Лев Олексійович Токмаков (30 липня 1928 Свердловськ, РРФСР - 19 листопада 2010, Москва, Росія) - радянський і російський художник-ілюстратор. Народний художник Російської Федерації (1998).

Лев Олексійович Токмаков народився 30 липня 1928 року в Свердловську (Єкатеринбург). Його мама була лікарем. У дитячі роки великий впливна нього справила бабуся, хранителька сімейних устоїв і культурних традицій.

Навчався з 1945 по 1951 в Московському Вищому художньо-промисловому інституті (імені графа Строганова) на факультеті художньої ковки, як художник по металу. Його викладачами були: російський живописець, графік, представник авангарду Олександр Купрін і живописець Павло Кузнєцов, чия творчість також справило значний вплив на естетику Токмакова.

З 1958 року почав співпрацювати з журналом «Мурзилка», потім «Веселі картинки». Створив безліч автолітографій і малюнків в станкового графіку, часто виступав у пресі як журналіст, критик і дитячий письменник. Головне місце в його творчості зайняла книжкова ілюстрація. У видавництвах «Малюк», «Дитяча література», «Молода гвардія», «Росмен», «Астрель» і ін. Вийшло більше трьохсот книг, в яких можна побачити: «Малював Лев Токмаков». Саме «малював», так підписується художник в книгах, їм оформлених.

Створив барвисті, веселі і дотепні ілюстрації до творів майже всіх знаменитих представників вітчизняної дитячої літератури: Я. Якима, А. Алексіна, Т. Александрової, А. Барто, І. Токмаковой, Т. Білозьорова, В. Берестова, В. Біанкі, Е . Велтистова, А. Гайдара, В. Драгунського, Б. Заходера, С. Маршака, С. Михалкова, А. Мітяєва, Е. Мошковський, С. Сахарнова, Р. Сефа, Г. Циферова, а також є автором ілюстрацій до творів Дж. Родарі, А. Ліндгрен і казок італійських письменників, китайських народних казок.

Справжнім відкриттям в галузі мистецтва дитячої книги стали створені ним ілюстрації до книг: Дж. Родарі «Казки по телефону», Дж. Родарі «Джельсоміно в країні брехунів», А. Ліндгрен «Пеппі довга панчоха», І. Токмаковой« Ростик і Кеша », В. Біанкі« Як муравьишка додому поспішав », до творів В. Берестова, Б. Заходера, С. Михалкова, Д. Крупської та багатьох інших.

Після двадцяти років роботи в дитячій книзі Лев Токмаков вирішив приступити до ілюстрування російських народних казок. Йому вдалося створити несхожий на звичайне життя казковий світ. Цікавими є й незвичайні його ілюстрації до добре відомих казок: «Колобок», «Курочка ряба», «Вовк і семеро козенят», «Сестричка Оленка та братик Іванко», «Лисичка-сестричка і сірий вовк» і ін. Також створив запам'ятовуються художні образи до видань російських народних казок: збірник російських казок «Лісове яблучко», «Русские сказки про звірів».

Лев і Ірина Токмакова багато подорожували. У 1969 році відбулася перша поїздка в Африку (Судан, Ефіопія), в 1976 році поїздка в Сенегал, Гвінею, Алжир, в 1977 році поїздка в Болгарію, а в 1978 році - в Італію. Побувавши в Африці, випустили книгу «Далеко - Нігерія», після Болгарії вийшла збірка поетичних нарисів «Сині гори - золоті рівнини» (автор тексту Ірина Токмакова, малюнки Льва Токмакова).

Лев Токмаков - творець тексту та ілюстрацій до книг для дітей «Мішин самоцвіт», «Чудеса Господні» (2010 р), автор двох збірок поезій: «Собачий сон» (1998 г.), «Очі безсоння» (2008 г.) .

Досягнувши творчої зрілості, Лев Токмаков, із задоволенням ділиться своїм досвідом з дітьми, проводячи заняття в студії книжкової ілюстрації «Бібігон» в Російській державній дитячій бібліотеці.

Щира дитяча віра в чудеса і робить художника - художником, вважає Лев Токмаков. «Слід придивлятися до дітей, намагатися бачити дійсність їх очима. Адже ми, дорослі, як морські камінці - овальні, потерті. А діти - кристалики, незграбні і часто багатші в своїх відкриттях світів ».

Лев Токмаков все своє життя працював для дітей і багато про них писав: «З повагою дивіться на малює дитини ... від дитячого малювання бере свій початок дуже важлива риса людини. Без цієї риси немислимий громадянин майбутнього. Називається вона: творча воля людини. »

«Ось, десь тут, починаючи від шийних хребців і нижче, весь хребетний стовп набитий образами. Як вони там вміщаються, не знаю. Тільки мені весь час потрібно їх витягувати і розглядати і вирішувати: підходить - не походить. »

«Я нікому нічого не показую, нікого не питаю, поки самому не стане холодно всередині. Ось, тоді значить - потрапив. »

У 1980 році ім'я Льва Токмакова внесено до Почесного списку Г.Х. Андерсена. Нагороджений золотою медаллю від уряду Єменської Арабської Республіки за серію робіт про ЙАР (1984), золотою медаллю на BIB в Братиславі за ілюстрації до книги Отфрида Пройслера «Крабат» (1985) і почесним дипломом Х.К. Андерсена за ілюстрації до книги Ірини Токмаковой «Карусель» (1988).

Книга-альбом «Потішні прогулянки під Москвою», автором якої він є, в 2009 році була удостоєна спеціального призу у конкурсі «Книга року».

Токмаков був яскравою, харизматичною особистістю. Близько товаришував з письменником Юрієм Козаковим, з Аріадною Ефрон, дочкою Марини Цвєтаєвої, з Наталею Петрівною Кончаловський, з білоруським народним художникомГеоргієм Поплавським.

Дружина - відомий поеті перекладач Ірина Петрівна Токмакова.
Син - Василь Львович Токмаков, поет, автор кількох книжок для дітей дошкільного віку.

Роботи художника зберігаються в Державній Третьяковській галереї, Музеї образотворчих мистецтв імені А. С. Пушкіна, Братиславській Національній картинній галереї, багатьох музеях і приватних колекціях в Росії і за кордоном.

Дві чудових книги з найвідомішими віршами Ірини Токмаковой різних жанрів: переклади, перекази, казки, розмови. Ці вірші з прекрасними ілюстраціями Льва Токмакова давно і ніжно улюблені і найменшими дітками і їх батьками.

Токмакова І. П. «Карусель» (Вірші, переклади та перекази з вірменської, шведської, шотландської народної поезії),

Токмакова І. П. «Крихітка Віллі Вінкі» (Шотландські, шведські, голландські, молдавські народні пісеньки),

Берестов В. Д. «Веселе літо»,

"Чарівна флейта. Китайські народні казки »,

Александрова Т. І., Берестов В. Д. «Катя в іграшковому місті»,

Раскін А. Б. «Як тато був маленьким»,

Біанкі В. В. «Як муравьишка додому поспішав», в Озоне

«Солодка темрява. Читаємо з Мурзилка »в Лабіринті,

Токмакова І. П. «Ростик і Кеша»

«Слід придивлятися до дітей, намагатися бачити дійсність їх очима. Адже ми, дорослі, як морські камінці - овальні, потерті. А діти - кристалики, незграбні і часто багатші в своїх відкриттях світів ».

Л. Токмаков

«Ніщо так не оголює якостей художника, як робота для дітей. Чи не кожен витримує це випробування. У дорослому книзі або в графічних серіях за зовнішніми ефектами, за відточеним майстерністю ще можна заховати свою душевну неспроможність. Але в тоненькій, двенадцатістранічной книжці нікуди не сховаєшся. Тут потрібно все тільки непідробне - і дух, і талант, і робота. Книга для маленьких не терпить сурогатів ».

Л. Токмаков

Токмаков Лев

Лев Олексійович Токмаков(1928-2010) - радянський і російський художник-ілюстратор. Народний художник Російської федерації.
Народився і виріс на Уралі. Його мама була лікарем. У дитячі роки великий вплив на нього справила бабуся, хранителька сімейних устоїв і культурних традицій.
У 1951 році закінчив Московське вище художньо-промислове (Строгановское) училище як художник по металу.
Створив безліч автолітографій і малюнків в станкового графіку, проілюстрував понад 200 дитячих книг. Зокрема, створив барвисті, веселі і дотепні ілюстрації до творів майже всіх знаменитих представників вітчизняної дитячої літератури: Я. Якима, А. Алексіна, Т. Александрової, А. Барто, І. Токмаковой, Т. Білозьорова, В. Берестова, В. Біанкі, А. Гайдара, В. Драгунського, Б. Заходера, С. Маршака, С. Михалкова, Е. Мошковський, С. Сахарнова, Р. Сефа, Г. Циферова. Також чудово ілюстрував твори Дж. Родарі, А. Ліндгрен, російські і китайські народні казки.
Ілюстрації Токмакова до книги О. Пройслера «Крабат», зроблені для чехословацького видавництва, так сподобалися в Чехословаччині, що їм була присуджена золота медаль, А пізніше з'явилися навіть поштові марки з його малюнками.
З 1958 р Лев Олексійович співпрацював з журналом «Мурзилка».
Працюючи, пред'являв до себе найжорсткіші вимоги. Прагнув домогтися максимально можливого. При цьому - ніколи ніяких ескізів. Відразу оригінал. А потім бракував і починав спочатку. І ще раз. І ще.
Лев Токмаков не тільки ілюстрував, а й писав книги. Він створив текст і ілюстрації до книг «Мішин самоцвіт», «Чудеса Господні» (2010 р), випустив два віршованих збірники: «Собачий сон» (1998 г.), «Очі безсоння» (2008 р). У 2009 р його книга-альбом «Потішні прогулянки під Москвою» була удостоєна спеціального призу у конкурсі «Книга року».
Токмаков був яскравою, харизматичною особистістю. Близько товаришував з письменником Юрієм Козаковим, з Аріадною Ефрон, дочкою Марини Цвєтаєвої, з Наталею Петрівною Кончаловський, з білоруським народним художником Георгієм Поплавським. Як він сам зізнавався, всі його герої мали відомі прототипи. Наприклад, покупець вілли «Курка» в книжці про Пеппі Довгапанчоха - насправді Юрій Казаков, А бархотки на шиях респектабельних дам Токмаков довірив домалювати Аріадну Ефрон.
Токмаков із задоволенням ділився своїм досвідом з дітьми, проводячи заняття в студії книжкової ілюстрації «Бібігон» в Російській державній дитячій бібліотеці.
Роботи художника зберігаються в Державній Третьяковській галереї, Музеї образотворчих мистецтв імені А.С. Пушкіна, Братиславській Національній картинній галереї, багатьох музеях і приватних колекціях в Росії і за кордоном.
Дружина - відомий поет і перекладач Ірина Петрівна Токмакова.

