Вступ

Англосаксонський епос з часів свого зародження відрізнявся великою своєрідністю, оскільки ввібрав не тільки німецьку, але й кельтську епічну і фольклорну традицію.

Образ короля Артура об'єднав великий цикл лицарських романів, трансформуючись і змінюючись в різні історичні епохи. На основі легенд про короля Артура створено романи «Артур» (Arthur), «Артур і Мерлін» (Arthur and Merlin), «Ланселот Озерний» (Lancelot of the Lake) і ін. Перекази про його подвиги були популярні не тільки в лицарської, але і в народному середовищі. Існувало повір'я, що король Артур повстане з гробниці і повернеться на землю.

C легендами про короля Артура і його лицарів пов'язані сюжети багатьох французьких і англійських романів. Поряд з лицарями діють чарівник Мерлін і фея Моргана. Казковий елемент надає особливу цікавість розповіді.

Розглянемо в цій роботі своєрідність англійських романів Артуровского циклу.

1. Англійська література раннього середньовіччя

Джерелом повістей про короля Артура з'явилися кельтські легенди. Напівлегендарний персонаж став героєм багатьох середньовічних переказів. Образ короля Артура об'єднав великий цикл лицарських романів, трансформуючись і змінюючись в різні історичні епохи.

Перегукуючись в сюжетному відношенні з французькими лицарськими романами, англійські романи артуровского циклу мають свої особливості. Французьким романів властива велика вишуканість; тема куртуазної любові займає в них основне місце і розроблена з особливою ретельністю. В англійських варіантах при розробці аналогічних сюжетів зберігаються епічне і героїчне початку, характерні для легенд, послу жили джерелами їх створення; в набагато більшому ступені передано відчуття реальному житті з її жорстокістю, грубими звичаями, з її драматизмом.

У 60-х роках XV ст. Томас Мелорі (Thomas Malory, ок. 1417-- 1 471) зібрав, систематизував і обробив романи артуровского циклу. Він переказав їх зміст в книзі «Смерть Артура» (Morte d "Arthur, тисячі чотиреста шістьдесят дев'ять), яка в 1485 році була надрукована видавцем Кекстоном і відразу ж стала популярною. Книга Мелорі - найбільш значне твір англійської художньої прози XV в. Вільно звертаючись з джерелами, скорочуючи довготи, вміло комбінуючи цікаві пригоди, привносячи багато від себе, Мелорі чудово передає дух куртуазних лицарських романів. Він захоплююче викладає історію життя і подвигів короля Артура і його лицарів, об'єднуючи у своїй книзі те краще, що було властиво і французьким, і англійським рицарським романів.

Легенди і романи артуровского циклу привертали до себе увагу письменників наступних епох. Е. Спенсер, Дж. Мільтон, Р. Сауті, В. Скотт, А. Теннісон, У. Морріс і ін., Інтерпретуючи сюжети і образи творів середньовіччя в відповідності зі своїми поглядами та вимогами.

2. передумовиформування міфів про Артура

Кельтський елемент в артуровскіх легендах - найдавніший і найбільш значний. Кельтська цивілізація вже до початку нашої ери розпалася на кілька автономних гілок, між якими існував, звичайно, постійний обмін, у них були спільні витоки, але шляху і долі різні, як і внесок у формування артуровскіх легенд. Важливим було і те, що у багатьох кельтських племен існувала заборона на запис сакральних і літературних текстів. Коли ця заборона була знята, а точніше, забутий, записаними виявилися лише самі пізні версії кельтських легенд і переказів.

Сліди ірландських і валлійських варіантів міфів і легенд в артуровскіх переказах проглядаються набагато чіткіше, ніж про-кельтський елемент. Однак, наприклад, кельтський культ озер і джерел дійшов до артуровской традиції, в якій про воду говориться дуже багато: герої проводять в надрах озер цілі періоди свого життя (Ланселот отримав виховання в підводному замку у Володарки Озера), з озера з'являється і в озеро повертається меч короля Артура - Екскалібур. Тема броду, який не кожному дано відшукати і у якого відбуваються рішучі сутички героїв, теж вельми характерна для артуровскіх сказань Шкунаев С.В. Перекази і міфи середньовічної Ірландії. -М., 1991. - С. 13.

Не можна не відзначити також поширений у кельтів культ тварин, які часто наділялися надприродною силою і перебували з людиною в складних відносинах то ворожнечі, то дружби. У артуровскіх легендах коні, вепри, яструби, собаки майже обов'язково мають власні імена і вступають в активне спілкування з людьми, зберігаючи в той же час незалежність від них.

Тут цікаво згадати про роль ворона в артурівськомцу циклі: за переказами, Артур не помер, а перетворився в ворона, і, коли Британії буде загрожувати смертельна небезпека, він повернеться і врятує її. У кельтів ворон був міфічним персонажем. «Цей птах ... була пов'язана з культом Сонця, а пізніше ... асоціювалася і з божествами-воїна ...» У світі міфів і легенд. - СПб., 1995. - С. 272 ​​..

Було б помилковим стверджувати, що кельтські оповіді є прямим джерелом легенд про Круглому Столі короля Артура, але вони лежать в основі цих легенд, і, ймовірно, як зауважує А. Д. Михайлов, «... ірландські саги - ... паралель, певною мірою навіть модель легенд про короля Артура. Тут не слід вибудовувати прямолінійних генетичних рядів »Михайлов АТ. Артуровские легенди і їх еволюція // Мелорі Т. Смерть Артура. - М., 1974. - С. 799 .. Так, необачно бачити в королі Улада Конхобаре прообраз короля Артура, але його мудрість і справедливість аналогічні якостям короля Арморики, а його двір в Емайн-Махе нагадує артурівський Камелот. «Воістину все доблесні воїни з числа чоловіків Улада знаходили собі місце в королівському домі під час пиятик, і все ж не було при цьому ніякої тісноти. Блискучі, ставний, прекрасні були доблесні воїни, люди Улада, які збиралися в цьому будинку. У ньому відбувалося багато великих зборів різного роду і чудових розваг. Були там гри, музика і спів, герої показували подвиги спритності, поети співали пісні свої, арфісти і музиканти грали на різних інструментах »Ісландські саги. Ірландський епос. - М., 1973. - С. 587 ..

У переказах про короля Артура ми знаходимо відгомони кельтських міфів. Як зауважує А. Д. Михайлов: «При цьому багатошаровість міфів навряд чи може бути з достатньою точністю враховано. Додамо, що сказання про Артуре, зафіксовані в валлійських текстах, - вторинного походження,<...>в них чимало ірландських елементів. У кельтської міфологічної системі - не один шар. Ця система розвивалася в постійній взаємодії і зіткненні з рудиментами міфології піктів (дали світовій культурі прообраз Трістана) і з оповідями сусідніх народів (зокрема, очевидно, скандинавів, здавна які робили набіги на Британські острови) »Михайлов АТ. Артуровские легенди і їх еволюція. - С. 796. Крім багатошаровості культурних традицій, які впливали на становлення переказів про Круглому Столі короля Артура, вельми дієвим фактором їх розвитку було християнство. Британські острови, особливо Ірландія, християнізувались дуже рано і дуже мирно. Кельтська язичницька культура не була знищена, але збагатила християнську, яка, в свою чергу, принесла з собою традиції грецької та римської літератур, і вони здобули тут твердий грунт. Саме завдяки НЕ витісненим християнством, а пристосувалися до нього народними віруваннями артуровские легенди опинилися в такій мірі насиченими мотивами надприродного, чудесного, фантастичного. Таким чином, характерні риси кельтського світовідчуття у дечому навіть посилилися завдяки трансформаціям, викликаним християнством.

Розглянемо на конкретних прикладах. Так, Мерлін, ймовірно, успадкував риси кельтського поета і віщуна Мирддина, ясновидця, здатного проникати в усі таємниці минулого, сьогодення і майбутнього. Цей персонаж втілював в собі все надприродні риси, властиві, на думку кельтів, філіди. Мирддин, в середньовічних легендах перетворився на Мерліна, народився від дівиці і немовлям вже був мудрий, як старець.

Вельми цікава історія походження короля Артура і опис його шляху до трону. За кельтським традиціям, «при вступі на трон нового короля філіди повинен був підтвердити благородне походження претендента і прийняти від нього присягу на вірність давнім звичаям». Коли Артур витягує з каменю меч Екскалібур, при цьому присутні маг Мерлін, який свідчить про шляхетське походження Артура, і християнський архієпископ, благословляє його на царство, а також приймає від нього клятву бути істинним королем і стояти за справедливість (згадаємо, як легко і швидко пройшла християнізація в кельтської середовищі).

Деякі дослідники знаходять також відгомони кельтських переказів в історії про те, як Артур, син Утера і Ігерни, з'явився на світло. Так, X.Адольф пише в своєму нарисі «Концепція відображення в артурівськомцу лицарському романі первородного гріха»: «Ми не знаємо, що таке Утер - невірне прочитання імені, людина чи Бог; не знаємо ми і що саме імовірно зробила Ігерна; чи належав цей простий «військовий вождь» до правлячої сім'ї, був чи новим Геркулесом, відбувався від кельтського Бога »У світі міфів і легенд. - С. 288 ..

Звертає на себе також увагу роль жінок в артурівськомцу циклі. У кельтів було прийнято «звичай успадковувати по жіночій лінії. Наприклад, герой середньовічної легенди кельтського походження Трістан успадковував брата своєї матері королю Марку ». Цікаво зауважити, що ім'я дружини короля Артура, що грає значну роль в циклі, зустрічається в старих валлійських текстах, де звучить як Гвінфевар - «білий дух». В ході розвитку і трансформації артуровскіх міфів на традиції кельтів накладається культ діви Марії, що народжує одну з найпоширеніших тим циклу - тему Прекрасної Дами.

Ще один образ артуровскіх легенд, Гавейн, протягом усього розвитку Артурівни зберігає ряд своїх початкових рис, що характеризують вихідний етап формування міфів про Артура. Під ім'ям Вальвейн або Гуолчмай він стає одним з найбільш ранніх персонажів артуровского циклу.

Валлієць за походженням, він наділений такими первісними і грубими рисами, які важко прийняти англонорманнам.

Мало хто з цих рис Гавейн проносить через весь цикл. Вони збережені навіть у тексті Мелорі, що відноситься до кінця XV століття: сила його зростає від світанку до полудня і зникає з заходом сонця; його спорідненість по материнській лінії набагато важливіше, ніж по батьківській; на всьому, що пов'язано з Гавейном, лежить печать чарівництва, і в цілому його пригод притаманний особливий елемент фантастики і навіть гротеску.

З самого початку він був одним з найвизначніших сподвижників Артура і був надто видатною постаттю, щоб зникнути згодом. Цього і не трапилося, але в міру появи нових персонажів, які «узурпували» багато рис і пригоди Гавейна, він поступово відходив у тінь. Професор Е.Вінавер пише: «Історія Гавейна особливо цікава.

Гавейн як натура проста і грубувата, в якій ще сильно позначаються риси, характерні для дофеодальної епохи, з точки зору церкви і феодальних норм, був морально неприйнятний. Спочатку він, мабуть, виступав в ролі коханого королеви, що визволив її від ув'язнення в потойбічному світі. Лише набагато пізніше коханцем Гвіневри став не Гавейн, а Ланселот. І, звичайно, саме Ланселот успадкував багато рис, спочатку властиві Гавейну.

В оповіданні про війну Артура і імператора Люція Гавейну відведена героїчна роль. І в кінці книги, не дивлячись на те, що ненависть Гавейна до Ланселоту і рішучість помститися за своїх родичів тягнуть за собою трагічні наслідки, його образ набуває справді епічне велич, чому, здається, сприяють навіть його недоліки. Ймовірно, тут необхідно взяти до уваги, що Мелорі користувався як французькими, так і англійськими джерелами, і деякі з цих суперечностей пояснюються методом його роботи.

Конфлікт Гавейна і Ланселота у Т.Мелорі символізує боротьбу двох різних ідей, двох світів. Гавейн є старий світ, його найбільш глибокі почуття (наприклад, почуття кровної спорідненості). Ланселот уособлює собою нове (хоча, можливо, в силу архаїчності історичного матеріалу, покладеного в основу артуровского циклу, і в цьому герої точиться жорстка боротьба старого з новим), його вірність - це вірність васала своєму сюзерену. У цій сутичці нестійка рівновага між двома світами, підтримуване круглим столом, звалилося.

Не тільки образ Гавейна зазнає різні зміни в ході того, як під впливом соціокультурних причин трансформується Артуриана - нове значення набувають образ самого Артура (в ранніх міфах великий інтерес викликає він сам, його діяння і взаємини з оточуючими; в пізніх версіях героєм, як правило, є один з лицарів Круглого Столу, Артуру ж відводиться роль символу), ідеали, затверджувані легендами (якщо спочатку основною темою є військові досягнення, то пізніше проповедуются норми куртуазного вежества) і т.д.

Розглянемо перші письмові джерела формування Артурівни. Згадка Ненния про Артура, що датується 858 роком, де говориться про знаменитому воєначальника бриттів (dux bellonan), одержавшем дванадцять перемог над англосаксами і пиктами, навряд чи можна вважати міфологічна. Зауважимо, однак, що деякі дослідники розглядають його як вказівку на легенду про Артура, до цього моменту вже міцно завоювала симпатії людей. Так, наприклад, М.П.Алексеев аргументує це тим, що «Гильдас (VI ст.) Ще нічого не говорить про Артура, хоча детально оповідає про боротьбу кельтів проти англосаксонських завойовників; нічого не повідомляють про нього і англосаксонські джерела, наприклад, Біда, хроники »Алексєєв МЛ. Література сучасної Англії і Шотландії. - М., 1984. - С. 61 .. Отже, подивимося, де беруть початок літературні версії артуровского циклу.

Довгий час легенди про Артура існували лише в усній народній творчості, і латинські джерела повідомляють лише про популярність артуровскіх легенд в кельтської середовищі (що писав на початку XII століття Вільям Малмсберийского не без осуду зазначав надзвичайне поширення серед населення легенд про Артура, яким в народі «марять до цього дня »Михайлов АТ. Артуровские легенди і їх еволюція. - С. 806). Ці джерела, як вважав Е.Фараль, і послужили відправною точкою для Гальфрида Монмутского, його «Історії бриттів», що з'явилася приблизно через десять років після творів Вільяма Малмсберийского, так як саме в цій книзі Артур вперше зображений на повний зріст як завойовує світ монарх, оточений вишуканим двором і хоробрий лицар.

Гальфрид жив на кордоні Уельсу, його безпосередніми покровителями були марчерскіе барони, які встановлювали в цій області нові форми феодальної влади. Його «Історія» була присвячена самому могутньому з них - графу Роберту Глостерський, а для політичної перестраховки і його ворогу Стефану Блуа. Немає сумнівів в тому, що Гальфрид мав хорошу можливість ознайомитися з переказами Уельсу. Як він стверджував, в його розпорядженні була навіть «одна дуже давня книга мовою бриттів» Джефрі Монмутський. Історія бриттів. Життя Мерліна - М., 1984. - С. 5., хоча ніяких слідів такої книги або чого-небудь подібного не збереглося. У будь-якому випадку, вона могла б дати йому лише мізерний матеріал. Можливо також, що він знав деякі легенди, пізніше повністю забуті, ходили в Корнуоллі і Бретані.

Треба думати, що такі перекази справді існували і Гальфрид чимало почерпнув з них для своєї книги. У зв'язку з цим цікаво, що, хоча Гальфрид не може зовсім не говорити про віру народу в чудесний порятунок Артура, він у міру сил спростовує цю легенду. «Історія» Гальфрида негайно завоювала міцну популярність, і всі, хто в подальшому звертався до цієї теми, дуже багато черпали саме з цієї книги.

Зупинимося докладніше на тому, як Гальфрид оповідає про легендарного короля. Перш за все, в «Історії бриттів» Артур - мудрий і справедливий правитель. Як пише А. Д. Михайлов, він «в зображенні Гальфрида стає врівень з такими ідеальними правителями (за уявленнями середньовіччя), як Олександр Македонський чи Карл Великий. Але це ще не посивілий мудрий старець, яким постане Артур у творах найближчих продовжувачів Гальфрида Монмутского.

В "Історії бриттів" перед читачем проходить все життя героя. Найбільша увага приділяється його численним переможним походам, тому, як він старанно і мудро "збирає землі" і створює величезну і могутню імперію. І гине ця імперія не через успішності або відваги її ворогів, а через людську довірливість, з одного боку, і віроломства - з іншого ». Поряд з військовими досягненнями Артура, Гальфрид повідомляє нам про основні риси його характеру, тим самим закладаючи основу міфу про «справедливість з королів»: «Отрокові Артуру було п'ятнадцять років, і він відрізнявся нечуваною доблестю і такою ж щедрістю. Його вроджена доброзичливість настільки приваблювала до нього, що не було майже нікого, хто б його не любив. Отже, увінчаний королівською короною і дотримуючись давній звичай, він почав обсипати народ своїми щедротами »Джефрі Монмутський. Історія бриттів. Життя Мерліна.М. - С. 96-97 ..

Саме Джефрі Монмутський виводить на розповідь про короля Артура романтичний мотив про згубності жіночих чар - «причиною загибелі могутньої Артурова держави є в кінцевому рахунку невірність Гвіневри, що вступила в любовний зв'язок з Мордредом, племінником короля».

3. Класична Артуриана

Говорячи про класичну Артуриане, необхідно уявити собі особливості менталітету середньовічної людини, а також формували його соціокультурні процеси. Тільки тоді з'являється можливість розібратися, чому ж виникла необхідність саме в тій міфологічної реальності, в тому другому ідеалізованому світі, які представлені в творах Лайамона, Кретьєна де Труа, Васа, Ешенбаха і ін. Розмірковуючи про історію попередніх епох, люди не можуть не зіставляти їх зі своїм часом. Але, порівнюючи свою епоху або цивілізацію з іншими, ми, як правило, застосовуємо до них свої власні, сучасні мірки. Але якщо ми постараємося побачити минуле, яким воно було «насправді», за висловом Ранке, то неминуче зіткнемося з необхідністю оцінити його об'єктивно, спробувати зрозуміти, як сприймала навколишній світ людина тієї чи іншої епохи.

Розмірковуючи про культурологічному значенні легенд про Круглому Столі короля Артура, треба, по можливості, враховувати своєрідність бачення світу, властиве середньовічному людині. Дуже багато чого в цій епосі здається ірраціональним, суперечливим. Постійне переплетення полярних протилежностей: похмурого і комічного, тілесного і духовного, життя і смерті - невід'ємна риса середньовічного світорозуміння. Такі контрасти знаходили основу в соціальному житті епохи - в непримиренних протилежностях панування і підпорядкування, багатства і бідності, привілейованості і приниженості.

