нареченого.

Історія кохання, розказана Мотроною, не залишає байдужим ні її «постояльця», ні нас. Тадей, старший брат Юхима, чоловіка героїні, сватався до неї першим. Але тут почалася перша світова війна, і Тадей пішов на фронт. Незабаром він зник безвісти. Мотрона чекала на нього і весь цей час сподівалася: «Три роки причаїлася я, чекала. І ні звістки, і не кісточки».

Через деякий час до Мотрони посватався Юхим. Вона дала згоду, хоч і не любила свого нареченого. Швидше за все, вона, жаліслива душа, пошкодувала родину Фаддея, в якій нещодавно померла мати і не вистачало жіночих рук.

Незабаром після весілля повернувся і Тадей. Він поклявся, що шукатиме собі наречену з таким же ім'ям, як і в його колишньої нареченої. І невдовзі знайшов - привів із сусіднього села Мотрену, яке народило йому шістьох дітей. Героїня з гіркотою робить висновок: «і всі вижили». Адже в неї самої всі діти померли ще маленькими, так і не давши Матрені можливості вилити на них своє материнське кохання.

Тоді Мотрена просить у дружини Фаддея дівчинку на виховання. Так у неї з'являється Кіра, єдина втіха героїні, що принесла їй багато щастя, але й стала для неї фатальною: «Десять років вона виховувала її тут, як рідну… І видала потім за молодого машиніста в Черусті…»

Символічним є трагічний фінал оповідання - загибель Мотрони на переїзді. Вона, слабка й невміла, кинулася допомагати перевозити свою хату – єдине її багатство та радість. Та й потрапила під потяг, який розчавив її, тільки руку праву цілістю залишив - щоб Богу молитися могла.

Все турбується і хвилюється в природі перед загибеллю Мотрони, намагається зберегти її, попередити. Але вона, наївна та нехитра, не бачить цих знаків. У ніч перед смертю їй сниться щось добре. І в цьому - вся сутність героїні, яка не помічає поганого і вірить у життя лише у добре. Оповідач востаннє бачить її обличчя зігрітим відблиском «червоного морозного сонця».

Після смерті Мотрона залишається незрозумілою та неоціненою. Тільки оповідач усвідомлює всю унікальність цієї жінки, її цінність як для села, але й усього російського народу. «Не стоїть село без праведника» – стверджує Солженіцин. І водночас письменник турбується, бо бачить - праведники зникають, їхнє місце посідають Фаддеї.

Своєю розповіддю Солженіцин змушує задуматися про сенс життя, про моральні цінності, про речі, що мають першорядне значення в житті кожної людини.