Поет Валентин Дмитрович Берестов присвятив Льву Токмакова такий вірш:

«У маленьких учнів
Запитав художник Токмаков:
«А хто вміє малювати?» -
Рук піднялося - не злічити.
Шості класи. Токмаков
І тут запитав учнів:
«Ну, хто вміє малювати?»
Рук піднялося приблизно п'ять.
У десятих класах Токмаков
Він знов запитав учнів:
«Так хто ж вміє малювати?»
Рук піднятих не бачити.
Але ж хлопці справді
Колись малювати вміли.
І сонце на листках сміялося!
Куди все це поділося? »

ВІД олівцеві Почеркушки - До «чудеса Господні»

Якщо поритися в наших домашніх бібліотеках, то обов'язково можна знайти книги, ілюстровані Львом Олексійовичем Токмаковим. Багато хто знає його ілюстрації до книги А. Ліндгрен «Пеппі Довга панчоха». Ми виросли на російських казках з його малюнками: «Сестричка Оленка та братик Іванко», «Курочка Ряба», «Колобок» і багатьох інших. На багатьох сучасних дитячих книгах також є напис: «малював Лев Токмаков». Пропонуємо читачам одне з останніх інтерв'ю з художником, взяте незадовго до його смерті в 2010 р Художник приїздив в Єкатеринбург, щоб в музеї Мамина-Сибіряка подивитися всі видання «Аленушкіни казок», над якими працював.

«Павлик Морозов» і перші 60 рублів

Лев Олексійович, Свердловськ, тепер Єкатеринбург - Ваш рідне місто. А як художник-ілюстратор Ви теж тут починали?
- Колискою своєї я до сих пір вважаю Середньо-Уральське книжкове видавництво, яке в Будинку друку на вулиці Леніна містилося. Там я перші кроки робив. Я малював з натури добре, портретист, у мене рука була від народження поставлена. А про композиції книжкової, про книжкову справу я і гадки не мав: якщо люди вчаться в Поліграфічному інституті в Москві всім цим премудростям, то я осягав це, що називається, в бою відкритому, врукопашну.

Насамперед я прийшов до видавництва, приніс папку зі своїми малюнками натурними, як здавалося мені, цілком блискучими. Ну, мені кажуть: зроби один-два малюнки чорно-білі, тушшю.

Знаєте, як буває, коли на рингу боксера досвідченого перемагає абсолютний новачок, який вперше в житті вдягнув рукавички боксерські. Він грає не за правилами, а той за правилами. І який не за правилами, той, буває, перемагає. І зі мною таке ж сталося: взяв якусь розповідь, по-моєму, в «Дружбі народів», молдавського начебто письменника, навмання зробив один малюнок, два чи, тушшю, хвацько так - і вийшло.

Я прийшов, приніс до видавництва, мені сказали: ну ось, ти це вмієш. І дали мені рукопис Степана Щіпачёва, дуже модного поета в той час, і називалася вона «Павлик Морозов», ні багато ні мало.

І все літо я просидів, що не розгинаючись, у себе в кімнаті на Уралмаші, намагався малювати ілюстрації до цього твору. Коли я приніс велику стопку (по радіо не можу показати, яка стопка, але повірте мені: два вказівні пальці поставити один на інший, ось товщина цієї стопки і вийде!), Вони так здивувалися такій кількості варіантів, що мені заплатили 60 рублів - це багато було тоді. За старанність, за подвиг такий.

- Це якісь роки були?
- 52-й.

- Це було вже після того, як Ви вчилися в Москві?
- Я в 51-му році закінчив Московське вище художньо-промислове училище, колишнє Строгановское. Зараз воно вже не училище - інститут імені графа Строганова. Все пішло на реставрацію. Я зараз чекаю реставрації деяких позитивних моментів, які мали місце тоді, а зараз випарувалися кудись ...

- Тоді - це Ви маєте на увазі до революції або за радянської влади?
- Радянське, так. Ті ж фінансові розрахунки з авторами - зараз йдуть піратські розрахунки, все ліпиться в одну купу, в договорі не згадується ні кількість смугових, полуполосних, обкладинка, титул - все в одну купу. «Ми вам платимо», - книговидавець, «Сава морозів», з кишені купецького. І за рахунок цього там йде такий мухлеж ... Не приведи Бог.

- Тобто обманюють авторів та ілюстраторів?
- Так, в останніх договорах є такі пункти, які явно є юридичною пасткою. Відгрібають в сторону, кажуть: це наше. З'явилася нова фігура - книготорговець. Ми не чули про це. А зараз це головне, зараз книготорговець дивиться на оригінали книжки і каже: це піде, це не піде, не продаватиметься. А він грамотно говорити не вміє навіть. І він вирішує - бути книжці чи не бути.

Перша зустріч з дитячою ілюстрацією в книзі

Ми жили в Мідної Руднику, це Верхня Пишма зараз, не знаю, чи є там зараз висотні будівлі, напевно, невпізнанно все. Тоді був заводський селище звичайний при медеелектролітний заводі.

А мама купила книжку мені, Чарушина. Євген Іванович Чарушин - це славнозвісний геніальний художник і письменник. Книга називалася «« Джунглі »- пташиний рай». Вона потім не видавалася ніколи. Чудова річ, я шматки пам'ятаю напам'ять з дитинства, мені було років шість приблизно. І ось коли я сидів з цією книжкою, проходив повз дядько по кімнаті. Він заглянув і закричав: «Женька Чарушин! Ми з ним разом в В'ятці в студії Фінікова вчилися! » Виявилося, що Чарушин був однокласником, одностудійцем мого дядька, який блискуче малював, він був другим учнем після Чарушина. Загалом, Чарушин був прийнятий мною в сім'ю.

І я став дивитися свої книжки все і журнали, які приходили, а приходили: «Чиж і Їжак» ленінградський, «Мурзилка» прекрасний, «Піонер», «Витівник». У Свердловську видавалися «Дружні хлопці», журнал - теж ніхто не пам'ятає. Я тоді ще читати не вмів.

Я пам'ятаю: приносили газету, я хапав її, сідав на стілець зручніше, нога за ногу, брав газету і читав: «У-ральс-кий пра-цю-чий!» Мій молодший дядько проходив повз, подивився на мене, взяв з моїх рук газету, перевернув її догори ногами і віддав мені. Ось такий був артист!

Але, у всякому разі, в 7 років я вже знав Лебедєва, Конашевича, Курдова, Тирсу, ну і Ювеналія Коровіна - він теж свердловчанін, блискучий художник. У «Піонері» починав.

Від освітлювальної арматури - до дитячої книги

Ви тоді захотіли стати художником або набагато пізніше?
- Справа в тому, що я не потрапив в Поліграф (нині Московський державний університет друку ім. Івана Федорова - прим. Ред.), Не тому що я не тримав іспит, просто гуртожитку в той рік не було художникам ніякого.

Зараз, заднім розумом, я розумію, що доля мною розпорядилася дуже по-хазяйськи. Я як дурник мучився і прагнув на художнє відділення редакційно-видавничого факультету, а насправді краще, коли людина дивиться роботи своїх колег, роботи їх вчителів, дивиться, що видається, і в видавництвах йому шишки набивають добре, прицільно.

Якщо художня програма навчальна - вона така слабенька, рідко розведена знаннями, то там життя б'є абсолютно в десятку. У тебе такий-то самомінус - і ось воно туди і потрапляє, і починає людина працювати в цьому напрямку. Це буквально мої університети, скажімо так.

Вступив в Строгановку, 6 років я провчився там, закінчив 8-й курс, тому що Строганівка тоді була сформована ще за схемою старого, дореволюційного закладу. І я перший рік вчився на першому курсі, потім перевівся на 4-й - ось такі були у мене скачки. І вийшов я з дипломом «художник декоративно-прикладного мистецтва» за спеціальністю «художня обробка металу» - це від медалей до мостів. Освітлювальна арматура вся моя і все, що з металу зроблено.

І ось такий парадокс: тільки захищаючи диплом, раптом зрозумів, чого від мене хотіли педагоги по композиції. А так я був абсолютно сліпий, і, мабуть, якісь перші цеглинок в моєму фундаменті художньої освіти не вистачало, і тому педагоги і не поспішали пояснити мені, що таке композиція, для чого і як це все, основні положення.

Я цього всього не знав, і це мені страшенно заважало, тому в першу чергу, звичайно, потрібно хоч маленьке, але цілком офіційну освіту. Тому дуже багато я шишок набив і, слава Богу, виліз, але багато хто не вилізли.

- А коли зрозуміли, Лев Олексійович, що Ваше покликання - це ілюстрації до дитячих книг?
- Я вважав, що я портретистом буду. Портрети мені давалися дуже легко, будь-якого формату - лежачи, на великих картонних листах вугіллям малював. Хлопці зі старших курсів приходили, фотографували ці роботи. Це була слава справжня в Строгановці.

Так я і думав, зараз вийду, відпрацюю - тоді треба було відпрацьовувати освіту своє. Ось я сам себе визначив в Касл, де поштову скриньку 20. Там чавунні скульптури - я думав, що почну працювати з моделлю, вивчу анатомію, щоб як від зубів відскакувала, а потім пересяду м'яко з одного крісла на інше, вже більш кваліфіковано, більш грамотно.

Та не так сталося як гадалося: в Касл я зустрів таку плутанину - там формувальні землі відійшли в зону, там завод поруч, Челябінськ-40 (ядерне підприємство «Маяк» - прим. Ред.). Коротше кажучи, насилу я звідти звільнився і пішов в книжкове видавництво.

Про дебют в Середньо-Уральському видавництві я вже розповів. Там я зробив ще книжку Олени Хорінськ про Павлика Морозова. «Фому Гордєєва» (роман М. Горького - прим. Ред.) Зробив, кольоровий фронтиспис, аквареллю, пристойна цілком робота, музейна.

Просіженний диванчик і олівцева почеркушка

В Москву я переїхав в 54-му році. Я, такий Пріготовішкі, переступив боязко поріг Детгиза, поріг, який переступав Шмаринов покійний, Кибрик покійний, Фаворський там був. Розумієте, як важливо потрапити в цю творчу ауру якогось місця. Недарма художники всього світу групуються навколо Риму, Парижа ...

У Детгизе стояв диванчик в коридорі, просіженний аж до підлоги, там сиділи молоді художники в пошуках замовлення будь-якого-небудь. І Борис Олександрович Дехтярев ( головний художникДетгиза в той час - прим. ред.) ощасливлював їх якимись двома-трьома картинками в альманах - щасливі йшли.

А в «Молодій гвардії» було по-іншому, - це видавництво молодіжне, комсомол, - мені говорили: «Ну, добре, хлопець, у тебе пристойні малюнки натурні, ми запишемо твій телефон і зателефонуємо, коли буде робота». Ну, звичайно, не дзвонили.

Я приїжджав з дачі, де ми знімали на літо з сім'єю, у мене маленький син був, молода дружина, яка тільки їм і займалася, а я їздив в «Молоду гвардію». З усіма там перезнайомився, з художніми редакторами, хороші хлопці. Чудовий був, Царство йому Небесне, Всеволод Ілліч Бродський, розумниця і дуже розумний чоловік. Але, тим не менше, знову: «запишемо, зателефонуємо-зателефонуємо».

І одного разу мене Господь напоумив: я прийшов і кажу: «Привітайте мене, у мене сьогодні ювілей!» Ну, ювілей - це вип'ємо, а вони там любителі, вуха сторчма поставили: «Який ювілей?» «Сьогодні рівно рік, - причому я збрехав! - Рівно рік, як я до вас ходжу ».