Середньовічне християнський світогляд хіба що знімало реальні протиріччя, переводячи їх у вищий план всеосяжних надмірового категорій.

Не можна не відзначити і ту обставину, що «образ світу», що склався у свідомості представників різних суспільних верств і пасів феодального суспільства, ні однаковий: лицарі, городяни, селяни ставилися до дійсності по-різному, що не могло не накласти певного відбитка на середньовічну культуру.

Не можна обійти увагою і те, що (оскільки грамотність була надбанням небагатьох) в цій культурі автори в основному зверталися до слухачів, а не до читачів, отже, в ній домінували тексти вимовлені, а не читаються. Причому ці тексти, як правило, беззастережно приймалися на віру. Як зауважував Н.І.Конрад, «" любовний напій "в романі" Трістан та Ізольда "- зовсім не« містика ", а просто продукт фармакології того часу, і не тільки для героїв роману, але і для Готтфрида Страсбурзького, не кажучи вже про його попередників в обробці сюжету ».

З одного боку, середньовічне світогляд відрізнялося цілісністю - звідси його специфічна недифференцированность, невичлененность окремих його сфер; звідси ж виникає і впевненість в єдності світобудови. Тому розглядати культуру середньовіччя слід як єдність різних сфер, кожна з яких відображає всю творчу практичну діяльність людей того часу. З цієї точки зору і слід, очевидно, розглядати цикли про Круглому Столі короля Артура.

З іншого боку, все соціальні процеси в Британії були тісно пов'язані з відносинами між різними етнічними угрупованнями, становленням етнічного самосвідомості англосаксів і, пізніше, англійців. Як зауважує Е.А.Шервуд: «Перехід від племені до нової етнічної спільності був тісно пов'язаний у них (англосаксів - ОЛ.) З переходом від додержавної форми організації суспільства до державної». Все це тісно пов'язаний зі зміною і впливом на життя суспільства певних соціокультурних умов.

Протиставлення різних етнічних угруповань одна одній, вплив їх один на одного, а іноді злиття їх і народження вже нового сприйняття світу утворилася етнічною спільнотою -все це знаходиться в безпосередній залежності від усвідомлення територіальних меж і від взаємин між людьми як землевласниками.

З розширенням просторового розміщення нового етносу і з виникненням усвідомлення територіальної єдності товариство «всередині разграничивалось за соціальною ознакою, протиставляючи себе лише зовнішнім іноетнічним групам». Таким чином, одночасно з формуванням і розвитком територіальної да етнічного самосвідомості у англосаксів відбувалося становлення і ускладнення соціальної структури суспільства. І далі, як зауважує Є.А. Шервуд: «Не дивлячись на ... завоювання Англії вихідцями з Франції, незважаючи на спроби ввести в Англії ті ж порядки, які панували на континенті і загальмували через виникнення там класичного феодалізму формування народів, в Англії ... дуже швидко виник англійський народ . Раннє відмирання феодальної основи зі збереженням лише форм феодального ладу, раннє залучення основної маси вільного населення до суспільного життяпривели до швидкого складання умов для формування англійської нації ... ». Всі ці аспекти, безумовно, залишили певний відбиток на подальший розвиток легенд про короля Артура.

Розмірковуючи про культурологічному значенні артуровского циклу, не можна не враховувати, що з самого початку існувало велика відмінність між обробками цих переказів в Англії і у Франції.

В Англії завжди зберігався той псевдоісторичний фон, який привніс в перекази про Артура Джефрі Монмутський, хоча цей фон постійно видозмінювався і розвивався під впливом французьких обробок тих же сюжетів. У той же час французькі автори віршованих та прозових лицарських романів цікавилися особистістю героя, всіляко розписуючи його пригоди, а також події його особистому житті і перипетії витонченою і штучної різною любові. Крім того, в англійському варіанті завжди відчувається епічний розмах, абсолютно відсутній у французькому. Ці відмінності виявляються дуже рано - вже при порівнянні про-ценій Лайамона, який писав по-англійськи, і Васа, писав на нормандско-французькому діалекті. Обидва автори запозичують сюжет безпосередньо у Гальфрида Монмутского, але роман Васа відрізняє карбованість стилю в порівнянні з простим народним і епічним ньому Лайамона.

Лайамон, наприклад, постійно пам'ятає, що Артур не була французькою, а бриттскім королем, для Васа ж це не має майже ніякого Раченьем. Все пов'язане з Артуром в Англії сприяло зміцненню зростаючого національного духу і харчувалося їм, хоча, звичайно, ми можемо говорити про існування бриттской або англійської нації в період середньовіччя. Хоча Круглий Стіл вперше згадується в «Історії бриттів», інтерес, скоріше, являє розробка сюжету про Артура Лай-лоном. Цей сюжет, в ранньому варіанті зустрічається вже в валлійських переказах, своїм розвитком був багато в чому зобов'язаний рицарським орденів, що виникли в XII столітті. Але він же асоціюється і з легендами про військових загонах королів чи ватажків феодального «героїчного століття».

У французьких переказах провідним є лицарське начало, яке було невід'ємною частиною витонченою атмосфери королівських дворів, в ту епоху виникали повсюдно, і служило мотивуванням будь-яких фантастичних пригод. На противагу ему Лайамон акцентуються древні мотиви, що звучали ще в валлійських переказах. Як справді епічний поет він пов'язує легенду з кровопролитними битвами за кошти прожитку.

Стиль Лайамона вельми відрізняється від стилю Васа, що відмінностями в задумах авторів. Так, Лайамон в початкових віршах свого «Брута» заявляв, що хоче розповісти «про шляхетних діяннях англійців», і ця тема, дійсно, є для нього основою; він любить доблесть, енергію, могутність, хоробрі мови і героїчні битви; лицарські куртуазні авантюри йому чужі, так само як і сентиментальна трактування любові ».

Не дивно, що Лайамон трактує образ Артура зовсім інакше, ніж Вас. Там же, де справа стосується військових потех і бенкетів, «якщо Лайамон і не скупиться на зображення пишності і блиску легендарного британського королівського двору, то він робить це переважно з патріотичних спонукань, для характеристики могутності, сили і слави Британії, а не тільки з живописно -Декоративне, естетичних міркувань, які нерідко керували Васом ».

Різниця між цими двома авторами виявляється і в тому, наскільки присутні в їхніх творах релігійні мотиви. Якщо у Лайамона всі герої - стійкі захисники християнства, а все лиходії - неодмінно язичники, то Вас намагається, по можливості, не зачіпати тему віри і залишатися світським письменником.

Одним з найбільш яскравих середньовічних авторів, які зверталися до артуровской темі, був французький романіст Кретьєн де Труа. Артуровский світ Кретьєна де Труа виник давно, існує дуже довго, по суті справи завжди, але існує поза зустрічі з світом реальності, в іншому вимірі. Не випадково королівство Логр Артура не має у Кретьєна де Труа чітких меж, не локалізовано географічно: Артур панує там, де існує дух лицарства. І навпаки: останній можливий лише завдяки Артуру, який є його втіленням і вищим гарантом. Королівство Артура стає у Кретьєна де Труа поетичної утопією, утопією не соціальною, а перш за все моральної.

У своїх романах Кретьєн де Труа відмовляється від докладного викладу усього життя героя. Він ніби вибирає з вічної екзистенції артуровского світу типового героя і яскравий епізод, якому і присвячує роман. Тому в романі завжди один герой (його ім'ям зазвичай і названий роман) і один конфлікт, навколо якого і концентрується вся дія. Можна, звичайно, говорити не про одного героя, а про одну любовної парі, але жінки в романах займають все-таки підлегле місце, хоча часом вони грають дуже значну роль. Сконцентрованість сюжету навколо одного епізоду, в якому діє молодий герой, призводить до того, що король Артур, уособлення і захисник справжньої лицарства, практично не приймає участі в дії. Наскільки герой молодий, активний і здатний на саморозвиток, настільки король нескінченно мудрий, старий і, по суті, є статичною.

Важливою особливістю романів Кретьєна де Труа є наповнює їх атмосфера щасливого кохання, піднесеного уявлення про подвиг. Осмислена любов і осмислений подвиг йдуть рука об руку, вони звеличують людину, стверджують його право на глибоко індивідуальний, неповторний внутрішній світ.

Герой кретьеновскіх романів одноманітний. Він - лицар, але не це головне; він завжди молодий. Молодий Ерек ( «Ерек і Енід»), вперше приїжджає до двору короля Артура; Ивейн ( «Ивейн, або Лицар Лева»), хоча і отримав вже визнання як член артуровского лицарського братства, теж молодий, і основні авантюри йому мають бути; не представляє виключення і Ланселот ( «Ланселот, або Лицар Вози»), його характер теж у внутрішньому становленні, в русі, хоча і не зазнає таких сильних змін, як характери Ивейн і Ерек. Магістральний сюжет романів Кретьєна де Труа можна сформулювати так: «... молодий герой-лицар у пошуках моральної гармонії». Такі основні особливості артуровского роману Кретьєна де Труа

Ось як формулює суть романів Кретьєна де Труа Дж. Бреретон в книзі «Коротка історія французької літератури»: «... нескінченні пригоди і подвиги зі зброєю в руках, любовні історії, зваби, полону. Самотня вежа, темний ліс, дівиця на коні, злий гном - все виникає в цікаво деталізованих описах і з працею може бути названо символікою »61. Ці романи будуються не на алегоричному чи символічному оповіданні; вони орієнтовані на міфологічне світосприйняття, що й обумовлює їх особливу композицію і особливу мотивування сюжету. «... Кретьєн де Труа може описувати ідеальний порядок в" безкрайньому "королівстві Логр, де все підпорядковано волі справедливого короля Артура, а потім спокійно заявити, що лицар, який виїхав з королівського замку Камелот, відразу ж виявився в зачарованому лісі, що кишить супротивниками Артура »Культурологія. Теорія та історія культури. - М., 1996. - С. 146 ..

Для автора в такому переході взагалі немає протиріччя: адже він описує дві різні реальності, міфологічно співіснуючі, але не взаємозалежні, і перехід героя з однієї в іншу миттєвий і їм самим не усвідомлюється. Дж. Бреретон виділяє дві теми, які цікавлять Кретьєна де Труа найбільше: «обов'язок лицаря за покликанням - честь і престиж воїна - і обов'язок по відношенню до його дамі».

Ймовірно, саме ці два мотиви і викликають найбільший протест у Пайена де Мезіер «автора» роману «Мул без вуздечки» (якщо Кретьєн де Труа перекладається як «Християнин з Труа», то Пайен де Мезиер - «Язичник з Мезіер», містечка розташованого недалеко від Труа; хто переховувався за цим псевдонімом - один або кілька авторів - ми не знаємо). У «Мулі без вузди» говенія - головному герою - немає ніякої необхідності відстоювати свою честь і престиж найсильнішого бійця-ніхто і, в першу чергу, сама героїня, з власної ініціативи обдаровує його поцілунком до виконання ним завдання, не сумнівається в успіху лицаря (чого не можна сказати, наприклад, про сера Кее, присутньому тут же). Мало того, в «Мулі без вузди» гідним жодної поваги виявляється виллан - людина далеко не шляхетного походження; в романах Кретьєна де Труа вілани зазвичай протиставлялися лицарям грубістю і боягузтвом, тут же виллан чудово ввічливий і відважний.

Взаємовідносини лицаря з дамами також дуже далекі від ідеалів Кретьєна де Труа. Яка пообіцяла стати дружиною того, хто поверне їй узду, дівчина благополучно їде з замку Артура, мабуть, забувши про дану обіцянку, а лицар і не думає її утримувати. Мало того, перед тим, як отримати узду, Говен вечеряє в суспільстві якоїсь прекрасної дами, що опинилася сестрою героїні. Остання настільки радо пригощає лицаря, мабуть, цілком який оцінив її гостинність, що оповідач змушений замовчати і відмовитися від опису вечері.

Безумовно, і ситуації далекі від ідеалів Кретьєна де Труа, всі персонажі якого в тій чи іншій мірі борються за подружнє щастя (виняток - «Ланселот, або Лицар Вози», цей роман автор писав на замовлення Марії Шампанської). Подібна полеміка є дуже цікавим прикладом того, як легенди про Артура висловлювали і формували ідеали середньовіччя, особливо якщо врахувати, що Пайен де Мезиер залишив незмінною міфологічну основу лицарського роману.

В середині XIV століття з'являється анонімний англійський роман «Сер Гавейн і Зелений Лицар». Б.Гребаніер характеризує його наступним чином: «З усіх віршованих романів жоден не зрівняється за красою з романом безіменного автора середини XIV століття« Сер Гавейн і Зелений Лицар », одним з найбільш вишуканих творів серед дійшли до нас із середньовічної літератури. Це також і алегорія, метою якої є привести приклад цнотливості, відваги і честі - властивих здійсненого лицарю якостей ». Як досить пізніше твір, роман наскрізь алегоричний, "Од« у складних алегорій прославляє християнські чесноти і в цьому змикається з типовим жанром епохи - дидактичної алегоричній поемою, що виникла вже цілком на міському ґрунті »Самарін PM, Михайлов АТ. Лицарський роман // Історія світової чи
ратури. - М., 1984. - Т. 2. - С. 570 .. середньовіччя англійський король Артур

Як ми бачимо, відмінності в інтерпретації артуровскіх легенд авторами різних національностей або просто дотримуються різних точок зору безсумнівні. При цьому лицарські романи, що формують класичну Артуриане, мають загальну особливість: вони будуються на одній і тій же міфологічної основі. Піднімаючи різні проблеми або дискутуючи про пріоритет тих чи інших цінностей, вони створюють єдиний ідеальний світ, другу реальність, до якої відносяться норми поведінки, якості, приписувані лицарям, особливості їх оточення.

Норманнізірованний Артур і його двір були зразком лицарства. Расссмотрім, які риси зв'язувалися з ідеалом лицаря.

Лицар повинен був походити з хорошого роду. Правда, іноді в лицарі присвячували за виняткові військові подвиги, але практично всі лицарі Круглого Столу хизуються родовитістю, серед них чимало королівських синів, майже кожен має розкішне генеалогічне древо.

Лицар повинен відрізнятися красою і привабливістю. У більшості артуровскіх циклів дається докладне опис героїв, а також їх убрань, підкреслюють зовнішні гідності лицарів.

Лицареві потрібна сила, інакше він не зміг би носити зброю, які важили шістдесят-сімдесят кілограмів. Цю силу він виявляв, як правило, ще в юності. Сам Артур витягнув меч, що застряг між двома каменями, будучи зовсім юним (втім, тут не обійшлося без магії).

Лицар повинен володіти професійною майстерністю: управляти конем, володіти зброєю та ін.

Від лицаря очікувалося, що він буде невпинно дбати про свою славу. Слава вимагала постійного підтвердження, подолання все нових і нових випробувань. Ивейн з роману Кретьєна де Труа «Ивейн, або Лицар Лева» не може залишитися з дружиною після вінчання. Друзі стежать за тим, щоб він не розпещені в бездіяльності і пам'ятав, до чого зобов'язує його слава. Він повинен був мандрувати, поки не трапиться випадок битися з будь-ким. Немає сенсу робити добрі справи, якщо їм судилося залишитися невідомими. Гордість абсолютно виправдана, якщо тільки вона не перебільшена. Суперництво через престижу веде до стратифікації в рамках бореться еліти, хоча, в принципі, все лицарі вважаються рівними, що в легендах про короля Артура символізує Круглий Стіл, за яким вони сидять.

Зрозуміло, що при такій постійній турботі про престиж від лицаря потрібно мужність, і саме важке обвинувачення - обвинувачення в нестачі мужності. Боязнь бути запідозреним в боягузтві призводила до порушення елементарних правил стратегії (так, Ерек в романі Кретьєна де Труа «Ерек і Енід» забороняє їде попереду Енід попереджати його про небезпеку). Часом це закінчувалося загибеллю лицаря та його дружини. Мужність також необхідно для виконання обов'язку вірності і лояльності.

Невпинне суперництво не порушувало солідарності лицарської еліти як такої, солідарності, що поширювалася і на ворогів, які належали еліті. В одній з легенд простий воїн хвалиться, що вбив шляхетного лицаря ворожого табору, але благородний командир велить зверхника повісити.

Якщо мужність було необхідно лицареві як людині військовій, то своєю щедрістю, якою від нього очікували і яка вважалася неодмінним властивістю благороднорожденного, він допомагав залежних від нього людей і тих, хто прославляв при дворах подвиги лицарів в надії на хороше частування і пристойні нагоди подарунки. Недарма у всіх легендах про лицарів Круглого Столу не останнє місце приділяється описам бенкетів та подарунків на честь весілля, коронації (часом збігаються) або ще якогось події.

Лицар, як відомо, повинен зберігати безумовну вірність своїм зобов'язанням по відношенню до рівних собі. Добре відомий звичай принесення дивних лицарських обітниць, які слід було виконати всупереч усім правилам здорового глузду. Так, важко поранений Ерек відмовляється прожити хоча б кілька днів в таборі короля Артура, щоб дати зажити ран, і вирушає в дорогу, ризикуючи померти в лісі від ран.

Класова братство не заважало лицарям виконувати борг помсти за будь-яку образу, реальну або уявну, нанесену самому лицарю або його близьким. Шлюб не відрізнялося особливою міцністю: лицар перебував постійно поза домом в пошуках слави, а решта на самоті дружина зазвичай вміла «винагородити» себе за його відсутність. Сини виховувалися при чужих дворах (сам Артур виховувався при дворі сера Ектора). Але рід виявляв згуртованість, якщо мова заходила про помсту, відповідальність теж ніс весь рід. Не випадково в артурівськомцу циклі таку важливу роль відіграє конфлікт між двома великими змагаються групами - прихильниками та родичами Гавейна, з одного боку, прихильниками та родичами Ланселота - з іншого.

Лицар мав ряд зобов'язань по відношенню до свого сюзерену. Лицарям ставилася в борг особлива подяка тому, хто присвятив їх в лицарський сан, а також турбота про сиріт і вдів. Хоча лицар повинен був надавати підтримку будь-якого потребує матеріальної допомоги, в легендах не йдеться ні про один слабкому чоловікові, скривдженому долею. З цього приводу доречно навести дотепне зауваження М. Оссовський: «Івен, Лицар Льва, захищає скривджених дівчат оптом: він звільняє від влади жорстокого тирана триста дівчат, які в холоді і голоді повинні ткати полотно з золотих і срібних ниток. Їх зворушлива скарга заслуговує бути відзначеним в літературі, присвяченій експлуатації »Оссовская М. Лицар і буржуа. - М., 1987. -, С. 87 ..