Мені відразу дали роботу - книжку, обкладинку: Сабіт Муканова «Розквітай, рідна степ» - про цілину. Першу ластівку. Казахський письменник. Тоді була виставка в Москві Дрезденської галереї - я під враженням Вермеєра Делфтського зробив обкладинку Сабіт Муканова. І нічого, пройшло!

Це була спеціальна редакція, молодіжна. Одного разу мені в піонерській редакції кажуть: зроби-но нам книжку, нарешті, про піонерів. І дали мені (автора я забув), а назва досі добре пам'ятаю: «Петро Ясько і його загін» (автор - Б. Тартаковський - прим. Ред.).

Привіз я її, рукопис, в Лосиноостровскую, де ми кімнату знімали, сіл і до ранку читав. Вранці я одягнувся і поїхав до видавництва віддавати назад цей рукопис. Іду я по коридору, на мене всі мої знайомі молоді художники зустрінуті по дорозі дивилися як на самогубця, який зібрався стрибати з десятого поверху, з даху.

- Віддавати - в сенсі повернути, відмовитися від роботи?
- Так Так. Кажуть: «Тебе ж більше навіть на поріг не пустять, навіть не розраховуй!» Ішов олов'яний солдатик. І знаєте: все вийшло з точністю до навпаки. Почали поважати.

- А чому відмовилися, Лев Олексійович? Абсолютно бездарне твір?
- Дивовижно бездарне: навіть не знають, що у дієслів існують часи ...

Став продовжувати робити обкладинки. Давали успішно, охоче. Був такий, Царство йому Небесне, Віктор Михайлович Плешко, художній редактор. У минулому боксер, розвідник, всю війну пройшов, ордена йому приходили після, великі ордена, за подвиги його. Відчайдушний був і безстрашний.

Сама найвища похвала для роботи художника була така: він дивився і казав: «Оо, нахаально!» Це було найвище досягнення.

Приніс я черговий ескіз, він перевертає, щоб на зворотному боцізавізувати, що він дивився і стверджує виготовляти оригінал. І раптом на зворотному боці він побачив у мене олівцеву Почеркушки: хлопчисько біжить за котом. «Слухай! - каже. - А ти ж дитячий художник! » З цього почалася моя біографія.

Тут же - уявіть, які відважні були люди, - він дав мені товщиною в палець вказівний, що не рукопис, а книжка прямо вийшла: Бориса Заходера вірші. Перша його книжка. Боря Заходер покійний, він просив: тільки не давайте якомусь знаменитому, а дайте молодому. І ось ми так з ним зійшлися, потім ми багато років зналися, сім'ями дружили.

- Це, напевно, перша книжка була, від роботи над якою отримали задоволення?
- Справа в тому, що я отримувати задоволення люблю від своєї роботи, що б я не робив. Перша робота була в Строгановці на останньому курсі, мене мій товариш по навчанню взяв в компанію робити плакати з техніки безпеки для шахтарів, а я ще робив художню ілюстрацію до цього приладу. І я ось отримував задоволення. Може бути, у мене смак тоді був нижче. Іноді мені трапляються в руки старі роботи: а нічого, думаю, хлопчик - молодець. А якщо не йде - я на корені відмовляюся ...

- А буває? Це тому що бездарне і графоманське, або людина не Ваш, не Ваш письменник?
- Буває. Хоча я досить широкий і за літературними смаками і за художніми, у мене немає такого, що не чистоплюй я: це я роблю, а це я не їм: зелену квасолю терпіти не можу, а червону обожнюю. Але в літературному у мене є - відгалуження від мого дерева - за першими звуками: моє або не моє. Я від багатьох чинників відмовлявся. Відмовлявся від «Баранкин, будь людиною!» Валери Медведєва. Відмовився - він мені в житті не пробачив потім. Ну, от не моє.

«Алёнушкіни казки»: порожня моя скарбниця?

А Ви зараз самі вибираєте книги, які хочете ілюструвати, або все-таки якась система замовлень існує?
- Між іншим, «Оленка» я сам запропонував вже ...

- «Алёнушкіни казки»? Адже це ж наш уральський земляк, класик, Мамін-Сибіряк ...
- Ще б пак! Адже це мій перший письменник дитинства. А ілюстрації були покійного, Царство йому Небесне, Юрочки Васнецова, мого друга, ми з ним потім подружилися дуже здорово, сім'ями.

- Тобто Ви зараз вже працюєте над «Алёнушкінимі казками»?
- Справа в тому, що я захворів, у мене була депресія, душевна хвороба. Я не міг працювати два або три роки. Ось якраз відразу після роботи над «Чудесами Господніми». Видавець там намагався не сім, а вісім шкур з мене спустити і дав мені виправляти його помилки в макеті, а я не виношу абсолютно чужу руку в своїй роботі, я можу працювати тільки від кореня, як з насіння виростати, а коли мені пропонують чуже що -то виправити і підписатися самому - ні-ко-ли.

Так само, як в училище моєму, Строгановском, було: у нас був такий педагог, і у нього методів була: він приходив, зганяв як кішку з табуретки студента і сідав перед мольбертом, і сам малював якусь деталь. Стояв натурник або натурниця, він малював або руку, або ногу. У нього була манера лихого такого малювання. Він малював і говорив: ну, ось так і далі продовжуй.

І підійшов він до мене не в добрий час одного разу, намалював мені щось. Я тут же перевернув, на кнопки і на зворотному аркуші. На другий день він знову підійшов до мене, знову помалював. Втретє він побачив новий аркуш паперу, абсолютно цілий. Почав знову ... І вистачило у нього такту і розуму більше не підходити. Потім він мене хвалив всіляко, Сергія Герасимова (С.В. Герасимов - директор училища в той час - прим. Ред.) Носив показувати мої роботи, але більше такого учнівства тут не було.

Я не хвалюся, але ось такий я: або в могилу, або підкоритися ...

- А «Алёнушкіни казки» - як раптом у Вас виникло бажання?
- Я закінчував книжку у видавництві «Московські підручники», там я здружився з директором і головним художником дуже так міцно. І мене запитують: а яку хочеш наступну? І раптом мені спали на думку «Алёнушкіни казки». Договір мені зробили нашвидкуруч, я макет якийсь накидав, але далі дорогу мені перейшла знову якась термінова робота - і тут-то я зійшов з рейок на два з половиною роки. Приблизно, а то, може, і на цілих три. І я недавно тільки почав виходити з цього глухого кута, я взагалі думав, що все, кінець, порожня моя скарбниця. Виявилося, немає ще.

Розумієте, як важко буває: як музиканти кажуть: день не погіршує - собі помітно, два не погіршує - вже знавцям помітно, три - публіці помітно. У художника це більш розтягнуті терміни, але схема та ж сама. Згасання, у тебе забирають, ти не використав - іншим знадобиться. Ось так йде, і щоб повернути - я вважаю, що це схоже на молитві, - коли робиш десятки, скажімо так, варіантів, а в тебе не виходить, все мимо-повз-повз. І коли відчуваєш, що тебе прощають, твоє відсутність на цьому шляху - це відразу відчувається. Неначе пензлик з лівої руки ти машинально перекладаєш в праву. Це так помітно, на такому ж рівні.

Ось я їхав сюди, я на десять днів приїхав в Єкатеринбург, у мене в майстерні незакінчена обкладинка до Баррі «Пітеру Пену», але вона вже пішла, вона вже є. Якось я не сумніваюся, я знаю, як її закінчити.

Письменники - великі діти

Ми всі виросли на книжках з прекрасними ілюстраціями, і іноді шукаєш в подарунок дитині книгу і думаєш - адже напевно є перевидання тих книжок, які ми пам'ятаємо з дитинства: з Вашими ілюстраціями, Конашевича, Мавриною, Чарушина, - і адже вдень з вогнем не знайти ...
- У Москві є така служба - не у всіх книжкових, букіністичних, але є - можна замовити книгу. Таким чином багато мені книжок приносили на підпис просто.

Є ще аукціон книжковий. Нещодавно через інтернет друзі знайшли дві книжки мої: у одній стартова ціна - 100 тисяч, «Джельсоміно в країні брехунів», Джанні Родарі.

- Це перші видання?
- Тільки перші. Книга Джанні Родарі не перевидавалася, і до сих пір не перевидається. Ми підписали якийсь (теж пастка була) міжнародна угода, що має пройти не менше сімдесяти років з дня смерті автора і тоді спадкоємці втрачають права. А так вони можуть якомусь видавництву продати цілком авторські права, можуть не продавати, але якось коригувати перевидання. У всякому разі, це дуже гальмує перевидання хороших книг.

З Родарі ми дружили, ми з ним по Москві ходили до пізнього вечора якось одного разу, теплим літом. І я сказав, що короля Джакомона - там рудий король, який носив перуку, а башка у нього була лиса, в шишках таких, - я говорю: «Я ж його з Хрущова малював», - у мене прототип майже завжди є. А Родарі мені відповів: «Всю країну брехунів я писав з вас».

- А ми-то підносили, що це критика західного ладу ...
- Так, це сатира жорстока: країна брехунів - країна за кордоном, а у нас країна правдолюбивих людей. І він побачив, як у мене очі блиснули в темряві. А він був боязкий людина, обережний. Вирішив, що я можу і донести. І став відразу лепетати, що ваша країна для мене друга батьківщина. І, дійсно, друга батьківщина, бо Маршак його прийняв у свої обійми і так переклав, що він відразу став вище всіх сучасних поетів. Маршак зробив другого Маршака з нього.

- А якою мовою спілкувалися? Або з перекладачем ходили?
- Англійською. Родарі по-англійськи так-сяк ліпить, ну і я. Зараз я краще говорю, я потім займався. Ну ось, в кафе вуличному лежать на столику неприбраному залишки в'яленої вобли, а Родарі сказав: фіш, голден фіш. Я його зрозумів (сміється).

- А з Астрід Ліндгрен як познайомилися?
- Я їй послав книжку. Отримав від неї дуже хороший відповідь, як від Джанні Родарі свого часу. Потім вийшов двотомник до ювілею Ліндгрен, я там знайшов свою обкладинку на цілу сторінку, тобто вона прийняла дуже добре.

А потім Михалков, покійний мій друг Сергій Михалков, вирішив подлізаться до неї і влаштував, завдяки своїм зв'язкам і авторитету, медаль імені Льва Толстого. Вона була міжнародна, статус у неї був дуже хороший. І він вирішив туди ж, в цю мережу заманити Ліндгрен (А. Ліндгрен отримала медаль імені Льва Толстого в 1987 р, в рік заснування премії - прим. Ред.), Тому що вона була головою комітету андерсенівської премії, яка вважалася і вважається « малим Нобелем ».

У Михалкова був рід божевілля: він обожнював всякі медалі і нагороди - всякі, будь-які. Я пам'ятаю, був у Зоряному містечку, купив у кіоску кілька медалей із зображенням Гагаріна, так я одну вийняв, показав якось - я ледве-ледве у нього отримав назад. Не хотів віддавати! Він дитина ж був. Причому розумниця, талановитий, а в чомусь велика дитина.

- Так і будь-який, напевно, дитячий письменник - велика дитина ...
- Я пам'ятаю Льва Кассіля, ми з ним дружили - теж була дитина. Ось про нього можу розповідати скільки завгодно. Я ходив до Кассилю без дзвінка, в будь-який час, так був допущений. А це було поруч з МХАТом, в мхатівської проїзді, в Камергерском провулку нині. Увечері приходжу, дзвінок. Виходить Лев Абрамович зі своєї кімнати в халаті, з сигарою, в шльопанцях, а в руках книжка. Стала виходити «Еврика» в «Молодій гвардії», передруку з західної літератури всяких цікавих речей.

Кассіль з Барто були в 39-му році в Іспанії, під час громадянської війни, і жили вони в одному готелі в Мадриді. А вночі Франко бомбив Мадрид, і потрапляло туди всяке, були і великі бомби.

У Кассиля була приголомшлива здатність адаптуватися в будь-якому суспільстві, розумниця був. Він дізнається від своїх зарубіжних колег, що в цьому ж готелі зупинився Хемінгуей! Розумієте, сказали б, що апостол Петро зупинився - було б рівнозначно для людини того часу. Він попросив своїх знайомих познайомити його. Просто потиснути руку - це факт біографії вже, нехай навіть короткої. Але передали, що Хемінгуей з'їхав вже звідти, його немає. Ну ні так ні.

В ту ж ніч Франко скинув пятісоткілограммовую бомбу у внутрішній двір готелю. Він був таким каре. Величезний кратер, величезний бруствер. Кассіль розповідає: все ми висипали, вся делегація, витріщатися, дивимося: вражає. Тоді війни ніхто не нюхав, це було все в новинку. Ну, подивилися, розійшлися.

Через багато-багато років (в 67-му ми з Кассилем познайомилися, а це 69-й, напевно, був) виходить ця «Еврика», хтось пише спогади про ті дні, в Мадриді теж: фотографія, цей двір, цей кратер від бомби, стоять люди-роззяви, стоїть гарний молодий Кассіль, а поруч з ним стоїть Хемінгуей!

- І він його тоді не дізнався, виходить? ..
- А він дивився на слід від бомби, так. Через стільки років по тому його так це розхвилювало, я таким Кассиля більше не бачив ніколи.

«Чудеса Господні» - не тільки ілюстратор, але і автор

Ви згадували про книгу «Чудеса Господні». Я знаю, що в цій книзі переказ біблійних подій - там і Старий Завіт, і Новий?
- Так, і потім ще раннє християнство.

- Якісь дивні випадки з Діянь апостолів, так?
- З Діянь апостолів, так, там і Георгій Побідоносець, і Воздвиження Хреста Господнього ...

- Не випадково, напевно, Ви взялися за цю тему - це була Ваша ідея?
- Мені подзвонив один автор і запропонував ілюструвати книгу, створену ним самим - переказ для дітей Святого Письма - величезну рукопис, 300 сторінок на машинці, і організовує він нам зустріч з видавцями. Беру я цей цегла - подобається-не подобається, я знаю всі ці сюжети зі Святого Письма.

Повинен сказати, що з одного-двох прочитань навіть думати нічого ілюструвати - 50 раз треба прочитати. І думаю: буду читати оригінал. Навіть апокрифи читав, в синодальну бібліотеку ходив. Ну, і народилося у мене рішення: я роблю літографію - різнобарвну, правда, але такого приглушеного сіро-зеленого, сіро-синього кольору, і там окремі сюжети - ілюстрації до Святого Письма великих художників. Фрагменти Рембрандта, Дорі, давньоруська ікона ... Кілька сюжетів, вплавлені композиційно в рамку - ось як чотки бувають, - а в середині місце для моєї ілюстрації.

Таким чином я собі як би влаштував захист. Якщо мені будуть говорити, - я зустрічав таких не надто освічених людей, - що це не в каноні зроблено, відступ від канону. Але ж і Мікеланджело, і Рембрандт, і Рафаель, і Боттіччелі - все відступали від канону, ніж та прославилися.

Зробив велику стопку цих рамок на папері літографської і вписував в серединку кольорову ілюстрацію. Пізніше цим же прийомом я користувався, коли ілюстрував «Знедолених» Гюго.

Я перечитав роман і зрозумів, що це книга релігійного змісту. Наші привласнили все це і зробили з «Знедолених» історико-революційну книгу - на кшталт «Як гартувалася сталь» та «Овід». І поставив я перед собою завдання - щоб люди переставили роман з полиці, де історико-революційна література на полицю з релігійної. І, здається, мені вдалося.

- Це подарункове видання, так?
- Сверхподарочное. Було одне просте, а друге у видавництві «Пан Прес» - два томи, шкіряний товстий палітурка, футляр. Скільки коштує - я не знаю навіть. А важать - 9 кг! Ось в Москву приїдете - покажу, дам в руках ненадовго потримати.

- А «Чудеса Господні» вийшла вже в світло?
- Ні, тільки пішла у виробництво. Скоро можна чекати. (Більше тридцяти видавництв довелося обійти вісімдесятирічному художнику, перш ніж книга «Чудеса Господні» вийшла в 2010 році у видавництві «РИПОЛ класик», Лев Токмаков став не тільки ілюстратором, а й автором тексту - прим. Ред.).

Чудо про зечки і вівчарок

Лев Олексійович, а історії з життя про чудеса можете розповісти?
- Так, про Ольгу Перовську, автора книжки «Хлопці і тваринка» - геніальна книжка.

- Ви її ілюстрували?
- Ні, на жаль, не ілюстрував.

- Але були знайомі?
- Ні, була знайома Марія Павлівна Прілежаєва. Вона була тоді головою дитячої секції і дружила з моєю дружиною (Ірина Петрівна Токмакова - дитячий поет і прозаїк, перекладач дитячих віршів, лауреат Державної премії Росії за твори для дітей та юнацтва - прим. Ред.) А я як член сім'ї був до цього співтовариства допущений.

І якось приїхали ми до Марії Павлівні в Передєлкіно, в письменницький селище. І Марія Павлівна повезла нас на кладовищі. Побували ми у Корнія Івановича з великим хрестом на могилі.

А зараз, каже, я вам покажу теж дуже цікаву могилу. Така стела і внизу дві фотографії на порцеляні дореволюційного походження - чиновник-лісничий і його дружина красива, а вгорі в овалі - красуня немислимого напруження - чорні очі, ну, видно, що пашить талантом і душевним здоров'ям, що якраз не здоров'ям, а здоров'ям справжнім, контактом з Небесами - явно зовсім - сама Ольга Перовська.

А її загребли в беріївські часи. І вона відмотала свій термін. Звільнили її за Хрущова, її квартира була зайнята, і їй не було де жити. Марія Павлівна - вона тоді була в бюро секції - отхлопотала їй кімнату. А натомість вона отримала абсолютно приголомшливий розповідь, який я зараз спробую реставрувати.

Ділянка, де зечки повинні були виконувати примусову трудову повинність, включав в себе довгу курну дорогу. І ось женуть етап, йдуть годинні з рушницями, з гвинтівками, з собаками, навченими рвати по команді. І Перовська незабаром занедужала і опустилася на землю. Все - це втеча. І нацькували на неї двох вівчарок. «Ви ж знаєте, - сказала вона Марії Павлівні, - я ж не боюся, я, - каже, - поклала руки їм на голови, і вони лягли поруч».

- Пригадуються історії про перших християн ...
- І Данило в рові лева. А охоронці, темні хлопці, вони вирішили, що вона чаклунка, що її треба боятися, що її треба слухатися, і з цього часу всі зупинки диктувала тільки вона. Погано їй, відчуває, що треба сісти - і весь етап зупиняється - ніяких там тобі пагонів. І як сказала Перовська на закінчення цієї розповіді: собаки врятували їй життя.

- Але це ж теж чудеса Господні?
- Абсолютно!

Божа рука, або порятунок з картоплею

А у Вашому житті були якісь чудеса?
- Були. Я вважаю, що всі щасливі випадковості сплановані Там і заздалегідь.

Це було під час війни. Їздили дві жінки, санітарки з маминої роботи, - вона лікар, - кудись за місто, досить далеко, в поїзді, міняти картоплю. Вранці поїзд назад. А я виспався після моїх пригод, ні чобіт, ні плаща, ні кашкета не знімаючи, на підлозі як звалився, де санітарки зняли приміщення, і там же виспався на підлозі без єдиного просипу. Вранці треба було сідати на потяг. А у мене мішок два з половиною відра - ледве піднімав правою рукою.

Посадка була відчайдушна. На вагонах були поручні такі металеві прикріплені, а один поручень був зірваний натовпом, пасажирами, які сідали. Горох посипався такий. І мені насилу вдалося протиснутися, я рукою лівої вхопився за поручень і правою ногою став на підніжку на крайню, нижню, і поставив я на підйом ноги цей мішок, що полегшило мені вантаж для руки.

І став народ на підніжку упіхіваться, уталківаться. Тут все мимо, а я полуповіс, права нога у мене ще поки що варто. Люди в вагон, а я вишу, хоча я худий і досить сильний був хлопець, відчуваю: у мене все затікає, але кинути мішок картоплі? Швидше за мішок золота кинеш. Хто голодував - той знає. Чекають там. Якщо кидати, то і мене разом з мішком під насип.

В цей час поїзд заходить на міст залізничний, через річку, досить довгу, засопів на стиках, і бачу я крізь шпали розлиту річку. Я відчуваю, що зараз послабити і разом з мішком упаду. І раптом з тамбура порожнього висовується рука і за комір витягає мене разом з моєю картоплею!

Я вважаю, що це було чудо. Коли висів - в тамбурі нікого не було. Чиясь рука мене витягла буквально від смерті.

Безбожництво ... через трубу пічну

Лев Олексійович, з якого часу Ви вірите в Бога, і що для Вас ця віра означає?
- Спробую. Ви знаєте, звичайно, що я народився і виріс на Уралі, тут рух безбожне було поставлено вкрай добре, масове було. Я зараз скажу вголос, цього вже ніхто не пам'ятає: у нас в школі, 4-5 клас, продавали квитки до ТЮГу. І группочка наших учнів ходила, а ходити треба було повз Іпатіївського будинку. Наше хуліганство, дзвінкі хлопці, самі пропащі клоуни - на вулиці треба було всіляко показувати себе - повз цей будинок йшли навшпиньках, тихо, ніяких розмов не було. Коли я зауважив, що наші орли притихли, я зрозумів, що це непроста справа, вже на них щось впливало.

На Іпатіївському домі були сходинки в двері і дошка чорна із золотими літерами: «Суспільство войовничих безбожників». Таке ось було.

Бабуся моя була православна, селянка, але до церкви вона не ходила. У валізі у неї була прихована ікона Божої Матері в срібному окладі.

У смутні голодні роки довелося цей оклад срібний знести в Торгсин. І бабуся мені часто говорила: «Я з Богородицею посварилася - ризу з Неї взяла і продала». Вона вважала, що це гріх великий. Але оскільки бабуся - одна з найрозумніших людей, яких я зустрічав за свої роки - і тоді вона для мене вже була авторитетом, то я розумів - щось в цьому є.