Славу лицарю приносила не тільки перемога, скільки його поведінки в бою. Бій могло без шкоди його честі скінчитися поразкою і загибеллю. Загибель в бою була навіть хорошим завершенням біографії - лицарю нелегко було примиритися з роллю немічного старого. Лицар зобов'язаний був по можливості надавати противнику рівні шанси. Якщо противник впав з коня (а в обладунках він не міг піднятися в сідло без сторонньої допомоги), вибив його теж спішувався, щоб зрівняти шанси. «Я ніколи не вб'ю лицаря, який упав з коня! - вигукує Ланселот. - Бережи мене Бог від такої ганьби ».

Використання слабкості супротивника не приносило лицарю слави, а вбивство беззбройного ворога покривало вбивцю ганьбою. Ланселот, лицар без страху і докору, не міг пробачити собі того, що якось у запалі бою убив двох беззбройних лицарів і помітив це, коли було вже пізно; він здійснив паломництво пішки в одній лише плоскінь сорочці, щоб замолити цей гріх. Не можна було наносити удар ззаду. Лицар в обладунках не мав права відступати. Все, що могло бути визнано боягузтвом, було неприпустимо.

Лицар, як правило, мав кохану. При цьому обожнювання і турботу він міг проявляти лише до жінки своєї спільноти, часом займала більш високе положення по відношенню до нього. Всупереч поширеній думці, зітхання здалеку становили радше виняток, ніж правило. Як правило, любов була платонічної, а плотської, і відчував її лицар до чиєїсь, не своєю, дружині (класичний приклад - Ланселот і Гвиневра, дружина Артура).

Любов повинна була бути взаємно вірної, коханими долалися різні труднощі. Найважчому випробуванню, якого тільки могла піддати коханого дама його серця, піддає Ланселота Гвиневра, яку він рятує ціною безчестя. Улюблений шукає викрадену злими силами Гвиневру і бачить карлика, що їде на возі. Карлик обіцяє Ланселоту відкрити, де захована Гвиневра за умови, що лицар сяде в віз, - вчинок, який може зганьбити лицаря і зробити його предметом насмішок (лицарів возили до воза тільки на страту!). Ланселот зрештою вирішується на це, але Гвиневра ображається на нього: перш ніж сісти в віз, він ще зробив три кроки.

Церква намагалася використовувати лицарство в своїх інтересах, але християнська оболонка лицарства була надзвичайно тонка. Перелюбство вважалося гріхом і офіційно засуджувалося, але все симпатії були на боці коханців, а на Божому суді (ордалиях) Бог дозволяв легко себе обдурити, коли мова йшла про віроломної дружині. Гвиневра, роман якої з Ланселотом тривав роки, заприсяглася, що ніхто з одинадцяти лицарів, сплячих в сусідніх покоях, не входив до неї вночі; Ланселот, який користувався цим привілеєм, був не передбачених в розрахунках дванадцятим лицарем. Цією клятви виявилося досить, щоб врятувати королеву від спалення на багатті. Ошукані чоловіки нерідко живлять серцеву прихильність до коханцеві дружини (так король Артур відноситься до Ланселоту). Бог теж, -Судячи з того, що єпископу, стерегла тіло Ланселота, сниться, як ангели несуть лицаря на небеса, - прощає гріховну любов.

Громадські зв'язки середньовіччя були передусім міжособистісними, тобто в основному прямими і безпосередніми. Встановлення зв'язку між сеньйором і васалом припускало прийняття певних зобов'язань обома сторонами. Васал зобов'язаний був служити своєму сеньйору, надавати йому всіляку допомогу, зберігати вірність і відданість. Зі свого боку, сеньйор мав сприяти васалу, захищати його, бути по відношенню до нього справедливим. Вступаючи в ці відносини, сеньйор приймав урочисті клятви від васала (ритуал омаж), які робили їх зв'язок непорушною.

Селянин повинен був платити оброк феодалу, а той - захищати своїх селян, а в разі голоду годувати їх зі своїх запасів. Існувало дуже чіткий поділ праці: не свобода і залежність, а служба і вірність були центральними категоріями середньовічного християнства. Саме тому в артуровскіх легендах завжди дуже ретельно розбирається, хто був чиїм зброєносцем і хто чиїм васалом. Однак ієрархія привілейованості, свободи, залежності і несвободи в той же час була і ієрархією служб. У феодальному суспільстві були дуже чітко розділені і визначені звичаєм або законом соціальні ролі, і життя кожної людини залежала від його ролі.

Не можна не помітити, що в легендах досить пильну увагу приділяється матеріальній культурі; причому реальні вимоги до неї, обумовлені життєвою необхідністю, тісно сходяться з міфічними якостями, якими середньовічні автори щедро наділяють різні обладунки (не пробиває звичайною зброєю), зброю (пробиває заговорені обладунки), чаші (з яких можуть напитися, чи не обливши, лише вірні своїм лицарям дами), плащі (які можуть надіти тільки ті ж дами) і ін.

Розглянемо конкретніше деякі приклади. Говорячи про матеріальну культуру, знаходить відображення в переказах артуровского циклу, не можна не помітити, що дуже велике місце відведено описам бойових коней, зброї та одягу. Воно й не дивно - функція лицаря полягала в тому, щоб воювати: захищати свої володіння, іноді збільшувати їх, захоплюючи сусідні, або просто підтримувати свій престиж, беручи участь в турнірах (адже варто всерйоз задуматися, перш ніж спробуєш захопити, наприклад, землю лицаря, який здобув кілька блискучих перемог на останньому турнірі і був визнаний найсильнішим).

Бойовий кінь - це фактично одна з найважливіших частин екіпіровки лицаря в битві. Коней навчали спеціальним чином, і вони часто допомагали своїм господарям, вчасно піднімаючись дибки чи відходячи в сторону. Кожен бойовий кінь мав своє ім'я, його пестили і плекали. У багатьох легендах розповідається про конях, які говорили по-людськи і нерідко подавали дуже слушні поради своїм господарям. Чималу увагу приділялося і опису обладунків та зброї лицарів, надійність і зручність яких важливу роль відігравали для успіху в поході і перемоги на турнірі. Зброя лицаря, як правило, становили меч і спис, іноді ще піка. Нерідко меч був родової реліквією, мав власну історію, ім'я, часто символічне (деякі дослідники дають таке тлумачення назви меча Артура: Екскалібур - «розрубують сталь, залізо і всі»); при посвяченні в лицарі меч був обов'язковим атрибутом.

Дуже детально описується в легендах одяг лицарів з точки зору її функціонального значення. Перед боєм під зброю надягається одяг, вона повинна бути зшита з таким розрахунком, щоб обладунки не натирають шкіру, а розпечений у спеку метал обладунків не торкався до тіла. Дорожній одяг була легшою, щоб зробити менш нудними далекі переходи - незмінна деталь лицарських романів - і забезпечити захист лицаря.

Опис одягу дам теж дозволяє судити про її функціональне значення: вона зручна і практична, коли дама - господиня і займається практичною діяльністю (їй постійно доводиться спускатися в підвали, підніматися на вежі); ошатність одягу має першочергове значення, тільки якщо вона парадна (в цьому випадку докладно описуються тканини, золоті кисті, хутра, прикраси), при цьому враховується і колір, так як крім геральдичного значення з його допомогою можна підкреслити красу героя чи героїні.

Практично в кожному творі артуровского циклу фігурує який-небудь замок - зачароване, неприступний чи той, який зі своєю рукою і серцем обіцяє лицарю по виконання ним поставленого завдання чарівна леді.

Щоб зрозуміти, чому настільки важлива рольв лицарських романах часто відводиться замках і тим, хто їх населяє, зупинимося докладніше на ряді історичних фактів.

Першим фортифікаційною спорудою, побудованою за наказом Вільгельма Завойовника відразу ж після висадки його військ в Англії, був мотт - зміцнення, перш невідоме на Британських островах. Спочатку мотт був оточений ровом земляний пагорб. На його вершині споруджувалася дерев'яна вежа, фундаментом якої служили вкопані в землю потужні колоди. Саме такі зміцнення використовувалися норманнами в якості опорних пунктів в Гастінгсі. На території Англії вони звели безліч мотт, зміцнивши з їх допомогою своє панування на завойованих землях.

Зазвичай мотт мав форму усіченого конуса або півсфери; діаметр його заснування міг досягати 100 м, а висота - 20 м. В більшості випадків до мотт примикав Бейлі - ділянку, обгороджений земляним валом, ровом, живоплотом. така подвійна лініяземляних укріплень отримала назву «замок з мотт і Бейлі». Інший тип середньовічної забудови - мініатюрний Бейлі на плоскій вершині насипної пагорба діаметром від 30 до 100 м з обов'язковим ровом і палісадом. Деякі Бейлі служили тільки як кошари. Повсюдно споруджувалися також і малі земляні фортеці, до яких теж примикали кошари.

Використовуючи працю селян, можна було порівняно швидко виконувати земляні роботи, Пов'язані зі спорудженням укріплень. Перевага мотт полягало в тому, що, беручи до уваги дерев'яної надбудови, його практично неможливо було зруйнувати.

Життя в замку ставила воїнів з почту сеньйора перед вибором: або підтримувати відносини товариства, або постійно ворогувати один з одним. У будь-якому випадку доводилося терпимо ставитися до оточуючих і для цього дотримуватися певних правил поведінки або, по крайней мере, не допускати проявів насильства.

Утвердилися в світі, обгородженому палісадом, моральні норми пізніше, на другому етапі розвитку феодального суспільства, в кінці XI століття, надихнули трубадурів. В їх гімнах оспівувалося лицарство і любов, а по суті в них славилися два соціальних досягнення - стабілізація і освоєння нового простору. Багато знаменитих лицарі були спочатку простими воїнами в свиті феодала, але за виявлену в боях доблесть отримали високий ранг. У той же час воїн не міг домогтися почестей, якщо він не поводився як справжній лицар.

Мотт вплинув і на сільське населення. У міфах нерідко після позбавлення від жорстоких звірів, які населяли замок, або після звільнення його від чаклунських чар у колишній перш безлюдній місцевості з'являлися натовпу радісних, співаючих і танцюючих селян, завдяки лицаря за захист. Багато господарств потрапили в залежність до феодалу, якому селяни тепер були зобов'язані платити податок.

Зі зміною поколінь поступово встановлювалося соціальне рівновагу. Нові відносини закріпили станову спільність сеньйорів, послабити почуття постійної небезпеки. Замки відкрили свої ворота друзям і сусідам, війни поступилися місцем турнірів, на лицарських щитах красувалися тепер фамільні герби. Де раніше панували хитрість і жорстокість, тепер оспівували доблесть і щедрість. Так, з другої стадії розвитку феодалізму в обстановці середньовічного мотт стали закладатися основи того спадщини, яке залишила нащадкам ця епоха і яке по праву заслужило назву «замкова культура».

висновок

З відходом середньовіччя артуровской циклу не було судилося розвиватися далі; правда, в казках (шотландських, ірландських, англійських) з'являвся Артур, який чекає разом зі своїми лицарями моменту пробудження, або Мерлін, допомагає тому чи іншому казковому персонажу, але цим справа і обмежувалося, поки не настав XIX століття.

Справа в тому, що в XVII-XVIII століттях міфотворчість на лицарські теми практично не існувало, так як феодальні ідеали не тільки не були актуальні, але могли гальмувати і заважати розвитку суспільства, що і пояснює відмову від них на даному етапі. Знову інтерес до середньовіччя і пов'язаним з ним ідеалам з'являється тільки у предромантиков (Макферсон «Пісні Оссіана»). Романтики підхоплюють середньовічну тематику. У міру того як буржуазна ідеологія, орієнтована переважно на матеріальні цінності, викликає все більший протест, все частіше в якості протидії використовуються середньовічні сюжети і системи цінностей, які спираються на традиції лицарства.

За час розвитку артуровского циклу з нього здебільшого зникла лежить в його основі кельтська міфологія. «Світ артуровскіх легенд сам набував міфологічні риси. Камелот, Круглий Стіл, лицарське братство, пошуки Грааля ставали новими міфологемами. Саме в цій якості вони сприймалися вже наприкінці середньовіччя. Тому звернення до артуровской легендам в XIX-XX століттях у АТеннісона, Р. Вагнера, У.Морріса, О.Ч.Суінберна, Д.Джойса (в «Поминках по Финнегану») і багатьох інших возрождало старі міфи, але основними міфологемами були тут НЕ мотиви кельтського фольклору, а ідеї куртуазного середньовіччя ». Перераховані вище автори бачили в легендах про короля Артура морально-етичний ідеал; прерафаеліти (Данте Габріель Россетті та ін.) під враженням Артурівни створили свій художній стиль, черпаючи в ній імпульс для творчості.

Реакції на статтю

Сподобався наш сайт? Приєднуйтесьабо підпишіться (на пошту будуть приходити повідомлення про нові теми) на наш канал в МірТесен!

покази: 1 охоплення: 0 читань: 0

Останній бій Роланда

Роланд - один з найулюбленіших героїв середньовічних легенд. Протягом багатьох століть про його подвиги співали співаки і писали поети у Франції, Італії, Іспанії та інших країнах Європи.

В основу нашої розповіді ми поклали «Пісня про Роланда».

«Пісня про Роланда», чудовий пам'ятник французького народно-героїчного епосу, оповідає про битву франків з сарацинами, що раптово напали на них в Ронсевальском ущелині в Піренейських горах. У бою загинув лицар Роланд разом з великим загоном франкського війська.

Пісня про Ронсевальском побоїще спочатку виникла, мабуть, в середовищі військових дружинників. Від них її перейняли співаки-оповідачі і протягом довгих століть розвивали і збагачували.

До нас дійшло кілька письмових версій «Пісні про Роланда». Найбільш рання і найкраща була створена приблизно в 1170 році.

Головні герої поеми - лицар Роланд зі своїм другом Олівьером і імператор Карл Великий.

Історія майже нічого не говорить про Роланда. Один старовинний літописець, описуючи життя Карла Великого, мимохідь згадав, що в Ронсевале були вбиті три знатних франка, і в їх числі Хруодланд (Роланд), начальник Бретонською марки (область на півночі Франції). Але народне сказання прославило Роланда як великого героя. Можливо, він користувався особливою любов'ю воїнів, і тому саме про нього склали легенди.

Олівьер (Олів'є), його вірний друг, - особа вигадана.

Франкський король Карл Великий (742-814; франкський король з 768 г .; імператор з 800 р) завжди зображується в народному епосі сивобородий старим, мудрим імператором. Таким малює його і «Пісня про Роланда», хоча під час Ронсевальській битви Карл був ще молодий. В ідеалізованому образі Карла втілилася народна мрія про «добром короля», який об'єднав би країну під своєю владою і приборкав феодалів-гнобителів.

У 778 році Карл Великий зробив завойовницький похід до Іспанії. У VIII столітті велика частина цієї країни належала іспанським арабам - мусульманам. У «Пісні про Роланда» їх називають маврами або сарацинами. Карл Великий воював не тільки з ними - він узяв в Іспанії приступом і розграбував християнське місто Памплони.

Похід в Іспанію був нещасливий. На зворотному шляху через Піренейські гори 25 серпня 778 року ар'єргард (загін, що прикриває відхід головних сил) армії короля Карла був атакований вночі в найвужчому і небезпечному місці - Ронсевальском ущелині - загоном волелюбних басків - корінних жителів іспанських гір.

«Пісня про Роланда» була створена в епоху хрестових походів, коли європейські феодали прагнули завоювати країни Сходу під виглядом захисту християнської віри.

У «Пісні про Роланда» християни-баски замінені сарацинами і сама битва зображена так, немов вона відбувалася між великими загонами кінних воїнів на широкому полі. Насправді баски сиділи в засідці на вершині лісистої гори і бій відбувався на вузькій стежці. Франки, захоплені зненацька, не змогли захищатися і були перебиті.

Народне сказання звеличив героїв Ронсевальській битви. Воно все, з початку до кінця, пройнятий почуттям любові до «милої Франції» і її вірним синам.

Король Артур і лицарі Круглого столу

Король Артур (Артус) - легендарний король бриттів, герой старовинних кельтських переказів, а пізніше лицарських романів.

Бритти, племена кельтського походження, жили ще з часів глибокої давнини на острові Альбіоні - в Британії. У I столітті до нашої ери римляни завоювали Британію. Вона стала римською провінцією, але бритти багато в чому зберегли свою самобутність, свою мову, вірування і суспільний устрій.

На початку V століття римляни відкликали з Британії свої легіони. Незабаром після цього в Британію почали вторгатися німецькі племена англів і саксів. Англи і сакси, що жили на півночі нинішньої Німеччини і Данії, перепливали Німецьке море на кораблях і висаджувалися на південному і східному узбережжях Альбіону.

Артур згадується в стародавніх літописах як хоробрий воїн, ватажок бриттів в їх боротьбі за незалежність. На початку VI століття він здобув перемогу над англо-саксонськими завойовниками при горі Бадон.

«Ось про це Артура, - йдеться в одній літописі XII століття, - британці склали багато легенд і з любов'ю розповідають про нього і понині. Істинно був він гідний, щоб подвигам його було віддано належне не в дозвільних вигадках, але в справжньої історії ».

Артур був убитий в битві, але британський народ наділив безсмертям свого улюбленого героя. Виникла легенда про те, що Артур коли-небудь повернеться, не вмер він, а живе в чарівному царстві фей.

Британські кельти були переможені у важкій боротьбі.

Лише на заході острова Альбіону, в графстві Корнуолл і Уельсі, і на півночі, в Шотландії, кельти зберегли свою незалежність. Багато бігли через море на континент. Узбережжя, де влаштувалися бритти, отримало назву Бретані (на північному заході нинішньої Франції). З Бретані легенди про короля Артура бретонські співаки занесли в глиб Франції.

Один учений кельт, що жив в Англії, Гальфрид Монмаутскій, написав на початку XII століття на латинській мові легендарно-казкову «Історію королів Британії». Артур зображений в ній, на зразок Карла Великого, як могутній король, володар величезної держави. Розповідає Гальфрид Монмаутскій і про чарівника Мерліна, і про феї Моргана, і про казковому острові Авалоні. «Історія королів Британії» мала великий успіх і була переведена на французьку та інші мови.

У XII столітті, в епоху розквіту феодалізму, з'явився «лицарський роман». Родина його - Франція. Спочатку роман писали віршами - адже він виник з пісенного епосу, - і лише починаючи з XIII століття роман стали писати прозою.

Творцями лицарського роману були Кретьєн де Труа і переселився в Англію нормандець Вас. У пошуках нових цікавих сюжетів вони звернулися до старовинних кельтським переказами. Але, запозичуючи сюжети з кельтських переказів, автори романів писали в дусі свого часу, не дотримуючись історичної достовірності.