А який я був войовничий безбожник, дурник - класі в другому! Накачували нас, накачували, і я вирішив взяти участь в антирелігійної пропаганди. Вирвав зі шкільного зошита кілька листів, намалював на них якісь каляки. Написав: «Бог». Приставив драбину до сусідського будинку, де жила побожна стара Петрівна - колись я потрапляв до неї в кімнату і бачив ікони у неї. І ось цей дурник, який перед вами сидить - забрався по сходах на дах і в трубу пічну опустив свою пропаганду. Вона тут же бабусі сказала, а від бабусі мені влетіло.

Якби я саму Петрівну намалював, звичайно, ніхто б на мене не лаявся. Знову ж це намоталося. У цю ж скарбничку пішло. А потім все більше і більше. До сих пір - чесно сказати - я себе повністю воцерковленою людиною не вважаю. Тому що я іноді свята пропускаю. Сьогодні Тройця - я вас вітаю! - це я сам згадав і знав. Сьогодні треба і в храм сходити ...

А хрестився я - ви не повірите - я давно збирався хреститися - приводу не було, поштовху. Привід був дуже смішний. Я скажу зараз привселюдно - це теж мене не дуже красить - але, тим не менш, це було. Ми знімали дачу під Москвою в селі Благовіщенське. А поруч через ліс було село Середніково, там був храм хороший.

Був там настоятель отець Даміан Круглик. Якимось чином я це з'ясував, через інших людей. І ось поїхала моя дружина в Москву вранці по якихось своїх видавничих справах. Увечері вона приїхала і раптом мені оголошує: «А мене сьогодні прийняли в партію».

Я думаю: ось як! - на наступний день пішов хреститися.

- У піку, виходить?
- Навіть не в пику, а для самоствердження. Щоб у мене теж була якась оформлена позиція. Отець Даміан мені сказав: «Я вам зараз заздрю. Ви вільні від гріхів від всіх »(о.Даміан Круглик потім і відспівував Льва Олексійовича в храмі в ім'я Ікони Божої Матері« Знамення »в Аксіньіно - прим. Ред.).

З тих пір ми з ним дружимо. Діти його, всі троє, у мене займалися малюнком, їздили до мене в майстерню, Саша, Альоша і Лізонька.

Сашка - художник, надійшов в Суріковскій, на захист мені доводилося виступати, його захищати. А він посперечався з Суриковим самим - він стрілецький бунт писав, величезну річ.

У видавців вілли на Канарах, а художники жебракують ...

Лев Олексійович, як Ви оцінюєте нинішній стан в дитячій літературі, в книжковій дитячої ілюстрації? Створюється відчуття, що за радянських часів з дитячою книгою і дитячої ілюстрацією було набагато краще.
- Звичайно, зараз найнижчий рівень, якого може досягти живе явище. Зараз занепад. Але - не варто село без праведника.

І є праведники. Є така Діна Крупська. І це не псевдонім. Вона геніальний перекладач і дуже хороший дитячий поет. Є Андрій Усачов, дуже хороший поет. Покійний Юрій Коваль, він в наше покоління входить. Блискучий письменник. Є навіть зовсім невидні, зовсім непомітні, але я бачу, я знаю, руку на пульсі цього явища тримаю.

Але є, звичайно, пухлина, є цвіль, є полукрімінал буквально. Ці комп'ютерні малювальники, які роблять на догоду самому низькому смаку, ницих пристрастей, які не несуть духовності в собі ні на мізинчик.

Вони служать мамоні, дуже багаті робляться в один момент. Тут не потрібно готувати себе, малювати з натури, все це робить комп'ютер. Вони, на жаль, зараз взяли верх, але це пройде. Я ось так відповідально заявляю - пройде обов'язково.

Тим більше якась зміна молода є, є ще молоді, які не на комп'ютері хочуть малювати, а живий рукою, так скажемо?
- Є є. Художники ще залишилися живі. Микола Устинов. Нещодавно пішов з життя геніальний Геннадій Калиновський. Юрій Ніколаєв, його друг, блискучий художник, теж цієї цвілі абсолютно не схильний до. До речі, недавно зробив велику книгу для Церкви, сто ілюстрацій, житіє Олександра Невського, блискучі акварелі. (Книга «Батько і син. Святі благовірні князі Олександр Невський і Данило Московський» - прим. Ред.). Якщо перераховувати - набереться, мабуть, з дюжину. Найголовніше, що збереглися носії.

- Біда тільки, що до читача погано це все доходить ...
- Ну звичайно. Тому що почуття ліктя у цих - набагато сильніше. І редакційні посади зайняли, знаєте - хто вчора сидів на нарах, то сьогодні на Канарах. На Канарах видавців багато ... Їх вілл там багато. Дуже великий навар мають з цього роду людської діяльності.

А з іншого боку є Саша Соколов, який має потребу буквально, блискучий художник, племінник одного з Кукриніксів (Олександр Сергійович Соколов, рід. В 1937 р, один з художників «Мурзилки» - прим. Ред.). Майже що захлинувся дитячий журнал «Мурзилка».

- Ви ж теж працювали в «Мурзилке»?
- Так Так. Я зараз введений до редколегії. Але працював я там років 40 тому. Але там є люди, які розуміють, що до чого.

Лев Олексійович, а залишилися у Вас якісь нездійснені досі задуми, щось Ви хотіли ілюструвати, а з якоїсь причини не вийшло?
- Я хотів «Конька-Горбунка». «Конька-Горбунка» Юра Васнецов геніально зробив. І, мабуть, це сплелося разом з текстом так, що вийшла книжка - мене ось це не пускає. Розумієте, немає рукописи, окремо існуючої. А є книга. Яка геніально зроблена, її вже не розіб'єш. Все, що зроблено після Васнецова, - я вважаю, - або слабкі відблиски від його рішення або спроби знайти в руслі модних сьогодні течій якесь нове рішення.

Васнецов був абсолютно гідною кандидатурою, тим більше його вятское походження, з вятського духовенства - він син священика. Я чув його розповіді про дитинство. Він говорив, що дуже боявся пасхальну службу пропустити, і щоб батько не пішов без нього, Юрочка маленький знімав з вішалки батьківський кожух і на ньому влаштовувався спати - батько без кожуха не втече.
***
На пам'ять про нашу зустріч Лев Олексійович подарував мені книжечку своїх віршів - вона вийшла тиражем 200 екз. у Володимирі. Називається - «Очі бессоницей», присвячена пам'яті матері.

стужею марять
квітучі вишні
Приховавши свої гілки
Під білим покривом ...
Нас до змін
Готує Всевишній.
Будемо готові,
Будемо готові.

***
марять цвітінням
Січневі холоднечі,
вимерлих трав
Вражаючи баченням.
Топляться печі,
А все, що зовні,
Марить цвітінням.

***
Розсміши мене, базікало!
Розваж порожньою балаканиною!
Щось розумники набридли
Укупі з милою моїй ріднею.
Всяк в учителі життя мітить,
Кинувши погляд на мої справи.
Чи немає будиночка на прикметі,
Щоб поруч тайга була?
Від долі нікуди не дітися:
Чи не втекти не піти в кущі.
Я такий же, як в ранньому дитинстві,
Я такий же дивак, як ти.
Всіх і кожного прівечая,
Нікому не прийду до двору,
Я холодним багаттям іван-чаю
Догорю на осінньому вітрі.

Всі кудись ми не встигли,
Упустили останню мить.
Що ти плачеш, базіка-базікало,
Мій єдиний вірний двійник?

***
Їдуть люди на тролейбусах -
Залишається номер телефону.
Відлітають люди літаками -
Залишається їх поштову адресу.
Людство може спати спокійно:
Пам'ять упакована в папірець.
Але про тих,
Хто назавжди йде,
Залишається неприкаяна пам'ять,
Кидається вона серед живих,
Виплакатися близьким допомагає ...

***
Зеленої шишкою на соснової гілці
Хитнувся світ, лякаючись і люблячи.
А життя постала у вигляді етикетки:
"Чи не для тебе! Чи не для тебе! Чи не для тебе!"

Хотілося бути. Хотілося плисти. Хотілося ...
Але якщо ти до кінця будь-якого дня
Температурою плати за сміливість ...
Не для мене! Чи не для мене "Чи не для мене!

Доля моя, безсонна доглядальниця,
Сама, Перемога і терплячи,
Все життя виносиш судна, ставиш грілки:
Чи не для себе! Чи не для себе! Чи не для себе!

Для всіх - дивак, колесо до воза збоку століття.
Я все ще, лякаючись і люблячи,
Живу, як личить людині:
Лише для тебе! Лише для тебе! Лише для тебе!

МАМОНТИ

Ми вимирати йдемо.
кошлатими боками
Ми висімся над вашими століттями.
Ми вимирати йдемо.
Нехитро і просто
Ми жили за туманами Землі.
Ми навіть і подумати не могли,
Що в світі є підступність, підлість, брехня ...
Ми вимирати йдемо.
Тут повітря поганий.
Дольодовиковий каторжних шляхом
Ми вимирати йдемо.
За нами дрібниця - хитрі слони,
Так телепні річкові, бегемоти,
Так збіговиська прихильників полювання.
Ми вимирати йдемо.
Нам згубні болота.

Нас мамонтами пізніше назвуть,
Коли-небудь, в наступних епохах.
А той, хто жив в загиджених печерах,
Нас кликав інакше.
Жалюгідний ембріон!
Він пустить слух потім,
Що в нас кидав камінням
І вбивав ...
Але пам'ятається, що він
Тремтів і паскудився при кожній зустрічі з нами.
Ми вимирати йдемо.
А він хитрий.
Прийшла його пора.
Колишуться над нами сапропелі.

***
Бачили: як птахи виводять пташенят?
Немає в світі ніжніше матерів і батьків.
Те, життям ризикуючи,
Відводять біду,
Те кращу в дзьобі приносять їжу.
Втомлений батько,
виснажена мати
Те ховатися вчать,
Те вчать літати ...

Але ось розлетілися
По білому світу.
До батьків почуття
у відповідь
НЕМАЄ.
недобра старість
За каламутним склом,
Не ти постукала
У віконце
Крилом?

Лев Олексійович ТОКМАКОВ: проза

Лев Олексійович ТОКМАКОВ (1928-2010)- художник-ілюстратор, поет, народний художник Російської Федерації: | | | | | | .

чудеса Господні

Своєрідним панциром, покликаним захистити художника від докорів у відході від канонічного рішення, служить виконана в техніці літографії оригінальна рама, складена з фрагментів творів світового мистецтва на теми Старого Завіту. Це - свого роду уклін на адресу найбільших майстрів минулого і одночасно твердження права художника на власний шлях розкриття змісту Великої Книги. Вінчає раму зображення Бога Саваофа з фрески великого Мікеланджело в Сикстинській капелі. Зліва - фрагмент картини Рембрандта «Валаамова ослиця». Мідний змій узятий з гравюри по малюнку геніального Гюстава Доре. Німецький ілюстратор Юліус Шнорр вразив сучасників своїми великотрудні гравюрами на теми Священного Писання. У Шнорра узятий сюжет руйнування фортечних стін Єрихона. Самсон, що вбиває лева, - по малюнку Дорі. Кам'яні скрижалі в самому низу - по численним зображенням невідомих майстрів. Бог Саваот - в уявленні псковського живописця XI століття. З картини чудового італійського художника Мазаччо - фігури Адама і Єви. І нарешті, перемога Давида над велетнем Голіафом взята знову ж у Дорі.