Стародавні герої кельтських легенд в романах поводяться як чемні лицарі, знайомі з придворними звичаями, носять французькі імена. Детально і точно, з великим знанням справи, описуються одягу, озброєння, турніри і поєдинки, замки того часу, коли створювалися романи. Ці романи отримали назву бретонських.

Найбільшу популярність здобули лицарські романи про короля Артура і його лицарів. У романах Артуровского циклу зображується співдружність лицарів Круглого столу з благородною метою захисту слабких і скривджених. Співдружність лицарів Круглого столу - поетичний вимисел, але вигадка цей увійшов в число найвідоміших легенд.

Англійські поети слідом за французькими почали складати віршовані романи про короля Артура і його лицарів на своїй рідній мові. Приблизно в XIV столітті з'явилася чудова поема невідомого автора «Сер Гавейн і Зелений лицар».

В середині XV століття, коли «золотий вік» лицарства був уже позаду, такий собі Томас Мелорі був кинутий у в'язницю. Нудьгуючи від бездіяльності в темниці, Мелорі почав писати про короля Артура і його лицарів, зібравши воєдино різні кельтські оповіді. Так був створений великий роман у прозі - «Смерть Артура».

Англійські повісті про короля Артура відрізняються від французьких лицарських романів за своїм духом. Французькі романи оспівували любов і пригоди, англійські - більше оповідають про жорстокі чвари, битвах і міжусобицях середньовіччя.

Лицарські романи про Артура створювалися протягом століть. Спочатку в співдружності Круглого столу діють лицарі старшого покоління: Гавейн, Ивейн, сенешаль Кей, згодом до них приєднуються Ланселот Озерний, Персеваль (Парсифаль), син Ланселота - Галахад, лицар без страху і докору.

У наш час король Артур, його лицарі, чарівник Мерлін, фея Моргана - герої старовинних сказань - перейшли в англійську літературу для дітей і з успіхом почали в ній нове життя. Можна назвати тут Оксфордського видання «Рассказов про короля Артура і його лицарів» в переказі Барбари Л. Пікард.

Тристан і Ізольда

Народна легенда про кохання Трістана та Ізольди виникла дуже давно, в епічної поезії британських кельтів. Багато імен героїв і назви місцевостей є історичними: Лоонойс і ліс Моруа розташовані в Шотландії, Тінтагель (Тинтажель) - на березі Корнуолла. Залишки стін його збереглися до наших днів. Один з королів Корнуолла, царював в VI столітті, носив ім'я Марка. Зустрічається в старих кельтських переказах і ім'я Друстан (Трістан).

Можна думати, що сказання про Трістана та Ізольду занесли до Франції мандрівні бретонські жонглери - нащадки британських кельтів. У другій половині XII століття французькі та англо-нормандські поети, які писали на французькій мові, створили кілька віршованих творів про кохання Трістана та Ізольди.

Талановита поетеса Марія Французька написала невелику поему (ле) «Жимолость». У ній міститься розповідь про те, як Трістан, сумуючи в розлуці з Ізольдою, кидав в хвилі струмка, згідно зі старим кельтським звичаєм, палички, на яких були вирізані послання до коханої. Дійшла до наших днів і маленька поема невідомого автора «Божевілля Трістана».

Великий віршований роман поета Беруля зберігся тільки в уривках. Беруля добре передав у своїй версії красу і велич древнього сказання. Полон драматизму розповідь про те, як Трістан врятував королеву Ізольду від прокажених.

Англо-нормандський поет Томас в своєму романі про Трістана та Ізольду пом'якшив суворі звичаї давноминулої епохи. Він тонко малює почуття закоханих, переходи від ненависті до любові, боротьбу між боргом і любов'ю.

У романах про Трістана та Ізольду дуже багато взято із стародавніх сказань: битва з драконом, чаклунський напій, який ненавмисно випили Трістан та Ізольда, або розповідь про те, як виросли дерева або кущі на їх могилах і тісно переплели свої гілки в знак того, що вічна і нерозлучна їх любов.

Але поети XII століття переосмислили древнє сказання: адже вони створювали свої романи в іншу історичну епоху. Любов в поезії того часу сильна і прекрасна, її не підкорився чужій волі. Ізольда виходить заміж за наказом батьків, але вона не в силах перемогти свою любов до Тристана. Феодальний борг по відношенню до старшого в роді королю Марку велить Тристана забути Ізольду, але він не може відмовитися від неї. Автори романів знаходять для них виправдання: Трістан та Ізольда випили чаклунський напій любові, але в той же час стає ясно: висока любов не вимагає виправдань.

Романи про Трістана та Ізольду мали дуже великий успіх. Виникло безліч наслідувань. На початку XIII століття німецький поет Готфрід Страсбурзький створив віршований роман на цю тему, яка прославила його ім'я.

Про Трістана та Ізольду писали поети самих різних країнЄвропи: французькі та англійські, норвезькі та німецькі, італійські та іспанські.

Романи на тему легенди про Трістана та Ізольду були найулюбленішим читанням протягом трьох століть; потім вона була надовго забута.

У 1859 році німецький композитор Ріхард Вагнер, створивши оперу «Трістан і Ізольда», воскрешає легенду із забуття.

А в 1900 році французький учений і письменник Жозеф Бедье (1864-1938) спробував відтворити найдавнішу версію роману, користуючись усіма середньовічними джерелами. Він зробив це так тонко і поетично, що книга його «Роман про Трістана та Ізольду» (http://earlymusic.dv-reclama.ru/biblioteka/altera/bedier-tristan-isolda.htm) була переведена на різні мови і увійшла в коло найулюбленіших пам'яток світової літератури. Російський переклад був опублікований видавництвом « Художня література»В 1955 році.

В основу нашого переказу ми поклали версію поета Томаса і два старовинних ле «Божевілля Трістана» і «Жимолость».

Лоенгрін

Одним з перших розповів про Лоенгріна німецький поет-співак (мінезінгер) Вольфрам фон Ешенбах (1170-1220) в своїй лицарської поемі «Парсифаль». Парсіфаль після багатьох пригод стає хранителем Грааля. Лоенгрін - син Парсіфаля.

Вольфрам фон Ешенбах з'єднав воєдино два сюжети: легенду про святий чаші Грааль з легендою про лицаря Лебедя.

Легенда про чашу Грааль порівняно пізнього літературного походження. Виникла вона в кінці XII століття і відразу стала дуже популярною. На сюжет цієї легенди написано багато поем і романів.

Ось що говорить вона.

Десь в такому місці, куди ніхто не знає дороги, знаходиться висока гора Монсальват. На її вершині стоїть замок з білого мармуру. У цьому замку живуть лицарі - хранителі чудовою чаші Грааль. Лицарі з'являються час від часу там, де потрібно захищати слабких і скривджених.

В цей переказ Вольфрам фон Ешенбах вплёл казковий мотив. Чудове істота, розповідають багато народні казки, може полюбити смертного людини під умовою, що той не порушить якийсь заборону. Коли заборона порушений - а цікавість завжди змушує його порушити, - чудовий чоловік зникає назавжди. У казках він сам прилітає в образі лебедя. Але в більш пізніх легендах лебідь везе човен з лицарем.

Крім поеми Вольфрама фон Ешенбаха, відомо ще багато французьких і німецьких варіантів «Лоенгріна».

В початку XIXстоліття вчені стали збирати і вивчати старовинні казки, легенди і перекази. Знамениті дослідники та збирачі казок - брати Грімм опублікували в своєму переказі перекази: «Лицар Лебедя» і «Лоенгрін в Брабанте». Це воскресило інтерес до легенди про Лоенгріна.

На сюжет легенди композитор Ріхард Вагнер створив одну з кращих своїх опер «Лоенгрін» (1848).

Робін Гуд

Англійська народ склав багато балад про вільному стрілкою Робін Гуда і його дружині. До наших днів дійшли в записах балади і про інших вільних стрілках, але Робін Гуд найулюбленіший і найпопулярніший з них.

На честь Робін Гуда в старій Англії щороку влаштовувалися «травневі гри». Сільська молодь співала і танцювала навколо «травневого стовпа». Це був радісний свято весни.

Робін Гуд, яким його зображують балади, - веселий, гострий на язик, спритний англійський селянин - йомен. Народ наділив його кращими якостями: сміливістю, добрим серцем, щедрістю. Він «благородний розбійник». Добро, відібрану в ненависних багатіїв, він роздає бідним і завжди готовий прийти на допомогу до несправедливо скривдженим.

Важко зараз встановити, чи існував Робін Гуд насправді. Деякі старовинні хроніки говорять, що він жив в XII столітті, коли в Англії царював король Річард Левине Серце. У багатьох баладах згадується король Едуард. Королів, що носили це ім'я, було кілька, і перші з них правили в XIII-XIV століттях. Можливо, тоді і виникли перші балади про Робін Гуда. Пісні про нього побутували в англійському народі багато століть, і в них без сумніву живе пам'ять про народні повстання.

У старі часи Англію покривали густі прекрасні ліси, багаті дичиною. Нормандські феодали, що завоювали Англію в XI столітті, оголосили багато лісу заповідними. Селянам заборонялося в них полювати під страхом жорстокої кари. Вони ненавиділи королівських лісничих та ворогували з ними.

Густа гущавина лісу давала вірний притулок для селян, які тікали від своїх гнобителів. Там вони знову знаходили свободу. Тому балади і оспівують лісу, де співають птахи і пасуться олені.

Англійські йомени були хорошими стрілками. Влучна стріла, пущена з великого лука, пробивала кольчугу і лати і була небезпечна навіть для добре озброєного лицаря.

Робін Гуд веде непримиренну війну з феодалами, церковниками і лісничими. Балади не шкодують для них сатиричних фарб.

У баладах розповідається про те, як Робін Гуд подружився з лицарем Річардом Лі. Це відповідає історичній правді: Бідні лицарі ставали іноді на сторону повстанців. Але головні друзі Робін Гуда - селяни-йомени і міські ремісники.

Король, згідно балад, співчутливо поставився до Робін Гуду. Серед селян жила надія на те, що король, що ворогував з сильними і свавільними феодалами, на стороні народу і приймає до серця його інтереси. Це були марні сподівання.

До сих пір не забутий Робін Гуд. Про нього створюються книги і кінофільми. Він - один з улюблених героїв юних читачів. У нашого читача великим успіхом користується повість М. Гершензона «Робін Гуд», неодноразово видавалася у видавництві «Дитяча література».

Томас Лермонт

«Мало хто так прославлені в легенді, як Томас з Ерсілдуна, - каже знаменитий англійський письменник, шотландець родом, Вальтер Скотт. - Він поєднав в собі - чи, радше кажучи, передбачалося, що він поєднав у собі, - поетичне мистецтво і дар пророцтва; ось чому і тепер ще так свято шанують земляки Томаса з Ерсілдуна його пам'ять ».

Ерсілдун знаходиться в південній частині Шотландії. Це селище на річці Лідер, недалеко від того місця, де вона впадає в річку Твід. На пагорбі видно руїни старого замку. У ньому, за переказами, жив в XIII столітті поет Томас Лермонт, прозваний ріфмача.

Мистецтво писати римовані вірші було тоді новиною. Вальтер Скотт повідомляє, що Томас Лермонт склав велику поему про Трістана та Ізольду.

Як це неодноразово траплялося з поетами, які створювали вірші на фантастичні теми, Томаса Лермонта стали самого вважати причетним до таємниць чарівництва і провидцем.

Багато легенд складено про Томаса Лермонтов і про Елдонскіх пагорбах, які знаходяться неподалік від Ерсілдуна. Сплять нібито зачарованим сном в їх печерах лицарі короля Артура, а ночами там бродить Томас Лермонт.

Вальтер Скотт, великий знавець шотландських переказів, опублікував на початку XIX століття збірник шотландських балад. Він помістив в ньому народні легенди про Томаса ріфмача і невелике дослідження про нього.

У родині М. Ю. Лермонтова існував розповідь про те, що рід їх, можливо, походить від шотландського роду Лермонтов. Цією розповіддю навіяно юнацький вірш Лермонтова «Бажання».

Лорелея

Особливо багато легенд виникало там, де сама природа - густі ліси, темні гірські ущелини, підступні стромовини - порушувала тривожне уяву людей.

Багате легендами Рейнський край. На берегах Рейну височіють химерні скелі, у їх підніжжя човник підстерігають небезпечні пороги і вири. І ось в незапам'ятні часи виникає тут легенда, що оповідає про те, що пливуть по Рейну приваблює в пучину хвиль своїм чудовим співом живе на високій скелі діва-чародійка.

Легенду пов'язували зі скелею Лур-лей поблизу Бахараха.

Існує думка, що скеля ця названа по імені діви-чарівниці Лори (слово «лей» в перекладі з німецької означає «шиферна скеля»), і лише пізніше ім'я Лора трансформується в Лорі Лей або Лорелею. Є й інша точка зору: вважають, що сама чарівниця отримала ім'я за назвою скелі, на якій вона співала.

Легенда ця довго залишалася лише місцевим переказом. Широку популярність вона отримала на початку XIX століття. Ось що з цього приводу пише радянський літературознавець А. Дейч:

«Старовинна рейнська легенда про річковий феї Лорелей (по імені скелі Лур-лей на Рейні, біля Бахараха), природно, привернула до себе романтиків, полонить поетичністю образу чарівниці, що співає спокусливу пісню на скелі і заманюють плавців». Олександр Дейч. «Долі поетів», М .: «Художня література», 1968, стор. 194.

Німецький поет-романтик і збирач народних легенд Клеменс Брентано перший створив віршований варіант легенди про Лорелею (Лорі Лей) і помістив баладу в своєму романі «Годви» (1801-1802). Він на свій лад розробив сюжетну лінію легенди.

Писали про Лорелею і інші німецькі поети.

Але кращий вірш про неї створив великий німецький поет Генріх Гейне. Воно стало в Німеччині народною піснеюі отримало всесвітню популярність.

Ми наводимо його в перекладі О. Блока:

Не знаю, що значить таке,

Що скорботою я збентежений;

Давно не дає спокою

Мені казка старих часів.

Прохолодою сутінки віють,

І Рейну тихий простір.

У вечірніх променях червоніють

Вершини далеких гір.

Над страшної висотою

Дівчина чудової краси

Одягом горить золотою,

Грає златом коси.

Золотим прибирає гребенем

І пісню співає вона:

В її чудовому спів

Тривога затамувавши.

Плавця на човнику малої

Дикої тугою полонит;

Забуваючи підводні скелі,

Він тільки наверх дивиться.

Плавець і човник, знаю,

Загинуть серед зибей;

І всякий так гине

Від пісні Лорелей.

Прозаїчну версію легенди про Лорелею створив відомий французький дослідник народної творчості Е. Лабуле в книзі « німецькі казкиминулих часів »(1869).

Одним з джерел нашої розробки послужив варіант легенди, наведений у книзі «Народні легенди, зібрані Вернером Янсеном» (1922).

Гамельнский Щуролов

Є міста, всесвітню славу яким принесли легенди і казки. Місто Бремен знаменитий завдяки невеликій казці братів Грімм «Бременські музиканти». Німецьке місто Гамельн відомий всьому світу, тому що в ньому склалася знаменита легенда про Гамельнском щуролова.

За переказами, влітку 1284 року бродячий музикант позбавив місто від наповнили його щурів, виманивши їх звуками флейти і втопивши в річці Везер. Чи не отримавши за це домовленої плати, Щуролов в помсту повів з міста всіх дітей.

Вулиця, по якій діти пішли з Гамельн, ще в XVIII столітті називалася беззвучно вулицею. На ній ніколи не лунали звуки пісень або музичних інструментів.

На старій міській ратуші було зроблено напис:

«У році 1284 чарівник-щуролов виманив з Гамельн звуками своєї флейти 130 дітей, і всі вони до одного загинули в глибині землі».

Що відбулося насправді? Може бути, трапилася буря, може, обвал в горах, як раз тоді, коли в місто прийшов бродячий музикант? Ніхто цього не знає. Неможливо визначити міру правди і міру вимислу в легенді.

Згідно з одним варіантом перекази, всі діти потонули в Везер, по іншому - зникли в глибині гори Коппенберг. Є й такий варіант: всі діти пройшли крізь гору і опинилися далеко від рідного міста, в Семиградді (в районі Карпат).

Про щуролова складені народні балади. Багатьох прославлених поетів і письменників надихнула ця легенда: великих німецьких поетів Гете і Гейне, англійського поета Броунинга, шведську письменницю Сельму Лагерлеф, російську поетесу Марину Цвєтаєву.

«Щуролов», «Дудка Щуролова» - ці слова стали загальними. Дудкою щуролова люди називають брехливі обіцянки, захопливі на смерть.

Вільгельм Телль

Вільгельм Телль - легендарний герой визвольної війни швейцарського народу - особа не історична. Легенда грунтується на древньому народному оповіді про влучному стрілкою.

У XIII столітті Швейцарія була завойована австрійцями. Через Альпійські гори йшов торговий шлях в Італію, і Швейцарія була ключовим пунктом на цій дорозі. Австрійські Габсбурги хотіли приєднати Швейцарію до своїх володінь і поставили на чолі її своїх жорстоких і корисливих намісників.

Розташовані в альпійських долинах лісові кантони (тобто самостійні області) Швіц, Урі і Унтервальден уклали між собою таємний союз для боротьби за свободу (тисячу двісті дев'яносто одна). Селяни і горяни піднялися на боротьбу за незалежність своєї батьківщини.

Легенда настільки зрослася з дійсністю, що хроніка XVI століття повідомляє навіть «точну» дату знаменитого пострілу Вільгельма Телля - 18 листопада 1307 року. Постріл цей, як розповідають, з'явився сигналом до народного повстання. Через вісім років вільні горці розбили військо Габсбургів в битві при Моргартене і назавжди вигнали австрійців зі Швейцарії. Легенда розповідає, що Вільгельм Телль взяв участь в цій битві. Можна думати, що в легендах про нього живе пам'ять про справжніх героїв народного повстання.

Вільгельм Телль на його батьківщині поставлені пам'ятники. У тому місці, де він, згідно з переказами, вискочив на берег з човна, споруджено каплицю.

Німецький поет і драматург Ф. Шиллер написав драму «Вільгельм Телль» (1804). Драма ця в епоху наполеонівських завоювань закликала до боротьби за свободу.

Дон Жуан

Іспанська легенда про дон Жуана - одна з найзнаменитіших середньовічних легенд.

Дон Жуан (дон Хуан) - особа історична. У хроніках і списках лицарів ордена Підв'язки згадувався такий собі дон Жуан Теноріо, придворний кастильського короля Педро Жорстокого (XIV ст.). За переказами, дон Жуан, людина зіпсованих моралі і непостійний в любові, вбив одного разу на поєдинку командора ордена Гонсалеса де Ульоа, який захищав честь своєї дочки; тоді монахи-францисканці заманили дон Жуана в монастир і вбили. Щоб приховати вбивство, поширили чутку про те, ніби дон Жуан був скинутий в пекло ображеної їм статуєю, - це ж цілком відповідало народним повір'ям.