Чудеса Старого Завіту

Будьте як діти

Так влаштовано, що у маленького дива завжди є аналог - велике чудо. Мікрокосмос і макрокосмос. Дитяча книга в житті людини і є маленьке диво. У ній все, здавалося б, не по-справжньому, все «понарошку», а ось радість і печаль вона пробуджує що ні на є «справжні», серце всерйоз завмирає, і душа виповнюється співчуттям до чужого горя. І якщо вам в дитинстві пощастило і вам зустрілася така книжка, - значить, вона дана вам на все життя і ви її вже ніколи не забудете.

Велике диво, послане нам нашим Отцем небесним, - Святе Письмо, Старий Завіт - теж дано роду людського на все життя: від створення світу до передбачуваного кінця.

І дитяча книга, і Святе Письмо мають разюче багато спільного: спільні цілі і завдання, загальні засоби досягнення їх і, дуже схоже, спільне коріння. Може, тому за останні півтора століття з'явилися незліченні перекладання, перекази і обробки «для дітей» Біблійних текстів. Ми не хочемо помічати, що будь-який дотик до Великим сторінок вже позбавляє їх піднесеного, урочистого звучання; йде той найтонший містичний флер, без якого Біблійні перекази відразу перетворюються в звичайні байки. Богу не потрібні співавтори. Йому потрібні помічники. Від століття звучать в наших душах чудової краси і сили слова: «І сказав Бог: так буде світло. І настало світло. І побачив Бог світло, що він гарний; і Бог відділив світло від темряви. І назвав Бог світло днем, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший ». (Бут. 1: 3-5)

І далі вже зовсім як в дитячій книжці: Господь не бажає ламати семи печаток, за якими ховається основна таємниця буття, до якої ми, мешканці світу видимого, ще не дозріли. Він бере і пропонує нам замість величну казку про світ, створеному за шість днів. І людство з радістю і захопленням приймає цю версію, бо хто ж ми, як не діти Божі, а у нашого Отця завжди є ключі від наших сердець. І, нарешті, в бесіду вступає художник. Він, звичайно, повністю підтримує Божественний міф про створення, але намагається гранично делікатно вторити Творцеві.

Ось він, блакитну кульку Землі, вже створений. Правою рукою підкидає його Творець вгору і, про всяк випадок, не прибирає долоні. Радісний мить: кулька не впав і вже не впаде ніколи! І побачив Бог, що це добре! Ось вона, безмежна радість Творчості! Створена планета Земля!

створення світу

І створив Бог два світила великі, світило велике, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб керувало ніччю, також зорі І Бог умістив їх на тверді небесній, щоб світили вони над землею, і щоб керували днем та ніччю, і відокремлювати світло від темряви. І побачив Бог, що це добре.
Буття. Глава 1, вірші 16-18.

У дитинстві у нас щомиті до відмови заповнене творчістю. Дитина малює, ліпить, складає вірші, лицедіє. Навіть дитяча брехня - творчість. Дорослі не завжди здатні зрозуміти це. Відкриття світу дитиною - теж творчість; з нього, як річка з озера, випливає поезія. Відкриття світу в дитинстві - не що інше, як маленьке його створення. Напевно Господь радів, коли створив нашу землю.

Навіть коли розбите скло, зламана іграшка, порвана кофточка, ножицями ісстріжена потрібна папір, - будьте великодушні, дорослі, стримаєте свою досаду: адже це все етапи пізнання навколишнього світу, творче його осмислення.

Зате як радіє маленький творець результатами своєї праці! Не смійте гасити цю радість! На згарищі погашеної радості неодмінно виростає зло, як кропива на фундаменті згорілого будинку.

Дбайливо зберігайте в папці малюнки вашого малолітнього сина - в цьому запорука того, що виросте людина, впевнена в собі, з твердим характером, що вміє долати труднощі. І всі ці властивості, всі риси характеру розвинулися з творчих занять вашого спадкоємця. На все життя збереже він в душі подяку до своїх близьких, які оцінили по заслугах його творчість і теж побачили, що це добре.

Адам і Єва

Але змій був хитріший над усю польову звірину, яку Господь Бог. І сказав він до жінки: Чи Бог наказав: Не їжте з усякого дерева раю? І відповіла жінка змієві: З плодів дерева раю ми можемо їсти, але з плодів дерева, що в середині раю, Бог сказав: Не їжте їх і не торкайтеся до них, щоб вам не померти. І сказав він до жінки: ні, не помрете; Бо відає Бог, що в день, в який ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро і зло. І побачила жінка, що дерево добре для їжі, і принадне для очей, і пожадане дерево, щоб набути знання; і взяла з нього плід та й скуштувала і разом дала теж чоловікові своєму, і він їв.
Буття. Глава 3, вірші 1-6.

А скільки цих заборонених плодів буває в дитинстві кожного з нас! А як хочеться якоїсь з цих заборон порушити! Ну і порушували. А потім шукали, куди б сховатися.

Класичний склад компанії неслухняних. Перший - це підбурювач. Він постарше, розумніші, хитріше і, зрозуміло, - поподлей. Як правило, виходить сухим з води. Це змій.

Головний виконавець. Наймолодший, самий безрозсудний тому. Це Єва, звичайно. Їй і дістається по перше число.

І - Адам, типовий співучасник. Йому теж попало, але він навіть не дуже-то усвідомлює, що надходить погано, лежить собі на землі, розвалившись. Єва, та прекрасно розуміє ступінь своєї падіння і навіть начебто намагається сховатися за стовбур дерева. Але хіба сховаєшся тут! Бог, він все бачить!

Великий потоп

І сталося по сорока днях, Ной відчинив вікно ковчегу і випустив ворона, який, вилетівши, відлітав і прилітав, аж поки не висохла земля від води. І послав він від себе голубку, щоб побачити, чи не спала вода з-над землі. Але голуб не знайшов місця спокою для ніг своїх, і повернувся до нього в ковчег; бо вода була ще на поверхні всієї землі; і він простяг руку свою, і взяв його, і прийняв до себе в ковчег. І він зачекав іще других сім день; і знову випустив голуба з ковчега. І голубка вернулась до нього вечірнього часу; і ось, свіжий олійний лист у роті у нього: і Ной дізнався, що вода зійшла з землі.
Буття. Глава 8, вірші 6-11.

У дитинстві ми хворіємо особливо часто, важко і небезпечно. Ковчег це ліжко хворої дитини. На час хвороби там збирається наш нехитрий скарб: іграшки, олівці, книжки, фантики від цукерок - та хіба мало чого. На термін нашої хвороби світ звужується до розмірів ліжка-ковчега. Але ось настає одужання. Ще вчора загрожувала нам хвороба-негоду, а сьогодні небо чисте і веселка сповіщає початок нового дня. Нам дозволяється вийти на ганок. Як же все змінилося навколо за час нашої хвороби!

соляний стовп

Сонце зійшло над землею, а Лот прибув до Цоару. І пролив Господь на Содом і Гоморру дощем сірку і вогонь від Господа з неба, і поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст, і свій урожай землі. Дружина ж Лотова, і стала соляним стовпом.
Буття. Глава 19, вірші 23-26.

Кошмари дитячих снів - їх дорослі люди вже майже забули. Але ж як було моторошно! Насувається на тебе щось вороже. Тут би і бігти, рятуватися. А ноги як в землю вросли, рукою не ворухнути. Такий соляний стовп нашого дитинства, - може, відблиск якихось катаклізмів, пережитих людством в пору свого дитинства. Здається, вираз «тікати без оглядки» за часів глибокої давнини було наповнене конкретнішим змістом. Бог попереджає - слухатися треба.

страти Єгипетські

Бог сказав Мойсеєві:
... Я виведу вас з єгипетської біди до Краю ханаанеянина, і хіттеянина, амореянина, і періззеянина, хіввеянина, і євусеянина, в землю, де тече молоко і мед. Але Я знаю, що єгипетський цар не дасть вам іти, якщо не буде змушений рукою сильною. І простягну руку Мою, і поб'ю Єгипет усіма чудами Моїми, що вчиню серед нього; і після того він відпустить вас.
І сказав Господь до Мойсея, говорячи: Іди, і скажи фараонові, цареві єгипетському, щоб він відпустив синів Ізраїлевих із землі своєї.
А фараон зробив запеклим своє серце також і цього разу, і не відпустив народу.
І простяг Мойсей палицю свою до неба; і Господь дав громи та град, і вогонь розливався по землі, і послав Господь град на землю єгипетську.
Вихід. Глава 3, вірші 14,17, 19, 20. Глава 6, вірші 10,11. Глава 8, вірш 32. Глава 9, вірш 23.

Одна інший жахливіший були страти Єгипетські - загальним числом десять, і одна з найстрашніших - це громи Божі і град. Щоб змусити фараона відпустити з єгипетського полону народ Ізраїлю, Господь послав двох Ангелів, і вони обрушили на Єгипет свою могутність. Були великі руйнування і жертви, і лише сини Ізраїлеві не понесли ніякого збитку і самі залишилися неушкоджені. Ангели Господні, згідно Волі Божої, разілі прицільно і напевно. Так виглядала сьома Єгипетська кара, але і вона не переконала жорстокого фараона. І тричі ще піддавав Господь царство божевільного правителя Єгипту суворим випробуванням, поки нарешті не визволив народ свій з рабства.

Перехід через Червоне море

І сказав Господь до Мойсея: Простягни руку твою на море, і нехай вернеться вода на єгиптян, на колісниці шина вершників їх. І визволив Господь того дня Ізраїля з єгипетської руки; і побачив Ізраїль сильну мертвих єгиптян на березі моря. І побачив Ізраїль сильну руку, яку виявив Господь у Єгипті, і став боятися той народ Господа, і повірив Господу і Мойсеєві, рабові Його.
Вихід. Глава 14, вірші 26, 30, 31.

Велика природа сповнена про нас доброзичливою турботи. У цей беззастережно вірять діти. За їхніми уявленнями, з природою можна розмовляти, просити у неї захисту, напоумлення. «Дощик, дощик, перестань!» - кричать по селах дітлахи. І в казках особливо: природа-заступниця, природа-помічниця, з нею не пропадеш.
Те ж саме і в Біблійному тексті: за помахом руки пророка Мойсея розверзлось Червоне море і пропустило по своєму дну єврейський народ, а єгипетське військо згубило.

Вода зі скелі

І був там спраглий води, і ремствував народ на Мойсея й говорив: Нащо це ти випровадив нас із Єгипту? Щоб повбивати спраглого мене та синів моїх, та отари наші? І сказав Господь до Мойсея: пройди перед народом, і візьми з собою декого з старших Ізраїлевих, а палицю, що нею ти вдарив був Річку, візьми в руку твою, і піди; Ось Я стану перед лицем твоїм там, на скелі в Хориві; а ти вдариш у скелю, і вийде із неї вода, і буде пити народ.
Вихід. Глава 17, вірші 3, 5, 6.

І справді пішла вода зі скелі. Спас Господь народ ізраїльський від загибелі. В урочистому ритмі наповнюються глечики. Статечно розгортаються події: діяння Господні не терплять суєти.

Помічено, що і у дітей загострене почуття гармонії. В їхньому світі все повинно відбуватися строго за законами добра і справедливості. Тому так чинно схиляються ізраїльські жінки над дарованої Господом безцінної вологою. По суті своїй ця сцена найбільше нагадує театральну пантоміму. Ні штовханини, ні поспіху.

Мойсей розбиває скрижалі.

І повернувся, і зійшов Мойсей із гори, в руці його були дві таблиці свідоцтва, писані з обох сторін: і на тій і на іншій стороні написано було. А таблиці Божа, і письмена, написані на скрижалях, були письмена Божі. І почув Ісус голос народу, як кричав, і сказав до Мойсея: Крик бою в таборі. Але той відказав: Це не крик сили переможців і не крик слабости переможених, я чую голос співу. Коли ж він наблизився до табору, то побачив теля те та танці, тоді він розгнівався, і кинув таблиці із рук своїх, і розбив їх під горою.
Вихід. Глава 32, вірші 15-19.

Як часто дорослі заборони, висловлені у формі категоричній, тільки розпалюють дитячу цікавість і породжують сильне бажання зробити навпаки. «Не ходіть, діти, в Африку гуляти ...», «Піч, Леночка, не руш ...» Спокусився золотим тільцем народ ізраїльський. Співають і танцюють люди, забувши істинного Бога. У гніві розбиває Мойсей кам'яні скрижалі, де були записані десять заповідей Божих. Не бачити вам мудрості Господньої! Залишайтеся, вероотступники, в своєму невігластві! Як це нагадує наше дитинство ... «Не чіпай!», «Не торкайся!», «Не сотвори!» Приходять батьки ввечері додому, а там таке діється ... краще і не згадувати ... Скільки скрижалей було розбите в покарання за наше легковажність і нерозсудливість! Але Бог милостивий.

мідний змій

І сказав Господь до Мойсея: Зроби собі змія і вистав його на жердині, і ужалений, глянувши на нього, то буде жити. І зробив Мойсей мідного змія і виставив його на прапор, і якщо змій покусав кого, то той дивився на мідяного змія і жив.
Числа. Глава 21, вірші 8, 9.

Як все це нагадує дитячі ігри, коли потрібно було будь-що-будь врятуватися від небезпеки. У глибині душі кожен, звичайно, розуміє, що небезпека ця - несправжності, але все одно мчиш, щоб встигнути добігти, зачураться, вимовити заклинання: «Паличка-виручалочка, виручи мене!» Прокричав - врятований! І на мідного змія тільки глянув і теж - врятований! Душа врятована, тому як дивишся ти на статую з надією, а там один крок до істинної віри. Мідний змій тепер до кінця віку буде служити нагадуванням бунтівному народу ізраїльському про страх Божий і про великої милості Божої.

У Старому Завіті історія з мідним змієм - не що інше, як найперше свідчення Божественного походження образотворчого мистецтва. По суті справи, статуя мідного змія - прообраз храмової скульптури і храмового живопису на всі часи, аж до наших днів.

Валаамова ослиця

Ослиця, побачивши ангела Господнього, лягла під Валаамом. І запалився гнів Валаама, і він ударив ослицю києм. І відкрив Господь уста ослиці, і сказала вона до Валаама: Що я зробила тобі, що ти б'єш мене ось уже третій раз? І відкрив Господь очі Валаама, і побачив він Господнього Ангола, що стоїть на дорозі, а витягнений меч у руці, і схилився, і впав на обличчя своє. І сказав до нього Ангол Господній: Нащо ти вдарив ослицю свою оце тричі? Я вийшов за перешкоду, бо ця дорога твій передо мною.
Числа. Глава 22, вірші 27, 28, 31, 32.

Тричі намагалася Валаамова ослиця уберегти свого господаря від небезпеки, і тричі була їм біта. Ослиця бачила грізного Ангола, що стоїть на дорозі Валаама, а сам Валаам не бачив Його і обрушив приступи на свою рятівницю. Коли Господь дав обітницю ослиці, перше, про що вона запитала господаря: «Що я тобі зробила?» А Ангол Господній, перш ніж пояснити Валаама його неправильний вибір шляху, поставив те ж питання: «За що ти вдарив ослицю свою?»

Як часто ми зустрічаємося з подібним нерозумінням ближніми наших вчинків в дитинстві! За що нас покарали? За що на нас сердяться? Що ми зробили не так? Іноді наша образа в очах наших розростається в справжню трагедію. І дарма: вас люблять, вас цінують ... Просто не зрозуміли ваших благих намірів. Треба лише просити у Господа зруйнувати стіну нерозуміння - і все в одну мить владнається світом.

падіння Єрихона

Коли в сьомий раз священики сурмили трубами, Ісус сказав до народу: Закричіть, бо Господь віддав вам це місто! Це місто закляттям і все, що в ньому, для Господа ...
Народ вигукнув, і засурмили трубами. Як народ почув голос сурми, і закричав народ гучним голосом; то впав мур на своєму місці, а народ увійшов до міста, кожен зі свого боку, і взяли місто.

Книга Ісуса Навина. Глава 6, вірші 15, 16-19.

Чудо руйнування фортечних стін стародавнього Єрихону за допомогою звучать труб багато хто намагається пояснити по-науковому: мовляв, звукові хвилі, посилені збігом коливань, резонанс. Але ж наука визнає тільки ті факти, які можна повторити, а за багато тисячоліть жодна кріпосна стіна не була ще зруйнована подібно Єрихонським стін. Так що наука тут ні при чому. До того ж, крім озброєних вояків, облягали Єрихон, були там ще сім священиків. Вони-то і ходили з трубами сім днів навколо стін непокірного міста.

У наших дітей сьогодні безліч різноманітних іграшок. І з кожним днем стає все більше. Але добре, якщо вони дізнаються, що маленька, скромна сопілка є прямим нащадком грізних труб підкорювачів Єрихону.

Самсон вбиває лева

І зійшов Самсон і батько його та мати його до Тімни, і коли підходили до виноградників Фімнафскім, ось, молодий лев, ревучий, йде на зустріч йому. І зійшов на нього Дух Господній, і він розірвав того лева як розривають ягня, а в руці у нього нічого не було. І не сказав своєму батькові та матері своїй, що він зробив.

Книга Суддів. Глава 14, вірші 5, 6.

Серед авторитетів нашого дитинства найвище становище займають могутні і безстрашні герої-богатирі. Хто з нас не розправлявся в мріях з кривдниками і гнобителями слабких і беззахисних? Богатир - завжди наш союзник, завжди наш захисник, наш однодумець.

Старозавітний силач Самсон жартома розправляється з нападником на нього молодим левом. Це була перемога в чесному поєдинку: перш ніж розтерзати страшного звіра, Самсону належало одержати над ним моральну перемогу. Як кошеня, однією рукою притиснув герой лева до землі, принизив його, позбавив впевненості у власній силі.

Свою ж велетенську силу богатир Самсон знайшов разом з зійшов на нього Дух Господній.

помста Самсона

І коли весело на серці їх, сказали вони: Покличте Самсона, нехай він потішить нас. І покликали Самсона з дому ув'язнених, і він розважав їх, і поставили його між стовпами.

А той дім був повен чоловіків та жінок; і туди зібралися всі филистимські, і на даху було близько трьох тисяч чоловіків і жінок, що приглядалися до жартів Самсона. І кликнув Самсон до Господа і сказав: Господи Боже! згадай мене, та зміцни мене тільки цього разу, Боже! щоб мені в один раз зачіпки з филистимлянами за двоє очей своїх!. І Самсон обидва серединні стовпи, на яких міцно стояв той дім, упершись в них, на одного правицею своєю, а на одного лівицею. І сказав Самсон: Нехай помру я разом із филистимлянами! І уперся всією силою, і обрушився будинок на власників і на весь народ, що був у ньому.
Книга Суддів. Глава 16, вірші 25, 27-30.

По-дитячому простодушний і довірливий біблійний силач Самсон. Хитрістю вивідали вороги його таємницю. Приспали Самсона і обстригли йому волосся на голові. А разом з волоссям пішла його сила, і став богатир слабкіше малу дитину. Знущалися над ним, мучили його і, нарешті, кинули до в'язниці. У дитинстві всі ми беззахисні. Завжди знаходяться любителі і обдурити, і просто познущатися над маленьким людиною. Тому дітям завжди були близькі і зрозумілі страждання немічного Самсона.
Але почув Господь Самсонова молитву: відросли на його голові волосся, а разом з волоссям повернулася і сила. Жорстоко поплатилися вороги за каліцтво Самсона. Сам він теж загинув, але загинув непереможеним. У кого торжествує Дух Господній, того неможливо перемогти.

Творча діяльність Льва Алексееевіча Токмакова(Нар. В 1928 - 2010р.) Різноманітна: він не тільки приділяє багато часу роботі з дитячою книжкою, але працює і в станкового графіку - їм створено кілька десятків автолітографій і безліч малюнків, він нерідко виступає у пресі як журналіст, критик і дитячий письменник . і все ж головне місце в творчості художника займає книжкова ілюстрація - понад сорок років він малює дитячі книжки. Художник звертається з самих різних за характером творів - це російські казки, народні шотландські пісеньки, це поезія класиків, вірші і проза провідних дитячих письменників - радянських і зарубіжних.
Величезну роль в становленні стилю Льва Токмакова зіграли художні принципи ілюстрованої дитячої книги, які виробив відомий майстердитячої книжкової графіки В. М. Конашевич. Але результат впливу позначився в мистецтві Токмакова не відразу. У ранніх роботах художника видно його прагнення до створення інформативної ілюстрації. Сюжетно-образотворчий ряд ілюстрацій Токмакова до розповідей С. Антонова, А. Алексіна, А. Гайдара, В. Тендрякова був поки лише доповненням до слова, наближенням до розкриття його асоціативного кола. Художник зображував поетичні сценки, виконані в тональної манері, яка панувала в ті роки в книжковій графіці.
Нова концепція сутності мистецтва книги, яка не зводиться тільки до вимоги якості ілюстрацій, а корениться головним чином в розумінні книги як ансамблю, стала основою новаторських принципів творчості Токмакова на цьому етапі. Створені ним в 1960 році ілюстрації до казки Джанні Родарі "Джельсоміно в країні брехунів" з'явилися справжнім відкриттям в галузі мистецтва дитячої книги. Токмаков в цій роботі творчо використовує умовну декоративність книжкового образу. Сам текст казки Родарі дозволяв художнику зруйнувати сформовані звичні уявлення про дитячу книжкової ілюстрації.
Великий вплив на пошуки нових рішень графічного образу у Токмакова зробила польська графіка, перш за все польський плакат. Художник працює тонкими лініями, кольоровими площинами, які немов випадково стикаються один з одним під гострими ламаними кутами. Створюється враження, що цей світ виникає, твориться на наших очах. У цьому надзвичайно мінливому динамічному світі перебувають реальне і вигадане, можливе і неможливе. Але "лики" добра і зла так чотки, так ясні, що вони відразу відрізнити, впізнавані і викликають гостру реакцію юного читача-глядача.