Іспанська літературознавець Рамон Менендес Пидаль вказує у своїй роботі «Про джерела" Кам'яного гостя "», що у багатьох народів існують подібні перекази про помсту ображених мерців. В Іспанії, наприклад, співали романс ( народну пісню) Про те, як юнак схопив кам'яну статую за бороду і запросив її на вечерю. Насилу врятувався він від загибелі.

Однією з перших літературних обробок легенди стала п'єса іспанського драматурга Тірсо де Моліна «Севільський бешкетник, або Кам'яний гість» (1630). Дон Жуан зображений в п'єсі зухвалим порушником моральних і релігійних норм. Він не знає ні страху, ні каяття і кидає виклик самої смерті.

Такий характер міг з'явитися тільки в епоху Відродження, на порозі нового часу; він був породжений гуманістичним протестом проти церковних догм про гріховності всього земного. Дон Жуан наділений особливим шармом, це складна, багата, суперечлива натура.

Таким він і увійшов в наступну літературу.

З XVII століття до наших днів з'явилося безліч літературних, театральних і музичних творівпро дон Жуана, по-різному які висвітлювали його образ.

Дон Жуана любить донна Анна. Образ її овіяний поезією. Згідно з одними версіями, вона дочка, згідно з іншими - дружина командора. В її серці відбувається боротьба між почуттям і боргом, який, за старими поняттями про честь, зобов'язував її мстити дон Жуана.

На тему легенди про дон Жуана писали знаменитий французький драматург Мольєр (комедія «Дон Жуан, або Кам'яний бенкет», 1 665), великий англійський поет Байрон (сатирична поема «Дон Жуан», 1819-1820) і багато інших письменників різних країн і різних часів .

Великий Моцартнаписав на лібретто італійського драматурга Лоренцо да Понте оперу «Дон Жуан» (1787), в якій підкреслено гуманістичні риси дон Жуана, нестримно віддається радощам життя.

У Росії до образу дон Жуана першим звернувся А. С. Пушкін в трагедії «Кам'яний гість» (1830). Ця трагедія належить до числа найвищих створінь його генія.

На теми легенди писали і інші російські поети - А. К. Толстой, А. Блок. Українська письменниця Леся Українка написала в 1912 році драму «Камінний господар».

І в наші дні інтерес до цієї легенди не слабшає - на її теми пишеться музика, створюються п'єси і кінофільми.

"Летючий голландець"

Легенда про корабель-привид «Летючий голландець» народилася в епоху великих мореплавань і географічних відкриттів.

У пошуках морського шляху до Індії був відкритий новий континент - Америка. Далекі плавання до невідомих земель на вітрильних судах були дуже небезпечні: нерідко кораблі пропадали без вісті з усім своїм екіпажем.

В кінці XV століття сміливому португальському мореплавці Бартоломео Діаш (Діас) вдалося обігнути мис Доброї Надії. Але під час одного зі своїх наступних плавань він пропав безвісти разом зі своїм кораблем (29 травня 1500 г.) біля цього самого мису, який він спочатку назвав мисом Бур.

Серед португальських моряків народилося повір'я, що Діаш нібито вічно блукає по морях на корабель-привид.

Безліч легенд, англійських, іспанських, німецьких, розповідає про корабель мерців, зустріч з яким віщує корабля. Особливо прославилася легенда про «Летючого голландця», що виникла на початку XVII століття в Нідерландах (Голландія). Вона донесла до нас імена двох капітанів, які колись жили в Голландії і, мабуть, безвісно загиблих в море. Згідно з різними версіями легенди, капітана примарного корабля звуть Ван Страатен або Ван дер Декен.

У наші дні «Летючими голландцями» називають кораблі, залишені своїм екіпажем. Ніким не керовані, без розпізнавальних вогнів, носяться вони по хвилях і являють собою смертельну небезпеку для інших кораблів в туман або в бурю.

доктор Фауст

Легенда про чорнокнижника-мага доктора Фауста, що продав свою душу дияволу, виникла в XVI столітті в Німеччині і швидко стала відома в Англії та інших країнах.

Ця фантастична легенда таїла в собі великі можливості для мистецтва. Образ доктора Фауста все ускладнювався і виріс до титанічних розмірів.

Спочатку з'явилися в Німеччині народні лялькові комедії про доктора Фауста, учня його Вагнера, смішному слузі Каспері і демона Мефистофеле. Вони мали великий успіх. Виконували ці лялькові комедії і в Англії.

Чудовий англійський драматург Крістофер Марло (1564-1593) створив драму «Трагічна історія доктора Фауста». Його доктор Фауст - зухвалий, могутній розум, який відкидає середньовічну схоластичну науку і ставить перед собою грандіозні цілі, «щоб рівним стати відтепер божеству». На допомогу собі він бере демонів, які врешті-решт гублять його.

У XVI столітті в німецькому місті Франкфурті-на-Майні була надрукована книга Йоганна Шпіса «Історія про доктора Йоганна Фауста, знаменитого чарівника і чорнокнижника». У ній зібрано безліч народних легенд про доктора Фауста. Але, крім фантастичних оповідань, в книзі містяться популярні відомості про географії та астрономії. Фауст за допомогою Мефістофеля здійснює прогулянку до зірок, бачить всю Землю с, висоти, відвідує безліч країн. Книга Йоганна Шпіса - своєрідна наукова фантастика того часу.

Фауст викликає з глибини століть Олену, царицю Спарти. В епоху Відродження Олена була ідеалом краси античного світу.

« Нескінченно знаменно це явище Прекрасної Олени в легенді про доктора Фауста», - писав поет Генріх Гейне.

Фауст намагається чудесним чином відшукати і воскресити втрачені творіння грецьких і римських класиків.

Великий німецький поет Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832) написав геніальну драматичну поему «Фауст». Це історія людського духу, шляхом болісних пошуків висхідного до вершин пізнання. В кінці свого життя Фауст приходить до думки, що вища мета життя - діяльне служіння народному щастя:

Ось думка, якої весь я відданий,

Підсумок усього, що розум зібрав,

Лише той, ким бій за життя зазнав,

Життя і свободу заслужив.

Так саме, вседневно, щорічно,

Працюючи, борючись, небезпекою жартома,

Нехай живуть чоловік, старець і дитя.

Народ вільний землі вільної

Побачити я хотів в такі дні.

Тоді б міг вигукнути я: «Мить!

Про як чудово ти, почекай!

Втілені сліди моїх борінь,

І не зітруться ніколи вони ».

І це торжество передбачаючи,

Я вищий мить зараз переживаю.

(Переклад Б. Пастернака)

Демон Мефістофель у «Фаусті» Гете - уїдливий і їдкий цинік, він ні в що не вірить, але він як дух сумніву будить і тривожить людську думку і тим самим проти своєї волі штовхає її вперед.

Натхненний поемою Гете, Пушкін створив «Сцену з Фауста» (1825). Один російський мандрівник познайомив з нею Гете, і той послав Пушкіну в дар своє перо, яким писав «Фауста».

Доктор Йоганн Фауст - особа історична. Про зустрічі з ним (між 1507 і 1540 роками) свідчили багато вчених-гуманісти. Є документальні відомості, що Фауст навчався в декількох університетах і отримував наукові ступені.

Фауст багато мандрував по Німеччині та іншим країнам. Побував він, можливо, і при дворі французького короля Франциска Першого. Володіючи широкими знаннями, Фауст в той же час був поза сумнівом авантюристом і шарлатаном. Він видавав себе за великого гадателя, мага і знахаря, користуючись легковір'ям багатих і знатних людей.

То був час великого перевороту в науці, коли вона тільки починала шляхом допитливих пошуків звільнятися від фантастичних домислів і уявлень. В очах багатьох все вчені (особливо алхіміки і астрологи) були чарівниками, і спритні шарлатани користувалися цим. Але, наділивши Фауста чаклунський міццю, народна уява разом з тим звеличив і поетизував його. Фаусту приписували навіть винахід друкарства.

Загальна характеристика англо-норманської літератури. Особливості розвитку англійської літератури в період XI-XIII ст. пов'язані із завоюванням країни норманами. Нормандське завоювання поклало початок новому періоду в історії Англії. В умовах сформованого феодального ладу воно сприяло поширенню французького впливу на соціально-політичне та культурне життя країни. Тримовність позначилося на розвитку літератури. Виникали літературні твори латинською, французькою та англосаксонському мовами. На латинській мові писалися наукові праці, історичні хроніки, антицерковні сатири. Література французькою мовою була представлена ​​лицарської поезією. На англосаксонському мові від цього періоду збереглися твори народнопоетичної творчості, а також ряд поем, віршів і лицарських романів, які стосуються XIII-XIV ст. Лише в XIV в. в зв'язку з формуванням англійської нації англійська мова стала основною літературною мовою. Серед пам'яток літератури (XI-XII ст.) Латинською мовою важливе місце належить працям з історії Британії. Такі «Новітня історія» (Historia novorum) англо-саксонського ченця Едмер Кентерберійського, «Історія англійських королів» (Historia regum Anglorum), написана бібліотекарем монастиря в Мальмсбері Вільямом Мальмсберійскій, «Історія Англії» (Historia Anglorum) Генріха Гентінгдонского. Особливе значення для подальшого розвитку середньовічної літератури мала «Історія бриттів» (Historia Britonum, 1132-1137) Гальфрида Монмаутского, що містить найбільш ранню обробку кельтських легенд про короля Артура, які трохи пізніше стануть надбанням інших європейських літератур. У багатотомної «Історії бриттів» вперше з'являються образи короля Артура, чарівника Мерліна, феї Моргани, королеви Джіневри і відважних лицарів, які займуть таке важливе місце в лицарської поезії англійською і французькою мовами. Звідси беруть свій початок романи артуровского циклу. Тут вперше двір короля бриттів зображений як центр доблесного лицарства, який втілює ідеали шляхетності, а напівлегендарний Артур показаний мудрим і могутнім правителем. На латинській мові в XI-XIII ст. створюються також твори сатиричного характеру. До їх числа відносяться п'ятитомне твори Вальтера Мапа «Про кумедних розмовах придворних» (De nugis curialium). Демократичний характер мала антицерковная сатирична література, зразки якої створювалися в середовищі нижчого духовенства. Бродячі клірики і школярі - ваганти - складали вільнодумні вірші на латинській мові, піддаючи осміянню католицьку церкву, звичаї її служителів, і оспівували радості життя, прославляючи вино і жінок. У середовищі вагантів склалося уявлення про якийсь єпископі Голіі, любителя солодко поїсти і випити, який і видавався за автора цих гедоністичних і зухвалих пісень. Окремі твори голіардіческой поезії з'явилися відвертої пародією на культові церковні пісні. У творах цього роду латинську мову поступово витіснявся англійським.

Важливе місце в літературі Англії в період XI-XIII ст. займають твори французькою мовою, який був представлений нормандським діалектом старофранцузької мови. Одні з них були завезені з Франції, інші створювалися на території Англії. Популярністю користувалося найбільше твір французького народного героїчного епосу «Пісня про Роланда». Були поширені віршовані хроніки, містять описи родоводів нормандських герцогів.

Кельтські легенди як джерело романів про короля Артура.

Найбільш ранні згадки про короля Артура відносяться, до кінця V - початку VI століть і асоціюють легендарного героя з історичним вождем кельтів, очолив боротьбу проти вторгнення англо-саксів в Британії. До істинно "валлійським" відносяться і романи IX - XI століть, що увійшли в звід чарівних легенд Уельсу "Мабіногіон". Артур в ранніх переказах (наприклад, поемі валлійського барда IV століття анейрін "Гододдін") постає перед нами сильним і могутнім племінним вождем, якого при всій його первісної жорстокості не чужі благородство і чесність.

Дослідники середньовічної літератури вказують, що на архетипическом рівні Артур можна порівняти з легендарним королем Улада Конхобаром, героєм багатьох ірландських саг, і з валлійським божеством Браном.

Відомий медієвіст А.Д. Михайлов пише, що "в основі артуровскіх легенд лежать кельтські епічні сказання, і їх ірландська варіація відома нам найкраще. Тому ірландські саги - НЕ джерело, а паралель, певною мірою навіть модель легенд про короля Артура". З останнім його ріднить і те, що Бран страждає від рани. Цей мотив багато в чому перегукується з пізнішими варіантами легенд про Артура, коли покалічений король стає хранителем Грааля, священної чаші.

Зазвичай ім'я Arthur виробляють від римського родового імені Artorius, однак на рівні кельтської міфології існують кілька різних етимології. За однією з них ім'я Артура розшифровується як "чорний ворон", а "ворон", в свою чергу, по-валлійська звучить як bran, що підтверджує зв'язок короля Артура і функціонально, і етимологічно з богом Браном.

Книга Т. Мелорі «Смерть Артура».«Смерть Артура» (среднефранц. Le Morte d "Arthur) - підсумкове твір артуровского циклу, звід лицарських романів, складених у другій третині XV століття на пізньому среднеанглийском мовою Томасом Мелорі (колишнім лицарем, який був засуджений на довічне ув'язнення за грабіж, насильство і розбій). За деякими версіями, перший в англомовній традиції роман у прозі.

До Мелорі вже існувало чимало артуровскіх романів англійською мовою (до нас дійшло близько тридцяти), але не було нічого схожого на французькі узагальнюючі склепіння типу «Вульгати». Мелорі безпосередньо використовував дві однойменні поеми ( «Смерть Артура»), одна в аллітератівном вірші, другої половини XIV ст., Інша в восьмістрочное строфах, ок. 1400. Новація Мелорі полягає в тому, що він писав прозою (з англійських романів бретонського циклу до Мелорі прозою написаний лише один, «Мерлін», майже дослівний переклад другого роману «Вульгати», на 20 років раніше «Смерті Артура»). Французькі джерела Мелорі у всіх випадках скорочує, іноді дуже значно ( «Книга про Тристраме» зменшилася в шість разів). Те, що у його попередників займало десять сторінок, він викладає в двох рядках. У своєму передмові Вільям Кекстон вдає, що до Мелорі літератури про короля Артура англійською мовою майже не існувало: «Багато славних книг написано про нього і про його благородних лицарів на французькій мові, котрі я бачив і читав за морем, але на нашому рідному мовою їх немає. ... є інші і по-англійськи, але далеко не все ».

• Повість про короля Артура (Fro the Maryage of Kynge Uther unto Kyng Arthure that Regned Aftir Hym and Ded Many Batayles). Перша по порядку утримання і друга по порядку написання (згідно Вінавер). Джерелом для неї послужило так зване «Продовження Мерліна», французький роман, створений як частина циклу, задуманого на противагу «Вульгате».
• Повість про Артура і Луції (The Noble Tale Betwyxt Kynge Arthure and Lucius the Emperor of Rome). Згідно Вінавер, це перше за часом створення твір.
• Повість про Ланселота Озерному (The Noble Tale of Sir Launcelot Du Lake). Джерело третьої повісті Мелорі - якийсь не дійшов до нас варіант «Романа про Ланселота», центральної частини «Вульгати». Мелорі тут обрубав всю передісторію, включаючи виховання Ланселота у Діви Озера і перипетії його любові до королеви.
• Повість про сера Гарета Оркнейському (The Tale of Sir Gareth of Orkney). Джерело не встановлено, але сюжетний архетип очевидний - лицарська ініціація юного і нікому не відомого героя, Іноді підкидька, іноді бастарда, іноді сироти, або не відає, або приховує свій родовід. Біля витоків цього сюжету варто «Персеваль» Кретьєна де Труа, його можна виявити в «Прекрасного Незнайомці» Рено де Боже, в «лідерка» і ін. Гарет під ім'ям Бомейн Прекрасні Руки цілий рік живе при кухні у короля Артура, потім береться за небезпечний подвиг, доводить свою лицарську повноцінність силою руки і ввічливістю вдачі, завойовує серце шляхетної дівиці Ліонесс, відкриває своє справжнє обличчя.
• Книга про Тристраме (The Fyrst and the Secunde Boke of Syr Trystrams de Lyones). Джерело - прозовий «Роман про Трістана». Мелорі остаточно знімає трагізм легенди, відкидає скорботний фінал - Трістан та Ізольда залишаються живі і здорові.
• Повість про Святий Грааль (The Noble Tale of the Sankgreal). Джерело - четверта частина «Вульгати», «Пошуки Святого Грааля». Тут Мелорі найменш оригінальний, він не наважується ні на які нововведення, однак рішуче скорочує повчальний коментар до сюжету, що саме по собі змінює акценти.
• Повість про Ланселота і королеви Гвіневера (Sir Launcelot and Queen Gwenyvere). Джерело - заключний роман «Вульгати», «Смерть Артура», з яким Мелорі звертається дуже вільно.
• Смерть Артура (The Dethe of Arthur). Джерело - знову ж французька «Смерть Артура», а й однойменна англійська строфическая поема.

Символіка Грааля.Грааль - один з найцікавіших і легендарних символів. Переказ про Святий Грааль середньовічної європейської літератури є спадком давньої релігії кельтів, але легенда про чашу була переосмислена в християнському дусі. У найбільш популярною версією легенди це та чаша, з якої Ісус і апостоли пили на Таємній Вечері, або та, в яку Йосип Аримафейський зібрав кров Христа, прикутий до розп'яття.

Ця чаша - символічне джерело життя і безсмертя, достатку й родючості, «чудовий годувальник». За бажанням вона в одну мить дає будь-які страви і коштовності, а той, хто п'є з неї, виліковується від усіх недуг; навіть мертві, варто їй лише доторкнутися до них губ, пробуджуються до життя. Маючи здатність чудово насичувати своїх обранців неземними стравами, Грааль в західній традиції займає те ж місце, що і східна жертовна чаша з ведичної сомой, авестийской хаомой або грецької амброзією. Грааль, що вдихає нове життя в Фенікса і дає вічну юність тим, хто йому служить, має відношення до символіки Філософського Каменя. Він також виступає в якості барки, ковчега, в який вкладено насіння циклічного відновлення життя, насіння втрачених традицій. Чаша Святого Грааля, що містить кров, основу життя, ототожнюється з серцем, а отже, з центром. Грааль поєднує в собі два елементи: чаша або сяючий кубок із серцем (трикутник, поставлений на вершину), уособлює жіноче, що сприймає, водне початок; спис або меч (трикутник, спрямований вершиною догори) - чоловіче, активне, вогняне начало. Ці елементи об'єднані носіями життя - кров'ю або священної рідиною, що стікає в чашу. Жизнетворного, оновлюють сили, які випромінює сонячним посудиною, і сили знищення, є в образі кровоточить списи, містять в собі подвійне таїнство.

Символіка розташування Грааля в центрі Круглого Столу, навколо якого сидять лицарі, дуже близька китайському образу неба, яке має форму кола з отвором посередині (аналог чаші або кубка).

У кельтів чаша, повна вина, пива чи меду, яку юна дівчина підносила вступає на престол короля, є символом верховної влади. Згодом це значення переноситься на чашу Грааля, на пошуки якої відправляються лицарі Круглого Столу.

У християнстві Грааль - святе Серце Христа. За переказами Грааль був зроблений ангелами зі смарагду, що впав з чола Люцифера, коли він був скинутий в безодню. Подібно Діві Марії, спокутувати гріх Єви, кров Спасителя за допомогою Грааля спокутувала гріх Люцифера. Таким чином, значення Грааля все більше пов'язується з муками Христа, з ідеєю добровільної жертви і спокутування. У християнській легенді Грааль був дан Адаму, але залишений ним в раю після гріхопадіння. Він до цих пір знаходиться в центрі Рая і його потрібно знову знайти, так як искупитель знаходить чашу і відновлює рай для людства.

Образ Грааля, безперечно, не можна повністю зводити ні до церковного таїнства, ні до кельтського міфу. Для лицарської культури середньовіччя важливість Грааля як символу полягала в тому, що вона поєднувала дух лицарських пригод, вільну гру фантазії, що використовує осколки напівзабутої міфології, і християнську містику. Ця чаша є символом душевного здоров'яі прагнення піднятися, бо тільки ті з тих, хто шукає, хто володіє абсолютною чистотою серця, можуть досягти успіху на своєму шляху. Всякий негідний, який наблизився до святині, буває покараний раною і недугою, проте, може очікувати зцілення від тієї ж святині. Грааль - це таємниця, яка відкривається лише найдостойнішим.

Роль лицарського роману в історії середньовічної літератури.

Лицарський роман - єдиний поетичний вигляд, який розвинувся переважно на європейському ґрунті. Як самостійний обособившийся жанр, роман пробивається в літературу тільки до кінця середніх століть. Автором першого такого роману є португальська лицар Васко де Лобейра, який написав свого знаменитого Амадиса Гальського, в оригіналі не збереглося (відомий найближчий іспанська переклад початку XVI ст.), Але яке визначило собою всі подальші романи про мандрівних лицарів (Chevaliers errants). Лицарський роман зберігає характерні риси епосу, за винятком віри в істинність розповідаються подій. Все, що відбувається в лицарських романах постає нам також як щось давнє, що належить ідеальному минулому. Часи короля Артура, як і часи Марікастаньі - лише завіси умовного минулого, крізь які смутно просвічує історична хронологія.

Лицарський роман багато сприйняв з героїчного епосу, але разом з тим новий епічний жанр відштовхувався від сивої давнини.

Перш за все лицарський роман мав свого автора. Траплялося, що іноді імена творців губилися, як це сталося зі старо-французької повістю «Окассен і Ніколет». Однак картина світу постає в лицарському романі в авторському сприйнятті. Оповідач в оповіданні належить надзвичайно актуальна роль, він буде з толком міркувати на різні теми, в залежності від того, в яких подіях бере участь лицар. Герой лицарського роману в доблесті не поступається герою епічного, але воює він тепер не стільки за короля, скільки заради слави, яка йому необхідна, щоб завоювати серце Прекрасної Дами, в ім'я якої він робить безліч подвигів.

Нормандське завоювання поклало початок новому періоду в історії Англії.

У 1066 р під проводом герцога Вільгельма нормани вторглися в Британію і в битві при Гастінгсі здобули перемогу над англосаксонської військами, очолюваними королем Гарольдом. Він був убитий, і королем Англії став Вільгельм Завойовник.

Підкорені англосакси гнобили нормандськими феодалами, яких король щедро наділяв земельними володіннями; нормани захопили і всі вищі церковні посади. Народ виявився в кріпацтва.

Між феодалами йшла безперервна боротьба: прагнучи до розширення своїх володінь, вони ворогували один з одним. Офіційною мовою в країні став французький (тому що раніше нормани жили у Франції) На ньому говорила правляча верхівка; він вживався в парламенті, суді, школах. Корінне населення говорило на англосаксонському мові. У церковних колах користувалися латиною.

Тримовність позначилося на розвитку літератури. Виникали літературні твори латинською (наукові праці, історичні хроніки), французькому (лицарської поезією) і англосаксонському мовами (твори народнопоетичної творчості, а також ряд поем, віршів і лицарських романів, які стосуються XIII-XIV ст).

Лише в XIV в. в зв'язку з формуванням англійської нації англійська мова стала основною літературною мовою.

Серед пам'яток літератури (XI-XII ст.) Латинською мовою важливе місце належить працям з історії Британії. Такі «Новітня історія» ченця Едмер Кентерберійського, «Історія англійських королів», написана бібліотекарем монастиря Вільямом Мальмсберійскій, «Історія Англії» Генріха Гентінгдонского.

Особливе значення для подальшого розвитку средневек літератури мала «Історія бриттів» Гальфрида Монмаутского.

У багатотомної «Історії бриттів» вперше з'являються образи короля Артура, чарівника Мерліна, феї Моргани, королеви Джіневри і відважних лицарів.

Звідси беруть свій початок романи артуровского циклу. Тут вперше двір короля бриттів зображений як центр доблесного лицарства, а напівлегендарний Артур показаний мудрим і могутнім правителем. Гальфрид Монмаутскій зробив 1 літературну обробку легенди про короля Ліра і його дочок. В кінці XII в. з'явилася праця Гальфрида Англійця про правила віршування.

На латинській мові в ХII-ХIII ст. створюються також твори сатиричного характеру. До їх числа відносяться п'ятитомне твори Вальтера Мапа «Про кумедних розмовах придворних». У формі анекдотів і забавних історій він розповів про них у своїй книзі.

Антицерковна сатирична література, яка створювалася в середовищі нижчого духовенства. Це були вірші латинською мовою, які піддавали осміянню католицьку церкву, оспівували радості життя, прославляючи вино і жінок.

Важливе місце в літературі Англії в період XI-XIII ст. займають твори французькою мовою.

Найбільше твір французького народного героїчного епосу - «Пісня про Роланда».

Були поширені віршовані хроніки, містять описи родоводів нормандських герцогів.

У XII в. французька література в Англії переживає період розквіту. Її представляють такі письменники, як Вас, Бенуа де Сент-Мор, Роберт де Борроні, Марія Французька. Всі вони пов'язані з придворної середовищем і в своїх творах прагнуть задовольнити її запити і смаки.

У віршованих романах «Брут» і «Роман про Ру» Вас розповідає історію норманів.

У «Романа про Ру», що складається з 4 частин, він розповідає про завоювання Нормандії вікінгом Ролло, про його подальшому правлінні і його наступників.
Вас прагне бути точним в передачі історичних деталей і подробиць. Він описує битви і битви, оспівує подвиги норманів, що завершилися завоюванням Англії. Слідом за Гальфрид Монмаутскім Вас звертається до кельтських сказань, переказуючи легенду про короля Артура і лицарів Круглого столу.

З лицарської поезією пов'язано творчість поетеси XII в. Марії Французької.

Сюжети своїх творів вона черпала з кельтського фольклору, розробляючи їх у формі поетичних новел. У них розповідається про кохання славних лицарів, про фей і чарівників. Про любовних переживаннях Марія Французька пише задушевно і просто, передаючи красу і ніжність людських почуттів. Сюжетом одного з кращих поетичних творів Марії Французької - «Жимолость» послужила легенда про кохання Трістана та Ізольди.

Лицарська поезія виникла в європейських країнах в середовищі феодального дворянства. Її батьківщиною був Прованс (південь Франції), який досяг вже в XI ст. великих успіхів в економіч і культурний розвиток.

Провансальська поезія служила зразком для інших народів.

Вона стала вираженням нової, світської культури. У лицарської середовищі склалися певні норми вишуканого поведінки, згідно з якими лицар повинен був бути безкорисливим і чесним, благородним по відношенню до слабких і беззахисних, схилятися перед « прекрасною дамою»І служити їй так само вірно, як васал служить своєму сеньйору. Провансальські поети - трубадури ( Від провансальського trobar - знаходити, складати.) Оспівували високі почуття лицарів; їх поезія пов'язана з культом служіння дамі, з прославлянням її краси і вишуканості. Створюваний поетами ідеальний образ лицаря не відповідав реальній дійсності: в ньому було багато умовного і надуманого. Однак проявилося в ліриці трубадурів прагнення передати світ інтимних переживань і почуттів було плідним для подальшого розвитку поезії.

лицарський роман

Ідеали феодального суспільства отримали своє відображення і в лицарському романі.

Англійською мовою перші лицарські романи з'явилися в XIII в. В кінці XIV ст. створений найбільш відомий англійський лицарський роман «Сер Гавейн і Зелений лицар». Героями цього поетичного твору є лицарі, понад усе ставлять свою честь і лицарське звання. Такий король Артур і його наближені, такий і з'являється один раз при дворі Артура таємничий Зелений лицар.

Основний конфлікт розповіді пов'язаний з порушенням слова сером Гавейном і його подальшим глибоким каяттям.

Джерелом Рицар романів про короля Артура з'явилися кельтські легенди.

Напівлегендарний персонаж став героєм багатьох средневек переказів. Образ короля Артура об'єднав великий цикл Рицар романів, змінюючись в різні історичні епохи. Англійською мовою на сюжет легенд про короля Артура створено романи «Артур», «Артур і Мерлін», «Ланселот Озерний» і ін. Перекази про його подвиги були популярні не тільки в лицарської, але і в народному середовищі. Існувало повір'я, що король Артур повстане з гробниці і повернеться на землю.

З легендами про короля Артура і його славних лицарів пов'язані сюжети багатьох французьких і англійських романів. У них розповідається про те, як Артур заволодів чарівним мечем і з його допомогою завоював багато земель, про його одруження на прекрасній Джиневра, про те, як за круглим столом в величезному залі в його замку Камелот збиралися лицарі, про його перемоги і подвиги в битвах .

Героями цих романів виступають і лицарі короля Артура - сер Ланселот Озерний, сер Гавейн, лицар Персеваль.

Поряд з лицарями діють чарівник Мерлін і фея Моргана.

У сюжети романів вплітаються і мотиви релігійно-містичного характеру, пов'язані з історією пошуків чаші святого Грааля, побачити яку може лише той, хто являє собою ідеал моральної досконалості.

Перегукуючись в сюжетному відношенні з французькими лицарськими романами, англійські романи артуровского циклу мають свої особливості.

Французьким романів властива велика вишуканість; тема любові займає в них основне місце і розроблена з особливою ретельністю. В англійських варіантах при розробці аналогічних сюжетів зберігаються епічне і героїчне початку; в набагато більшому ступені передано відчуття реальному житті з її жорстокістю, грубими звичаями, з її драматизмом.

У 60-х р XV в. Томас Мелорі зібрав, систематизував і обробив романи артуровского циклу. Він переказав їх зміст в книзі «Смерть Артура», яка в 1485 році була надрукована і відразу ж стала популярною. Ця книга - найбільш значне твір англійської художньої прози XV в. Мелорі чудово передає дух лицарських романів. Він захоплююче викладає історію життя і подвигів короля Артура і його лицарів, об'єднуючи у своїй книзі те краще, що було властиво і французьким, і англійським рицарським романів.

Легенди і романи артуровского циклу привертали до себе увагу багатьох письменників наступних епох. До них зверталися Е. Спенсер, Дж.Мільтон, Р.Сауті, В. Скотт, А. Теннісона, У.Морріс і ін, інтерпретуючи сюжети і образи творів середньовіччя в відповідності зі своїми поглядами та вимогами часу.

Розділ одинадцятий

РИЦАРСЬКИЙ РОМАН

У лицарському романі і його різновиди - лицарської повісті - ми знаходимо в основному ті ж самі почуття і інтереси, які становлять зміст лицарської лірики. Це перш за все тема любові, яка розуміється в більш-менш «високе» сенсі. Іншим настільки ж обов'язковим елементом лицарського роману є фантастика в двоякому розумінні цього слова - як надприродне (казкове, що не християнське) і як все надзвичайне, виняткове, приподнимающее героя над буденністю життя.

Обидві ці форми фантастики, зазвичай пов'язані з любовною темою, покриваються поняттям пригод або авантюр, що трапляються з лицарями, які завжди йдуть назустріч цим авантюр. Свої авантюрні подвиги лицарі здійснюють не заради загального, національної справи, як деякі герої епічних поем, і не в ім'я честі або інтересів роду, а заради своєї особистої слави. Ідеальне лицарство мислиться як установа міжнародне і незмінне в усі часи, однаково властиве стародавнього Риму, Мусульманського Сходу і сучасної Франції. У зв'язку з цим лицарський роман зображує давні епохи і життя далеких народів у вигляді картини сучасного суспільства, в яку читачі з лицарських кіл дивляться, як в дзеркало, знаходячи в ньому відображення своїх життєвих ідеалів.

За своїм стилем і технікою лицарські романи різко відрізняються від героїчного епосу. У них чільне місце займають монологи, в яких аналізуються душевні переживання, живі діалоги, зображення зовнішності дійових осіб, докладний описобстановки, в якій протікає дія.

Перш за все лицарські романи розвинулися у Франції, і звідси вже захоплення ними поширилося по інших країнах. Численні переклади і творчі переробки французьких зразків в інших європейських літературах (особливо в німецькій) нерідко представляють твори, що мають самостійне художнє значення і займають чільне місце в цих літературах.

Першими дослідами лицарського роману з'явилися обробки декількох творів античної літератури. У них середньовічні оповідачі могли знайти в багатьох випадках як хвилюючі любовні історії, так і нечувані пригоди, почасти перекликалися з лицарськими ідеями. Міфологія в таких обробках ретельно виганяли, але легендарні оповіді про подвиги героїв, які мали видимість історичних переказів, відтворювалися повністю.

Першим досвідом такого пристосування античного матеріалу до народжується куртуазним смакам є роман про Олександра Македонського. Подібно слов'янської «Олександрії», він сходить в кінцевому підсумку до нечуваних життєпису Олександра, складеним нібито його другом і соратником Каллісфену, а насправді що є підробкою, яка виникла в Єгипті близько 200 м н. е. Цей роман псевдо-Каллісфена був переведений потім з грецької мови на латинську, і ця латинська редакція його разом з деякими додатковими текстами, також підробленими, послужила джерелом для декількох обробок цього роману французькою мовою. Найбільш повна і художньо розроблена з них написана, на відміну від інших лицарських романів, парними римованими двенадцатісложний віршами з цезурою після 6-го складу. Популярністю даного роману пояснюється те, що розмір цей згодом отримав назву «олександрійського вірша».

Строго кажучи, це ще не лицарський роман в повному розумінні слова, а тільки прелюдія до нього, тому що любовна тема тут відсутня, а головне завдання автора - показати верх земного величі, якого людина може досягти, і влада над ним долі. Однак смак до всякого роду авантюрність і фантастиці знайшов тут досить матеріалу; середньовічним поетам не було потреби щось додавати.

Найбільший завойовник стародавності представлений в «Романе про Олександра» блискучим середньовічним лицарем. В юності Олександр отримав в дар від фей дві сорочки: одна захищала його від спеки та холоду, інша від ран. Коли прийшов час присвятити його в лицарі, щит йому подарував цар Соломон, а меч - цариця амазонок Пентезілея. Олександром в його походах керує не тільки прагнення завоювати світ, а й жага все пізнати і побачити. Серед інших чудес Сходу він зустрічає людей з собачими головами, знаходить джерело юності, потрапляє в ліс, в якому замість квітів навесні виростають із землі молоді дівчата, з настанням зими йдуть знову в землю, досягає земного раю. Не обмежуючись поверхнею землі, Олександр хоче досліджувати глибини її і небесну височінь. У величезній скляній бочці він спускається на дно морське і розглядає його дивини. Потім він споруджує скляну кліть, в якій літає по небу, несомих орлами. Як годиться ідеальному лицарю, Олександр відрізняється незвичайною щедрістю і дарує який потрапив йому жонглерам цілі міста.

Значним кроком вперед у формуванні лицарського роману з розвиненою любовної тематикою є французькі обробки сказань про Енея і про Троянській війні. Перша з них - «Роман про Енея» походить від «Енеїді» Вергілія. Тут на перше місце виступають два любовних епізоду. Один з них, трагічне коханняДідони і Енея, був розроблений вже у Вергілія настільки детально, що середньовічному поету мало що довелося додавати. Зате другий епізод, пов'язаний з Лавинией, цілком створений ним. У Вергілія шлюб Енея і Лавінії, дочки царя Латина, - чисто політичний союз, в якому сердечні почуття не грають ніякої ролі. У французькому романі він розгорнуть в цілу повість (1600 віршів), яка ілюструє доктрину куртуазної любові.

Мати Лавінії намагається схилити її до шлюбу з місцевим князем Турном. Але як вона би не намагався вселити дочки пристрасть до Турну, Лавінія нічого до нього не відчуває. Зате, коли вона з висоти своєї вежі побачила у ворожому таборі Енея, то зараз же відчула в своєму серці «стрілу Амура». Вона нудиться любов'ю і нарешті вирішує зізнатися Енею, після чого він закохується в неї і теж страждає, але від цього бореться ще хоробріше. Спочатку він хоче приховати своє почуття, бо «якщо жінка не впевнена в відповідному почутті, вона від цього любить ще сильніше». Однак він не в силах довго критися, і справа швидко закінчується шлюбом. Любов зображена в цьому романі послідовно в двох аспектах - як фатальна пристрасть (Еней - Дідона) і як тонке мистецтво (Еней - Лавінія).

«Роман про Енея» відомий також в німецькому перекладі вже названого вище (див. С. 109) миннезингера Генріха фон Фельдеке. Уродженець двомовної Фландрії, що служила для середньовічної Німеччини провідником впливів французької лицарської культури, Фельдеке створив своєї «Енеїдою» (1170-1180 рр.) Перший зразок цього нового жанру в німецькому лицарської поезії.

Одночасно з цим романом також у Франції виник гігантський (більше 30000 віршів) «Роман про Трою», автором якого був Бенуа де Сент-Мор.