Александрова Т. І. Катя в іграшковому місті: Повість-казка: [для дошк. віку] / Т. І. Александрова; В. Д. Берестов; Мал. Л. Токмаков.-М .: Дет. лит, 1990.-124, с. : Кол. мул.

Берестов В. Д. Жайворонок: Вірші та казки: [для дошк. віку] / В. Д. Берестов; малював Л. Токмаков.-М .: Дет. лит, 1988.-141, с .: цв. мул.

Чарівні фарби: казки радянських письменників/ [Упоряд. О. І. Романченко], худож. Л. Токмаков та ін-М .: Моск. робочий, 1989.- 335 с .: цв. мул.

Токмакова І. П. Літній злива: Вірші, казки, повісті / Ірина Токмакова; Мал. Л.А. Токмаков.-М .: Дет. лит., 1990.- 166, с .: цв. мул.

роботи художника

Артемова Анна. Лев Токмаков// Ескіз, 2008.- № 2.- С. 24-25

Просекова О. А. Сівка-бурка в картатій ковдрі/ О. А. Просекова // Книжки, нотки та іграшки для Катюшка і Андрюшкі.-2007.- № 10.- С.15 - (Велика література для маленьких)

Алешковский Юз. Киш, Двапортфеля і цілий тиждень; Киш і я в Криму/ Юз Алешковский; [Худож. Л. А. Токмаков] .- М .: ЕКСМО-Прес, 2000.-398, с .: іл.

Токмакова І. П. Карусель: вірші/ І. П. Токмакова; [Рисов. Л. А. Токмаков] .- М .: Дитяча література, 1976.- 111, с .: іл.

Токмакова І. П. Веселе ранок: казкові повісті/ Ірина Токмакова; худож. Л. А. Токмаков.-М .: Дрофа, 2001.- 316, с .: іл.

Лев Олексійович Токмаков(30 липня, Свердловськ, РРФСР - 19 листопада, Москва, Росія) - радянський і російський художник-ілюстратор. Народний художник Російської Федерації ().

біографія

Народився в Свердловську в вірменській сім'ї. Батько - Олексій Токмаков, мати - Гаяне Карпівна Куюмчібашьян (1873 - 1959). У 1951 році закінчив Московське вище художньо-промислове училище (Строгановское училище). Його педагогами були Павло Кузнєцов і Олександр Купрін. за свою творче життястворив автолітографії і малюнки в станкового графіку, проілюстрував понад 200 дитячих книг.
Зокрема, створив барвисті, веселі і дотепні ілюстрації до творів майже всіх знаменитих представників вітчизняної дитячої літератури: Я. Якима, А. Алексіна, Т. Александрової, А. Барто, І. Токмаковой, Т. Білозьорова, В. Берестова, В. Біанкі, Е. Велтистова, А. Гайдара, В. Драгунського, Б. Заходера, С. Маршака, С. Михалкова, А. Мітяєва, Е. Мошковський, С. Сахарнова, Р. Сефа, Г. Циферова, а також є автором ілюстрацій до творів Дж. Родарі, А. Ліндгрен і казок італійських письменників, китайських народних казок.
Найбільш відомі ілюстрації до книг: Дж. Родарі «Казки по телефону», Дж. Родарі «Джельсоміно в країні брехунів», А. Ліндгрен «Пеппі Довга панчоха», І. Токмаковой «Ростик і Кеша», В. Біанкі «Як муравьишка додому поспішав », до творів В. Берестова, Б. Заходера, С. Михалкова, Д. Крупської та багатьох інших. Також створив запам'ятовуються художні образи до видань російських народних казок: збірник російських казок «Лісове яблучко», «Русские сказки про звірів», «Колобок», «Курочка ряба», «Вовк і семеро козенят», «Сестричка Оленка та братик Іванко», «Лисичка-сестричка і сірий вовк».
Лев Токмаков - творець тексту та ілюстрацій до книг для дітей «Мішин самоцвіт», «Чудеса Господні» (2010 р), автор двох збірок поезій: «Собачий сон» (1998 г.), «Очі безсоння» (2008 г.) .
З 1958 р співпрацював з журналом «Мурзилка».

Урна з прахом похована на 1 уч. Вірменського кладовища.

Нагороди та звання

1980 - ім'я Л. Токмакова внесено до Почесного списку Х. К. Андерсена
1984 - золота медаль від уряду Єменської Арабської Республіки за серію робіт про ЙАР
1985 - золота медаль на Біб в Братиславі за ілюстрації до книги Отфрида Пройслера «Крабат»
1988 - почесний диплом Х. К. Андерсена за ілюстрації до книги І. Токмаковой «Карусель».

Токмаков в суспільно-культурному середовищі

сім'я

Дружина - відомий поет і перекладач Ірина Петрівна Токмакова.
Син - Василь Львович Токмаков, поет, автор кількох книжок для дітей дошкільного віку.

Напишіть відгук про статтю "Токмаков, Лев Олексійович"

Примітки

посилання

. Ілюстратор: сайт про мистецтво книжкової графіки. Перевірено 12 грудня 2010 року.
. MetroNews.Ru. Перевірено 12 грудня 2010 року.

Уривок, що характеризує Токмаков, Лев Олексійович

- Ну що? - сказав П'єр, з подивом дивився на дивну пожвавлення свого друга і помітив погляд, який він встаючи кинув на Наташу.
- Мені треба, мені треба поговорити з тобою, - сказав князь Андрій. - Ти знаєш наші жіночі рукавички (він говорив про тих масонських рукавичках, які давалися новообраному брату для вручення коханій жінці). - Я ... Але ні, я після поговорю з тобою ... - І з дивним блиском в очах і занепокоєнням в рухах князь Андрій підійшов до Наташі і сіл біля неї. П'єр бачив, як князь Андрій що то запитав у неї, і вона спалахнувши відповідала йому.
Але в цей час Берг підійшов до П'єру, настійно прохаючи його взяти участь в суперечці між генералом і полковником про іспанські справах.
Берг був задоволений і щасливий. Посмішка радості не сходила з його обличчя. Вечір був дуже хороший і зовсім такий, як і інші вечора, які він бачив. Все було схоже. І дамські, тонкі розмови, і карти, і за картами генерал, хто підноситься голос, і самовар, і печиво; але одного ще бракувало, того, що він завжди бачив на вечорах, яким він бажав наслідувати.
Бракувало гучного розмови між чоловіками і суперечки про що небудь важливому і розумному. Генерал почав цю розмову і до нього то Берг привернув П'єра.

На другий день князь Андрій поїхав до Ростова обідати, так як його кликав граф Ілля Андрійович, і провів у них цілий день.
Все в будинку відчували для кого їздив князь Андрій, і він, не приховуючи, цілий день намагався бути з Наташею. Не тільки в душі Наташі переляканою, але щасливою і захопленою, але в усьому будинку відчувався страх перед чимось важливим, що має відбутися. Графиня сумними і серйозно строгими очима дивилася на князя Андрія, коли він говорив з Наташею, і боязко і удавано починала який-небудь нікчемний розмова, як скоро він озирався на неї. Соня боялася піти від Наташі і боялася бути перешкодою, коли вона була з ними. Наташа бліднула від страху очікування, коли вона на хвилини залишалася з ним віч-на-віч. Князь Андрій вражав її своєю боязкістю. Вона відчувала, що йому потрібно було сказати їй що то, але що він не міг на це зважитися.
Коли ввечері князь Андрій поїхав, графиня підійшла до Наташі і пошепки сказала:
- Ну що?
- Мама, заради Бога нічого не питайте в мене тепер. Це не можна говорити, - сказала Наташа.
Але незважаючи на те, в цей вечір Наташа, то схвильована, то перелякана, з зупиняються очима лежала довго в ліжку матері. То вона розповідала їй, як він хвалив її, то як він говорив, що поїде за кордон, то, що він питав, де вони будуть жити це літо, то як він питав її про Бориса.
- Але такого, такого ... зі мною ніколи не бувало! - говорила вона. - Тільки мені страшно при ньому, мені завжди страшно при ньому, що це значить? Значить, що це справжнє, так? Мама, ви спите?
- Ні, душа моя, мені самій страшно, - відповідала мати. - Іди.
- Все одно я не буду спати. Що за дурниці спати? Maмаша, матуся, такого зі мною ніколи не бувало! - говорила вона з подивом і переляком перед тим почуттям, яке вона усвідомлювала в собі. - І чи могли ми думати! ...
Наташі здавалося, що ще коли вона в перший раз побачила князя Андрія в Відрадному, вона закохалася в нього. Її наче лякало це дивне, несподіване щастя, що той, кого вона обрала ще тоді (вона твердо була впевнена в цьому), що той самий тепер знову зустрівся їй, і, як здається, небайдужий до неї. «І треба було йому навмисне тепер, коли ми тут, приїхати до Петербурга. І треба було нам зустрітися на цьому балі. Все це доля. Ясно, що це доля, що все це велося до цього. Ще тоді, як тільки я побачила його, я відчула щось особливе ».
- Що ж він тобі ще говорив? Які вірші то ці? Прочитай ... - задумливо сказала мати, запитуючи про вірші, які князь Андрій написав в альбом Наташі.
- Мама, це не соромно, що він вдівець?
- Годі, Наташа. Молися Богу. Les Marieiages se font dans les cieux. [Шлюби полягають в небесах.]
- Голубонько, матуся, як я вас люблю, як мені добре! - крикнула Наташа, плачучи сльозами щастя і хвилювання і обіймаючи матір.
У цей же самий час князь Андрій сидів у П'єра і говорив йому про свою любов до Наташі і про твердо взятому намір одружитися з нею.

У цей день у графині Олени Василівни був раут, був французький посланник, був принц, зробився з недавнього часу частим відвідувачем будинку графині, і багато блискучих дам і чоловіків. П'єр був внизу, пройшовся по залах, і вразив усіх гостей своїм зосереджено розсіяним і похмурим виглядом.
П'єр з часу балу відчував в собі наближення нападів іпохондрії і з відчайдушним зусиллям намагався боротися проти них. З часу зближення принца з його дружиною, П'єр несподівано був наданий камергером, і з цього часу він став відчувати тягар і сором у великому суспільстві, і частіше йому стали приходити колишні похмурі думки про марність всього людського. В цей же час помічене їм почуття між заступництвом їм Наташею і князем Андрієм, своєю протівуположним між його становищем та становищем його друга, ще посилювало це похмурий настрій. Він однаково намагався уникати думок про свою дружину і про Наташу і князя Андрія. Знову все йому здавалося мізерно в порівнянні з вічністю, знову представлявся питання: «до чого?». І він дні і ночі змушував себе працювати над масонськими роботами, сподіваючись відігнати наближення злого духа. П'єр в 12 годині, вийшовши з покоїв графині, сидів у себе нагорі в накуреній, низькою кімнаті, в заяложених халаті перед столом і переписував справжні шотландські акти, коли хтось увійшов до нього в кімнату. Це був князь Андрій.