Джерелом для нього стало не Гомер (якого в середні століття не знали), а дві підроблені латинські хроніки, що виникли в IV-VI ст. і. е. і нібито написані свідками Троянської війни- Фрігійці (т. Е. Троянцем) Дарета і греком Діктісу. Так як Бенуа користувався переважно першої з них, написаної згідно уявної національності її автора з троянської точки зору, то носієм вищої доблесті у нього виявляються не греки, а троянці. До декількох любовним епізодам, які автор знайшов в своєму джерелі, він приєднав ще один, складений ним самим і художньо найбільш розроблений з усіх. Це - історія кохання троянського царевича Троила до полоненої грекині Брізеіде, що закінчується зрадою підступної красуні після її відходу з Трої з Диомедом. При куртуазної вишуканості манер всіх персонажів почуття Троила і Диомеда зображені зовсім не в специфічних тонах любовного служіння, а набагато реальніше, і єдиною рисою куртуазної концепції любові є те, що лицарська доблесть обох героїв зростає разом з любов'ю. Автор суворо засуджує жіноче непостійність: «Печаль жінки триває недовго. Одним оком вона плаче, а іншим сміється. Настрій у жінок змінюється швидко, і навіть найрозумніша з них досить легковажна ». Розповідь французького поета послужив джерелом для цілого ряду обробок цього сюжету пізнішими письменниками, в тому числі Чосером, Боккаччо і Шекспіром (п'єса «Троїл і Крессида»), причому ім'я героїні і деякі деталі піддалися зміні.

Ще більш вдячним матеріалом для лицарського роману з'явилися кельтські народні сказання, які, будучи продуктом поезії родового ладу, насичені були еротикою і фантастикою. Само собою зрозуміло, що та і інша піддалися в лицарської поезії радикального переосмислення. Мотиви багатоженства і многомужества, тимчасових, вільно розривати любовних зв'язків, Що наповнювали кельтські повісті і були відображенням дійсних шлюбних і еротичних відносин у кельтів, були перетолковав французькими куртуазними поетами як порушення норми щоденного життя, як адюльтер, що підлягає куртуазної ідеалізації. Точно так само і всякого роду «диво», яке в ту архаїчну пору, коли складалися кельтські оповіді, мислилося як вираз природних сил природи, - тепер, у творчості французьких поетів, сприймалося як щось специфічно «надприродне», що виходить з рамок аномальних явищ і вабить лицарів на подвиги.

Кельтські оповіді дійшли до французьких поетів двома шляхами - усним, за посередництвом кельтських співаків та оповідачів, і письмовим - через деякі легендарні хроніки. Багато з цих переказів були пов'язані з образом надзвичайного «короля Артура» - одного з князів бриттів V-VI ст., Героїчно захищав від англосаксів ще не захоплені ними області Англії.

Псевдоісторичної рамкою для артуровскіх романів послужила латинська хроніка валійського патріота Гальфрида Монмутского «Історія королів Британії» (близько 1137 г.), ізукрасілі образ Артура і надала йому феодально-лицарські риси.

Гальфрид малює Артура не тільки королем всієї Британії, але і могутнім государем, завойовником ряду країн, володарем половини Європи. Поряд з бойовими подвигами Артура Гальфрид розповідає про чудесне його народження, про відплиття його, коли він був смертельно поранений, на острів Аваллон - обитель безсмертя, про діяння його сестри - феї Моргани, чарівника Мерліна і т. П. Двір короля бриттів зображений в його книзі як осередок вищої доблесті і шляхетності, де поряд з Артуром панує його дружина, прекрасна королева Геніевра, а навколо них групуються племінник Артура, доблесний Говен, сенешал Кей, злий Модред, врешті-решт повстав проти Артура і що став причиною його загибелі, і т . д. Хроніка Гальфрида мала величезний успіх і незабаром була переведена на французьку та англійську мови. Черпаючи також з кельтських народних переказів, перекладачі внесли ще кілька додаткових рис, з яких найбільш важлива наступна: король Артур нібито велів спорудити круглий стіл з тією метою, щоб на бенкеті у нього не було ні кращих, ні гірших місць і щоб всі його лицарі відчували себе рівними.

Звідси бере початок звичайна рамка артуровскіх романів або, як їх часто називають також, романів Круглого столу - картини двору короля Артура, як осередку ідеального лицарства в новому його розумінні. Створилася поетична фікція про те, що в ці стародавні часи не можна було стати досконалим лицарем в сенсі військових подвигів і високою кохання, не поживши і не «попрацювавши» при дворі Артура. Звідси - паломництво всіх героїв до цього двору, а також включення в артурівський цикл сюжетів, спочатку йому чужих. Але хоч би походження - кельтського або іншого - не були ці повісті, іменувалися «бретонскими» або «артуровской», вони переносили своїх читачів і слухачів в фантастичний світ, де на кожному кроці зустрічалися феї, велетні, чарівні джерела, прекрасні дівчата, гноблені злими кривдниками і очікують допомоги від сміливих і благородних лицарів.

Вся величезна маса бретонських повістей може бути розділена на чотири групи творів, які помітно різняться між собою за своїм характером і стилем: 1) так звані бретонські ле, 2) група романів про Трістана та Ізольду, 3) артуровские романи у власному розумінні слова і 4 ) цикл романів про святий Грааль.

Зберігся збірник з дванадцяти ле, т. Е. Віршованих новел любовного і здебільшого фантастичного змісту, складених приблизно близько 1180 англо-нормандської поетесою Марією Французької.

Свої сюжети, запозичені з бретонських пісень, Марія переносить в обстановку французького феодалізму, пристосовуючи їх до звичаїв і понять сучасної їй, переважно лицарської, насправді.

У ле про «Іонеке» розповідається, що одна молода жінка, видана заміж за ревнивого старого, нудиться в башті під наглядом служниці і мріє про те, щоб до неї дивом з'явився молодий красивий лицар. Варто було їй висловити це побажання, як у вікно її кімнати влетіла птах, яка обернулася прекрасним лицарем. Лицар повідомляє, що вже давно її любить, але не міг, з'явитися без її призову; відтепер він буде прилітати до неї всякий раз, коли вона забажає цього. Їх побачення тривали до тих пір, поки чоловік, запідозривши щось недобре, не велів прикріпити до вікна серпи і ножі, на які лицар-птиця, прилетівши до коханої, натрапив, смертельно себе поранивши. Коли син, що народився від нього у його коханої, виріс, вона розповіла юнакові про його походження, і він, бажаючи помститися за смерть батька, вбив злого ревнивця.

Ще яскравіше фон лицарської життя показаний в «Ланвале», де зображується таємна любов лицаря і прекрасній феї. Ця любов через заздрість приревнував лицаря королеви ледь не коштувала йому життя, однак лицареві вдалося все ж бігти з коханою на чарівний острів.

Інші ле Марії ще більш пройняті ліризмом і не містять в собі ніякої фантастики.

В одному з них розповідається, як якийсь король, не бажаючи розлучатися зі своєю дочкою, оголосив, що видасть її заміж лише за того, хто без сторонньої допомоги віднесе її на руках на вершину високої гори. Закоханий в неї юнак, якого вона також любила, доніс її до вершини, але тут же впав мертвим. З тих пір гора ця зветься «Горою двох люблячих». В іншому ле молода жінка, нещасна в шлюбі, під приводом того, що вона слухає спів солов'я, подовгу простоює вечорами біля вікна, дивлячись у вікно будинку через вулицю, де живе закоханий в неї лицар, також дивиться на неї: в цьому їх єдине розраду. Але ревнивий чоловік убив солов'я і злобно кинув його до ніг дружини. Вона підібрала бідне тільце і потім відіслала своєму милому, який поховав його в розкішному скриньці і берег з тих пір як дорогий спогад.

Все ле Марії Французької пройняті однією спільною оцінкою людських відносин. Лицарська оболонка фабули прикриває їх загальнолюдський зміст. Розкішна придворне життя, блискучі військові подвиги не приваблюють Марію. Її засмучує будь-яка жорстокість, будь-яке насильство над природними людськими почуттями. Але це породжує у неї не гнівний протест, а м'яку меланхолію. Найбільше вона співчуває страждають від любові. При цьому любов вона розуміє не як пишне служіння дамі і не як бурхливу фатальну пристрасть, а як ніжне природне потяг один до одного двох чистих і простих сердець. Таке ставлення до любові зближує ле Марії з народною поезією.

Кельтське сказання про Трістана та Ізольду було відомо в великій кількості обробок французькою мовою, але багато хто з них зовсім загинули, а від інших збереглися лише невеликі уривки. Шляхом звірення всіх повністю і частково відомих нам французьких редакцій роману про Трістана, а також їх перекладів на інші мови, виявилося можливим відновити фабулу і загальний характер найдавнішого, що не дійшов до нас французького роману (середини XII в.), До якого всі ці редакції сходять .

Трістан, син одного короля, в дитинстві втратив батьків і був викрадений заїжджими норвезькими купцями. Втікши з полону, він потрапив в Корнуол, до двору свого дядька короля Марка, який виховав Трістана та, будучи старим і бездітним, мав намір зробити його своїм наступником. Вирісши, Трістан став блискучим лицарем і надав своїй приймальні батьківщині багато цінних послуг. Одного разу його поранили отруєним зброєю, і, не знаходячи зцілення, він у відчаї сідає в човен і пливе навмання. Вітер заносить його до Ірландії, і тамтешня королева, досвідчена в зілля, не знаючи, що Трістан убив на поєдинку її брата Морольта, виліковує його. Після повернення Трістана в Корнуол місцеві барони з заздрості до нього вимагають від Марка, щоб той одружився і дав країні спадкоємця престолу. Бажаючи відговоритися від цього, Марк оголошує, що одружується тільки на дівчині, якій належить золотистий волосся, загублений пролітала ластівкою. На пошуки красуні відправляється Трістан. Він знову пливе навмання і знову потрапляє в Ірландію, де дізнається в королівської дочки, Ізольду златовласого, дівчину, якій належить волосся. Перемігши вогнедишного дракона, спустошують Ірландію, Трістан отримує від короля руку Ізольди, але оголошує, що сам не одружиться на ній, а відвезе її в якості нареченої свого дядька. Коли він з Ізольдою пливе на кораблі в Корнуол, вони помилково випивають «любовний напій», який мати Ізольди дала їй для того, щоб її і короля Марка, коли вони вип'ють його, навіки зв'язала любов. Тристан і Ізольда не можуть боротися з якою охоплено їх пристрастю: відтепер до кінця своїх днів вони будуть належати один одному. Після прибуття в Корнуол Ізольда стає дружиною Марка, але пристрасть змушує її шукати таємних побачень з Тристаном. Придворні намагаються вистежити їх, але безуспішно, а великодушний Марк намагається нічого не помічати. Зрештою люблячі спіймані, і суд присуджує їх до страти. Однак Тристана вдається втекти з Ізольдою, і вони довгий час поневіряються в лісі, щасливі своєю любов'ю, але зазнаючи великих позбавлення. Нарешті, Марк прощає їх з умовою, що Трістан віддалиться в вигнання. Виїхавши в Бретань, Трістан одружився, спокушений схожістю імен, на інший Ізольду, яку прозвали білорука. Але відразу ж після весілля він розкаявся в цьому і зберіг вірність першої Ізольду. Томясь в розлуці з милою, він кілька разів, переряженний, є в Корнуол, щоб потайки побачитися з нею. Смертельно поранений в Бретані в одній із сутичок, він посилає вірного друга в Корнуол, щоб той привіз йому Ізольду, яка лише одна зможе його зцілити; в разі успіху нехай його друг виставить білий парус. Але коли корабель з Ізольдою показується на горизонті, ревнива дружина, дізнавшись про угоду, велить сказати Тристана, що вітрило на ньому чорний. Почувши це, Трістан вмирає. Ізольда підходить до нього, лягає з ним поруч і теж вмирає. Їх ховають, і в ту ж ніч з двох їхніх могил виростають два деревця, гілля яких сплітаються.

Автор цього роману досить точно відтворив всі подробиці кельтської повісті, зберігши її трагічну забарвлення, і тільки замінив майже всюди прояви кельтських традицій і звичаїв рисами французького лицарського побуту. З цього матеріалу він створив поетичну повість, сповнену одним загальним почуттям і думкою, що уразила уяву сучасників і викликала довгий ряд наслідувань.

Успіх роману обумовлений головним чином тією особливою ситуацією, в яку поставлено герої, і концепцією їх почуттів, В стражданнях, яких зазнає Трістан, чільне місце займає болісне свідомість безвихідного протиріччя між його пристрастю і моральними засадами всього суспільства, обов'язковими для нього самого. Трістан нудиться свідомістю незаконність своєї любові і того образи, яке він завдає королю Марку, наділеному в романі рисами рідкісного благородства і великодушності. Подібно Тристана, Марк сам є жертвою голосу феодально-лицарського «громадської думки».

Він не хотів одружуватися на Ізольду, а після цього аж ніяк не був схильний до підозрілості або ревнощів по відношенню до Тристана, якого він продов тиснув любити як рідного сина. Але весь час він змушений поступатися наполяганням донощиків-баронів, що вказують йому на те, що тут страждає його лицарська і королівська честь, і навіть загрожують йому повстанням. Проте Марк завжди готовий пробачити винних. Цю доброту Марка Трістан постійно згадує, і від цього його моральні страждання ще посилюються.

Ставлення автора до морально-суспільного конфлікту Трістана та Ізольди з навколишнім середовищем двоїсте. З одного боку, він як би визнає правоту пануючої моралі, змушуючи, наприклад, Трістана мучитися свідомістю своєї «провини». Любов Трістана та Ізольди вважає автор нещастям, в якому винне любовне зілля. Але разом з тим він не приховує свого співчуття цієї любові, зображуючи в позитивні, тонах всіх тих, хто сприяє їй, і виражаючи явну задоволення з приводу невдач або загибелі ворогів люблячих. Від протиріччя автора зовні рятує мотив фатального любовного напою. Але ясно, що цей мотив служить лише цілям маскування його почуттів, а про справжню спрямованості його симпатій чітко говорять художні образи роману. Не доходячи до відкритого викриття феодально-лицарського ладу з його гнітом і забобонами, автор внутрішньо відчував його неправоту і насильство. Образи його роману, що полягає в ньому прославляння любові, яка «сильніше смерті» і не бажає рахуватися ні з встановленої феодальним суспільством ієрархією, ні з законом католицької церкви, об'єктивно містять в собі елементи критики самих основ цього суспільства.

Як цей перший роман, так і інші французькі романи про Трістана викликали безліч наслідувань в більшості європейських країн - в Німеччині, Англії, Скандинавії, Іспанії, Італії та ін. Відомі також переклади їх на чеський і білоруська мови. З усіх цих обробок найбільш значна - німецький роман Готфріда Страсбурзького (початок XIII ст.), Який виділяється тонким аналізом душевних переживань героїв і майстерним описом форм лицарської життя. Саме «Трістан» Готфріда найбільш сприяв відродженню в XIX в. поетичного інтересу до цього середньовічному сюжету. Він послужив найважливішим джерелом відомої опери Вагнера «Трістан і Ізольда» (1859).

Справжнім творцем артуровского роману, що дав кращі »зразки цього жанру, є поет другої половини XII в. Кретьєн де Труа, що жив довгий час при дворі Марії Шампанської. За гостротою думки, жвавості уяви, спостережливості і технічною майстерністю він є одним з найбільш чудових поетів середньовіччя. Кельтські оповіді були використані Кретьєном як сирий матеріал, який він перебудував, вклавши в нього зовсім інший сенс.

Рамка артуровкого двору, взята з хроніки Гальфрида, послужила йому лише декорацією, на тлі якої він розгортав картини життя цілком сучасного йому лицарського суспільства, ставлячи і вирішуючи дуже серйозні питання, які повинні були це суспільство займати. З цієї причини проблематика панує в романах Кретьєна над найцікавішими пригодами і яскравими образами. Але спосіб, яким Кретьєн підготовляє дозвіл тієї чи іншої проблеми, вільний від будь-якого резонерства і повчальності, так як він бере внутрішньо правдоподібні положення і насичує свій дуже жива розповідь влучними спостереженнями і живописними подробицями.

Романи Кретьєна розпадаються на дві групи. У більш ранніх з них Кретьєн зображує любов як просте і людяне почуття, вільне від куртуазної ідеалізації і витонченості.

Такий роман «Ерек і Енід».

Ерек, син короля Лаку, лицар при дворі Артура, в результаті одного пригоди закохується в дівчину рідкісної краси, на ім'я Енід, що живе У жахливій бідності. Він просить руки Енід у її батька, який погоджується на превелику радість дівчини. Дізнавшись про це, багата кузина Енід хоче забезпечити її розкішними сукнями, але Ерек оголошує, що вона отримає свій наряд тільки з рук королеви Геніеври, і відвіз її в жалюгідному, зношеному сукню. При дворі Артура все вофсіщени красою Енід. Незабаром потім Ерек відвозить дружину в своє царство, де спочатку вони живуть щасливо, але потім придворні починають нарікати на те, що Ерек від надмірної любові до дружини нібито став зніженим і втратив свою доблесть. Енід, чуючи це, по ночах плаче. Дізнавшись про причину її сліз, Ерек бачить в цьому недовіру до себе з боку дружини і в гніві оголошує, що зараз же відправляється здійснювати подвиги. Але він ставить умову: Енід буде їхати попереду, і яку б небезпека вона ні забачила, вона ні в якому разі не повинна обертатися і попереджати про неї чоловіка. Ерек доводиться витримувати безліч важких зіткнень з розбійниками, мандрівними лицарями і т. П., Причому Енід кілька разів, порушуючи заборону, дбайливо попереджає його про небезпеку. Одного разу, коли поселив їх у важку хвилину граф хотів вночі зрадницьки вбити Ерек, щоб оволодіти нею, тільки відданість і винахідливість Енід врятували йому життя. Нарешті, після багатьох випробувань, покритий ранами, але переможний, довівши свою доблесть і помирившись з Енід, Ерек повертається додому, і їх щасливе життя відновлюється.

Кретьєн в цьому романі ставить питання: чи сумісна любов з лицарськими подвигами? Але в процесі вирішення цієї проблеми він приходить до постановки інший, більш широкої і значною: якими мають бути відносини між люблячими і в чому полягає призначення жінки в якості коханої і дружини? Незважаючи на те, що в зверненні Ерек з дружиною позначається деяка грубість і деспотизм, типові для моралі того часу, роман в цілому є апологією гідності жінки. Кретьєн хотів показати в ньому не тільки те, що доблесть сумісна з любов'ю, але і те, що дружина і кохана можуть поєднуватися в особі однієї жінки, яка, крім того всього цього, може бути ще й іншому, діяльної помічницею чоловіка у всіх справах.

Не роблячи жінку предметом куртуазного обожнювання і ще не наділяючи її правом рівного з чоловіком голосу, Кретьєн все ж надзвичайно піднімає її людську гідність, розкриваючи її моральні якості і творчі можливості. Антікуртуазная тенденція роману чітко позначається в фінальному епізоді його.

Після закінчення свого виїзду Ерек, дізнавшись, що існує чудовий сад, доступ в який охороняється грізним лицарем, їде туди і перемагає лицаря на превелику радість останнього, отримав таким чином звільнення. Виявляється, що цей лицар був жертвою слова, необережно даного ним своєї «подруги», що лежить посеред саду на срібному ложе, не залишати її, поки не з'явиться противник, сильніший, ніж він. Епізод цей має на меті протиставити вільну, чужу примусу любов Ерек і Еніда любові, що має характер поневолення.

Навпаки, в своїх пізніших романах, написаних під впливом Марії Шампанської, Кретьєн дає ілюстрації до куртуазної теорії любові. Найяскравіше це проявляється в його романі «Ланселот, або Лицар воза».

Невідомий лицар грізного вигляду викрадає королеву Геніевру, яку хвалькуватий і нікчемний сенешал Кей не зумів захистити. Ланселот, закоханий в королеву, кидається в погоню. Він запитує у зустрінутого на шляху карлика, якою дорогою пішов викрадач, на що карлик обіцяє відповісти в тому випадку, якщо Ланселот погодиться спочатку проїхатися в возі. Після хвилинного коливання Ланселот заради безмежної своєї любові до Геніевре вирішує витерпіти це приниження. Після низки небезпечних пригод він досягає замку короля Бадемагю, де син останнього Мелеаган, викрадач Геніеври, тримає в полоні Геніевру. Щоб звільнити її, Ланселот викликає Мелеагана на поєдинок. Під час бою, бачачи, що його синові доводиться погано, Бадемагю просить заступництва у Геніеври, поглядає на бій, і вона наказує Ланселоту піддаватися противнику, що він і виконує покірно, піддаючи своє життя небезпеці. Чесний Бадемагю оголошує Ланселота переможцем і веде його до Геніевре, але та відвертає свій погляд від здивованого закоханого. З великими труднощами він дізнається про причини гніву Геніеври: гнів викликаний тим, що одну мить він все ж вагався, перш ніж сісти в віз. Лише після того як Ланселот в розпачі хоче накласти на себе руки, Геніевра прощає його і вперше за весь той час, що він любить її, призначає йому побачення. Звільнена Геніевра повертається до свого двору, між тим як люди Мелеагана зрадницьки хапають Ланселота і садять його в темницю. При дворі Артура влаштовується турнір, в якому Ланселот, що довідався про це, жадає взяти участь. Дружина тюремника під чесне слово відпускає його на кілька днів, Ланселот б'ється на турнірі, Геніевра по його доблесті дізнається його і вирішує перевірити свою здогадку. Вона велить передати лицареві, що просить його битися якомога гірше. Ланселот починає вести себе як боягуз, стаючи загальним посміховиськом. Тоді Геніевра скасовує свій наказ, і Ланселот отримує перший приз, після чого непомітно віддаляється з турніру і повертається в темницю. Фіналом роману є опис того, як сестра Мелеагана, якій Ланселот зробив велику послугу, виявляє місце його укладення і допомагає йому втекти.

Вся «проблематика» цього роману полягає в показі того, що повинен відчувати і як повинен себе вести в різних випадках життя «ідеальний» закоханий. Таке завдання, отримане Кретьєном від Марії Шампанської, повинно було сильно його обтяжувати, і цим пояснюється те, що він не закінчив роману, який дописав за нього інший поет, також перебував на службі у Марії.

У своєму наступному романі, «Івен, або Лицар лева», Кретьєн відходить від крайнощів куртуазної доктрини, не пориваючи, однак, з деякими моментами куртуазного світогляду і стилю. Він знову ставить проблему про сумісність подвигів і любові, але шукає тут компромісного рішення.

Романи Кретьєна викликали велике число наслідувань як у Франції, так і за її межами. Зокрема, з великим мистецтвом переклав на німецьку мову «Ерек» і «Івена» швабський мінезінгер Гартман фон Ауе (1190-1200), в мистецтві описів і психологічного аналізу не поступається Кретьєну.

Остання група «бретонських повістей», цикл так званих «романів про святий Грааль», представляє спробу художнього синтезу світського куртуазного ідеалу артуровскіх романів з пануючими релігійними ідеями феодального суспільства. Подібні явища спостерігаються в квітучих близько цього часу духовно-лицарських орденах тамплієрів, іоаннітів і ін. При цьому поетична фантастика, почерпнута лицарським романом з кельтського фольклору, найтіснішим чином переплітається з мотивами християнської легенди і народних єресей.

Виявом цих тенденцій є пізня форма оповіді про святий Грааль. Це оповідь має досить складну історію. Одним з перших авторів, які взялися за обробку його, був той же Кретьєн де Труа.

У романі Кретьєна де Труа «Повість про Грааль» розповідається, що вдова одного лицаря, у якій чоловік і кілька синів загинули на війні і на турнірах, бажаючи охоронити свого останнього, малолітнього сина, що називався Персеваля, від небезпек лицарської життя, поселилася з ним в глухому лісі. Але юнак, підрісши, побачив, що проїжджали по лісі лицарів, і відразу ж в ньому заговорив природжений лицар. Він оголосив матері, що неодмінно хоче стати таким же, як вони, і їй довелося відпустити Персеваля до двору короля Артура. Спочатку його недосвідченість змушувала його робити смішні промахи, але незабаром все перейнялися повагою до його доблесті. В одну зі своїх поїздок Персеваль потрапляє в замок, де стає свідком такої дивної сцени: посеред залу лежить стара хвора лицар, власник замку, і повз нього проходить процесія; спочатку несуть спис, з вістря якого капає кров, потім сліпуче блискучий посудину - «Грааль», нарешті, срібну тарілку. Персеваль зі скромності не наважується запитати, що все це означає. Прокинувшись вранці в відведеної йому кімнаті, він бачить, що замок порожній, і йде. Лише згодом він дізнається, що, якби він запитав про сенс процесії, власник замку відразу зцілився б, і у всій країні настав би благоденство; а недоречна сором'язливість опанувала їм в покарання за те, що своїм відходом він розбив серце матері. Після цього Персеваль дає собі слово проникнути знову в замок Грааля і відправляється розшукувати його, щоб виправити свою помилку. У свою чергу племінник короля Артура, Говен, виїжджає на пошуки авантюр. На описі їх пригод розповідь обривається; мабуть, смерть завадила Кретьєну закінчити роман.

Кілька авторів, дублюючи одне одного, продовжували роман Кретьєна, довівши його обсяг до 50. 000 віршів і вичерпавши пригода з Граалем до кінця. Неможливо встановити, чим був Грааль в поданні Кретьєна, які були його властивості і призначення. Цілком ймовірно, образ його було взято з кельтських переказів, і він був талісман, який мав здатність насичувати людей або підтримувати їх сили і життя одним своєю присутністю. У продовжувачів Кретьєна немає на цей рахунок повної ясності. Однак інші поети, які взялися після Кретьєна, і зовсім незалежно від нього, за обробку цього сказання, дали Граалю зовсім інше, релігійне тлумачення, запозичене ними у Роберта де Борона, який написав близько 1200 р поему про Йосипа Аримафейський, де викладається передісторія Грааля.

Йосип Аримафейський, один з найближчих учнів Христа, зберіг чашу таємної вечері і, коли римський легіонер пронизав списом бік розіп'ятого Ісуса, зібрав в неї витекла кров. Незабаром євреї кинули Йосипа в темницю і замурували його там, прирікши на голодну смерть. Але до в'язня з'явився Христос, який передав йому священну чашу, яка і підтримала його сили і здоров'я до тих пір, поки, вже при імператора Веспасіана, він не вийшов на свободу. Тоді, зібравши однодумців, Йосип поплив з ними до Британії, де заснував громаду для зберігання цієї найбільшої християнської святині - «святого Грааля».

В одній з пізніших редакцій оповіді до цього додається, що охоронці Грааля повинні бути цнотливими. Останній з них зробив «плотський гріх», і карою за це стало отримане їм каліцтво. Він не може, як не хотів би цього, померти, і тільки споглядання Грааля, який раз у день проносять повз нього, полегшує трохи його страждання. Коли чистий душею лицар (а такий саме Персеваль, по самому вихованню своєму є «великим простаків»), потрапивши в замок, запитає хворого про причини його страждань і про сенс процесії з Граалем, - хворий спокійно помре, а прибулець стане хранителем священної чаші.

Характерна ця заміна казкового кельтського талісмана християнською святинею, блискучому рицарському авантюр заради честі і слави - смиренним релігійним служінням, культу земної радості і любові - аскетичним принципом здорового розуму. Ця ж тенденція помітна у всіх пізніших обробках сказання про Грааль, у великому числі з'являються в XIII в. у Франції і в інших європейських країнах.

Найбільшим пам'ятником цього роду є «Парцифаль» німецького поета Вольфрама фон Ешенбах (початок XIII ст.), Що представляє найбільш значне і самостійний твір цього жанру в середньовічній німецькій літературі. Поема Вольфрама в основній своїй частині слід за «Персеваля» Кретьєна де Труа, але відхиляється від нього в ряді істотних нових мотивів.

У поемі Вольфрама Грааль - дорогоцінний камінь, Принесений ангелами з неба; він володіє чудовою силою насичувати кожного за його бажанням, давати молодість і блаженство. Замок Грааля охороняють лицарі, яких Вольфрам називає «тамплієрами». Лицарям Грааля заборонено любовне служіння, тільки король може одружитися. Коли якась країна залишається без короля, один з лицарів посилається на її захист, але він не має права нікому називати своє ім'я і походження (казковий мотив шлюбного заборони, «табу»). Так, син Парцифаля Лоенгрін надсилається Граалем на захист Ельзи, герцогині Брабантської, гнобленої непокірними васалами. Лоенгрін перемагає ворогів Ельзи, і вона стає його дружиною, але, бажаючи дізнатися його ім'я і походження, порушує заборону, і Лоенгрін повинен повернутися в свою країну. Лоенгрін Вольфрама - «лебединий лицар», які прибували з невідомої країни в човні, вабленої лебедем, - сюжет, відомий у французькому епосі і включений Вольфрам в коло сказань про Грааль.

Поемі предпослано широке впровадження, також відсутнє у Кретьєна і присвячене історії батьків Парцифаля.

Його батько вирушає шукати пригод на Сході, служить багдадському каліфа і звільняє мавританську королевну, яка стає його дружиною і народжує йому сина. Повернувшись в християнські країни, він своєю доблестю видобуває руку прекрасної християнської принцеси і королівство. Після його ранньої смерті вдова в глибокій скорботі видаляється в лісову пустелю, де народжується Парцифаль. В кінці поеми Парцифаль зустрічається зі своїм «східним» братом, який виїхав на пошуки батька, і між ними відбувається поєдинок, в якому вони виявляються рівними по доблесті і силі і укладають дружній союз.

Це вступ і висновок розсовують географічні рамки поеми Вольфрама. Поет стоїть на точці зору міжнародної єдності лицарської культури, що охоплює в його ідеальному поданні Захід і Схід, об'єднані хрестовими походами. У цьому сенсі його «Парцифаль» є, без сумніву, найзначнішою спробою поетичного синтезу цієї культури в її світських і духовних елементах в рамках світогляду феодального суспільства.

«Парцифаль» Вольфрама був також використаний Ріхардом Вагнером при створенні двох відомих опер - «Лоенгрін» (1847) і «Парцифаль» (1882).

Крім романів на античні і «бретонські» сюжети, у Франції виник ще третій тип лицарського роману. Це романи превратностей, або пригод, які зазвичай, не зовсім точно, називають також візантійськими романами, так як сюжети їх побудовано головним чином на мотивах, що зустрічаються у візантійському або пізно грецьким романі, як наприклад корабельної аварії, викрадення піратами, впізнавання, насильницька розлука і щасливе зустріч люблячих і т. д. Розповіді подібного роду потрапляли до Франції зазвичай усним шляхом; наприклад, вони могли бути занесені хрестоносцями з південної Італії (де було сильне грецький вплив) або прямо з Константинополя, але іноді, в більш рідкісних випадках, книжковим шляхом. До цих греко-візантійським розповідями, широко поширеним в басейні Середземного моря, в деяких випадках приєднались сюжети східного, персько-арабського походження, типу казок «Тисячі і однієї ночі», з частою в них темою пристрасної любові, пов'язаної з трагічними пригодами. Мотиви такого роду разом зі слідами арабських імен проступають іноді у французьких авантюрних романах. Не слід, однак, вважати, що прямим джерелом ЕТШ романів з'явилися неодмінно греко-візантійські або арабські повісті. У більшості випадків греко-візантійські і частково східні повісті послужили лише поштовхом і до деякої міри зразком для творчості французьких поетів, черпали матеріал з зовсім інших джерел, в значній мірі - і: місцевих поетичних переказів або дійсних подій.

Для «візантійських» романів, які розвинулися кілька пізніше романів античних і бретонських, характерно порівняно з ними наближення до повсякденного життя: майже повна відсутність надприродного, значна кількість побутових подробиць, велика простота сюжету і тону розповіді. Особливо помітно це в пізніх зразках жанру (XIII в.), Коли смак до екзотики слабшає і разом з перенесенням місця дії цих романів до Франції вони наповнюються побутовим колоритом. Суттєвою рисою цих романів є також те, що центральне місце в них завжди займає любовна тема.

Найбільш типові для даного жанру кілька романів, які називаються іноді «ідилічними», що мають одну і ту ж сюжетну схему, повторювану з невеликими варіаціями: двоє дітей, змалку виховувалися разом, перейнялися один до одного ніжною прихильністю, яка з роками перейшла в непереборну любов. Їх шлюбу, однак, перешкоджає різниця соціального стану, а також іноді і релігії (він - язичник, вона - християнка, або навпаки, він - царський син, а вона - бідна полонянка, або він - простий лицар, а вона - дочка імператора і т. п.). Батьки їх розлучають, проте люблять наполегливо розшукують один одного і, врешті-решт, після ряду випробувань, щасливо з'єднуються.

Класичний і в той же час найбільш ранній зразок «ідилічних» романів, що вплинув на всі інші твори подібного роду, - «Флуар і Бланшефлер». Всі оповідання тут ведеться в ніжних, майже ліричних тонах. У зв'язку з цим абсолютно не акцентується егоїзм або суворість ворогів люблячих - батька Флуар, язичницького царя, який не бажає, щоб його син одружився на простій полонянці, або вавилонського еміра, в гарем якого потрапляє Бланшефлер, продана батьком Флуар заїжджим купцям. Автор відмінно передав чистоту юного почуття, так само як і те чарівність, яке він справляє на всіх оточуючих. Коли Флуар, розшукуючи увезення Бланшефлер, запитує про неї в дорозі всіх зустрічних, один шинкар відразу ж здогадується, хто його кохана, по тотожному виразу обличчя і по абсолютно таким же, як у нього, проявам смутку у одній недавно проїздила через ці місця дівчини. Спійманий в гаремі Флуар рятується разом з Бланшефлер від смерті тільки завдяки тому, що кожен з них намагається взяти всю вину на себе і благає, щоб його стратили раніше і не змушували дивитися на смерть іншого; така «небувала» любов чіпає еміра, який прощає їх обох.

Помічаються в «Флуар і Бланшефлер» антіарістократіческая тенденції знаходять своє закінчене вираження в «пісні-казці» почала XIII в. «Окассен і Ніколет», безумовно виходить за межі лицарської літератури. Дуже своєрідна сама форма цього твору - чергування віршів і прози, причому невеликі віршовані уривки частиною лірично заповнюють, частиною просто продовжують розповідь попередніх прозових розділів. Знаходячи своє пояснення в особливому способі виконання двома жонглерами, з яких один підхоплює розповідь іншого і потім знову передає йому його, форма ця вказує на народне походженняданого жанру. Про це ж говорить і особливий стиль розповіді, що з'єднує задушевний ліризм з живим гумором.

Повість ця - пародія на всі лицарські норми і ідеали.

Графський син Окассен любить сарацинську полонянку Ніколет і мріє лише про мирну, щасливого життяз нею. Думка про почесті, славу, військові подвиги настільки йому чужа, що він не хоче навіть взяти участь у захисті своїх родових володінь від напав на них ворога. Лише після того як батько обіцяє йому в нагороду побачення з Ніколет, замкненою їм в башті, Окассен погоджується відправитися в бій. Але, коли, здобувши перемогу і взявши в полон противника, він дізнається, що батько не хоче стримати свою обіцянку, він відпускає ворога без викупу, взявши клятву, що той буде продовжувати воювати і намагатися з усіх сил шкодити батькові Окассен.

Не можна не бачити в цьому відверту насмішку над феодальної ієрархією і Священного принципами лицарської практики. Чи не з великою пошаною ставиться Окассен і до релігійних догм, коли він заявляє, що не бажає після смерті відправлятися в рай, де знаходяться тільки «попи, убогі та каліки», а вважає за краще бути в пеклі, де куди веселіше, - «аби там була з ним його ніжна подруга ».

Окассен в набагато меншому ступені, ніж Флуар, схожий на лицаря. Інші представники рьщарского стану грають в повісті роль статистів. Зате в ній є інші, дуже живі і виразні фігури - прості люди, вуличні сторожа, пастухи, зображені з чудовою для того часу правдивістю і небувалим в лицарських романах співчуттям. Особливо характерний діалог Окассен з бідняком пастухом. На питання останнього, ніж він так засмучений, Окассен, що розшукує Ніколет, відповідає алегорично, що він втратив хорта, і тоді пастух вигукує: «Бог мій! І чого тільки не вигадають ці панове! »

І на противагу цій нікчемною втрати він розповідає про справжню, яка спіткала його біду. Він втратив випадково одного з довірених йому волів, і господар, вимагаючи з нього повністю вартість вола, не зупинився перед тим, щоб витягти з-під його хворої матері старий матрац. «Ось це-то і засмучує мене більше, ніж моє власне горе. Тому що адже гроші приходять і йдуть, І якщо я тепер втратив, я виграю в інший раз і заплачу за свого бика. Заради цього одного я б не став плакати. А ви убіваетеа через якийсь паршивої собачки. Будь проклятий той, хто вас за це похвалить! »

Іншим прикладом пародії (дещо іншого типу) на лицарські романи може служити маленька віршована повість Пайена де Мезьєр «Мул без вуздечки», що представляє собою жартівливий монтаж з епізодів і мотивів, що зустрічаються у Кретьєна де Труа.

До двору Артура приїжджає дівчина на мулі, гірко скаржиться на те, що у неї відняли вуздечку від мула, без якої вона не може бути щаслива. Говен викликається їй допомогти і, піддавши себе великим небезпекам, видобуває їй вуздечку, після чого дівчина дякує йому і їде.

Описується пригода ускладнене безліччю не менше загадкових авантюр, які автор розповідає надзвичайно жваво і весело, явно глузуючи над «бретонскими небилицями».

Ці симптоми розкладання лицарського роману віщують торжество в XIII в. нового стилю, висунутого міською літературою.